library.if.ua

Аналіз банківської діяльності (2002)

6.1. Основні завдання, джерела інформації

Діяльність комерційного банку з цінними паперами здійснюється на підставі письмового дозволу Національного банку України, а професійна діяльність на ринку цінних паперів, крім того, вимагає ще й отримання відповідної ліцензії, яка видається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України.

Узагальнено операції банків з цінними паперами (далі — ЦП) поділяються на такі напрямки:

• інвестиційні;

• торговельні;

• комісійні та довірчі;

• кредитні (з використанням ЦП як боргового інструменту або як предмета застави);

• підтримання ліквідності та рефінансування комерційних банків;

• зберігання ЦП, депозитарна діяльність та ведення реєстрів власників іменних ЦП;

• пасивні операції, у тому числі випуск власних ЦП.

Далі мову будемо вести лише про активні операції комерційних банків, і насамперед ті, до здійснення яких залучаються ресурси комерційного банку.

Оцінити, яке значення комерційний банк надає операціям з ЦП, можна через аналіз частки ЦП у кредитно-інвестиційному портфелі (далі — КІП) банку. У середньому по банківській системі України цей показник станом на 1 жовтня 2002 р. становить 9,46 %, але ряд банків перевищують цей показник (див. табл. 6. 1):

Таблиця 6.1

ЧАСТКА ЦП У КІП БАНКІВ СТАНОМ НА 1 жовтня 2002 р.



Аналіз інвестиційних операцій комерційного банку доцільно починати з контролю за дотриманням комерційним банком вимог закону «Про банки і банківську діяльність» та обов'язкових нормативів інвестування, які встановлені Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків в Україні (Постанова Правління НБУ № 368 від 28.08. 2001 р). Банки повинні дотримуватися двох нормативів інвестування — нормативу інвестування в ЦП окремо за кожним емітентом (НІ 1) та нормативу загальної суми інвестування (Н12). Базою для розрахунку економічних нормативів є регулятивний капітал банку. Серед інших обмежень -— заборона банкам інвестувати кошти в господарські товариства з повною відповідальністю.

Норматив інвестування в ЦП окремо за кожним емітентом (НИ) установлюється для обмеження ризику на одного емітента. Контролюючи дотримання банком цього нормативу, слід враховувати акції та інші ЦП з нефіксованим прибутком, які перебувають у власності банку, а також вкладення в асоційовані та дочірні компанії (у тому числі пайову участь, не оформлену ЦП).

Сума коштів, які інвестовані в акції (паї, частки) будь-якого емітента, не повинна перевищувати 15 % регулятивного капіталу банку, збільшеного на суму фінансових вкладень, які зменшують регулятивний капітал банку. Нагадаємо, що регулятивний капітал зменшують, по-перше, фінансові вкладення в статутні фонди інших банків, а по-друге, фінансові вкладення, які становлять 10 % і більше статутного фонду емітента.

Норматив загальної суми інвестування (НІ2) встановлює обмеження на частку капіталу банку, яка може бути використана банком для фінансових інвестицій до статутних фондів будь-яких юридичних осіб. Загальна сума коштів, інвестованих банком в акції (паї, частки) всіх емітентів, не повинна перевищувати 60 % регулятивного капіталу банку, збільшеного на суму фінансових вкладень, які зменшують регулятивний капітал банку.

Слід зазначити, що у випадку своєчасного інформування НБУ, до розрахунку нормативів інвестування комерційний банк не включає такі ЦП (якщо він не планує утримувати їх більше одного року):

— придбані банком ЦП у зв'язку з реалізацією права заставодержателя;

— придбані банком ЦП у результаті андеррайтингу.

Якщо фінансова інвестиція здійснена в акції іншого банку з метою створення фінансової холдингової групи, зазначені вкладення також не включаються до розрахунку нормативів інвестування.

Аналізуючи актив дочірнього банку, слід враховувати, що останній не має права володіти акціями материнського банку. Уразі, якщо дочірній банк за будь-яких обставин набув право власності на акції материнського банку, він зобов'язаний відчужити їх у місячний термін.

Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р. під інвестиціями розуміє всі види майнових і інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, внаслідок якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект.

Усі фінансові інвестиції поділяються на дві групи: поточні та довгострокові.

Поточні фінансові інвестиції— це інвестиції, що легко реалізуються та призначаються для утримання протягом терміну, що не перевищує одного року. При цьому визначальним є намір банку щодо їх подальшого використання та його спроможність дотримуватись первісних намірів. Як правило, поточні інвестиції обліковуються в портфелі ЦП банку на продаж.

Довгострокові фінансові інвестиції — це інвестиції, які не можуть бути класифіковані як поточні. Як правило, це інвестиції з терміном утримання банком понад один рік. Класифікуючи фінансові інвестиції на поточні чи довгострокові, слід мати на увазі один суттєвий момент, який особливо характерний для сучасного стану української економіки. Досить типовою є ситуація, коли фінансову інвестицію передбачається утримувати протягом терміну, що не перевищує 12 місяців, бо її не можна легко реалізувати. Банки вирішують цю дилему по-різному, хоча згідно з Положенням (стандартами) бухгалтерського обліку (далі — П(С)БО) таку інвестицію слід класифікувати як довгострокову.

Комерційні банки використовують визначені НБУ поняття «ЦП на продаж» та «ЦП на інвестиції» як аналоги короткострокових та довгострокових ЦП. Різниця між портфелем ЦП на продаж та портфелем ЦП на інвестиції полягає у намірі інвестора під час їх придбання (тобто на який період та з якою метою вони придбані), в характеристиці самого ЦП (чи обертається він на активному ринку) та фактичного періоду зберігання у портфелі банку (ЦП, що зберігаються більше, ніж календарний рік, повинні належати до портфеля ЦП на інвестиції). Більше того, в кінці кожного місяця банк повинен аналізувати можливість дотримання своїх первісних намірів щодо зазначених ЦП на продаж і здійснювати за необхідності перегляд їх класифікації, за результатом якого ЦП можуть за рішенням банку переводитись у портфель ЦП на інвестиції.

Для розгляду питань, пов'язаних з аналізом та оцінкою фінансових інвестицій комерційного банку, наведемо ряд визначень, якими користуватимемось надалі (з посиланням на джерела, зокрема Положення (стандарти) бухгалтерського обліку та нормативні акти НБУ:

— активний ринок — ринок для певного ЦП, на якому існує можливість у будь-який час продати ЦП за ціною, що переважає на ньому під час виставлення ЦП на продаж (Інструкція з бухгалтерського обліку операцій з цінними паперами установ комерційних банків України);

— асоційоване підприємство — підприємство, в якому інвестору належить блокувальний (понад 25 %) пакет акцій (голосів) і яке не є дочірнім або спільним підприємством інвестора (пункт 4 П(С)БО 3). Слід зауважити, що термін «асоційована компанія» НБУ використовує для компаній, в якій інвестор має значний вплив (прямо або через дочірні компанії володіє 20 % або більшою часткою капіталу компанії), тому комерційні банки змушені користуватись саме визначенням НБУ, а не П(С)БО 12;

— ефективна ставка процента — ставка процента, що визначається діленням суми річного процента та дисконту (або різниці річного процента та премії") на середню величину собівартості інвестиції (або зобов'язання) та вартості її погашення (пункт З П(С)БО 12);

—метод ефективної ставки процента — метод нарахування амортизації дисконту або премії, за яким сума амортизації визначається як різниця між доходом за фіксованою ставкою процента і добутком ефективної ставки та амортизованої вартості на початок періоду, за який нараховується процент (пункт З П(С)БО 12);

—метод участі в капіталі — метод обліку інвестицій, згідно з яким балансова вартість інвестицій відповідно збільшується або зменшується на суму збільшення або зменшення частки інвестора у власному капіталі об'єкта інвестування (пункт 4 П(С)БО 3);

— цінний папір на продаж — ЦП, що обертається на активному ринку та придбаний на короткий строк з наміром подальшого його продажу. За своєю природою він вільно реалізується та знаходиться у власності інвестора не більше одного року (Постанова Правління НБУ № 629 від 30.12.1999 p.);

— цінний папір на інвестиції — ЦП, що придбаний банком з метою тримати його до дати погашення або з метою інвестиції на строк більше одного року (Постанова НБУ № 629 від 30.12.1999 p.).

Процедури оцінки та відображення у звітності фінансових інвестицій викладено в єдиному національному стандарті — П(С)БО 12 «Фінансові інвестиції». У Міжнародних стандартах бухгалтерського обліку (далі — МСБО), на базі яких розроблялися національні, ці процедури викладено в кількох документах: МСБО 27 «Консолідовані фінансові звіти та облік інвестицій у дочірні підприємства», МСБО 28 «Облік інвестицій в асоційовані підприємства», МСБО 31 «Фінансова звітність про частки у спільних підприємствах».

Аналіз операцій банку з ЦП — це ретельний розгляд та вивчення фактичного матеріалу з метою виявлення причин, формулювання висновків та прийняття рішень. Виявлення і перевірка факторів, які мали місце в минулому і які є чинними сьогодні та впливатимуть на найближче майбутнє, неминуче супроводять невизначеність і суб'єктивність вибору. Тому на результати аналізу, незважаючи на наявність певних формалізованих процедур, завжди впливатимуть суб'єктивні судження аналітика або групи аналітиків. Зменшенню такого впливу слугує облікова політика банку, яка формулює додаткові або уточнює існуючі вимоги щодо відображення у фінансовому обліку подій, які мали місце в минулому. Аналіз майбутніх подій, у тому числі можливість дотримання намірів банку щодо фінансових інвестицій, отримання запланованих доходів, досягнення бажаного співвідношення «ризик-дохідність» залишається значною мірою суб'єктивним і залежить не лише від використовуваних методів та процедур, а й від особистих здібностей аналітика. Загальновизнано, що можливості будь-якого аналізу є обмеженими, оскільки обмеженою є доступна для аналізу інформація.

Інформаційні джерела для аналізу діяльності комерційного банку поділяються на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх відносять сформовані на певні звітні дати:

• баланс комерційного банку;

• звіт про фінансові результати;

• інформацію про дотримання банком нормативів, визначених НБУ, а також:

• інвестиційну політику банку;

• облікову політику банку;

• інші внутрішні документи банку щодо здійснення операцій з ЦП;

• дані рахунків аналітичного обліку, на яких відображаються операції банку.

До зовнішніх інформаційних джерел для аналізу діяльності комерційного банку на ринку цінних паперів можна віднести:

• законодавство України;

• нормативні акти органів державного управління, включаючи нормативні акти НБУ;

• аналітичні дані державних, інформаційних, рейтингових та інших установ щодо стану та прогнозів розвитку економіки в цілому та окремих галузей;

• інформацію щодо стану фінансового ринку, і зокрема ринку цінних паперів;

• інформацію щодо фінансового стану емітентів цінних паперів. Для аналізу використовується в доступних межах інформація

щодо фінансового ринку та ринку ЦП, як від організаторів торгівлі

ЦП (бірж, торговельно-інформаційних майданчиків) та суб'єктів цього ринку, так і з інших джерел, яка зазвичай включає:

— процентні, облікові, дисконтні ставки в національній та іноземних валютах;

—ставки дохідності альтернативних вкладень, у тому числі ставки міжбанківського кредитування та дохідність за державними борговими ЦП;

—фондові індекси загальні, галузеві, організаторів торгівлі та деяких учасників ринку ЦП;

— інформацію щодо внесення ЦП до лістингу організатора торгівлі;

— інформацію щодо пропозицій з купівлі-продажу ЦП;

—інформацію щодо обсягів, цін та періодичності укладання угод з певними ЦП на організованому ринку ЦП;

—умови випуску та розміщення ЦП (оголошена дохідність, термін обігу, періодичність виплат, наявність забезпечення, гарантування викупу емітентом тощо);

— показники резервування, які впливають на оцінку ефективності діяльності банку з ЦП.

Достовірна інформація щодо емітента ЦП, отримана з різних джерел, дає змогу банку здійснити більш повний аналіз вкладень у ЦП такого емітента, у тому числі віднести його до одного з п'яти класів за ступенем надійності (ризику вкладень) та, як правило, включає:

• регулярну фінансову звітність емітента (згідно з Постановою Правління НБУ № 629 від ЗО грудня 1999 р. це останній отриманий від емітента ЦП пакет звітності, за умови, що з часу закінчення періоду, який покривається таким пакетом звітності, минуло не більше 120 календарних днів);

• інформацію про форму власності, власників, менеджмент емітента;

• інформацію щодо стану та перспектив виробничої діяльності, наявність бізнес-планів;

• кредитну історію, у тому числі випадки невиконання своїх зобов'язань.

Однією з основних проблем аналізу й оцінювання вартості інвестицій банку є відповідність таких вартісних оцінок:

• балансової вартості та ринкової (справедливої) вартості ЦП емітента;

• ринкової вартості та внутрішньої вартості ЦП емітента. Наявність активного ринку не забезпечує уникнення помилок

в аналізі та оцінці вартості ЦП. Навіть розвинутий фондовий ринок США був нездатним передбачити як крах банку Penn Central в 1970-х роках, так і падіння енергетичного гіганта Enron вже на початку нового тисячоліття. І коли порівняння балансової вартості активів банку з ринковими цінами можливе в багатьох випадках, то оцінка відповідності ринкової та внутрішньої ціни можлива лише за відкритості інформації щодо емітента та наявності певних стандартів корпоративного управління. У США підвищенню якості й кількості даних, що публікуються про фінансову діяльність корпорацій, сприяли прийняття ряду документів Комісією з цінних паперів і бірж, Радою з принципів бухгалтерського обліку (АРВ) та її наступницею — Радою зі стандартів фінансового обліку (FASB), а також Комітетом з політики фінансового обліку Федерації фінансових аналітиків. Низку документів у Російській Федерації з цього приводу прийнято ФКЦБФР, асоціацією учасників фондового ринку (НАУФОР), професійною асоціацією реєстраторів та депозитаріїв. В Україні питанням корпоративного управління значну увагу приділяють Українська асоціація інвестиційного бізнесу, професійна асоціація реєстраторів та депозитаріїв, FMI та ряд інших організацій.

Аналіз відповідності балансової вартості фінансових інвестицій їх ринковій (справедливій) вартості за відсутності активного ринку вимагає виконання оцінних процедур. Для вкладень в асоційовані та дочірні компанії ці процедури є визначальними, оскільки частка в статутному фонді, якою володіє банк, є значною, і в разі її продажу на ринку цей продаж може суттєво вплинути на ціну, отже, ринок за цим вкладенням не можна визнати активним.

Оцінна діяльність полягає в отриманні висновку про вартість об'єкта оцінки або про величину частки власника на конкретний момент часу.

Однак бізнес залежно від обставин може оцінюватися по-різному. Тому для проведення оцінювання потрібно точно визначити вартість. Вартість як економічна категорія має дуже широкий спектр значень, тож залежно від ситуації термін «вартість» може трактуватися по-різному. Професійні оцінювачі використовують поняття ринкової вартості, а також інвестиційної вартості та ліквідаційної вартості.

Ринкова вартість — найбільш вірогідна ціна, за якою даний актив може бути відчужений на відкритому ринку в умовах конкуренції, коли сторони діють розумно, маючи у своєму розпорядженні всю необхідну інформацію, а на величині операції не відбиваються які-небудь надзвичайні обставини. Зауважимо, що ( відкритий ринок не обов'язково означає його активність.

Наведемо невеличке пояснення до цього визначення. Справді, покупець погодиться інвестувати кошти тільки в тому випадку, якщо поточна вартість очікуваних доходів буде не меншою від ціни придбання. Так само продавець активів за нормальних умов не буде продавати свою власність, якщо поточна вартість очікуваних доходів перевищує ціну продажу. Отже, укладання угоди купівлі-продажу може відбутися лише за ціною, рівною приведеній вартості доходів, які забезпечують володіння цим активом. Питання приведення вартості майбутніх доходів до поточного моменту розглянемо дещо пізніше.

Отже, в основі оцінки активів або бізнесу в цілому лежить припущення, що їх сьогоднішня вартість рівна вартості майбутніх вигод (прибутків), які власник може отримати внаслідок володіння даними активами (бізнесом).

Визначення інвестиційної та ліквідаційної вартості активів наведено в Методиці оцінки державних корпоративних прав (Постанова Кабінету міністрів України від 02.08.1999 р. № 1406).

Інвестиційна вартість враховує індивідуальні вимоги інвестора до інвестицій і розглядається як вартість, яку готовий заплатити інвестор під час реалізації певного інвестиційного проекту (визначається виходячи з бізнес-плану цього проекту).

Ліквідаційна вартість — це вартість, за якою активи (сума активів), що є об'єктом оцінки, можуть бути реалізовані на відкритому конкурентному ринку в обумовлений (як правило, обмежений у часі) термін. Безперечно, у разі недостатньої ліквідності ринку, що має місце в Україні, ліквідаційна вартість може бути істотно нижчою від інших оцінок вартості.

Найпоширенішими є такі підходи до оцінки вартості бізнесу:

S ринковий підхід до оцінки бізнесу;

S прибутковий підхід до оцінки бізнесу.

Ринковий підхід передбачає, що вартість може бути визначена за допомогою аналізу продажу порівнянних активів, який відбувався протягом останнього часу.

Оцінюючи бізнес, аналітик аналізує порівнянні акціонерні компанії і порівнянні операції, щоб визначити вартість даної компанії. Використання цього підходу дуже чутливе до вибору аналогів, вимагає ретельного аналізу і коректування порівнянних показників.

Прибутковий підхід передбачає визначення насамперед очікуваних майбутніх доходів інвестора (метод дисконтованих грошових потоків). Згідно з прибутковим підходом аналітик оцінює майбутні вигоди (доходи) від володіння активами і трансформує ці доходи в поточну вартість, використовуючи норму дисконту, яка враховує ризики, пов'язані з реалізацією цих вигод. Як спрощений прийом, що використовує прибутковий підхід, аналітик може капіталізувати деякий нормалізований рівень безперервно змінних вигід (доходів) — так званий метод капіталізації прибутку. Цей метод найчастіше застосовується як один із варіантів прибуткового підходу до оцінки бізнесу діючого підприємства. Як і інші варіанти прибуткового підходу, він заснований на базовому припущенні, відповідно до якого вартість частки власності в підприємстві рівна поточній вартості майбутніх доходів, які принесе ця власність.

Досить поширеним методом оцінки акцій є оцінка з позиції очікуваної дохідності. Дохід інвестора (Р) прогнозується за рахунок двох складових — дивідендів та зростання курсової вартості. Якщо інвестор вимагає премії за ризик в розмірі г %, а дохідність безризикових інвестицій становить R %, то вартість акції інвестор може оцінити за формулою:

Р = ((D+Z) / (R+r)) * 100%

де D — дивіденд на акцію;

Z — зростання курсової вартості.

При цьому планована інвестором дохідність має дві складові — дохідність за безризиковими операціями та премію за ризик. Часто в розрахунках передумовою є саме визначена інвестором дохідність.

Приклад 1. Нехай інвестор планує придбати акції, за якими протягом ряду років сплачується щорічний дивіденд у розмірі 0,01 грн на кожну акцію. Прогнозований приріст курсової вартості за рік — 0,05 грн.

Яку ціну готовий заплатити за акцію інвестор, якщо він очікує дохідність у розмірі 24 % річних?

За допомогою формули Р = (0,01 + 0,05) / 24 100 = 0,25 легко визначити, що ціна акції становитиме 0,25 грн, незалежно від того, якою є номінальна вартість такої акції.

Наведений приклад передбачає оцінку акцій виходячи із незмінного розміру дивідендів. У спеціальній літературі наводяться моделі оцінки на основі постійного зростання дивідендів та модифіковані моделі.

Крім порівняння балансової та справедливої вартості, важливим елементом аналізу є оцінка вартості, за якою банк придбав ЦП (здійснив фінансову інвестицію) або продав ЦП.

Коротко розглянемо три функції аналізу цінних паперів — опис, оцінка, критичний аналіз.

1. Функція опису. Метою описового аналізу є аналіз і тлумачення фактів, що стосуються певного випуску ЦП, а також приведення результатів до порівнянного вигляду, що легко сприймається. Опис може здійснюватись на кількох рівнях деталізації.

Нижнім (елементарним) рівнем є рівень, який зустрічається в бізнес-пресі, при публікаціях річних звітів. У цьому випадку аналіз здійснюється безпосередньо зі звітів, без коригування показників на індекси інфляції, без аналізу джерел формування доходів.

Наступний рівень описового аналізу передбачає ретельне вивчення компаній, щоб зрозуміти джерела прибутковості в минулому й теперішньому часі і дати висновок про імовірність отримання прибутку в майбутньому. Цей аналіз повинен охоплювати такі важливі чинники і події:

— злиття і поглинання;

— зміни асортименту продукції;

— географічне розширення ринків;

— зміна частки ринку;

— напруженість іноземної конкуренції;

— використання потужностей.

Необхідно також провести детальне зіставлення з компаніями і тієї самої галузі або галузей. Найважливіше те, що описовий аналіз, виходячи з особливого набору економічних припущень, дає можливість прогнозувати майбутню здатність отримувати прибуток або виплачувати дивіденди.

2. Другою функцією аналізу ЦП є оцінка їх вартості. Аналітик повинен бути готовий до визначення ціни ЦП, виходячи з відносної привабливості ЦП, що розглядаються як об'єкти інвестування. При цьому слід враховувати, що іноді на ринку виникають такі спекулятивні ситуації, коли ніякі затрати сил та часу не дають змоги подолати невизначеність поведінки ринкової ціни. Особливо це стосується ситуації з маніпулюванням ринком, коли певна група учасників ринку впливає на формування штучної ціни, вводячи в оману інших учасників, маючи на меті отримання спекулятивних доходів.

3. Третьою функцією аналізу є критичний аналіз ЦП. Наприклад, метою аналізу облігацій підприємства є перевірка того, чи зможе емітент в майбутньому погасити відсотки й основну суму боргу. Загальноприйнятий підхід вимагає спочатку перевірити кредитну історію, а потім, зробивши прогноз доходів, пересвідчитися, чи буде в майбутньому емітент захищений від різних несприятливих можливостей, чи ні. На підставі таких оцінок експерти-аналітики можуть присвоювати облігаціям рейтингові класи, що дає змогу зіставляти поточні показники очікуваної прибутковості та ризикованості різних облігацій.

Кожна акція має номінальну вартість, яка є часткою від ділення розміру статутного, фонду емітента на кількість акцій. Купівля-продаж акцій під час первинного розміщення відбувається за емісійною вартістю, яка часто збігається з номінальною. У процесі діяльності акціонерного товариства — емітента акцій вартість його чистих активів змінюється, і реальна вартість акцій визначається як співвідношення вартості чистих активів емітента до кількості акцій.

На ринку корпоративних цінних паперів найважливішою частиною функції оцінки є аналіз і оцінка акцій. При цьому метою є оцінка ризику і прибутковості, на основі якої з переліку наявних на ринку акцій вибираються недооцінені (а тому прийнятні для купівлі) і переоцінені (тобто ті з портфеля, які підлягають продажу).

Існують три загальні концепції, або підходи, до аналізу й оцінки звичайних акцій.

Перший підхід, або передбачення, полягає в оцінці майбутньої ринкової ефективності. При цьому підході інвестор визначає перелік акцій, які, на його думку, зростуть у ціні в короткотерміновій перспективі (в наступні 6—12 місяців). Зрозуміло, що такий прогноз цін є ризикованим і містить суттєвий суб'єктивний фактор. Аналітик повинен передбачити перспективи компанії-емітента і визначити, позитивно чи негативно позначаться ці перспективи на ціні ЦП компанії. Для цього підходу головне — не визначити, яка буде внутрішня вартість акції, а передбачити, яку ціну за неї даватимуть на ринку.

Другий і третій підходи являють собою явну оцінку внутрішньої вартості і відносної вартості.

Другий підхід (оцінка внутрішньої вартості) намагається оцінювати акції незалежно від їх ринкової ціни. Оцінка внутрішньої вартості — це спроба визначити, ту ціну, за яку вони продавалися б, якби нормальний ринок зміг дати їм правильну ціну. Сутність цього підходу полягає в тому, що ринкова вартість розглядається як похідна від внутрішньої вартості (ринкова вартість залежить тією чи іншою мірою від внутрішньої вартості).

Третій підхід (оцінка відносної вартості) спрямований не на внутрішню, а на відносну вартість. При цьому підході аналітики прагнуть визначити відносну вартість акції в термінах існуючого ринкового рівня цін. Наприклад, можна задати рівень капіталізації для конкретного рівня капіталізації прибутків чи рівень дивідендів якої-небудь вибраної групи акцій відносно поточного рівня капіталізації для групи галузевих акцій або порівнянної групи акцій зростання, до яких можна віднести акції, що оцінюються.