library.if.ua

Економіка зарубіжних країн (2005)

1.2. Основні індикатори економічного потенціалу та рівня розвитку країн

У світовій практиці при проведенні міжкраїнових порівнянь використовують декілька індикаторів, серед яких найважливішими є такі:

Валовий внутрішній продукт (ВВП) (GDP). Він буває номінальним та реальним. При розрахунках його обсягів на країновому рівні використовують показник реального ВВП на душу населення, який є основним при проведенні міжнародних порівнянь та відповідної типології держав світу. Для визначення світових тенденцій використовують також показник Валового Світового продукту (ВСП), у 1999 році він становив 40,7 трлн. дол. При цьому може бути розрахована динаміка зростання ВВП на будь-якому рівні. Щорічні ж темпи збільшення ВСП становлять близько 3%. Так, у 1996 році він зріс на 2,6%, у 1997 – на 3,2%, у 1999 – на 3% і у 2000 – на 3,2%. Аналогічні порівняння робляться і на країновому рівні.

Найбільш цінною частиною наукових досліджень є розробка обґрунтованого соціально-економічного прогнозу, що базується на відповідних темпах зростання національного та світового господарства. Такий підхід до визначення перспектив розвитку називається методом екстраполяції. Приміром у середині 90-х деякі фахівці зробили висновок про те, що у 2005 році Китай за сумарним ВВП досягне рівня США, хоча за відносним показником на душу населення відставатиме від цієї країни у 5-6 разів. Життя внесло свої корективи. Справа в тому, що наприкінці ХХ ст. ВВП Китаю (1999) дорівнював 4,8 трил. дол. США (за однією з методик розрахунку), у той час коли в самих США аналогічний індикатор становив 9,255 трил. Передбачалося, що й на початку ХХІ ст. Китай матиме темпи зростання ВВП подібні до десятипроцентних, характерних для 90-х років ХХ ст., а США, які вступили до періоду циклічних крих від’ємне чи близьке до нульового зростання. Проте такі зміни не відбулися, а уповільнення ділової активності, яке мало місце в цій країні на рубежі 2000-2001 років переросло в стійке економічне зростання у 2002-2003 рр., натомість Китай у ХХІ ст. вже не зміг підтримувати подібні до кінця минулого століття темпи нарощування економічного потенціалу. Наведений приклад переконливо доводить, що метод екстраполяції має як певні переваги при застосуванні для короткотермінового прогнозування, так і значні недоліки і потребує значної корекції при використанні у середньотерміновій та довготерміновій перспективі.

При визначенні ВВП на країновому та глобальному рівнях нерідко використовують три системи розрахунків: за валютним курсом, за паритетом купівельної спроможності (PPS) та за атласною методикою Світового банку (World Bank Atlas method). «Метод валютних курсів» доволі часто використовувався при розрахунках ВВП у 70-х – 80-х роках ХХ ст. і базувався на реальному (ринковому) співвідношенні між національною валютою та доларом США. Перевагою цього методу було те, що результати національного виробництва досить легко можна було порівнювати в умовах сталого економічного розвитку, натомість в разі виникнення криз чи при порівнянні різних систем господарювання (приміром – соціалістичної, де ВВП не визначався, а псевдоаналогом служив показник сукупного суспільного продукту – ССП), співставлення були малозіставними.

Найважливішим методом розрахунку ВВП у світі зараз є використання паритету купівельної спроможності (ПКС – чи Purchasing Power Parity). В країнах Європейського Союзу використовується модифікований його аналог – паритет купівельного стандарту – ПКС (Purchasing Power Standart). Метод ПКСт включає використання стандартизованої міжнародної ваги цін на товари та послуги в доларах США, що були вироблені економікою певної країни. Ділення відповідної доларової оцінки ППС на оцінку ВВП у місцевій валюті дає коефіцієнт перерахунку ППС.

Розрахунки, які отримуються за цим методом є найбільш вірогідними при порівнянні економічної потужності та благополуччя різних країн.

Проте метод ППС також не позбавлений й певних недоліків. Так, при аналізі стану економік країн, що розвиваються і, відповідно, мають нестабільну валюту, тобто високий рівень інфляції (зараз мова йде про африканські країни) дані про ВВП, що отримані подібного роду методом можуть становити лише від ј до Ѕ реальної оцінки цього макроекономічного показника. Приміром, коли у 1994 році чотирнадцять країн Африканського фінансового співтовариства, чиї грошові одиниці були прив’язані до французького франку девальвували свої валюти на 50%, реальний продукт в них скоротився наполовину, хоча падіння виробництва не було таким вже значним.

Атласний метод розрахунку ВВП заснований на використанні середнього рівня валютного курсу країни (альтернативного фактора конверсії) за певні роки з розрахунками рівня інфляції у п’яти найбільших постіндустріальних країнах світу (Великобританія, США, ФРН, Франція, Японія).

Для кінцевого розрахунку ВВП на душу населення у тлумаченні О.Погорлецького для відповідного року (t) використовують таку формула:



З цього випливає, що ВВП на душу населення в США за ПКС, валютним курсом та атласною методикою був у 1997 році тотожним і складали 29080 доларів. Проте в інших країнах ці показники суттєво різнилися. Так, в Японії за Атласною методикою станом на той же період він дорівнював 38160 дол., а за ПКС – 24400 дол. (різниця в 1,56 рази), в Німеччині відповідно 28280 дол. та 21170 дол. (1,34 рози), Росії – 2680 дол. та 4280 дол. (+1,6 рази), України – 1040 дол. та 2170 дол. (+2,1 рази).

У ХХІ ст. попри всі суперечності щодо оцінки переваг розрахунку використовують метод паритету купівельної спроможності в доларах США, а в Європейському Союзі з 2002 року розрахунки ведуть в євро. Так, станом на кінець 2001 року найвищий індикатор ВВП на душу населення мав Люксембург – 53780 дол., який перевищував аналогічний показник в США в 1,57 разів; в Німеччині та Японії – у 2,12; в Росії – у 7,6 разів, в Україні (4350 дол.) – в 12,4 рази, Китаї – у 13,4 рази, Молдові у 26 разів. Аналогічні порівняння проведені в ООН щодо найменш розвинутих країн Центральної Африки демонструють співвідношення 100 до одного. Більш докладно ілюструє процес нерівномірності глобального розвитку таблиця 1.1. (друга колонка).



Загальним недоліком розрахунків ВВП на душу населення є те, що за будь-якою методикою цей усереднений показник не відображає у цілому його розподілу та перерозподілу у суспільстві, проте досить чітко його ілюструє крива Лоренца (Див. рис. 1.1).



Наведений вище рисунок досить добре ілюструє те, що розподіл доходів в різного роду країнах є доволі диференційованим і в умовах глобальної економіки викликає міграцію малозабезпечених верств населення з країн групи с до країн групи в. За теорією Стюарта (Stewart) міграційний потік (MIS) – це вимір демографічної сили (соціальний аналог сили тяжіння), яка дорівнює постійній величині G (що є аналогічній гравітаційній незмінній), помноженій на чисельність населення країни і (Pі) та країни j (Pj) та поділений квадрат відстаней між ними:



Цей показник в умовах глобалізації світового господарства доволі об’єктивно відображає різницю у матеріальному добробуті населення країн світу і може використовуватися при розрахунках міграційного потенціалу.

Економічний зміст застосування моделі Стюарта та кривої Лоренцо, в основі якої лежать коефіцієнт Джині засвідчує, що на перших порах відбувається зростання ВВП країни с внаслідок переведення коштів із-за кордону та падіння (в силу зростання конкуренції на ринку дешевої робочої сили) рівня доходів в країні в. Проте у довготерміновій перспективі, якщо вирівнювання доходів в країні с з країною в не відбудеться може призвести до дефіциту трудових ресурсів та спровокувати демографічну кризу в країні с. Саме така модель стає дедалі актуальною для відносин: країни Центральної та Східної Європи – ЄС, Мексика – США тощо.

При проведенні внутрішньокраїнових порівнянь нерідко використовують також показник Валового регіонального продукту – ВРП (Gross State Product (GSP) в США чи GDP of region – в країнах ЄС).

В ідеальній формі ВРП являє собою суму ВВП регіонів країни. Проте існують товари та послуги, які не можна ідентифікувати на регіональному рівні, а віднесення їх до столичного регіону виглядає не зовсім коректним. Так, приміром, надання консульських послуг та видача в’їздних віз громадянам інших держав з боку відповідних дипломатичних установ США не виглядає як частина ВРП столичного федерального округу Колумбія з м. Вашингтон, де знаходиться Державний Департамент США. Проте такий показник далеко не завжди розраховується в національній статистиці (в Україні, приміром, його поки що не використовують). Найбільш поширеним для країн ЦСЄ виступає індикатор валової доданої вартості – ВДВ (Gross Value Added), який відрізняється від ВРП тим, що в нього не увійшли усі регіональні податки. В Україні, за експертними розрахунками ВДВ, він становить 85-90%% відповідного рівня ВРП.

При визначенні обсягів та напрямів надання системної допомоги депресивним територіям країн Європейського Союзу використовують саме цей індикатор.

Валовий національний продукт (ВНП чи GNP). Також є досить розповсюдженим показником економічного зростання. Як і ВВП може бути використаним щодо аналізу галузевої і територіальної структури виробництва та невиробничої сфери, питомої ваги різних секторів, сукупних витрат на науково-дослідні та конструкторські роботи, видатків на національну оборону, розрахунків податкових надходжень до державного бюджету, співвідношень ВНП до ВВП тощо.

Важливе місце при характеристиці моделі розвитку тієї чи іншої країни мають такі відносні показники як і темпи інфляції та рівень безробіття (перевагу при цьому має методика Міжнародної організації праці – МОП), ставки процента, ставки податків, динаміка руху курсу національної валюти за відношенням до інших валют, рівень продуктивності праці тощо.

Нерідко при порівнянні інвестиційної привабливості країн (регіонів) використовують показники прямих іноземних інвестицій (FDI) зіставлені з чисельністю населення, що є досить важливим для визначення «рівня країнової конкурентоспроможності», у першу чергу це стосується держав Центральної та Східної Європи, колишнього СРСР та країн що розвиваються. До цієї ж групи індикаторів відносять також рівень капіталізації, прибуток на капітал, зростання прибутку на акції та середній обсяг продаж цінних паперів, які свідчать про розвинутість ринкової інфраструктури та ступінь адаптованості господарства країни до здійснення системних реформ чи аналізу результатів їх реалізації.

Обсяг та структура зовнішньої торгівлі, співвідношення інвестиційних і споживчих товарів в ній, рівень залежності виробництва ВВП від експортно-імпортних операцій визначають характер відкритості економіки та дозволяють відносити країни до певного типу і проводити їх класифікацію.

У багатьох випадках економічне зростання національних господарств та відповідну класифікацію держав світу можна ідентифікувати по соціальних показниках, серед яких наприкінці ХХ ст. стали виділяти найбільш інформовані:

індикатор економічного добробуту (MEW),

індекс стійкого економічного добробуту (ISEW),

індекс людського розвитку – ІЛР (Human Development Index - HDI).

Вважається, що реальних результатів соціально-економічного процесу досягають ті країни, життєвій рівень населення яких є вищим за аналогічний серед держав-сусідів. З 2001 року ІЛР здобув в ООН ще й іншу назву Індекс Розвитку Людського Потенціалу (ІРЛП). Саме він на інтегративної основі об’єднує в собі три розрахункові компоненти: очікувану тривалість життя, рівень освіти та показник ВВП на душу населення. Опосередковано сюди входять також рівень грамотності дорослого населення (у відсотках до осіб, що є старшими за 15 років), а також сукупний показник чисельності, що вступили до навчальних закладів першого, другого та третього ступеня. Рейтинг країн при цьому може суттєво змінюватися по роках. Так, компенсаційний приріст ВВП в Україні дозволив їй переміститися з 80-го місця у 2000-му році до 75-го у 2001. Проте навіть і зараз він значно відрізняється від більшості європейських країн (Див. табл. 1.1).

Враховуючи основну методологічну сутність ВВП країн світу не менш важливим для аналізу моделей розвитку та динаміки трансформаційних змін виступає дослідження галузевої структури цього макроекономічного показника, який традиційно може бути погрупованим у такий спосіб: сільське господарство, промисловість, сфера послуг. Саме наявність домінуючої питомої ваги останньої є підставою для віднесення певної країни до відповідного типу (приміром – постіндустріальних). Основні закономірності цього процесу представлені у таблиці 1.2.