library.if.ua

Економіка зарубіжних країн (2005)

2.3. Диференціація та вирівнювання постіндустріальних країн світу

Нерівномірність економічного та соціального розвитку завжди була притаманна людському суспільству, але, якщо за часів К. Маркса вона зводилася до посилення суперечностей в отриманні прибутку та його розподілі та перерозподілі, то наприкінці ХХ – поч. ХХІ ст. нерівномірність вже ідентифікувалася на декількох рівнях: локальному, регіональному, глобальному, міжкраїновому та міжцивілізаційному. Теорія конвергенції (зближення), яка виникала на початку 70-х років минулого століття декларувала початок зближення ідеологій соціалізму та капіталізму , проте реально цей процес не відбувся, у першу чергу через неспроможність соціалістичних країн здійснити ринкові перетворення, без руйнації основних постулатів панівної ідеології. Натомість у державах-лідерах активно проходив процес соціологізації суспільства, зменшувалися суперечності між державами за рахунок створення наднаціональних структур, мала місце координації зусиль урядів, суспільно-громадських та політичних рухів.

Сильний поштовх посиленню диференціацій на локальному, регіональному та міжнародному рівнях наприкінці ХХ ст. дала глобалізація світового господарства. Чимало дослідників вважають, що саме вона є наслідком загострення нерівномірності світового розвитку, викликаною технологічним проривом країн-лідером.

Вагомий вплив на незбалансований розвиток глобального господарства здійснюють, передусім, транснаціональні корпорації. ТНК стали все більше використовувати планову систему організації виробництва, маркетингу та менеджменту, а через це їх експансія почала давати значне нарощування капіталу. Тобто вільний ринок перестав бути таким у патріархальному розумінні дослідників кінця ХІХ – поч. ХХ ст. Так, за розрахунками проф. Л. Мяснікової (Росія), в наш час тільки ј світової економіки функціонує поза ТНК.

Нечуваного розмаху набирає процес злиття ТНК, який наприкінці ХХ ст. набуває характеру стійкої економічної тенденції. Капітал фірм об’єднується, а через це ТНК значно поширюють свій вплив на національні економіки. Прикладом може слугувати процес об’єднання автомобільних корпорацій США і Західної Європи. Показовий розподіл світу характерний також для авіаційних компаній, головна мета яких полягає у боротьбі за глобальні ринки перевезень. Так, до складу “Star Alliance” (зірковий альянс) увійшли найпотужніші європейські авіаперевізники “SAS” (Швеція), “Austrian airlines” (Австрія), “Lufthansa” (Німеччина), “Air Canada” (Канада), “United” (США), “Mexicana” (Мексика), а також авіакомпанії з Сінгапуру, Тайваню, Австралії, Японії, Нової Зеландії, Бразилії – що дозволяє контролювати значну частину ринків світових авіаперевезень. Подібний альянс утворили “Delta” (США) та “Air France” (Франція). Жорстка конкуренція зумовила банкрутство авіакомпанії “Sabena” (Бельгія) і розвал “Qualiflyer Group” з швейцарською, португальською, турецькою та іншими авіаперевізниками. За довготерміновими прогнозами, до 2020 року можуть витримати конкуренцію в ЄС тільки “Air France”, “Lufthansa”, “British Airways”, “KLM” і можливо що деякі інші. Проте вже у 2004 році розпочалося перегрупування глобальних авіаційних альянсів, яке відображає подальше загострення конкурентної тепер вже коаліційної боротьби.

Глобалізація світового господарства породжує також системні зміни у структурі і характері інвестицій та формування найбільш ефективних моделей швидкого економічного зростання. Методологічною основою їх створення може бути нова парадигма – “регіон як квазікорпорація”, суть якої зводиться до того, що в основі майбутніх моделей економічного зростання має лежати локалізоване поєднання інвестицій, новітніх технологій, університетської освіти та створеної місцевим урядом адекватної інфраструктури, що забезпечує високі конкурентні позиції продукції, що випускається. Прикладом таких моделей можуть слугувати кластери, технопарки, технополіси, іннотехи.

Кластером називають локалізоване поєднання інвестицій, інтелектуального капіталу, виробництва та доцільної інфраструктури на певній території з метою швидкого впровадження нових технологій у виробництво як традиційної, так і нової продукції.

Технопарки відрізняються від кластерів лише тим, що орієнтовані на випуск нової продукції, що базується на розробці суперсучасних технологій.

Технополіси являють собою скупчення технопарків упродовж певної території. Як правило, вони можуть мати відповідну спеціалізацію. Прикладом технополіса може бути японське місто Цукуба, яке організовано було як наукове містечко, де у першу чергу розроблялися нові технології. Технополіси можуть мати як певну спеціалізацію, так і утворювати конгломерати технологічно різних виробництв.

Якщо всі перелічені вище інноваційно-інвестиційні моделі швидкого економічного зростання базується на використанні як нових так і оновлених старих технологіях, то в іннотехах – розробляються та використовуються якраз тільки новітні технології.

Загальний повний цикл функціонування кластеру триває 12-15 років (потім він поступово трансформується в нову якість чи припиняє своє існування) і схематично виглядає так, як це показано на рисунку 2.1.



Закон нерівномірності економічного та соціального розвитку має свій відбиток не тільки на міжнародному рівні, а й на внутрішньорегіональному, який в умовах високої динаміки капіталу нерідко викликає певні суперечності.

Процес регіональної конвергенції в країнах світу іде з різною інтенсивністю та значною конфліктністю з боку федеральних урядів, місцевих органів влади та ТНК. Приміром у США можна говорити про регіональну дивергенцію (розбіжність), яка зумовлена різним характером концентрації капіталу в окремих штатах. Зовнішньоторговельним лідером у цій країні (1997) є штат Каліфорнія, який постачав продукцію за кордон на суму 99 млрд. дол. США (15% загального експорту). Далі йде штат Техас – 76 млрд. дол. та штат Нью-Йорк – 37,9 млрд. дол. Досить разючий контраст мають “аутсайдери” регіонів США. На 45-ому місці знаходиться штат Невада – 1 млрд. дол. США (0,1%), далі – Північна Дакота – 0,8 млрд. дол., Вайомінг – 0,6 млрд. дол. Монтана та Південна Дакота – 0,5 млрд. дол. і Гаваї – 0,3 млрд. дол. Доволі проблемним щодо традиційного уявлення про багатство виглядає штат Аляска. За рівнем федеральної допомоги (понад 1800 дол. США на душу населення) він не має собі рівних, а за обсягами Валового регіонального продукту (ВРП)– має один з найнижчих показників в країні.

Очевидно, що суперечності, які виникли в США у квітні 2000 року між “старими” та “новими” галузями призведуть у подальшому і до регіональних диспропорцій, розмах яких обіцяє бути вражаючим.

Інші підходи панують в Європейському Союзі, в якому долання суперечностей між регіонами та країнами визнається одним з основних завдань угруповання. Політика регіональної конвергенції між активними та депресивними регіонами досить вдало реалізується через наднаціональні структури, тобто завдяки фінансовому механізму структурних фондів та фонду Згуртування (статус депресивності регіону визначається раз на сім років за умови, якщо відповідна територія виробляє менш ніж 75% ВВП на душу населення від середнього по ЄС). На поч. ХХІ ст. (2001) найбільші контрасти мала Велика Британія 230% (Inner London) та 70% (Cornwall & Isles of Scilly), досить велика регіональна асиметрія притаманна ФРН (Східна та Західна Німеччина). Проте менш проблематичними щодо нерівномірності розвитку регіонів виглядають «малі» країни Європейського Союзу такі як Люксембург та Данія.

Зберігаються суперечності між західним та східним узбережжями Японії, Північною та Південною Італією, Іль-де-Франс (Центральний регіон) та більшість інших провінцій Франції, Північною та Південною Канадою тощо.

Таким чином, проблема нерівномірного економічного та соціального розвитку залишається актуальною для багатьох країн-лідерів, а її вирішення натикається на існування двох діалектичних суперечностей: стихійного нагромадження капіталу на окремих територіях та в деяких секторах національних економік, зумовлених глобалізацією світового господарства і наявністю локальних, державних та наднаціональних структур з їх фінансовим механізмом та відповідним інструментарієм, які намагаються пом’якшити процес диференціації територій.

Література (основна)

Економіка зарубіжних країн / За ред. д.е.н А.С. Філіпенка. – К.: Либідь, 1998. – 416 с.

Ломакин В.К. Мировая экономика. – М.: Финансы, 1999. – С. 336-356.

Глобалізація і безпека розвитку: Монографія / О.Г. Білорус, Д.Г. Лук’яненко та ін. – К.: КНЕУ, 2001. – С. 54-78.

Література (додаткова)

Гутник В., Подколзина И. Евроленд: экономическое развитие новой группировки // МЭ и МО. – 1999. - №8. – С. 86-89.

Кочетов Э. Осознание глобального мира. // МЭ и МО. – 2001. - №5. – С. 71-76.

Скаленко Олексій. Глобальні резерви поступу. – К.: Основи, 2000. – 394 с.