library.if.ua

Економіка зарубіжних країн (2005)

3.4. Особливості внутрішньорегіональної економіки

США є класичною країною, в якій відчувається суттєва диспропорційність між окремими територіями, що є зайвим підтвердженням дії закону нерівномірності соціально-економічного розвитку. Абсолютним лідером серед штатів за відтворенням валового регіонального продукту – GSP (GDP of region) є штат Каліфорнія. У 1993 році цей показник в ній становив 697,4 млрд. дол., потім йшов штат Нью-Йорк – 441,4 млрд. дол. та Техас – 340,1 млрд. дол. Далі на значному відриві йшла Пенсільванія – 227,9 млрд. дол. Аутсайдерами, що мали досить низький показник GSP (в межах 11 млрд. дол.) були Північна Дакота, Південна Дакота, Вермонт та Вайомінг. Таким чином виходило, що Каліфорнія виробляє майже у 63 рази більше ВРП ніж Вайомінг. Природно, що співвідношення відбивається й на доходах населення, а відтак і на досить високих темпах внутрішньої міграції. Якщо федеральний закон забороняє платити менше ніж 5 дол. за годину праці, то в Каліфорнії цей мінімум становить – 10 дол., інші ж штати знаходять для себе найбільш прийнятну форму відшкодувань для найменш кваліфікованих працівників в межах 5-10 дол.

Розуміючи подібного роду різниці Уряд як федеральний, так і місцевий проводить регіональну політику, що має на меті здійснення нівелювання розвитку не за рахунок стримування економічно активних зон, а через стимулювання економічного зростання в депресивних зонах. Однак його метою не є створення конкурентних переваг для одних компаній за рахунок інших. Прикладом сприяння розвиткові депресивних зон може слугувати Закон про організацію державної корпорації “Адміністрація долини Теннессі” (Tennesse Valley Authrity), який було прийнято у 1933 році. Основними напрямками його реалізації стали: будівництво та експлуатація системи гідротехнічних споруд, виробництво і розподіл електроенергії, розвиток сільського господарства на основі його хімізації та електрифікації, покращення якості оточуючого середовища і використання рекреаційних ресурсів, розвиток міст та населених пунктів регіону. За час існування корпорації TVA її енергосистема стала найбільшою в США і зараз посідає 10 місце у світі.

Іншим прикладом здійснення регіональної політики вирівнювання є “Програма розвитку Аппалачей”, що почала діяти після прийняття відповідного Закону у 1965 році. Вона охоплювала територію 13 штатів, а головними її цілями стали: створення умов для здорового образу життя, отримання безробітними та молоддю нових професій та спеціальностей, збільшення зайнятості та зростання доходів на основі розвитку господарств.

У відповідності із Законом про суспільні роботи та економічний розвиток (1965) Міністерство торгівлі отримало право утворювати міжштатові регіони економічного розвитку. У цьому ж Законі визначаються елементи депресивності штату, серед яких були: 1) рівень безробіття, якій значно перевищує середньонаціональний; 2) рівень доходів, що є істотно нижчим за середньонаціональний; враховувалася також ступінь залежності економіки регіону від однієї-двох депресивних галузей тощо.

У 90-ті роки суттєво зросли обсяги федеральної допомоги штатом. Якщо, у 1970 році загальний обсяг різного виду допомоги становив 24 млрд. дол., з яких 27% припадало на субсидіювання освіти, зайнятості та соціального забезпечення, то вже у 1998 році означена сума зросла до 251 млрд. дол., з якої 105 млрд. дол. (42%) припадало на охорону здоров’я. Серед найбільших штатів-реципієнтів федеральної допомоги максимум, як зазначалося раніше припадав на Аляску. Від 1450 до 1799 дол. перерозподілялося на користь Південної та Північної Дакоти. Найменший обсяг відшкодувань отримували штати Техас, Флорида та деякі інші ($ 450-700), що є флагманами економічного розвитку країни.

У 80-90-ті роки в США виникли різного роду інноваційні форми швидкого економічного зростання. До них відносяться зони підприємництва, які утворюються відповідно до Федерального закону про підприємницькі зони (1983) на термін від 5 до 20 років. У 1995 році в країні налічувалося близько 1400 таких утворень. Результати такого інтегрального підходу федерального та регіонального урядів є вражаючими: покращилось використання земельних ділянок, зросла зайнятість населення та доходи, що отримують мешканці депресивних зон, суттєво поліпшилися інфраструктурні умови регіонів, що створює більш високі конкурентні переваги для залучення інвестицій.

Досить показовим є також досвід США щодо створення технопарків. Найбільш відомими в усьому світі є три з них:

Парк “Трикутник Північної Кароліни”. Його діяльність особливо активізувалася після розміщення тут підприємств компанії ІВМ. На початку 80-х технопарк об’єднував 40 видів діяльності, а число зайнятих в них становило понад 20000 осіб. Велике значення мала близькість університетів, пільгове технічне обслуговування тощо.

“Бостонський маршрут 128” було створено на базі Массачусетського технологічного інституту. Він спеціалізується на розробці та випуску космічної техніки та електроніки.

“Силіконова долина” («Кремнійова долина») в Каліфорнії спеціалізується на розробці та впровадженні найновітніших технологій в різних галузях ноу-хау. Це один з найдинамічніших регіонів світу.

Крім цього в США добре відомі й інші моделі швидкого економічного зростання, а саме – кластери. На відміну від технопарків вони можуть спеціалізуватися не тільки (і навіть не стільки) на наукоємному виробництві. Це можуть бути деревообробні, виноробні, рекреаційні та інші комплекси, які використовують новітні технології, мають на території декілька фірм, що конкурують одна з одною та університетів, які забезпечують виробництво та лабораторії висококваліфікованими кадрами та сучасними технологічними розробками. Докладно розробив теорію кластерів, як інноваційних моделей економічного зростання американський економіст Майкл Портер, спираючись на роботи Маршалла, Сабели та ін. Саме досвід США став взірцем для імплементації спеціалізованих кластерів в інші регіони світу.

На галузевому рівні впровадження у перспективі, припустимо, біотехнологічного кластеру, могло б визначити характер регіонального руху та синергетичний ефект розширення, який досить чітко можна проілюструвати на прикладі американської схеми розвитку вище названого формування із застосуванням венчурного капіталу (див. рис. 3.1).



Трьохрічні цикли (у даному випадку це регіонально-галузеві) досить ємко характеризують ті локальні зміни, що сталися за дев’ять років стимулювання підприємництва в біотехнологічній галузі. Якщо на початку 90-х років пропонована структура досить чітко відображала регіональні зв’язки по лінії Нью-Йорк – Бостон, та Нью-Йорк – інші території, а зв’язок Бостон – Сан-Франциско мав умовний характер, то вже наприкінці періоду, що розглядається регіональні зв’язки не тільки поглибились та розширились, а й диверсифікувалися як на локальному, так і на галузевому рівнях. Слід також звернути увагу на те, що протягом дев’яти років створення та функціонування кластеру відбулося його стрімке просування від першої до третьої стадії циклу, а це явно вказує на той факт, що в умовах інноваційно-інвестиційного буму терміни регіонально-галузевої циклічності обмежені 12-ма, максимум – 15-ма роками ефективної роботи.