library.if.ua

Економіка зарубіжних країн (2005)

4.4.1. Чинники економічного успіху Японії у післявоєнний період. Динаміка розвитку японської моделі (1945-1995 рр.)

Після поразки у Другій світовій війні та американської окупації 1945 року, Японія опинилася у вкрай скрутному економічному становищі. Випуск промислової продукції у цьому році відповідав 20-ти відсотковому довоєнному рівню, країна мала високий рівень інфляції, існував прямий розподіл продукції. Крім цього існувала й ментальна криза, яка погіршувала соціальний та духовний стан японців тієї пори.

Більшість сучасних японознавців пов’язують початок системних реформ з дією двох людей: генерала Макартури – командувача американських окупаційних військ та Д.Доджа – керуючого Детройським банком, який очолив групу підприємців та менеджерів, що розробили програму виходу з кризи. Основною метою цього документу стало проведення заходів, спрямованих на демілітаризацію та демократизацію Японії, а також рішучий перехід від тоталітарної командно-адміністративної економіки до ліберальної моделі розвитку.

Реформи розпочалися з того, що упродовж 1947-1948 рр. були розпущені дзанбацу – закриті вертикально-інтегровані концерни військово-промислового комплексу. У цей же період активно проходив процес розукрупнення промислових та торговельних компаній, чиї акції були пущені у вільний продаж. Прийняте антимонопольне законодавство заборонило картельні угоди, ринкову дискримінацію, відкрило доступ до кредитних ресурсів.

Другим кроком економічних змін була аграрна реформа, яка поклала край засиллю феодальних відносин у сільському господарстві. Її суть полягала, перш за все, у викупі державою поміщицьких земель та продаж її селянам, які тепер виступали як орендарями, так і власниками земель. Це сприяло нарощуванню товарного виробництва та переходу від по суті його натуральної форми до фермерського господарства, основу якого складали товарно-грошові відносини.

Бюджетна реформа 1950 року була спрямована на досягнення бездефіцитності бюджету та лібералізації зовнішньої торгівлі, також відмінявся контроль за цінами. Водночас з цим активно йшов процес державного регулювання економіки, перш за все на індикативній основі. Якщо перший план відродження господарства (1949-1952 рр.) мав на меті досягнення довоєнного рівня економічного та соціального розвитку (це було зроблено вже у 1953 р.), то перший економічний план, що був прийнятий у 1955 році чітко визначив національні галузеві пріоритети: чорна металургія, енергетика, хімічна промисловість, суднобудування, судноплавство. Високі темпи нарощування виробництва дуже швидко призвели до посилення амбітності подальших планів та прогнозів. Так, план 1960 р. “Подвоєння національного доходу” передбачав, що цей показник мав збільшитися у 2 рази за десять років, проте реально був виконаний вже у 1967 році (тобто за 7 років). Розвиток японської економіки проходив найбільш активно у 70-80-ті роки, забезпечуючи щорічне десятипроцентне зростання ВВП, проте на поч. 90-х років ці темпи уповільнилися. Стало очевидним, що усталені механізми та інструменти економічного регулювання вже не відповідають тим технологічним змінам в глобальному господарстві, що сталися останнім часом.

У грудні 1995 році Кабінет Міністрів Японії ухвалює нову економічну програму “Соціально-економічний план структурних реформ – сильна економіка та вільне від проблем життя народу”. Проте не зважаючи на високі амбітні цілі, що в ній декларувалися, її не вдалося повною мірою реалізувати (про що піде мова у розділі 4.4.2).

При описі феномену “японського дива” у японознавстві завжди чітко визначають межи у часі та етапність у реалізації основних завдань. Так, упродовж 60-70 рр. ХХ ст., японське економічне диво, яке стало відомо під назвою «країна Сонця, яке сходить», в основному визначали екстенсивні чинники росту:

швидкі темпи нарощування інвестицій, які обумовили будівельний бум та технічну модернізацію виробництва;

стрімкий розвиток базових галузей, що сприяло високим темпам економічного зростання у машинобудуванні;

орієнтація виробництва на імпортовану сировину у необробленому вигляді (нафта, вугілля, руди чорних та кольорових металів);

стрімке нарощування експорту товарів, диверсифікація їх асортименту, експансія на товарні ринки США та країн АТР;

велика ліцензійна та патентна робота;

збалансований бюджет, низькі витрати на оборону;

зростання норми нагромадження з 12% (у довоєнний час) до 32,5% (у період 1960-1984 рр.);

низька (до 80-х рр. ХХ ст.) заробітна плата робітників та службовців та порівняно висока тривалість робочого часу.

Ці та деякі інші чинники обумовили надзвичайно швидкі темпи економічного зростання. Так, за даними В.Кудрова (2000) у період з 1995 по 1970 рр. середньорічні темпи економічного зростання становили приблизно 11%, що з одного боку призвело до рішучого прориву в економіці, з другого – суперіндустріалізація господарства викликала значні екологічні ускладнення (Японія у цей період вважалася найнебезпечнішою для життя країною світу), майже повна зайнятість населення зумовила дефіцит трудових ресурсів в окремих галузях, “тихоокеанський феномен” гіперконцентрації виробництва став головною причиною формування східних та північних депресивних зон, нафтова криза 70-х років спровокувала падіння попиту на японські вироби (передусім на автомобілі), експансія американського ринку призвела до виникнення “автомобільних війн” з цією державою, зовнішньоторговельний баланс з якою був порушений назавжди.

Наступний період (1975-1995 рр.) варто було б назвати етапом інтенсифікації господарства, тому що його характеризували вже нові пріоритети соціально-економічного розвитку Японії, які були зумовлені дією інших ніж у попередні роки чинників:

зростання якості робочої сили, що випливала з наслідків проведення шкільних та вузівських реформ та посиленням практичної спрямованості навчання; формування принципово нового соціально-ментального явища “фірмового патріотизму” (За результатами проведеного на поч. 90-х років в США та в Японії опитування тільки 12% американських робітників повідомили, що постійно думають про спільні проблеми розвитку свого підприємства і намагаються допомогти йому, натомість японський показник становив – 61%) (В.Кудров, 2000).

кооперація держави та бізнесу, створення потужних кейрецу, в основі яких лежала не тільки вертикальна інтеграція з відповідно низькими трансакційними витратами, а й значна підтримка японського експорту з боку Міністерства фінансів, яке надавало відповідні гарантії його фінансового забезпечення через численні японські банки; на цьому ж етапі відбувся перехід від адміністративно-фінансового регулювання економіки до непрямого державного втручання (контроль грошової маси, підтримка сталого курсу національної валюти, утримання інфляції у невеликих розмірах тощо).

посилення ролі науково-технічного прогресу, збільшення фінансування з боку держави фундаментальних наукових та технологічних досліджень внаслідок чого було змінено традиційно негативний технологічний баланс країни на позитивний (поч. 90-х рр.), коли Японія вперше почала експортувати технологій більше ніж імпортувати. У цей період було створено близько 20 технополісів та всесвітньовідоме наукове місто – Цукуба (тут знову ж таки напрошуються відповідні паралелі з академмістечками колишнього СРСР).

зміна галузей та територіальної структури виробництва, яка чітко визначила пріоритетні сектори національної економіки, коли замість автомобілебудування, електроніки та верстатобудування на перші місця вийшли високі технології (оптикоелектроніка, виробництво нових матеріалів, напівпровідників, біотехнології). Водночас швидкими темпами зростали сервісні сфери (наука, освіта, культура, банківсько-фінансова галузь тощо).

масштабне нарощування інвестицій (прямих і портфельних) в країни Південно-Східної Азії, США, а трохи пізніше й у перспективні галузі держав Латинської Америки, а також в Австралію, Нову Зеландію та в країни ЄС.