library.if.ua

Економіка зарубіжних країн (2005)

5.2. Сучасні економічні теорії європейської інтеграції

З середини ХХ ст. теорія регіональної інтеграції набуває досить широкого поширення у світовій системі соціально-економічних наук, проте найбільш значущою вона стає в Європі, яка вже у 60-ті – 70-ті роки минулого століття значно просунулася вперед завдяки інтеграції ринків та інтеграції політики. До 90-х років у теорії європейської інтеграції, як її тоді почали називати, набули великого розповсюдження чотири основні моделі, які мали дослідницько-правову регламентацію:

економічний федералізм;

економічна інтеграція європейського типу;

регіональна інтеграція;

міжнародно-правове регулювання.

Особливістю європейської інтеграції є те, що між теоретичним обґрунтуванням її основних положень та практичним впровадженням існує невелика відстань, яка вимірюється 15-20-ма роками великих дискусій та швидких економічних та організаційних змін. Підтвердженням цьому може слугувати стрімкий перехід від зони преференційної торгівлі, а потім вже і зони вільної торгівлі, який був закладений у 50-60-ті рр. до економічного союзу, що сформувався на поч. 90-х. Таким чином була реалізована теорія А.Купера та Б.Массела щодо формування митного союзу, з якої чітко випливала інтеграційна теорія зниження трансакційних витрат Х.Джонсона при відокремленні приватних та суспільних витрат. Спробу визначення ефекту європейської інтеграції зробив у 70-ті роки голландець Я.Тінберген, який проводив розмежування між “негативною” та “позитивною” інтеграцією. Саме з останньої випливала ідея щодо етапності усунення митних бар’єрів та прийняття відповідних законів і створення інституцій (наднаціональних структур), які потім трансформувалася в основні постулати теорії європейського інституціалізму. Під “негативною інтеграцією” названий вище дослідник розумів просте усунення бар’єрів на шляху транскордонного переміщення товарів, послуг і факторів виробництва, що врешті-решт вело, на його думку, до зниження цін, підвищення якості товарів та послуг, а відтак і до зростання ефективності національних економік. Хоча з іншого боку, перелік вище наведених заходів можна трактувати як принципово новий рівень загострення конкуренції. “Позитивну інтеграцію” Я.Тінберген розумів як процес прийняття наднаціональних законів і створення відповідних інститутів, що суттєво збільшувало мобільність факторів виробництва.

Заслуговує на увагу також теорія Б.Баласси, який чітко встановлює єдність інтеграції взагалі та європейської зокрема, а також етапи країнової конвергенції в межах інтеграційного формування, хоча сам автор у відомій праці “Теорія економічної інтеграції” (1961 р.) називає їх стадіями і визначає послідовність об’єднувальних дій таким чином:

створення зони вільної торгівлі;

митний союз;

спільний ринок;

економічний союз;

повна економічна інтеграція.

Як вже зазначалось вище, країни Європейського Союзу пройшли усі етапи свого розвитку і зараз опинилися перед дилемою: чи подальше розширення складу ЄС чи поглиблення внутрішньої інтеграції, тобто екстенсивний чи інтенсивний шлях розвитку цього найбільшого у світі угруповання. Це заставило багатьох науковців з країн ЄС теоретично визначити нові шляхи удосконалення внутрішнього механізму функціонування цієї організації, яка все більше нагадувала модель централізованого планування та регулювання міжкраїнових пропорцій, а також зайнятися обґрунтуванням доцільних меж розширення Євросоюзу через високі темпи зростання флоридизації населення в країнах Старої Європи.

Основні постулати першого напрямку розвитку теорії євроінтеграцїі досить чітко викладені у праці англійця Алі М.Ель-Аграа (El-Agraa Ali M. The European Union. History, institutions, economics and policies. – L., 1998), який чітко виділяє більш високі, на його думку, форми економічної інтеграції, а саме: 1) збільшення мобільності факторів виробництва через усунення бар’єрів, що заважають транскордонній торгівлі, 2) координація грошово-кредитної та податкової політики (у ряді інших праць зазначаються напрями: інвестиційний, монетарний, фіскальний), 3) формування загальних спільних цілей, які налаштовані на досягнення повної зайнятості, пришвидшеного економічного зростання, конвергенції у розподілі доходів тощо. П’ять років, що пройшли з того часу наочно продемонстрували: в Європейському Союзі проблема гармонізації фіскальної та монетарної моделей знаходиться поки що на дискутивному рівні через доволі різні ступені соціально-економічного розвитку і до остаточної їх гармонізації в межах Європейського монетарного союзу (EMU) ще далеко.

“Вибухоподібне” розширення ЄС, яке пророкувалося провідними фахівцями Інституту стратегічних досліджень у Мілані (Італія) Паолою Савоною та Жаном Карло ще у 1995 році, здійснилося у 2004 році, коли ЄС упродовж одного дня – першого травня, суттєво збільшив свої кордони вийшовши на перше місце серед глобальних конкурентів США та Японії за площею, чисельністю населення та ВВП, проте значно знизивши відносний показник цього макроекономічного індикатора з $22000 (ПКС, 2003) до $19900 (ПКС, травень 2004-го року, експертні дані). Турбокапіталізм, як називають його вище названі автори, упродовж ХХІ ст. значно посилить динаміку руху капіталу, а відтак розвиватиметься у двох напрямках: розширення геоекономічного простору та надбудова нових поверхів інтеграції. Підтвердженням першої тези могла б слугувати цитата із спільного твору вище згаданих італійців:

“Після виснаження ресурсів дешевої робочої сили Східної Європи завдяки її інтеграції до європейського економічного простору, а також зростанню її добробуту, а відтак і заробітної плати трудящих, Європа буде вимушена звернутися до країн півдня Середземного моря.”

(П.Савоно, Ж.Карло. Геоэкономика. Господство экономического пространства. – М.: Ad. Marginen, 1997. – с. 22-23).

В іншому місці книги автори чітко прогнозують: для того щоб зберегти відносно сталі темпи економічного зростання Європейський Союз у 2020 році має вийти на українсько-російський кордон.

ХХІ століття було ознаменовано потужним “вибухом” нових теорій євроінтеграції. Серед них на перше місце вийшла проблема політичної інтеграції, яку можна охарактеризувати як таку що суттєво посилить існуючу інституційну модель ЄС. Проте серед багатьох новітніх економічних інтеграційних теорій на перший план поступово стала виходити теорія внутрішнього регіоналізму (М.Кітінг, Дж.Логлін, Р.Хадсон, А.Вільямс та інші), метою якої було обґрунтування створення гомогенного європейського економічного простору, в якому вдасться зменшити соціально-економічні диспропорції за рахунок посиленого впливу наднаціональних європейських структур. Сюди ж було додано принципи, які потім стали нормою європейської регіональної політики: субсидіарність (делегування в регіон тієї суми повноважень, які він може ефективно виконувати), компліментарності (структурні фонди ЄС можуть підтримати будь-який проект, якщо у регіоні будуть також вишукані кошти у розмір 25-75% (в залежності від рівня розвитку країни) для його фінансування), програмованості, визначення депресивності тощо.

Таким чином, одразу після створення економічного та політичного союзу країн-учасниць має розвиватися процес регіональної європейської єдності (її друга назва – регіональний союз чи “Європа Регіонів”). Див. рис. 5.1.