library.if.ua

Економіка зарубіжних країн (2005)

6.2. Особливості економіки Румунії

Розвиток румунської економіки у 90-ті роки був достатньо схожим на болгарський, хоча мала місце і своя специфіка, пов’язана із запровадженням як елементів градуалізму, так і «шокової терапії».

Після повали комуністичного режиму (1989 р.) і страти його лідера М.Чаушеску надії на швидкий розвиток і стрімке просування до числа розвинутих європейських держав виявилися багато у чому марними перш за все тому, що стартові умови реформування країни були багато у чому гіршими ніж, приміром, у сусідній Угорщині. Найпроблемнішими при цьому вважалася відстала промислова база, обмеженість ресурсів та екстенсивний характер їх використання. Мало місце також скорочення видобування нафти, яка у минулі часи дозволяла практично повністю забезпечувати потреби своєї країни. Часткові і багато у чому непослідовні реформи 1990-1996 рр. не принесли очікуваного сталого зростання економіки, а тому про системне реформування заговорили лише у лютому 1997 року, коли була прийнята програма всебічної макроекономічної стабілізації і розпочалися структурні реформи в румунській економіці. Трансформаційні зміни торкнулися усіх секторів національного господарства, проте найважливішими напрямками стали:

ліквідація великих енергоспоживачів, що мали високий рівень технологічної відсталості та наднормативну енергомістськість готової продукції;

реформування крупних сільськогосподарських підприємств та встановлення нового типу аграрних відносин;

модернізація кредитно-фінансового сектору.

Разом з тим, на початковому етапі реформування національної економіки не вдалося досягти значного ефекту: ВВП країни продовжував скорочуватися, щоправда більш повільними темпами (1997 – 6,6%, 1998 – 4,5%, 1999 – 2%). У відповідності із угодою з МВФ (серпень 1999) Румунія отримала кредит від цієї організації в межах 547 млн. дол., проте вже через два місяці було заблоковано надходження другого траншу через розходження поглядів уряду на МВФ на бюджетне фінансування та кредитування приватного сектору. Саме у цей період країна була дуже близькою до оголошення дефолту, хоча його вдалося запобігти через низку малопопулярних заходів: прискорену приватизацію, проведення жорсткої податкової політики, реструктуризацію збиткових підприємств тощо. Одним із заходів макроекономічної стабілізації було використання валютних резервів Національного Банку Румунії, які у кризовий період скоротилися на 1,5 млрд. дол.

У ХХІ столітті країна входила із складними макроекономічними проблемами, які умовно можна було звести до наступного:

1) Низький рівень ринкової капіталізації, яка у 1999 році становила 0,36 млрд. дол., що складало лише 0,6% ВВП (в Угорщині, відповідно, 13 млрд. дол. та 25,7%; в Польщі – 23 млрд. та 14,6%).

2) Низька інвестиційна активність зарубіжних компаній. Загальний обсяг (кумулятивний) ПІІ досяг у 2000-му році 7 млрд. дол. (333 дол. на душу населення) (В Угорщині відповідно 22,5 млрд. та 2200 дол. на душу населення, у Польщі – 36 млрд. дол. та 947 дол. на душу населення).

3) Значним перевищенням імпорту над експортом (в 2000-му році в 1,3) і як наслідок 5-ти відсотковим дефіцитом платіжного балансу за відношенням до ВВП) . Дефіцит бюджету у 2000-му році дещо зменшився проте все одно перевищував 3% ВВП.

4) Невисока підприємницька активність прослідковувалася і на мікрорівні. Лідерами тут стали три румунські компанії – «Alro Slatina» (ринкова капіталізація 58 млн. дол., 1999) - лідер у виробництві металів, «Dасіа» (41 млн.) – автомобілебудування, «Terapia» (24 млн.) – фармацевтика. Для порівняння: рівень капіталізації трьох провідних польських та угорських компаній знаходився в межах 1-7 млрд. дол., що яскраво говорить про слабку розвинутість ринку цінних паперів.

Тим не менше, наслідки реформування економіки країни у перші роки нового століття були більш обнадійливими, що відбивалося й на результатах національного виробництва. Якщо у 2000-му році констатувалося 1,8-відсоткове зростання, то вже у 2001 році темпи приросту ВВП були на рівні 5,3%, а його загальний обсяг досяг 39,7 млрд. дол. Мала місце лібералізація у банківській діяльності, а загальна чисельність банків зросла з 5 у 1990-му році до 45 у 2000-му, серед яких 37 були румунськими і 8 представляли відділення провідних закордонних фінансових установ. Найбільший з них є Banca Comerciala Romana, активи якого сягнули – 2,4 млрд. дол. (2002).

Основними галузями сучасного виробництва Румунії є вуглевидобування, целюлозопаперова та деревообробна промисловість, металургія (як чорна, так і кольорова), нафтохімія, машинобудування, харчова промисловість. Аграрний сектор представлений вирощуванням пшениці, кукурудзи, цукрового буряку, насіння соняшника, винограду, а також розведенням великої рогатої худоби та птахівництвом.

В рамках міжнародного поділу праці Румунія представлена експортом взуття та текстилю (понад 33% загального обсягу, 1998), металів (19%), машин та обладнання. В структурі імпорту переважають машини та обладнання (23%), паливо та мінеральна сировина (14,2%), хімічні товари (8,7%).

Перспективним напрямком надходження валюти в країну є іноземний туризм. Упродовж 1999 року Румунію відвідало 3,2 млн. іноземних туристів, що принесло 254 млн. дол. прибутку, проте у структурі ВВП це становить лише 0,5%, що є значно нижчим ніж в сусідніх Угорщині та Болгарії.

Вступ у 2007 році Румунії до Європейського Союзу вимагає подальших значних зрушень в її економіці і проведення цілої низки адаптаційних заходів:

Поглиблення структурної реформи виробництва передусім в аграрному секторі, частка якого в ВВП становить 13%, а відсоток зайнятих трудових ресурсів у ньому взагалі виглядає рекордним для всієї Європи – 37,7% (2002).

Подальше наближення країни до маастрихтських критеріїв у першу чергу передбачає приборкання інфляції (у 2000-му році вона становила 45,8%, в Болгарії – 2,6%, в Угорщині – 10%, в Польщі – 7,2%).

Посилення темпів імплементації «спільного доробку» у румунське законодавство і завершення переговорів по 31-му пакету, що є необхідною процедурою для вступу.

Боротьба із бідністю. У 2002 році на соціальну безпеку було витрачено 10,4% ВВП, проте навіть і зараз майже 40% населення країни перебуває за межею бідності, що аж ніяк не відповідає вимогам ЄС отримати «ефект розширення».

Долання регіональних диспропорцій шляхом створення зон пріоритетного розвитку, надання допомоги депресивним регіонам (у 2002-му році майже 50% ПІІ припадало на столицю – Бухарест; суттєво різняться також і рівні доходів населення, зростають регіональні суперечки).

Українсько-румунські відносини як політичні, так і економічні є доволі непростими, що пов’язано перш за все з проблемою делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон, посиленням конкуренції в зоні судноплавства Нижнього Дунаю. Підписання у 1997 році Договору про відносини добросусідства і співробітництва, а в 2003-му році Договору про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань дозволили певною мірою нормалізувати відносини, проте не усунути всі їх суперечності. Країни добре розуміють, що після вступу Румунії до ЄС остання повинна мати кордон (це 531 км) добросусідства з Україною. У зв’язку із цим розроблено новий спільний з Румунією проект єврорегіону «Нижній Дунай», діяльність якого не обмежуватиметься тільки економічними заходами, а сприятиме гармонізації природоохоронних та соціальних відносин у прикордонній частині двох країн.

Також має місце посилення товарообігу між двома країнами, який у січні-серпні 2003-го року досяг 365 млн. євро, що на 36% більше у порівнянні з аналогічним періодом минулого року.