library.if.ua

Економіка зарубіжних країн (2005)

7.1. Загальна характеристика

Після розвалу у 1991 році СРСР, припинення діяльності РЕВ (Ради Економічної Взаємодопомоги) і утворення п’ятнадцяти суверенних держав виникла цілком зрозуміла необхідність координації економічних, політичних, а в деяких випадках і військових зусиль бувших республік Радянського Союзу. Внаслідок цього 8 грудня 1991 р. в Республіці Білорусь було підписано Угоду між Білоруссю, Російською Федерацією та Україною, які оголосили не тільки про припинення дії договору про заснування СРСР, фундаторами створення якого вони були у 1922 році, а й про створення СНД (Співдружності Незалежних Держав). 21 грудня 1991 року в м. Алма-Ата (Республіка Казахстан) був підписаний Протокол до вище названої угоди, який розширив членство у цій організації за рахунок участі в ній Азербайджану, Вірменії, Казахстану, Киргизії, Молдови, Таджикистану, Узбекистану, Туркменії. У 1993 році до нього приєдналася Грузія. Таким чином, сучасний склад держав СНД налічує 12 незалежних країн, що знаходяться на різних стадіях реформування власної економіки та відповідної ємкості господарського потенціалу. Така модель інтеграційного угруповання здобула назву різнорівневої та різношвидкісної з огляду на реальні темпи економічного зростання. За даними проф. Н.Зіядуллаєва (Росія) на країни цієї групи припадає 16,3% площі світового суходолу, 5% чисельності населення планети, 25% - запасів природних ресурсів, 10% - промислового виробництва, 12% - науково-технічного потенціалу та 10% - ресурсоутворюючих товарів. У цих країнах виробляється близько 10% світової електроенергії (2003). Разом з цим, позиції СНД у світовій економіці не виглядають доволі сильними, а інтеграційні зв’язки суттєво відрізняються за масштабністю від аналогічних в НАФТА чи глибиною в ЄС (Див. табл. 7.1).



Як випливає з таблиці, країни СНД, не зважаючи на великий потенціал виглядають досить «скромно» у глобальній економіці. Якщо у виробництві ВВП на них припадає лише 3% світового, то у споживанні енергії – 12%, що дозволяє зробити висновок про нераціональну структуру енергоспоживання, перевантаженість економіки енерговитратними виробництвами та технологічну відсталість у виробництві товарів та послуг.

При дослідженні показників технологічних досягнень країни СНД не можуть вважатися не тільки лідерами, а й тими, яких слід відносити до потенційних учасників світової технологічної конкуренції, проте, якість робочої сили, наявність значних досягнень в авіаційній, космічній техніці, у т.ч. в ВПК та в інших наукових сферах дозволяє розглядати цей мегарегіон як одну із потужних міграційних зон, де велике значення матиме проблема «відпливу розуму» з пріоритетних галузей національних економік.

Разом з тим, проблема соціального розшарування населення виглядає доволі складною в СНД, а низький рівень доходів громадян також підштовхує їх до вимушеної міграції. За показником ІЛР, країни цієї групи також поки що не можуть вважатися світовими лідерами (Див. табл. 7.2), адже розташування в межах від 53-го місця (Білорусь) до 113-го (Таджикистан) дозволяють відносити їх до держав із середнім рівнем розвитку. Втім навіть і тут чітко виділяється група лідерів (Білорусь, Росія, Україна, Казахстан), що посідають верхні сходинки у цій групі. У довготерміновій перспективі саме ці країни можуть зайняти чільне місце серед числа розвинутих держав світу. Доволі важливим показником є рівень бідності населення, який визначається в державах СНД по-різному, хоча в основу міжнародних порівнянь традиційно покладаються розрахунки питомої ваги осіб з доходом меншим за 2 дол. США на день. При цьому найвищий рівень бідності притаманний Туркменії, Молдові та Вірменії. Другим індикатором розвитку може виступати середньомісячний рівень заробітної плати. У середині 90-х років він був найнижчою в Таджикистані (близько 8 дол. на місяць). Наведений рівень бідності у Грузії та Білорусі також не є адекватним стану їх економічного розвитку включаючи ІЛР, адже може скластися хибне уявлення про віднесення цих країн до глобальних лідерів із високим рівнем соціальних гарантій.



Упродовж усього періоду свого існування як незалежних держав країни СНД пройшли доволі складний шлях розвитку, який умовно можна поділити на чотири етапи:

І. Початок здійснення системних реформ (1991-1994 рр.) – характеризувався розривом сталих зв’язків, сировинною кризою, створенням ринкових інституцій, які виявилися неефективними у перехідній економіці. Мало місце нарощування падіння виробництва, виникнення безробіття, посилення інфляції.

ІІ. Застосування антикризових заходів (1995-1997). Цей етап відзначався рішучою боротьбою урядів країн СНД з інфляцією; посиленням фінансової дисципліни; кризою неплатежів; значним зростанням плати за квартиру та комунально-побутові послуги. Цьому періоду були притаманні посилення диспропорційності у розвиткові економіки і формування різних моделей господарства здебільшого неоліберального напрямку. Саме тоді відбулося зміщення інвестиційної активності у двох напрямках:

у життєзабезпечуючі галузі економіки, такі як сільське господарство, фармацевтичну та легку промисловість;

в експортні сектори національних економік, насамперед в нафто-газовидобувний комплекс та інші сировинні галузі.

Поруч з тим, що, практично в усіх країнах СНД існують значні проблеми в різних галузях виробництва, машинобудування виявилося найвразливішим з усіх, яке навіть й зараз не досягло рівнів випуску продукції 1990-го року. Вже наприкінці 1997 року в країнах Співдружності намітилася тенденція до зростання зарплати, внаслідок введення жорстких монетарних заходів (які потім постійно критикувалися) відносно стабільними стали національні валюти, з’явилися можливості проведення їх конвертації, хоча підвищений попит на вільно конвертовані валюти, передусім на долари США, встановив нееквівалентний обмін між ним і національними грошовими одиницями СНД, який виявився завищеним у 2-3 рази (Ось чому в статистиці існує така велика розбіжність між показниками ВВП за валютним курсом та паритетом купівельної спроможності).

ІІІ. «Російська» криза економіки (1998-1999 рр.) була проявом тихоокеанської кризи і призвела до значного зниження купівельної спроможності населення, скочування на попередні трансформаційні позиції в країнах, де намітилося економічне зростання, банківської кризи, численних банкрутств та суттєвого скорочення імпорту. Значно знизилися золотовалютні резерви держав СНД, а інтервенції національних банків Співдружності готівка та безготівкових коштів на внутрішні валютні ринки не призвели до вгамування ажіотажного попиту на вільноконвертовані валюти. Водночас ця криза мала і позитивні наслідки: збільшився експорт з країн СНД до інших держав світу (передусім до ЄС та США), створилися умови для розвитку національного товаровиробника, який почав домінувати на внутрішніх продовольчих ринках, що створило належні умови для підйому економіки у наступний період. Більшість підприємств-експортерів навчилися вміло захищати свої інтереси під час антидемпінгових розслідувань в США, Канаді, країнах ЄС, від чого потерпали на поч. 90-х років.

IV. Підйом виробництва (2000-2005 рр.) характеризувався значним покращенням світової кон’юнктури попиту особливо на нафту, природний газ, продукцію металургійного комплексу і, частково, на продовольство. У цей час відбувається потужний вихід компаній СНД на конкурентні ринки ЄС та США, зменшення питомої ваги взаємної торгівлі, складаються сприятливі умови для покращення інвестиційного клімату в них. Приміром, обсяг торгівлі Росії з країнами Співдружності знизився з 138 млрд. дол. у 1991 р. до 26 млрд. у 2002. Питома вага СНД у зовнішньоторговельному обороті Росії впала з 55 до 20%. Натомість нарощування торгівлі з ЄС йшло випереджаючими темпами.

Суттєво змінилася структура і напрямки інвестицій в межах Співдружності. У 2003-му році в економіку Росії з країн СНД (В.Комаров, 2004) надійшло інвестицій на суму 890 млн. дол., у той час коли із далекого зарубіжжя – 29,7млрд. дол., тобто у 33 рази більше. Інвестиції Росії в економіку СНД становили 544 млн. дол. чи удвічі менше ніж країни Співдружності вклали в Росію і це й у той час, коли РФ інвестувала у далеке зарубіжжя 23,3 млрд. дол., тобто у 43 рази більше, ніж в країни СНД.

2004 рік виявився рекордним щодо економічного зростання пострадянських держав. За даними Статистичного комітету СНД ріст ВВП в них (у %) становив:

в Україні – 12;

в Білорусі – 11;

в Таджикистані – 10,6;

в Азербайджані – 10,2;

в Вірменії – 10,1;

в Казахстані – 9,4;

в Грузії – 8,4;

в Молдові – 7,3;

в Киргизстані – 7,1.

(Дані по Узбекистану та Туркменії не оприлюднювалися).

Сучасна модель СНД характеризується наявністю багатосторонніх інтересів, які далеко не завжди гармонізуються в межах того економічного простору, який вони утворюють. Це наявно випливає з Статуту СНД (1993 р.), в якому визначаються принципи взаємовідносин в рамках цієї організації (державний суверенітет, рівність учасників, право на самовизначення, визнання територіальної цілісності та непорушності державних кордонів тощо) та правила функціонування Співдружності (взаємодія, координація, досягнення консенсусу при прийнятті рішень, можливість асоційованого членства тощо) проте не передбачені специфічні санкції (як це є в ЄС) за порушення Угод, статуту, домовленостей.

Вищим органом СНД виступає Рада голів держав, а виконавчі функції реалізує Рада голів урядів. На інший орган – Виконавчий секретаріат СНД покладено організаційно-технічні функції.

Як зазначалося раніше, на початку створення Співдружності в основу її функціонування було винесено реалізацію ідеї різнорівневої і різношвидкісної економічної інтеграції пострадянського простору. Основним інструментом посилення об’єднувальних функцій СНД вважалося створення міждержавних об’єднань, втім подальший розвиток цього угрупування виявив доволі суперечливі тенденції зближення країн-учасниць, в хронологічному порядку вони виглядали таким чином:

вересень 1993 р. – укладено Договір про створення Економічного Союзу (Україна утрималась від його підписання);

квітень 1994 р. – Угода про створення зони вільної торгівлі між усіма учасниками СНД; у цей же час розпочалася реалізація Угоди про співробітництво в галузі інвестиційної діяльності, підготовлено Угоду про створення спільного науково-технологічного простору. Велике значення мало також формування Міждержавного Банку СНД, статутний капітал якого зараз становить близько 1 млрд. дол.;

січень 1995 р. – Угода про створення Митного союзу, до якого з часом увійшли: Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан;

квітень 1997 р. – Договір про Союз Білорусі і Росії, десятиріччя якого відмічатимуть у 2007 році, проте значних зрушень щодо створення спільного монетарного союзу не кажучи вже про нову політичну модель організації єдиної держави поки що не закладено;

грудень 1999 р. – укладено Договір про створення Союзної держави Росії і Білорусі;

жовтень 2000 р. – Договір про створення Євразійського економічного співтовариства (ЄврАзЄС), до складу якого увійшли Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан. Саме на нього покладено місію заміни Митного Союзу;

вересень 2003 р. – Угода про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП), яку підписали Білорусь, Казахстан, Російська Федерація та Україна. Проте у цьому документі ряд держав, насамперед Україна, залишили за собою право часткової ревізії окремих пунктів. Укладена угода доволі чітко регламентує основні напрямки організації нового економічного простору, найважливішими серед яких є:

створення умов для вільного переміщення товарів, послуг, робочої сили і капіталу (в Євросоюзі це називається – чотири свободи);

гармонізація законодавства держав-учасниць;

формування єдиних принципів регулювання діяльності природних монополій;

гармонізація макроекономічної політики.

Основою новоствореної організації може вважатися принцип поетапності інтеграційного процесу, що має призвести до різнорівневої та різношвидкісної інтеграції в рамках ЄЕП. Передбачається, що значна частина повноважень країн буде делегуватися наднаціональним структурам, що є цілком допустимим в умовах глобалізації світового господарства, хоча цього побоюються національні держави, які справедливо вважають, що такі дії можуть призвести до втрати їхнього суверенітету. Враховуючи те, що чимало принципів і підходів при створенні ЄЕП є майже тотожними до документів Європейського Союзу можна вважати, що нова модель інтеграції «промисловорозвинутої четвірки» СНД буде базуватися на застосуванні економічного прагматизму та прискореному формуванню бізнес-структур (ТНК, фінансово-промислових груп, об’єднань, спільних підприємств), що врешті-решт призведе до зниження трансакційних витрат в економічних стосунках між ними. Передбачається, що майбутній вступ в СОТ також стане можливим лише через спільні кроки держав-учасниць, адже як показали розрахунки Міністерства економічного розвитку РФ, держави СНД щорічно втрачають близько 3 млрд. дол. від дискримінації торгово-економічних відносин з третіми країнами.

Складність подальшої інтеграції полягає також у поліструктурному характері двох- і багатосторонніх угод, які регламентують діяльність як окремих країн, так і СНД в цілому, серед них найбільш важливими є:

Договір про колективну безпеку (Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан);

Східно-Європейський Союз (Україна – Молдова), що з часом переріс в ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова);

Центрально-азіатське співробітництво (Узбекистан, Казахстан, Киргизія, Таджикистан).

До цього слід додати, що декілька країн СНД (Молдова, Грузія, Киргизія) вже увійшли до СОТ та взяли на себе відповідні зобов’язання зумовлені членством в ньому, а відтак їх подальша участь у Співдружності буде регламентуватися багатьма пунктами відповідних угод з ГАТТ/СОТ. Проведене російським вченим Н.Зіядуллаєвим дослідження подальших намірів учасників Співдружності дозволило чітко визначити багато діаметрально протилежних інтересів цих держав, які автор (2004) погрупував таким чином:

бажання знайти свій власний шлях (Узбекистан, Україна);

взяти на себе роль лідера (Росія, Білорусь, Казахстан);

уникнути участі в узгодженні договорів (Туркменія);

отримати військово-політичну підтримку (Таджикистан);

вирішити внутрішні проблеми (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

Розбіжності в намірах, а також в інтересах держав учасниць також добре ілюструє сучасна структура виробництва держав СНД, що базується на виявлені пропорцій у складі окремих галузей у валовій доданій вартості (ВДВ) (Див. табл. 7.3).



Саме ці співвідношення дозволяють чітко погрупувати держави за типом сучасного стану економіки у такий спосіб:

І. Країни, що наближаються до типу постіндустріальних і мають питому вагу сфери послуг в структурі ВДВ, яка перевищує 50%: Росія, Казахстан, Білорусь, Україна, а також Грузія та Молдова. Останні дві держави також мають високі показники послуг, проте відрізняються низькою їх ефективністю, до того ж в них доволі низькою є заробітна плата. Приміром, якщо в четвірці лідерів вона коливалася в межах від 103,3 дол. в Україні до 249 дол. в Росії (станом на грудень 2003 р.), то в Грузії вона була на рівні 44,4 дол. (2001) і Молдові – 97 дол. (2003, грудень). Можна передбачити, що суттєвого зближення між рівнями оплати праці найближчим часом не відбудеться.

ІІ. Група індустріалізованих країн, в яких питома вага промисловості домінує над сільським, рибним та лісовим господарством, що досягається за рахунок розвитку головним чином видобувних галузей. В цих державах питома вага індустрії як правило дорівнює сфері послуг. До складу цієї групи входить Азербайджан (середня платня у грудні 2003 р. там становила 85 дол.) та Туркменія (ця країна останній раз оприлюднила дані про середні доходи населення лише у 1998 році – 57,2 дол.).

ІІІ. Аграрно-індустріальні держави, в яких питома вага аграрного сектору в структурі ВДВ переважає над промисловістю. До цієї групи країн відносять Вірменію, Киргизію, Таджикистан, Узбекистан. Середньомісячна номінальна заробітна плата в них є доволі низькою, від 72 дол. у Вірменії до 21,9 дол. у Таджикистані (2003).

Сучасному розвиткові країн СНД притаманні як спільні, так і відмінні риси функціонування їх господарств, які можна звести до наступних блоків:

1. СНД є організацією держав колишнього СРСР (без країн Балтії) основною метою створення якого було збереження стабільності економічних зв’язків на пострадянському просторі. Проте уникнути руйнівного падіння виробництва, яке послідувало після розпаду Радянського Союзу традиційними для цих держав методами не вдалося. Заходи урядів щодо обмеження імпорту, енергетичного диктату, товарних війн та ультиматумів, які чітко характеризують період 1991-1995 рр., внесли значні суперечки між учасниками СНД, проте у жодному випадку не відродили нормальні пропорції еквівалентного обміну.

2. При переході до ринку країни СНД використовували різні моделі трансформації своєї економіки від «шокової терапії» та градуалізму (за угорським та польським варіантом) в європейських державах Співдружності до азійсько-арабського (з гарантованими соціальними перевагами у вигляді безкоштовного споживання електроенергії та газу) в Туркменії, проте успішність проведених реформ була багато в чому химерною через застосування діаметрально протилежних заходів і інструментів ринкових перетворень, непослідовності дій урядів, захопленням ідеями монетаризму тощо.

3. Інституціалізм СНД в своїй основі базується на європейській системі наднаціонального регулювання, проте рішення різних його органів на відміну від ЄС мають здебільшого рекомендаційний характер, а позиції урядів держав-учасниць визнаються вирішальними при підтримці тих чи інших проектів. В таких умовах через відсутність системи запобіжних заходів та штрафних санкцій, що застосовуються проти тих, хто не виконує спільні рішення, СНД може залишитись лише консультативною організацією.

4. За останні п’ятнадцять років суттєво змінився характер зовнішньоекономічних відносин між державами СНД, які сміливо, хоча і далеко не завжди вдало (можна назвати численні антидемпінгові розслідування проти них в країнах Заходу) виходили на зовнішні ринки. Натомість питома вага взаємних поставок в державах Співдружності суттєво скорочувалася з 72,1% у 1990 р. до 40% у 2002 р. Разом з тим, потенційна ємкість ринків СНД вже зараз оцінюється у 1,6 трил. дол., що робить країни цієї групи інвестиційно привабливими для багатьох ТНК, а відтак за прогнозами аналітиків інтерес потенційних інвесторів до цього мегарегіону найближчим часом буде зростати.

5. Системні проблеми вступу «промисловорозвинутої четвірки» (Білорусь, Росія, Казахстан, Україна) до ГАТТ/СОТ через ймовірність значної деформації галузевих структур виробництва та досягнутої сталості ринку підштовхує їх до посилення інтеграційних зв’язків та взаємного відстоювання спільних позицій під час переговорів. Певною мірою розв’язати цю задачу може створення доволі суперечливого економічного об’єднання ЄЕПу, з домінуючою позицією у ньому Росії. Разом з тим, важливим для країн-енергореципієнтів – Білорусі та України залишатиметься проблема диверсифікації джерел енергопостачання, залучення енергозберігаючих технологій у своє виробництво та розвиток на прагматичній основі спільних з іншими учасниками СНД проектів у високотехнологічних галузях.

6. Запропонована Європейською Комісією ідея створення Спільного Європейського Економічного простору «Ширша Європа – сусідство» (березень 2003 р.) не може вважатися антагоністичною до ЄЕПу, проте в разі поглиблення подальшої інтеграції в його межах шляхом створення спільного Митного Союзу заблокує можливі переговори про вступ з потенційними учасниками коінтеграції до Євросоюзу (Україна, Білорусь, Молдова).