library.if.ua

Економіка зарубіжних країн (2005)

7.2.3. Структура сучасного господарства

У сучасній структурі ВВП Росії сервісні галузі становлять 55%, на аграрний сектор та будівництво припадає по 7%, а на промисловість 31% (2002), що наближає країну до числа постіндустріальних держав. Натомість в структурі зайнятості країни питома вага сільського господарства є більш високою складає і 15%, що яскраво говорить про багато у чому екстенсивний характер аграрного сектору.

Відмінною особливістю сучасного господарства Росії є наявність декількох потужних ТНК, які працюють в основному в нафтогазовому комплексі національної економіки. Серед них перш за все слід виділити «NK Yukos OAO» (з ринковою капіталізацією в 14,6 млрд. дол. станом на січень 2002), «Gazprom OAO» (14,3 млрд. дол.), «Surgutneftegas OAO» (11,9 млрд. дол.). Швидкий розвиток цих компаній наприкінці 90-х років був зумовлений передусім потрійним ростом світових цін на нафту, який досяг піку у другій половині 1999-го року. У багатьох випадках первинне нагромадження капіталу у цих потужних російських ТНК було далеко не завжди чесним, а відтак судове розслідування, яке розпочалося проти першого лідера російського бізнесу має на меті встановити відповідність сплати податків «Юкоса» до державної скарбниці.

Основними сферами сучасної російської економіки є видобувна промисловість (нафта, газ, вугілля), чорна та кольорова металургія, хімічна промисловість, машинобудування (ця галузь є високо диверсифікованим сегментом національної економіки, в якому виробляється практично все від електропобутових приладів до аерокосмічної техніки), випуск інструментів, споживчих товарів, текстилю, продуктів харчування. Разом з тим, підвищення конкурентоспроможності товарів, що випускаються, насамперед у галузі машинобудування, розробка нових концепцій їх маркетингу є важливим завданням сучасного промислового виробництва РФ.

Сільське господарство виділяється вирощуванням зерна, цукрового буряку, соняшникового насіння, фруктів, овочів; розведенням великої рогатої худоби м’ясо-молочного напрямку. Разом з тим, через об’єктивні (розташування значної частини території країни в зоні так званого негарантованого землеробства) та суб’єктивні причини (відсутність до недавнього часу дієвої системи захисту аграрного сектору економіки) країна вимушена завозити значну частину продовольства з-за кордону.

Швидких обертів набирає в Росії розвиток банківського сектору економіки. Після фінансової кризи 1998-го року чисельність банків у цілому значно скоротилася проте суттєво зросла їх капіталізація, а активи не тільки швидко відновилися, а й мали тенденцію до акселерованого зростання упродовж наступних п’яти років. Найбільшим банком Росії, станом на березень 2001 року є «Sberbank», який має 21778 відділень по країні, в яких працює близько 200 тис. службовців, а його активи перевищують 20 млрд. дол. На значній відстані від нього йде «Vneshtorgbank» (активи становлять 4 млрд. дол.), «Gazprombank» (3,8 млрд. дол.), «Alfa Bank» (3,0 млрд. дол.). Особливістю російського банківського сектора є гіпертрофована концентрація їх центральних офісів в Москві. Так, серед тридцяти найбільших банків РФ двадцять п’ять знаходяться в російській столиці, три у Санкт-Петербурзі і по одному в Уфі та Казані.

Така ситуація породжує й іншу проблему російської економіки – значну диференціацію соціально-економічного розвитку, а відтак і проблему гармонізації бюджетного розподілу. Посилення суперечностей між регіонами призвело до чіткої градації у річних бюджетах регіонів-донорів та регіонів-реципієнтів. До перших з них відносять мм. Москву, Санкт-Петербург, республіки Татарстан, Башкортостан, Комі; Краснодарський край; Вологодську, Московську, Липецьку, Самарську, Пермську, Свердловську. Челябінську, Тюменську області, Ханти-Мансійську та Ямало-Ненецьку округи. У відповідності із цим, решту територій країни включають до групи регіонів-отримувачів допомоги з федерального бюджету РФ.

Велика частка тіньового капіталу, що обертається поза економікою призводило до недавнього часу до суттєвого загострення багатьох регіональних криз. У відповідності з прогнозами англійських економістів Хойлера і Тойлера у першій чверті ХХІ ст. столиця Росії – м. Москва має стати β-регіональним фінансовим лідером планети (α-рівень складатимуть відомі центри – Франкфурт-на-Майні, Нью-Йорк, Токіо та ін.), проте навіть і зараз доволі складною є проблема дорожнечі в багатьох російських мегаполісах і передусім в столиці. Спеціально проведене дослідження Світового банку (2002) виявило, що за вартістю життя Москва посідає 35-е місце в світі, Санкт-Петербург – 80-е (найближчим до них Києву та Баку експерти відводять відповідно 83-е та 86-е місця).

Наступною структурною проблемою РФ є проблема зовнішнього боргу. В середині 90-х років Росію вважали одним з найбільших боржників планети, розмір якого перевищував за різними даними суму в 200 млрд. дол. Разом з тим, станом на цей же період Росії, як правонаступниці колишнього СРСР, заборгували близько 160 млрд. дол. країни «третього світу». Вступ РФ до так званого престижного Паризького клубу зменшив заборгованість їй до 20 млрд., які у відповідності з правилами членства в ньому були реструктуризовані. Натомість російські борги ніхто не збирався списувати. Упродовж останніх десяти років країна вимушена була платити великі відсотки по них і, водночас, пропорційно гасити частину з них. Успіхи тут були очевидними, хоча і непростими для бюджету. Сучасна структура зовнішнього боргу країни виглядає таким чином (Див. табл. 7.5).



Загальна сума боргу – 112,9 млрд. доларів становить близько 20% її ВВП, це значно менше ніж в більшості країн ЦСЄ, а сприятлива кон’юнктура на нафту та природний газ не викликає сумнівів у кредиторів щодо їх повернення, основну частину яких становлять постіндустріальні держави, члени Паризького клубу.