library.if.ua

Економіка зарубіжних країн (2005)

8.2. Еволюція економічної моделі

Розвиток нового Китаю розпочався у 1949 році, коли було проголошено про створення Китайської Народної Республіки, а її компартія (КПК) стала провідною і направляючою силою суспільства у побудові нового суспільства. Знесилена після Другої світової війни країна у перші післявоєнні роки розвивалася доволі стрімко, а планова модель розвитку, яка була запозичена нею в СРСР відіграла позитивну роль. У перші п’ять років Китаю вдалося досягти значних успіхів в індустріалізації своєї економіки, адже саме тоді були створені потужні металургійні підприємства, ГЕС, підприємства основної хімії, а також деякі галузі важкого машинобудування. Наприкінці 50 – поч. 60-х років Китай став власником ядерної зброї, що також суттєво посилило його позиції на світовій арені.

Розраховуючи на найбільший в світі людський потенціал, значну ресурсну базу та комуністичну ідеологію маоізму керівництво країни прийняло наприкінці 50-х років авантюристичну програму «великого стрибка», метою якого був акселерований розвиток продуктивних сил, що мав би призвести до світового лідерства КНР в основних на той час макроекономічних пропорціях (виробництво стали, чавуну, вугілля тощо) провідних держав світу. Основний упор при цьому робився на використання кустарних технологій, а якість товарів що випускалася таким чином була доволі низькою. Як результат – гори неякісного металу та вкрай неефективне використання ресурсів були яскравим свідчення стратегічних помилок та прорахунків.

Не менших втрат національній економіці завдала також аграрна політика, яка здобула назву «народних (сільських) комун», вона багато в чому нагадувала примусову колективізацію в СРСР у 20-ті – 30-ті роки, з відповідним нівелюючим розподілом прибутків, низькою товарністю виробництва, що врешті-решт призвело до занепаду останнього, а відтак й до нормування у розподілі продовольства, яке збереглося до початку здійснення реформ в країні.

Близько 100 млн. жителів Китаю, а в основному це була інтелігенція, лікарі, вчені, висококваліфіковані спеціалісти в різних галузях народного господарства, суттєво постраждали внаслідок «культурної революції» - пік якої припав на 60-ті роки ХХ ст. Розуміючи, що найбільш освічена частина китайського суспільства може загрожувати ідеологічним міфам, саме їх кращі представники були страчені чи зіслані «на перевиховання» з центральних провінцій КНР у важкодоступні регіони західної частини країни. У цей же час максимально загострилися економічні і політичні стосунки між Китаєм та Радянським Союзом, США, а також більшістю інших розвинутих країн.

Розуміючи, що волюнтаристські підходи не виправдали себе, всі свої прорахунки тодішнє керівництво КНР віднесло до існування так званої «банди чотирьох», показовий суд над якою практично завершив період «великомасштабних перетворень» в країні, а після смерті у 1976 році Мао Цзедуна, Китай вже у грудні 1978 року проголосив курс на економічну реформу, в основі якої лежав перехід на багатоукладність економіки, залучення іноземного капіталу, аграрна реформа, лібералізація зовнішньої торгівлі тощо. Начолі нової трансформаційної моделі КНР став її лідер Ден Сяопін. На з’їзді КПК у 1982 році була прийнята стратегія модернізації суспільства, яка своїми основними заходами нагадувала градуалістську модель переходу до ринку, але принцип поступовості, що лежав в її основі, чітко виділив етапи входження країни до ринку, що були розраховані не на один-два роки, а на десятиріччя при збереженні провідної ролі держави практично у всіх секторах національної економіки. Основними етапами проведення соціально-економічних реформ в Китаї були:

1. Початок проведення реформ (1978-1984 рр.). У цей період були сформульовані головні цілі економічних реформ, проголошені основні стратегічні напрямки модернізації господарства (поєднання двох моделей господарства – планової та ринкової, поступове скорочення централізованого розподілу, зменшення питомої ваги державного сектору, гармонізація ринкових та регульованих державою цін). Важливою ознакою цього етапу розвитку КНР були реформи на селі, в ході яких вдалося відійти від малоефективної діяльності «сільських комун» і приступити до розвитку підрядних відносин, ринкових механізмів регулювання цін на продовольство та регіональної спеціалізації сільського господарства. Внаслідок цих змін вдалося суттєво збільшити збір зернових культур, що мало для країни величезне значення та суттєво підвищити рівень доходу селян. Таким чином, Китай наблизився до межи самозабезпеченості продовольством, а деякі продукти харчування почав експортувати (у дореформений час КНР був одним з найбільших у світі імпортерів рису). Наступним кроком китайського градуалізму став перехід до закупок сільгосппродуктів по контрактах, що підняло зацікавленість місцевих фермерів-орендарів (колективна власність на землю при цьому зберігалася). Разом з тим, у цей період значно зросло розшарування сільського населення, збільшилося безробіття, яке і зараз утворює значну проблему китайської економіки.

На промислових підприємствах КНР у 80-ті роки розпочинаються так звані економічні експерименти. Приміром, деяким заводам і фабрикам дозволялося залишати частину прибутку у своєму розпорядженні, що підняло зацікавленість як керівників, так і простих робітників у кінцевому результаті своєї праці.

2. Посилення реформування економіки країни (1985-1992 рр.). Керівництво КНР на поч. другого періоду розвитку проголошує про необхідність створення нової офіційної моделі перетворень – системи соціалістичного товарного господарства. На ідеологічному рівні нова концепція китайської економіки включала в себе гармонізоване поєднання державного плану та товарного виробництва, останнє з них розглядалося як додаток до основного. Проте вже на поч. 90-х років в основних державних документах країни панівною визнається нова модель – соціалістичної ринкової економіки, в основі якої лежить провідна роль суспільної власності (до неї відтепер включають окрім державної та кооперативної ще й змішану) при одночасному розвиткові багатоукладності в економіці. Основний тягар реформ переноситься у цей період на ціноутворення, трансформація якого також розтягується на тривалий час. Спочатку зменшується чисельність товарів, що регулюються державою, збільшуються закупівельні ціни на продовольство, що призводить до максимального наближення цін до фактичного рівня витрат, децентралізується система їх регулювання (тепер вже більша їх частина контролюється місцевими, а не центральними органами влади). На заключному етапі відбувається подальша лібералізація цін, що охопила тепер вже практично всю систему товарно-грошових відносин.

На цьому етапі центр реформування з сільської місцевості, в якій почалося створення нетипової для аграрного сектору сільської промисловості (невеликі підприємства повітів та селищ, які стимулювали зайнятість населення у міжсезонний період та випускають примітивну в цілому продукцію) переноситься на міста. Саме у промисловості урядом країни декларується проведення політики «шести пріоритетів»: постачання сировини; виробництво електроенергії; залучення інвестицій, кредитування перспективних виробництв; закупка імпортного обладнання; створення великих шкіл науково-технічних кадрів. Поступово пріоритетність розвитку поширюється з легкої промисловості на інші галузі, створюється спеціальний державний фонд будівництва найважливіших об’єктів енергетики та транспорту, диверсифікуються форми власності у промисловості. Набувають значного поширення й елементи ринкової інфраструктури: створюється система інвестицій (інвестиційні компанії та фонди), активно розвивається ринок кредитів, виникають перші трастові компанії; у вигляді експерименту дозволяється організовувати фондові біржі (дві перші з них відкриваються в Шанхаї і Шеньчжені), розпочинається робота з нерухомістю.

Основний напрямок макроекономічного регулювання держави переноситься на підйом благополуччя рядових громадян, які в силу різних причин опинилися за межею бідності (це так звані сяокан – «люди скромного достатку»).

3. Нарощування системного реформування економіки (1993-2000 рр.) характеризується активним виходом китайських підприємств на зовнішні ринки, значним нарощуванням іноземних інвестицій в першу чергу у створювані урядом спеціальні економічні зони та зони пріоритетного розвитку (так зване освоєння чотирьох смуг) вдосконалення господарської відповідальності за підряд, масштабна кредитно-банківська реформа, введення жорсткої відповідальності за підряд і передусім за якість продукції що випускається (особливо постраждала країна від масових рекламацій, що надходили з-за кордону на неякісну продукцію китайських товаровиробників).

У цей період активно йде процес акціонування, а його суб’єктами відтепер вже виступають: держава, юридичні і фізичні особи та іноземні партнери. Разом з тим, зберігається державна монополія в оборонній промисловості, виробництві рідких металів тощо. Контрольний пакет акцій зберігається державою також у таких галузях як енергетика та транспорт.

У цей період значну увагу приділяє китайське керівництво соціальній політиці. Головними пріоритетами при цьому виступають такі напрямки:

зменшення питомої ваги бідного населення через підвищення зарплати та пенсій (за китайською статистикою їх налічувалося у 1978 р – 250 млн. осіб, а в 1995 р. – близько 65 млн.);

введення соціального страхування з подальшою диверсифікацією сфер його використання;

розширення діяльності пенсійних фондів (у багатьох містах набули розповсюдження загальноміські фонди);

створення нових робочих місць (передусім в сільській місцевості, рівень безробіття в якій набув загрозливих масштабів).

Таким чином, упродовж перших трьох етапів реалізації економічних реформ КНР вдалося досягти значних змін у своєму господарстві, які представлені у наступній таблиці 8.1.



У 1999-му році Китай виробляв вже 246% ВВП від рівня 1989 року хоча показник ВВП на душу населення залишався (за валютним курсом доволі низьким). Щорічне економічне зростання було близьким до 10% на рік і навіть у кризовому для тихоокеанських країн періоді (1997-1998 рр.) темпи нарощування ВВП не були нижчими за 7%.

Суттєво зменшилась питома вага зайнятих у сільському господарстві з 70% (у 1978 р.) до 46% (1998). Мало місце скорочення питомої ваги військових витрат, проте навіть і зараз країна має доволі високу їх частку у структурі ВВП. Переміщення робочої сили з сільської місцевості у міста посилило процес урбанізації в країні. Було реалізовано й багато інших програм зокрема збільшилася тривалість обов’язкової шкільної освіти (з 6 до 9 років), суттєво зросла очікувана тривалість життя з 56 років до 71-го, зменшилась питома вага сяокан у структурі населення країни. Великого розповсюдження набула політика планування сім’ї – «Нас двоє – нам двох».

4. Етап акселерації китайської економіки в умовах глобалізації світового господарства (розпочався у2001-му році). У новому тисячолітті Китай хоча і уповільнив темпи економічного зростання все одно продовжує залишатися одним з рекордсменів за темпами росту серед країн з транзитивною економікою. Щорічне зростання ВВП КНР фіксується за останні п’ять років на рівні 8,5% до попереднього року, а перший квартал 2004 р. можна вважати початком системної акселерації господарства країни, коли обсяги промислового виробництва зросли на 18,2%, фіксовані інвестиції на 43%, а ВВП на 9,8% (Див. табл. 8.2). Упродовж останніх чотирьох років країна мала позитивне сальдо зовнішньої торгівлі, а її експорт у 2003-му році перевищував імпорт в 1,5 рази, що є рідким явищем у світовій економіці. Китаю вдалося приборкати інфляцію, яка впродовж останніх семи років була нижчою (а подекуди навіть від’ємною) за рівень долара США. Досить показовим виступають резерви Центрального (Народного) Банку КНР, які упродовж семи останніх років зросли у 3,1 рази (з 140 до 440 млрд. дол.), при цьому обмінний курс юаня до дол. США практично залишився без змін.



Головними факторами подальшого економічного зростання в КНР найближчим часом виступатимуть: суттєве нарощування експорту, збільшення капіталовкладень, що забезпечують близько половини приросту ВВП, прямі іноземні інвестиції в економіку країни та перехід країни до технологічного етапу розвитку. Важливе значення має також участь КНР у міжнародних економічних структурах – СОТ, АТЕС, «СВА-3» (Китай, Японія, Південна Корея), Шанхайської організації співробітництва тощо.

Разом з тим, багато сучасних економістів звертають увагу на негативні наслідки швидкого економічного зростання та ті загрози, що несе у собі глобалізація світового господарства. За В.Міхєєвим, відомим російським дослідником економіки Китаю (2004), основними факторами, що зумовлять положення КНР у ХХІ ст. виступатимуть:

перегрів економіки країни через високі темпи зростання інвестицій у будівництво;

зростання товарних запасів та загроза дефляції;

зростання дефіциту електроенергії;

подальша лібералізація фондового і валютного ринків;

реструктуризація державних підприємств, що може призвести до значного зростання безробіття;

приватизація банківської сфери, що може врешті-решт спровокувати виникнення численних конфліктів між цими фінансовими установами і кредиторами;

прискорена індустріалізація та породжена нею урбанізація заглибить суперечності між містом та селом та посилить сучасну регіонально-галузеву диференціацію між регіонами;

посилення соціальної нерівності між населенням країни та зростання значної диспропорційності в оплаті праці;

загострення екологічних проблем у т.ч. проблема перенаселення країни, яке найбільш рельєфно проявляється у китайських мегаполісах.