library.if.ua

Державне регулювання зайнятості (2003)

1.1.4. Класифікація форм і видів зайнятості

Головна мета заходів, які здійснює держава, регулюючи зайнятість, полягає в стимулюванні попиту на працю та зближенні якості пропонованої робочої сили з якістю попиту на неї. Практично це — заходи щодо відповідності структури робочої сили і структури робочих місць, що змінюється. Це викликає необхідність чіткого уявлення структури фактичної зайнятості на певний період, а для цього необхідно визначити форми і види зайнятості.

Концептуально зайнятість населення можна поділити на такі форми: повна, глобальна і примусова.

Повна зайнятість населення — це така зайнятість, за якої пропозиція робочої сили повністю покривається попитом на робочу силу в суспільному виробництві. Повна зайнятість працездатного населення означає використання всіх трудових ресурсів. Повну зайнятість населення в макроекономічному розумінні, про яку йдеться, не можна плутати з повною зайнятістю окремої особи, що визначається ступенем індивідуального використання робочого часу: неповний або повний робочий день (тиждень).

Повна зайнятість у макроекономічному понятті може бути досягнута за будь-якого рівня залучення робочої сили, якщо цей рівень відповідає задоволенню потреб населення в робочих місцях за умов економічної доцільності пропонованих робочих місць. Економічно доцільне робоче місце — це робоче місце, яке дозволяє працівникові досягти високої продуктивності праці і мати достатній заробіток [5, с. 81].

Повна зайнятість ніколи не може бути 100 %-ою, тому що завжди існує якийсь рівень (4—6 %) добровільного безробіття. Навіть за радянські часи, коли потреба в працівниках була найбільшою, максимальна зайнятість населення України не перевищувала 97,6 %. Завжди є певна кількість працездатних громадян працездатного віку, які з різних причин не працюють або не бажають працювати.

Глобальна зайнятість — це врахування всіх видів корисної діяльності як у суспільному виробництві, так і поза ним, тобто ведення домогосподарства, догляд за дітьми і хворими, тимчасова зайнятість громадян. До глобальної зайнятості можна віднести також нерегламентовану і тіньову зайнятість за умов корисності праці.

Будь-який вид зайнятості людина відповідно до Конституції України (ст. 43) і міжнародних норм обирає добровільно, за винятком зайнятості примусової за вироком суду або надзвичайного стану чи інших випадків, якщо такі зумовлені законом.

Види зайнятості класифікуються за різними ознаками. Найбільш вдало, на нашу думку, їх класифікує доцент Київського національного економічного університету В. М. Петюх [6, с. 127]. Він поділяє зайнятість за такими ознаками:

за формою організації робочого часу — повна, неповна, видима, невидима, добровільна, вимушена;

за статусом — первинна і вторинна;

за характером організації робочих місць та робочого часу — стандартна і нестандартна;

за стабільністю трудової діяльності — постійна, тимчасова;

за формою правового регулювання — легальна, нелегальна, нерегламентована.

Крім повної зайнятості за формою організації робочого часу особи, існує поняття неповної зайнятості. Неповна зайнятість може бути добровільною з використанням неповної робочої зміни (тижня) за згодою або бажанням працівника. Вона має соціальний характер (пенсіонери; певною мірою забезпечені громадяни; люди, у яких погіршилося здоров’я; мати, яка має неповнолітніх дітей та ін.). Але може бути неповна вимушена зайнятість (приховане безробіття). Вона має організаційно-економічний характер, тобто виникає через різні виробничі та бізнесові негаразди (несвоєчасне постачання сировини, матеріалів, комплектуючих; зниження збуту продукції; різні внутрішньозмінні і цілодобові простої тощо). На жаль, вимушена неповна зайнятість є «візитною карткою» ринку праці України. Її особливо великі масштаби припадали на 1993—1996 рр., сягаючи за даними вибіркових обстежень від 25 до 50 % чисельності зайнятих.

Видима неповна зайнятість — поняття, яке використовується статистикою. Це — зайнятість, яку можна виміряти через заробітну плату або шляхом вибіркових обстежень.

Невидима неповна зайнятість — поняття аналітичне, яке використовується для відображення порушення рівноваги між робочого силою та іншими факторами виробництва. Її можна встановити за низькими доходами і низькою продуктивністю праці.

Первинна зайнятість — це зайнятість громадян за основним місцем роботи (там, де знаходиться трудова книжка). Вона має бути основним джерелом доходів. Хоч додатковою зайнятістю може бути нерегламентована зайнятість, доходи від якої нерідко вищі, ніж за основним місцем роботи; первинна зайнятість у такому випадку більше служить для легального визначення особи як працюючої, ніж основним джерелом доходів.

До вторинної зайнятості належить зайнятість додаткова, на іншому підприємстві або не регламентована з метою отримання додаткових доходів.

Стандартна зайнятість — це зайнятість на конкретному робочому місці зі стандартами законодавчо встановленого часу роботи, з визначеним початком і кінцем робочого дня.

До нестандартної відносять зайнятість, яка не має певних стандартів і повної регламентації робочого часу. Це — тимчасова, сезонна зайнятість, самозайнятість громадян та їх сімей, сезонна робота тощо.

Постійна зайнятість — зайнятість на постійному місці роботи.

Тимчасова зайнятість пов’язана з тимчасовим або сезонним характером роботи, а також з разовими епізодичними роботами особи.

Легальна або регламентована — це зайнятість не заборонена законодавством, регламентована державними законодавчими актами і така, від якої сплачуються податки. Сюди входить робота найманих працівників в організаціях будь-якої форми власності і господарювання, індивідуальна трудова діяльність, інші види зареєстрованої діяльності.

Нерегламентована (іноді неформальна) зайнятість — це не регламентована державними актами діяльність громадян, яка виключена зі сфери офіційних соціально-трудових відносин, здійснюється без укладання письмового трудового договору, не враховується державною статистикою і така, від якої не сплачуються податки. Вона включає різні види торгівлі поза межами встановлених для цього норм і правил, «економічний» туризм, виготовлення в домашніх та різних непристосованих умовах харчових продуктів з метою продажу, «дикі» бригади будівельників і ремонтників, неліцензоване репетиторство та інші види дозволеної, але прихованої від реєстрації діяльності. Нерегламентована зайнятість не тотожна кримінальній, але знаходиться на її межі. Так, незареєстрована охорона торгівельних точок іноді використовується для вимагання боргу, рекету і стає прямим криміналом.

Нерегламентована зайнятість через її величезні масштаби (за різними оцінками, від 3 млн до 7 млн нерегламентовано зайнятих громадян з урахуванням вторинної зайнятості) суттєво впливає на формування ринку праці і взагалі на соціально-економічні та психологічні процеси, які відбуваються в суспільстві. Головна загроза її (разом із прихованим безробіттям) — погіршення трудової моралі, декваліфікація робочої сили, втрата професійних інтересів і навичок, розширення тіньової економіки та маргіналізація значної частини суспільства. Однак нерегламентована зайнятість значною мірою знімає з держави турботу стосовно працевлаштування громадян. Цей момент слід використати, зважуючи на те, що особи, зайняті нерегламентовано, виконують переважно корисну незаборонену працю. А тому поступово на різних пільгових умовах необхідно регламентувати такі види діяльності. Це, до речі, вже розпочато в державі.

Нелегальна зайнятість має за мету приховати або заборонені види діяльності (підпільне виготовлення зброї, вибухових пристроїв, наркотиків, ліків, горілки тощо), або незаконне наймання працюючих та їх надмірну, майже рабську експлуатацію.

Якщо нерегламентована зайнятість має за мету лише укриття доходів, то нелегальна, крім цього, ще й укриття самої забороненої діяльності та зайнятих нею громадян. Принциповою основою формування і розвитку «чорного» ринку праці (нерегламентована і передусім нелегальна зайнятість) завжди є особиста (колективна) власність і відповідна заінтересованість певної групи людей в одержанні нереєстрованих доходів [7, с. 269].

Слід також підкреслити головну характеристику зайнятості за її соціально-економічною суттю. В такому аспекті зайнятість може бути продуктивною і непродуктивною.

Продуктивна зайнятість (іноді вживають термін — ефективна) — це така діяльність, яка за рахунок корисної і високопродуктивної праці створює необхідні для розвитку суспільства ресурси і дає працівникові дохід не менший, ніж потрібно для відтворення його фізичних, інтелектуальних і професійних якостей, тобто, як мінімум, дає можливість простого відтворення робочої сили.

Зайнятість, яка не відповідає цим критеріям, є непродуктивною. До неї можна віднести виробництво бракованої і неліквідної продукції, зайнятість у тіньовій економіці, нерегламентовану і нелегальну діяльність. Тіньова економіка, нерегламентована та нелегальна зайнятість не відраховують кошти від своєї діяльності, не даючи тим самим суспільству ресурсів, а тому не відповідають головному критерію продуктивної зайнятості.

У даному випадку визначення продуктивної зайнятості, яке відповідає нормам МОП, має не тільки економічний аспект. Тому під продуктивною розуміється зайнятість також в інших сферах, яка безпосередньо або опосередковано впливає на зростання продуктивності. Це — наука, освіта, культура, спорт, медицина тощо, тобто суспільно-корисна діяльність поза межами матеріального виробництва.

Ефективну зайнятість слід визначити як ступінь використання робочої сили (трудових ресурсів). Але російська вчена, професор Р. П. Колосова дає визначення і характеристики ефективної зайнятості, які майже збігаються з визначенням продуктивної зайнятості. Ефективною може вважатися зайнятість населення, яка забезпечує достатній дохід, здоров’я, ріст особи, підвищення її освітнього і професійного рівня для кожного члена суспільства на основі зростання суспільної продуктивності праці. Це:

пропорції розподілу ресурсів праці суспільства за характером їх участі в суспільно-корисній діяльності;

рівень зайнятості працездатного населення в суспільному виробництві;

структура розподілу працюючих по галузях економіки, яка являє собою пропорції розподілу трудового потенціалу за видами діяльності;

професійно-кваліфікаційна структура працюючих, яка відображає розподіл працюючих за професійно-кваліфікаційною структурою [5, с. 81].