library.if.ua

Державне регулювання зайнятості (2003)

1.3.4. Інституціональний механізм регулювання зайнятості

Здавалося б, що в ринкових умовах зайнятість досить дієво регулюється попередньо розглянутим механізмом. Але в ХХІ ст. цілком довіритися механізму саморегулювання або ринковій стихії — це означає, образно висловлюючись, опинитися у першому десятилітті ХІХ ст., пустивши напризволяще розвиток такого соціального й економічного буття, від якого залежить безпосередньо чи опосередковано все населення країни. Тобто не можна покластися на стихію ринку. Це може призвести до некерованих процесів у зайнятості та безробітті.

Для того щоб упоратися з цією стихією, внести необхідні корективи в ринковий механізм, використати його рушійну силу в потрібному напрямі, кожна держава має свій інституціональний механізм функціонування ринку праці. Він являє собою широке правове поле (Конституція, закони, постанови, кодекси), а також ЗМІ, різноманітні інституції інфраструктури ринку, адміністративну (державну) статистику тощо.

Ще на початку розвитку капіталізму об’єктивні економічні закони діяли стихійно, через конкуренцію. У наш час, коли основною формою капіталістичної власності є колективна (монополістична, державна, спільна тощо), дія ринкових законів набуває все більше елементів їх свідомого використання через механізм державного регулювання ринкових економічних відносин і, тим самим, економічного та соціального розвитку суспільства.

Держава не може скасувати об’єктивні економічні закони, але може створювати передумови для їх розвитку, змінюючи умови. Це досягається вдосконаленням права власності та господарського механізму; а також за допомогою державного управління. Отже, економічні закони не залежать від свідомості людей, а залежать від їх свідомої діяльності [1, с. 25, 26]. Саме в цьому і полягає механізм державного регулювання зайнятості через різні державні інституції.

Розглянемо дію інституціонального механізму в Україні. Зайнятість людей на підприємствах, в установах, організаціях створює певні соціально-трудові відносини. Соціально-трудові відносини — це об’єктивний взаємозв’язок і взаємозалежність у процесі праці, суб’єктів цих відносин, які спрямовані на регулювання якості трудового життя [5, с. 48]. Такими суб’єктами є наймані працівники, роботодавці й держава (носії, виразники та виконавці). Схема дії інституціонального механізму регулювання зайнятості здійснюється через три лінії зв’язку.

Перша лінія зв’язку, по якій відбувається зв’язок між суб’єктами ринку праці, — це звернення носіїв у державний апарат з приводу своїх соціально-трудових інтересів у вигляді інформацій, скарг, пропозицій. З цим носії можуть звертатись і до виразників їх соціально-трудових інтересів. Дане право гарантовано ст. 40 Конституції України. Звернення громадян і окремих груп повинні аналізуватися відповідними органами і служити певною мірою орієнтиром для розробки або корегування відповідних соціально-економічних програм і заходів.

Друга лінія зв’язку між суб’єктами соціально-трудових відносин, яку реалізують виразники, — це проведення консультацій, нарад, семінарів із метою опрацювання єдиного напряму спільних дій; різні заяви, меморандуми, обговорення колективних договорів і угод та інші засоби впливу на державні органи. Виразники мають свої друковані видання, центри підготовки кадрів з вищою освітою і широкі зв’язки з громадськістю, роблячи тим самим зв’язок двостороннім. На рівні підприємств діють колективні договори між виразниками інтересів найманих працівників і роботодавців.

Крім того, носії і виразники використовують і такі засоби впливу на державну соціально-економічну політику, як ЗМІ, демонстрації, мітинги, страйки, пікетування, звернення до суду, збір підписів. Такі права громадян зумовлені ст. 39 Конституції України.

Третя лінія зв’язку становить розробку спільно з виразниками і впровадження виконавцями в життя соціально-економічної політики держави через тарифні угоди різних рівнів, різноманітні програми, окремі заходи, постійну оперативну роботу на різних рівнях державного управління, через колективні переговори.

Здійснюючи вплив на ринок праці, органи державної влади потребують об’єктивної інформації. Крім звернень носіїв та виразників, для цього є й інші канали: державна статистична звітність, соціологічні обстеження, вибіркові перевірки, ЗМІ, науково-дослідні інститути, академія наук та ін. Така інформація аналізується за різноманітними показниками.