library.if.ua

Державне регулювання зайнятості (2003)

2.3.4. Трудова активність, трудова мотивація, трудова мобільність і трудова міграція

Реалізації організаційних заходів щодо підвищення рівня зайнятості населення і запобігання безробіття значно сприяють високі активність і мобільність населення, трудова мотивація та раціональна трудова міграція. Перелічені категорії є достатньо складними і здійснюють безпосередній або опосередкваний вплив на зайнятість. Розглянемо їх.

Трудова активність населення — це прагнення працездатної особи застосувати на практиці наявні знання та досвід і одержати за це винагороду. Особа, яка виявляє таке бажання, є носієм трудової або економічної активності.

Трудова активність може бути потенційною, яка відповідає прагненням особи працювати за винагороду; і реалізованою, коли особа вже є зайнятою. Потенційна трудова активність становить основу формування робочої сили, а реалізована — її зайнятості. Таким чином, співвідношення між обома видами трудової активності досить об’єктивно характеризує стан ринку праці взагалі і ступінь його гнучкості зокрема. Е. М. Лібанова дає таку схему процесу розвитку трудової активності (рис. 2.3.2):



Основним виміром трудової активності є її рівень (t), який розраховується як відношення чисельності трудоактивного населення (LF) до його загальної чисельності (S):

t=LF/S*100% (2.3.1)

Узагальнюючим фактором трудової активності виступають соціально-економічні умови життя, психологічні настанови і стимул трудової діяльності. Рівень трудової активності в Україні наближається до стандартів країн з розвинутою ринковою економікою, хоч існують певні відмінності, зумовлені чинним законодавством (більш ранній вихід на пенсію) (табл. 2.3.2).



Головною характерною рисою трудової активності населення України є високі трудові орієнтири жінок. Цьому сприяє як високий освітній рівень жінок України (вищу і середню спеціальну освіту мають 43,1 % жінок), так і матеріальні нестатки [7, с. 224, 235]. Основним фактором, який формує трудову активність населення, є соціально-економічний стан його життя, а також соціально-демографічна структура.

Трудова мотивація — одна з гостріших проблем реформування всієї економіки і формування нового якісного стану зайнятості. У загальному розумінні мотивація — це сукупність рушійних сил, які спонукають людину до виконання певних дій [29, c. 5] а трудова мотивація — це намагання працівника задовольнити потреби (отримати певні блага) через трудову діяльність. До структури мотиву входять: потреба, яку прагне задовольнити працівник; благо, здатне задовольнити цю потребу; трудова дія, необхідна для отримання блага; ціна, тобто затрати матеріального і морального характеру, пов’язані з реалізацією трудової дії. Практичні вимоги до роботи зумовлюють конкретну мотивацію особи. Особливо важливим у даному випадку є той факт, що мотив праці формується лише тоді, коли трудова діяльність є якщо не єдиною, то основною умовою отримання блага [8, c. 322]. Саме це і визначає прагнення людини до зайнятості і впливає не тільки на кількісні характеристики зайнятості (на трудову активність), а й на якісні, стимулюючи підвищення освіти і професіоналізму, що і дає особі більше благ.

Як зазначає Р. П. Колосова, практично все, що намічається перебудувати в економіці, повинно, як у фокусі, відобразитися у трудовій мотивації. Наприклад, приватизація і роздержавлення потрібні не самі по собі, а як механізм, докорінно змінюючий відношення до праці, підвищуючий заінтересованість працівників у результатах праці. Очікувалось, що приватизація і роздержавлення швидко приведуть до нової мотивації. Однак у масовій свідомості ще не подолано невіру до нових форм власності і господарювання. Немає ще сприйняття головного принципу — «своєю працею забезпечити достойне життя собі і своїй родині». Це цілком можна віднести і до стану справ у даній галузі в Україні.

Важливим є і той факт, що ринок створює лише передумови, але не саму гарантію нового ставлення до праці. Трудова мотивація залежить від сукупності умов праці та умов життя людини. Тому, крім реформування форм власності, оплати праці, розподілу, потрібні чималі зусилля для того, щоб працівник не тільки хотів би добре заробляти, а через освіту, професіоналізм і стан здоров’я ще міг би це здійснювати [5, c. 94].

Трудова мобільність — принципова готовність особи до зміни посади, професії, місця роботи, місця проживання і способу життя в цілому. Висока трудова мобільність становить основу забезпечення збалансованості ринку праці і високого рівня конкурентоспроможності робочої сили та кожного її носія. Для оцінки рівня мобільності робочої сили використовується два принципово різні підходи:

за фактичними даними статистичної звітності вимірюється рівень реалізованої мобільності за допомогою аналізу даних про інтенсивність і обсяг міграційного руху та плинності кадрів;

за результатами вибіркових обстежень домогосподарств, по яких з’ясовується рівень потенційної мобільності. З точки зору регулювання ринку праці, пріоритетне значення належить аналізу і прогнозу потенційної мобільності.

Показник інтенсивності мобільності (m) розраховується за формулою:

m=Mi/Pi (2.3.2)

де Mi –чисельність мобільного контингенту і-ї групи населення (за віком, статтю, професійною або освітньою підготовкою тощо);

Pі — чисельність населення і-ї групи (за віком, статтю, професійною або освітньою підготовкою тощо).

Коефіцієнт мобільності обчислюється за такими формулами:

по прийняттю:

s=S/E (2.3.3)

де s — коефіцієнт мобільності по прийняттю;

S — загальна чисельність прийнятих на підприємство протягом певного періоду;

Е — середня чисельність працюючих за період;

по звільненню:

f=F/E (2.3.4)

де f — коефіцієнт по звільненню;

F — загальна чисельність звільнених з підприємства протягом певного періоду;

E — середня чисельність працюючих за період;

сукупний:

m=f+S

Основними факторами, від яких залежить трудова мобільність населення, є:

соціально-демографічні:

статево-віковий склад;

сімейний склад;

освітній фактор;

професійний фактор;

соціопсихологічні:

настанови щодо зміни місця роботи;

суспільна оцінка мобільності робочої сили;

поширеність патерналізму в суспільстві;

соціально-економічні:

модель ринку праці;

співвідношення попиту і пропозиції робочої сили;

ступінь сегментації ринку праці;

комунікативні та транспортні зв’язки між окремими територіальними секторами ринку праці;

політичні.

До групи чинників, які сприяють підвищенню рівня трудової мобільності, відносяться:

молодий етнос;

високий освітній та професійний рівень;

традиційні сприятливі настанови на часту зміну місця роботи;

відсутність серед населення сподівань на допомогу держави у випадку втрати роботи чи інших ускладнень на ринку праці;

наявність достатньої кількості вакансій.

Обмежують мобільність робочої сили територіальні чинники, які скорочують потенційну готовність до міграційних переміщень, і соціодемографічні — сімейний стан, вік, малі діти, діти шкільного віку тощо [7, c. 237—239].

Взагалі міграція населення являє собою процес територіального переміщення населення з причин політичного, економічного, соціального, релігійного, особистого характеру. Її кількісним результатом є перерозподіл населення між державами або регіонами однієї країни відповідно до зрушень на ринку праці і в галузевій структурі зайнятих [30, с. 41]. Трудова міграція становить частину загальної міграції і водночас складову трудової мобільності. Вона являє собою переміщення через кордон тих або інших територій робочої сили.

Залежно від тривалості розрізняють незворотну (постійну) та зворотну міграцію. Прикладом незворотної міграції є переселення сільських жителів до міст, а зворотної — навчання, робота на іншій території за контрактом тощо.

Міграція може бути організованою, яка здійснюється під проводом державних або громадських органів; та неорганізованою, а також вимушеною (біженці або переселенці через аварію на Чорнобильській АЕС чи з інших примусових причин); за напрямами (село — місто, місто — село, село — село, місто — місто); легальною і нелегальною — внутрішньою (в середині однієї країни) й зовнішньою (між країнами) та ін. Структуру загальних міграційних потоків, їх питому вагу, з якої наочно можна уявити її кількісний та якісний характер (орієнтовно, тому що ці пропорції змінюються, хоч і у відносно невеликих розмірах), розроблено Т П. Петровою і дано на рис. 2.3.3.



Показники міграції складаються з абсолютних (масштаби міграції) і відносних (рівні міграції).

Масштаби міграції визначаються: числом вибулих, чисельністю прибулих та їх сукупністю протягом певного періоду. Сальдо міграції — це різниця між кількістю прибулих та вибулих за однаковий період.

Рівні міграції визначаються: інтенсивністю міграції по вибуттю—співвідношенням чисельності вибулих до населення регіону; інтенсивністю по прибуттю — відношенням кількості прибулих до населення регіону; рівнем участі населення в міграції — співвідношенням числа мігрантів з чисельністю населення регіону, коефіцієнтом результативності міграції — відношенням різниці прибулих і вибулих до чисельності населення регіону. Всі результати розраховуються за певний період у відсотках.

Міграція робочої сили тісно пов’язана з рівнем зайнятості й безробіття. Навіть в умовах відносної рівноваги на ринку праці завжди спостерігається певна кількість незайнятих, котрі переміщуються з однієї місцевості в іншу. Це наочно можна бачити на рис. 2.3.3 (міграції в приватних справах, без зміни постійного місця проживання, вимушені мігранти від 70 до 95 % осіб працездатного віку).

Однак чисельність і склад мігрантів рідко збігається з вільними робочими місцями відповідаючої структури. Необхідний певний час на пошук роботи, а це — фрикційне безробіття. Міграція робочої сили пов’язана також зі структурним безробіттям через незбіг якості робочої сили, яка втратила роботу в одному регіоні, з якістю робочих місць у тому регіоні, куди ця робоча сила прибула.

На даний час розроблено ряд теорій, які пояснюють причинно-наслідковий зв’язок міграції робочої сили. За їх допомогою на макрорівні поєднуються масштаби, напрями, інтенсивність різних міграційних потоків між регіонами з параметрами соціально-економічного розвитку територій (заробітною платою, рівнем зайнятості, розмірами капіталовкладень, житловими умовами, числом робочих місць та ін.). На мікрорівні вивчається міграційна реакція окремих індивідів, сімей або домогосподарств на зміну тим чи іншим показникам умов життя, важливим з точки зору прийняття рішення на міграцію.

Перше теоретичне пояснення причин міграції пов’язано з ім’ям англійського географа Равенстейна, котрий наприкінці ХІХ ст. запропонував теорію «законів міграції». Відповідно до цих законів мігранти, покидаючи регіони з обмеженими можливостями, переміщуються в регіони з більшими можливостями. У виборі нового місця велику роль відіграє віддаленість. Равенстейн припустив, що міські мешканці менше рухаються, ніж сільські і що міграція посилюється внаслідок розвитку транспорту, комунікацій, розширення торгівлі й зростання промисловості.

З кінця ХІХ ст. ці закони неодноразово перевірялися і коригувалися. Особлива увага приділялася причинам міграції з точки зору «притягування» і «виштовхування». Концепція «притягування—виштовхування» мігрантів здійснила суттєвий вплив на дослідження селекції міграції, тобто особливостей складу мігрантів.

Серед концепцій, пояснюючих поведінку мігрантів на мікрорівні, важливе місце одержала теорія людського капіталу, яка стала основою різноманітних підходів у моделюванні територіальної рухомості населення і робочої сили.

Міграція робочої сили як складний соціально-економічний процес визначається різними об’єктивними і суб’єктивними причинами. Їх можна укрупнити в такі групи: природно-кліматичні, демографічні, етнічні, соціальні та економічні. При всій важливості перелічених причин вирішальну роль відіграють соціальні та економічні фактори.

Звідси випливають і основні функції міграції — соціальна та економічна. Всю багатогранність соціальної функції міграції можна визначити як намагання завдяки змінам місця проживання повніше задовольняти потреби в доходах, професійному рості, поліпшенні умов праці й життя. Економічна функція міграції пов’язана із забезпеченням певного рівня мобільності робочої сили, її територіальним перерозподілом і забезпеченням кількісної та якісної відповідності між попитом і пропозицією робочої сили різного профілю і кваліфікації в різних районах [5, c. 108—113].

Позитивним аспектом міграції робочої сили є вплив притоку (імміграції) працездатного населення на забезпечення трудовими ресурсами непрестижних галузей економіки та непрестижних робочих місць або вторинного ринку праці. Крім того, прибулі працівники в багатьох випадках мають досвід і навички в роботі, які раніше не застосовувалися місцевими працівниками, але цей досвід сприяє підвищенню продуктивності праці. Відбувається своєрідний обмін досвідом.

Водночас еміграція висококваліфікованої робочої сили, особливо науковців, має негативні наслідки. Саме це відбувається в Україні через відсутність роботи, низьку заробітну плату та низький рівень життя. Протягом 1996—1999 рр. з України виїхали 700 докторів і кандидатів наук, чверть з яких — перспективні спеціалісти молодше 40 років [32, с. 57].Втрачаючи людський капітал подібної високої якості, держава несе величезні збитки, втрачаючи перспективи швидкого розвитку. Натомість країна, до якої емігрували вчені, не витрачаючись на підготовку науковців, яка коштує значні гроші, одержує їх готовими. Великий інтелектуальний потенціал України починає працювати на інші держави.

Саме для того, щоб регулювати дані процеси, а не кидати їх напризволяще, країна відпрацьовує свою міграційну політику. Міграційна політика — це система правових, фінансових та адміністративних заходів держави і недержавних установ щодо регулювання міграційних процесів з позицій міграційних пріоритетів, кількісного складу міграційних потоків та їх структури.

В основу концепції державної міграційної політики покладено наступні принципи. Зовнішня міграційна політика повинна сприяти безпеці країни, а також нарощуванню її економічного потенціалу і зростанню добробуту населення. Її основним пріоритетом у галузі праці є захист національного ринку праці; залучення за необхідністю до країни іноземних фахівців і робітників певного професійно-кваліфіційного спрямування; соціально-правовий захист трудящих-мігрантів.

Основні напрями внутрішньої міграційної політики — це забезпечення свободи територіального пересування населення, а в галузі праці — оптимізації міжрегіонального перерозподілу громадян, виходячи з політики, яка склалася в сфері зайнятості, та стану регіональних ринків праці.

Направлення громадян України на роботу в іноземні країни проводиться державною службою зайнятості відповідно до Угод про взаємне працевлаштування громадян. Урядом України укладені угоди про трудову діяльність і соціальний захист громадян, які працюють за межами своїх держав, з урядами Польщі, Чехії, Росії, Білорусі, Молдови, Латвії, Словакії, Вірменії і В’єтнаму. За офіційними даними, у 2000 р. на території іноземних держав тимчасово працювали понад 33 тис. громадян. Водночас біля 6 тис. іноземців працювали в Україні.

Розподіл громадян України за віком і статтю, які тимчасово працювали за кордоном, подано в табл. 2.3.4.

З табл. 2.3.4 видно, що чисельність офіційно зареєстрованих емігрантів зростає. Переважають серед них чоловіки — 87,6 і 87,4 % від усієї чисельності. Найбільша питома вага вікової групи з 28 до 40 років — 89,9 та 89,7 % найдосвідченіших і працездатніших громадян.