library.if.ua

Державне регулювання зайнятості (2003)

2.4.1. Інфраструктура ринку праці. мінпраці України

Ринкова інфраструктура взагалі та інфраструктура ринку праці як система, зокрема, — це сукупність суб’єктів матеріально-технічного, організаційного, інформаційного, фінансового і правового характеру, які забезпечують безперебійне функціонування ринкового механізму та безперервність процесу. Інфраструктура ринку праці гарантує додержання правопорядку і врахування інтересів усього суспільства та окремих суб’єктів ринкової економіки [33, с. 258].

Мета й основні завдання інфраструктури ринку праці полягають у забезпеченні ефективного функціонування ринку праці і максимальної продуктивної зайнятості населення, підвищенні рівня його гнучкості за рахунок:

своєчасної і достовірної інформації незайнятих громадян, що має забезпечити їм скорочення часу пошуку робочого місця з відповідними умовами праці та задовільним рівнем заробітної плати; інформування роботодавців стосовно наявності необхідної їм робочої сили;

професійного консультування, навчання, перенавчання і підвищення кваліфікації незайнятих громадян;

квотування робочих місць для тих категорій осіб, котрі не здатні на рівних конкурувати на ринку праці;

організації і сприяння розширенню сфери докладання праці в тому числі шляхом зростання втілення гнучких форм зайнятості;

стримання масових неконтрольованих звільнень та запобігання масовому безробіттю;

розвитку і раціонального фінансування заходів активного спрямування;

своєчасного й справедливого соціального захисту безробітних і членів сімей, які знаходяться на їх утриманні;

прогнозування розвитку процесів у якісному та кількісному аспектах на ринку праці та в сфері зайнятості населення, наукового обґрунтування й розробки заходів державної політики щодо регулювання зайнятості;

розробки дієвих механізмів реалізації намічених заходів;

систематичного контролю додержання суб’єктами соціально-трудових відносин законодавства та інших нормативних актів про зайнятість населення.

До інфраструктури ринку праці належать: Міністерство праці та соціальної політики України; система державної служби зайнятості, Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття; суб’єкти підприємницької діяльності посередництва у працевлаштуванні громадян України за кордоном (комерційні біржі працевлаштування), які працюють за ліцензіями Державного центру зайнятості; Науково-дослідний інститут праці й зайнятості населення Мінпраці й Національної академії наук України в м. Києві; Луганський науково-дослідний інститут соціально-трудових відносин Мінпраці України; Інститут підвищення кваліфікації кадрів державної служби зайнятості. Сюди можуть входити також різні благодійні фонди; комерційні, ліцензовані Державним центром зайнятості, біржі працевлаштування та центри підготовки і профорієнтації кадрів.

На рис. 2.4.1 відображено існуючу нині структуру інфраструктури ринку праці й державного регулювання зайнятості населення.

До наведеної структури дамо пояснення. Згідно з п. 6 ст. 18 Закону України «Про зайнятість населення» суб’єкти підприємницької діяльності можуть надавати платні послуги, пов’язані з профорієнтацією населення, посередництвом у працевлаштуванні громадян як в Україні, так і за кордоном, але тільки на підставі ліцензії (дозволу). Така ліцензія видається Державним центром зайнятості відповідно до встановленого Кабінетом міністрів України порядку, що показано на рисунку подвійною лінією зв’язку.



Таким чином, ліцензовані комерційні структури теж стають одним з державних регуляторів зайнятості населення, тобто повноцінною інфраструктурою ринку праці. Однак посередники у працевлаштуванні громадян в Україні та за кордоном можуть здійснювати свою діяльність за умов:

реєстрації у місцевому центрі зайнятості за місцем перебування;

наявності приміщення, яке відповідає умовам санітарних норм, обладнане телефонним зв’язком та наочною письмовою інформацією про послуги, що надаються, та їх вартість;

існування зовнішньоекономічного договору (контракту) з іноземними суб’єктами господарської діяльності про працевлаштування громадян України [28, с. 410].

Між Державним центром зайнятості та центрами Автономної Республіки Крим, обласними, міськими, районними, районними у містах, а також центрами професійної орієнтації, центрами підготовки і перепідготовки кадрів та Інститутом підготовки кадрів державної служби зайнятості діє пірамідальне адміністративне підпорядкування. Верхівкою піраміди є Державний центр зайнятості. На рис. 2.4.1 це відображено однією лінією зв’язку.

Не підпорядковані Державному центру зайнятості НДІ праці й зайнятості Мінпраці України, НАН України Луганський НДІ соціально-трудових відносин Мінпраці України та Фонд загальнообов’язкового державного страхування України на випадок безробіття. Але між ними існує постійна ділова співпраця, що показано на рис. 2.4.1 пунктирною лінією зв’язку.

Державний центр зайнятості, Луганський НДІ соціально-трудових відносин Мінпраці України, НДІ праці й зайнятості Мінпраці України і НАН України підпорядковані Міністерству праці та соціальної політики України.

Міністерство праці та соціальної політики України (Мінпраці України) є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення в життя державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту, соціального страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, охорони праці, умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин, координує діяльність щодо реалізації державних і регіональних соціальних програм, налагодження соціального партнерства.

Основні завдання Мінпраці в галузі державного регулювання зайнятості населення такі:

розроблення, обґрунтування, координування та контролювання виконання соціальних програм з питань зайнятості, соціального захисту, соціального страхування населення;

сприяння раціональній, продуктивній і вільно обраній зайнятості, підвищенню якості та конкурентоспроможності робочої сили;

керівництво діяльністю державної служби зайнятості, проведення заходів, пов’язаних з регулюванням ринку праці та трудової міграції;

координація діяльності органів виконавчої влади, спрямованої на регулювання праці, проведення консультацій, організація співробітництва у цьому напрямі з об’єднаннями профспілок і власників, сприяння розв’язанню соціально-трудових проблем на основі принципів соціального партнерства, участь в укладанні колективних договорів, угод;

участь у підготовці та реалізації міжнародних угод, пов’язаних з трудовою міграцією, захистом прав працівників-мігрантів;

організація і здійснення моніторингу у сфері праці, зайнятості, соціального захисту.

Відповідно до покладених на нього завдань у галузі зайнятості Мінпраці здійснює наступні основні функції:

вивчає стан використання трудових ресурсів і розвитку процесів, які відбуваються на ринку праці та у сфері професійного навчання, складає на цій основі прогнози щодо регулювання ринку праці й зайнятості;

сприяє працевлаштуванню населення, розробляє заходи, спрямовані на запобігання масовому безробіттю;

запобігає перетворенню безробіття в довгострокове (хронічне) та застійне, сприяє швидкому працевлаштуванню безробітних;

сприяє створенню додаткових робочих місць для використання праці громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці;

готує пропозиції про визначення територій пріоритетного розвитку;

визначає обсяги і напрями підготовки підвищення кваліфікації та перепідготовки вивільнених з підприємств працівників і незайнятого населення;

регулює міжрегіональний перерозподіл робочої сили в межах національного ринку праці, забезпечує державну підтримку високої мобільності робочої сили;

готує разом із заінтересованими центральними органами виконавчої влади пропозиції щодо формування державної політики у сфері зовнішньої трудової міграції, розробляє механізм соціального, економічного та правового захисту громадян, які від’їжджають працювати за кордон по найму [34, с. 3—6].

У своїй діяльності Мінпраці України співпрацює з Міністерствами економіки, фінансів, юстиції, закордонних справ, внутрішніх справ та іншими як центральними, так і регіональними органами виконавчої влади.

До складу Мінпраці України входить також Державна інспекція праці, створена постановою Кабінету міністрів України в серпні 1996 р. Вона здійснює контроль за додержанням законодавства про працю на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності. Державна інспекція є структурним підрозділом центрального апарату Мінпраці й територіальних управлінь праці.

Територіальні інспекції мають у своєму складі державних інспекторів праці, а у містах, які налічують понад 500 тис. жителів, створюються структурні підрозділи територіальної інспекції. Вони здійснюють контроль з таких питань:

про трудовий договір і ведення трудових книжок;

про робочий час та час відпочинку;

про оплату праці, гарантії й компенсації;

про укладання та виконання галузевих угод, колективних договорів;

про трудові відносини у разі банкрутства і приватизації підприємств;

про відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, які пов’язані з виконанням трудових обов’язків;

про працю жінок, молоді, інвалідів та інших категорій громадян, що потребують соціального захисту;

про трудову дисципліну і матеріальну відповідальність працівників;

про виплати працівникам допомоги з державного фонду соціального страхування.