library.if.ua

Мікроекономічна теорія виробництва і витрат (2003)

1.1. Підприємство як ринково-виробнича система

Поняття «виробництво»: вузьке та широке трактування. У процесі своєї діяльності підприємство вирішує багато питань, головними з яких є:

Що робити? — продукція, роботи, послуги;

Як робити? — ресурси, технологія, витрати;

Для кого робити? — споживачі, ринки, ціни.

Мікроекономіка, як гілка сучасної економічної теорії, дає змогу одержати відповіді на ці та низку інших питань, її ж складова — теорія виробництва і витрат розглядає матеріально-речовинні та вартісні співвідношення між використовуваними ресурсами і випуском продукції. Мікроекономічна теорія виробництва і витрат відповідає, насамперед, на питання «як робити?», тобто як раціонально поєднувати фактори виробництва, яку технологію обрати з урахуванням наявного фонду технічних знань і цін на ресурси, як мінімізувати витрати за заданого обсягу виробництва, як за сприятливої ринкової ситуації обґрунтувати траєкторію розширення виробничої діяльності підприємства і т. ін. Методологічно мікроекономічна теорія виробництва багато в чому ізоморфна мікроекономічній теорії споживання. Різниця полягає в тому, що її основні категорії мають не суб’єктивно-психологічну основу, а об’єктивну природу і можуть бути чітко параметризовані та розраховані в конкретних одиницях.

У повсякденній свідомості виробництво звичайно асоціюється з виготовленням матеріальних благ. Це дуже вузьке трактування даного поняття. Економічна наука трактує його набагато ширше, розуміючи під виробництвом будь-яку діяльність з використання різноманітних ресурсів, включаючи й ресурси самої людини, для одержання як матеріальних, так і нематеріальних благ.

Економіст до процесу виробництва віднесе й діяльність лікаря, й підготовку концертної програми, й читання лекції, й проведення судового процесу, тобто надання найрізноманітніших послуг, оскільки всі вони задовольняють людські потреби, подібно діяльності шевця, металурга, кондитера. З погляду економіста і транспортні перевезення, і зберігання товарів, і торгівля є виробництвом, оскільки найважливішою ознакою виробництва для нього є характер діяльності, спрямований на задоволення людських потреб. Тому виробництво в широкому розумінні — це всяка діяльність, що створює корисність.

Останнім часом набули поширення такі терміни, як «операції», «операційна діяльність», «операційна функція» і т. ін. У загальній теорії управління, а також у такій дисципліні, як «Операційний менеджмент» під операціями розуміють діяльність зі створення будь-якої корисності, розрізняючи при цьому такі її види: корисність форми, корисність місця, корисність придбання, корисність стану тощо [15, с. 19]. Дійсно, з погляду управління термін «операції» краще відбиває різноманітний характер дій зі створення корисності в різних сферах людської діяльності: виробничій, банківській справі, освіті, охороні здоров’я, торгівлі, індустрії розваг і відпочинку і т. д. З погляду економіста терміни «виробництво» та «операції» рівносильні, взаємозамінні, отже, надалі ми будемо користуватися традиційним для економічної теорії терміном «виробництво», визначаючи його як процес, у якому через комбінування, перетворення і використання одних благ створюються інші блага.

Таке розуміння виробництва й у суспільній свідомості, й в економічній науці затвердилося не ураз. Так, в античному світі ремесло вважалося заняттям малоповажним і непродуктивним. У середньовіччі подібне ставлення було й до торгівлі. Меркантилісти (XVI, XVII ст.) продуктивною визнавали лише діяльність, яка збільшувала масу грошей у країні. Фізіократи (XVIII ст.) уважали продуктивним тільки сільськогосподарське виробництво. Приклади з тисячолітньої дискусії про «продуктивну» і «непродуктивну» працю можна продовжувати. У XIX ст. Ж. Б. Сей науково довів, що всі види діяльності, спрямовані на задоволення людських потреб, мають бути віднесені до процесу виробництва. У XX ст., коли у промислово розвинених країнах пропозиція послуг стала настільки ж необхідною для задоволення людських потреб, як і пропозиція матеріальних благ, широке трактування поняття «виробництво» стало загальноприйнятим і в економічній науці, і в господарській практиці.

Зрозуміло, що між виробництвом хліба і видовищ, літаків і знань, енергії та інформації розбіжностей так багато, що створити єдину теорію виробництва занадто складно, але в багатьох напрямах її роль може виконувати теорія матеріального виробництва, тобто теорія процесів трансформування ресурсів у продукцію.

Виробництво різних видів благ свідомо і планомірно здійснюється людьми на підприємствах, тому формулювання базових положень мікроекономічної теорії виробництва і витрат випередимо розглядом мікроекономічної моделі підприємства як ринково-виробничої системи.

Технологічна концепція підприємства та канонічна модель виробництва. Існує кілька основних концепцій підприємства, що описують причини його виникнення, діяльність, ліквідацію, а саме: еволюційна, підприємницька, контрактна, інституціональна, стратегічна, технологічна та ін. Розгляд змісту кожної з них виходить за межі цього посібника. Відзначимо лише, що, по-перше, кожна з них в основу основ ставить різні аспекти діяльності підприємства, і, по-друге, ці теоретичні «образи» у реальній дійсності мирно співіснують і виявляють себе на будь-якому підприємстві незалежно від його форми власності, галузевої приналежності, розмірів, організаційно-правової форми, ринкової орієнтації та інших класифікаційних ознак.

Мікроекономіка за основу бере технологічну концепцію підприємства і розглядає його як цілісний об’єкт, що здійснює використання вихідних ресурсів і перетворення їх на готову продукцію, як один з найважливіших різновидів мікросистем.



Підприємство є складною, динамічною, відкритою системою, функціонування якої носить імовірний характер (рис. 1.1). Здійснювані ним процеси виробництва можуть бути описані різними моделями. До числа базових звичайно відносять канонічні, кібернетичні, ієрархічні, сітьову моделі, при цьому вони можуть бути подані як у статиці, так і в динаміці [22, с. 6 ч 13]. В основу мікроекономічної моделі підприємства покладено канонічну статичну модель виробництва.

Будь-яка система, відповідно до термінів загальної теорії систем, має вхід, процесор і вихід. Підприємство є ринково-виробничою системою.

На вході підприємства — так звані прості елементи процесу виробництва (фактори виробництва): засоби праці, предмети праці, робоча сила, енергія, інформація і т. ін. Процесор — це трансформування факторів виробництва в готову продукцію, тобто це — виробничий процес. Для того щоб виробничий процес відбувся, необхідні знання про те, як найкраще з’єднати фактори виробництва, якими методами здійснювати виробництво та управляти ним, тобто потрібно виконати комплекс рішень технологічного, організаційного та управлінського характеру. Вихід — це кінцеві результати виробництва: продукція, призначена для збуту. При цьому під терміном «продукція» розуміють усі блага, що є результатом виробничого процесу: вироби, роботи, послуги тощо.

Отже, підприємство одночасно виступає в ролі покупця, товаровиробника і продавця; в його функціонуванні чітко виявляється циклічність: виторг від реалізації продукції (дохід підприємства) спрямовується на відшкодування витрат на виробництво (купуються ресурси на здійснення наступного трансформаційного циклу), виплату дивідендів, розширене відтворення і т. д. Розрив у будь-якій ланці ланцюжка «ресурси—процес трансформування—результати» призводить до збоїв у роботі підприємства, а іноді й до припинення його діяльності.

Ресурси, що вводяться у виробництво, часто називають витратами, а технологічний аспект діяльності підприємства — системою «витрати—випуск» (input—output). Уперше цей термін запропонував американський економіст російського походження В. Леонтьєв.

Василь Леонтьєв народився 5.08.1906 р. у Санкт-Петербурзі. В 1925 р. закінчив Ленінградський університет. Навчався у Берліні (1925—1928). У 1931 р. емігрував до США. Викладав у Гарвардському університеті. У 50-ті роки В. Леонтьєв і співробітники служби економічних досліджень цього університету, зокрема такі відомі згодом учені, як Р. Солоу (Robert Solov), Х. Ченері (Hollis Chenery), А. Фергюсон (Allan Fergueson) та ін., використовували метод «витрати—випуск» за побудови міжгалузевих балансів економіки США. Виконані по цих балансах розрахунки давали змогу оцінювати прямі та непрямі наслідки змін у масштабах та структурі виробництва, у споживчому попиті, співвідношенні цін і доходів [19, 20, 31 та ін.]. Сфера застосування методу «витрати—випуск» поступово розширювалася і на теперішній час він є стандартним інструментом аналізу структури не тільки національної економіки, а й виробничо-економічних систем різного рівня, аж до операційних систем підприємств та окремих виробництв. У 1973 р. за розроблення методу «витрати—випуск» В. Леонтьеву присуджено Нобелівську премію з економіки.

У разі класифікації підприємств за номенклатурною ознакою заведено виділяти підприємства: однопродуктові, з домінуючим продуктом, багатопродуктові, диверсифіковані за продукцією, диверсифіковані за видами діяльності. У мікроекономіці традиційно предметом аналізу є однопродуктове підприємство. Це, безумовно, досить грубе спрощення барвистої палітри економічного життя сучасних підприємств, проте практика показує, що чітко сформульовані ринково-виробничі закономірності функціонування однопродуктового підприємства цілком прийнятні й в інших, складніших випадках, тобто для багатопродуктових і диверсифікованих підприємств.

Принципи і цілі діяльності підприємства та трансформування їх у критерії формування виробництва. Кожне підприємство у своїй діяльності керується низкою принципів, які заведено поділяти на системонезалежні та системозалежні (залежно від суспільно-економічної системи, у якій функціонує підприємство).

До системонезалежних принципів належать такі:

комбінування виробничих факторів. Кожне підприємство має купувати і певним чином комбінувати фактори виробництва. Так, сільськогосподарському підприємству потрібні земля, добрива, насіння, робочі машини, персонал та інші фактори; машинобудівному підприємству — земельна ділянка, виробничі будинки і споруди, сировина, менеджери, робітники тощо. Навіть комплексно-автоматизоване підприємство або ремісниче ручне виробництво не в змозі обмежитися використанням лише одного фактора виробництва;

економічність або економічна раціональність — спосіб вибору рішень, заснований на прагненні одержати найкращі економічні результати, використовуючи обмежені ресурси. Відповідно до цього принципу підприємство у своїй діяльності керується одним із двох екстремумів: за обмежених ресурсів одержати максимум випуску або ж заданий обсяг продукції виготовити з мінімальними витратами факторів виробництва. Якщо підприємство дотримується принципу економічності за комбінування виробничих факторів, то виробництво називають ефективним;

фінансова рівновага. Підприємство створюється, як правило, із сподіванням на довгострокове функціонування. Для забезпечення довгострокової ефективності воно має бути спроможним вчасно розраховуватися за зобов’язаннями і фінансувати свої програми, тобто фінансові засоби і витрати підприємства мають бути збалансовані в часі.

Комбінування виробничих факторів, економічність і дотримання фінансової рівноваги — принципи, якими керується кожне підприємство за будь-якого суспільно-економічного ладу держави.

Системозалежні принципи тісно пов’язані з державою і тією концепцією, яку вона обирає як оптимальний спосіб організації загальноекономічного процесу забезпечення населення благами. До системозалежних належать принципи дохідності та плановості роботи підприємства.

Принцип дохідності означає, що підприємство у своїй діяльності керується вимогою отримання максимального прибутку від вироблення і продажу продукції. Цей принцип є базовим для діяльності підприємств в умовах ринкової економіки. Кожний окремий господарюючий суб’єкт самостійно реалізує власні економічні інтереси, які потім погоджуються між усіма учасниками загальноекономічного процесу на ринку через взаємодію попиту і пропозиції.

Принцип плановості є визначальним у виробничій діяльності централізовано керованих економічних систем. У державах з такими системами виходять з того, що завдання визначення обсягів виробництва і видів продукції є настільки відповідальним, що передання його вирішення безпосереднім виконавцям (підприємствам) неприпустиме. Структура суспільних потреб визначається центральними плановими органами. Підприємство у своїй діяльності керується державним планом, встановленим «згори» директивними показниками, лімітами, нормами і нормативами, розробляючи на цій основі свої річні та п’ятирічні плани.

Оскільки на теперішній час здебільшого застосовуються змішані форми господарювання, що в різних державах різняться співвідношенням елементів ринкового і планового регулювання, підприємства у своїй діяльності керуються і тим і іншим принципом залежно від сектору народного господарства (наприклад, приватні підприємства сфери послуг), специфіки продукції, способів її реалізації (наприклад, продукція, виготовлена за держзамовленням) та інших ознак.

У мікроекономічній теорії головною метою діяльності підприємства вважається максимізація прибутку. Однак реально різні підприємства можуть ставити перед собою різні цілі залежно від інтересів економічних агентів: власників підприємства, менеджерів, власників акцій тощо. Так, для індивідуального власника невеликого підприємства за вибору між доходом і часом дозвілля метою може виступати максимізація корисності. Менеджери великих підприємств, що піклуються, насамперед, про зміцнення власного становища, можуть мати інші цілі, зокрема максимізацію продажу або максимізацію зростання підприємства, оскільки саме за цими показниками власники підприємства судять про ефективність діяльності менеджерів.

Широко відома японська модель, за якої головною метою фірми є максимізація доданої вартості. Додана вартість обчислюється як різниця між виторгом за визначений період і витратами на ресурси, придбані у зовнішніх постачальників. Вихідна філософія цієї моделі полягає у тому, що основна мета компанії — належна винагорода управлінців і рядових працівників. При цьому винагорода містить у собі не тільки збільшену заробітну плату, премії, привілеї, а й моральне задоволення від виготовлення високоякісної продукції. Тим самим управлінці та робітники стають партнерами, які розуміють, що їхні особисті інтереси нерозривно пов’язані з конкурентоспроможністю фірми на внутрішньому і світових ринках. Вони разом вишукують шляхи підвищення продуктивності праці та якості продукції, скорочення витрат і збільшення обсягів продажу, підвищення ефективності інвестицій. Японський підхід до гармонізації взаємозв’язків між працею та керуванням базується на культурних цінностях, притаманних цій країні.

На теперішній час світовою економічною думкою напрацьовано різні теорії оптимізації діяльності фірми, в яких як альтернативи максимізації прибутку висуваються й інші цілі — максимізація управлінської корисності, престиж фірми, завоювання та утримання певної частки ринку, освоєння нових ринків тощо. Американському вченому Г. Саймону «за новаторські дослідження процесу прийняття рішень у рамках економічних організацій» у 1978 р. було присуджено премію пам’яті А. Б. Нобеля з економіки [29, с. 537]. Відповідно до теорії «задоволення» Саймона фірма прагне досягти певного рівня прибутку, достатнього для задоволення акціонерів і реінвестування, а надалі не прикладає зусиль, щоб його максимізувати. Віддаючи данину поваги таким розробкам, зауважимо, що мотив прибутку завжди присутній у діяльності підприємства як головний або як один із значущих критеріїв його поведінки, оскільки інакше воно не матиме змоги втриматися у своєму бізнесі в довгостроковому періоді й досягти інших цілей.

У мікроекономічній теорії головним мотивом діяльності підприємства, його метою вважається максимізація економічного прибутку — різниці між сукупним виторгом і сукупними економічними витратами.

Діяльність підприємства як ринково-виробничої системи завжди пов’язана з різного роду обмеженнями. Ними можуть бути дефіцитні ресурси, бюджет, який виділяється на організацію виробництва того або іншого блага, обсяги випуску, обумовлені місткістю ринку й часткою підприємства на ньому, тощо. Обмеження можуть мати правовий, економічний, соціальний та інший характер.

З урахуванням сформульованих принципів, цільових настанов підприємства і наявних обмежень можна виділити такі критерії формування виробництва, орієнтованого на одержання прибутку:

максимум випуску (принцип максимізації): для заданого розміру витрат (бюджету) варто так скомбінувати ресурси, щоб максимізувати випуск;

мінімум витрат (принцип мінімізації): для заздалегідь заданого випуску варто так скомбінувати ресурси, щоб мінімізувати витрати;

максимум ефекту (принцип оптимальності): варто так скомбінувати ресурси і вибрати обсяг випуску, щоб максимізувати різницю «виторг – витрати = прибуток = ефект».

Фактори виробництва (від лат. factor — той, що робить; той, що виробляє). В економіці факторами виробництва називають блага природного і штучного походження, використовувані для виробництва необхідних людям продуктів і послуг. Фактори виробництва, як і споживчі товари, численні й різноманітні, проте вже наприкінці XVIII—на початку XIX ст. економісти почали вирізняти такі три групи: земля, праця і капітал.

Під землею економісти розуміють природний фактор, що не є результатом людської діяльності. Це і власне земля з притаманною їй родючістю, і запаси мінеральної сировини, і ліс, і вода та інші природні багатства, тобто все те нерукотворне середовище, в якому живе людина.

Праця — всі види людської діяльності, використовувані у виробництві.

Капітал — все, що використовується у виробництві, але не є ні землею, ні працею, тобто створені людиною засоби виробництва, знаряддя праці, сировина, матеріали тощо. Наголосимо, що такий капітал часто називають реальним (фізичним, оскільки він існує у вигляді речей), на відміну від капіталу фінансового (грошей і близьких до них фінансових інструментів, таких як акції, облігації і т. ін.).

Пізніше, наприкінці XIX ст., економісти виділили четвертий фактор виробництва — підприємницький талант, або підприємництво, тобто діяльність з ефективного сполучання ресурсів землі, капіталу, праці у процесі виготовлення деякого товару, пов’язану з прийняттям на себе ризику і відповідальності за економічні результати виробництва.

Поява четвертого фактора виробництва була викликана тим, що в суспільстві зросла роль людей, які, найчастіше не володіючи жодним з трьох зазначених факторів, уміли передбачати потреби ринку та організовувати виробництво для їх задоволення, залучаючи необхідні ресурси. Вперше четвертий фактор під назвою «організація» був виділений А. Маршаллом, сучасну назву — «підприємництво» — дав йому Й. Шумпетер у книзі «Теорія економічного розвитку» (1912 р.). Цим чотирьом агрегованим факторам були поставлені у відповідність різні типи доходів, одержані їх власниками: рента, заробітна плата, відсоток і прибуток.

Вадою концепції «чотирьох факторів» є те, що за розгляду конкретних виробничих процесів наявність на «вході» лише чотирьох факторів є занадто грубим узагальненням. Для вирішення багатьох завдань необхідно, щоб розглядалася не просто «праця», а конкретні її види з урахуванням і затрат праці, і кваліфікації працівників (наприклад, затрати праці верстатників, наладчиків, програмістів, конструкторів I-ої категорії і т. п.), і не узагальнений «капітал», а конкретні його види, причому в порівнянних одиницях виміру (наприклад, у верстато-годинах за видами устаткування). У такому разі «входи» у виробництво найчастіше називають ресурсами (від фр. resource — можливість, засіб, спосіб), хоча термін «дезагреговані фактори виробництва» є точнішим.

У другій половині ХХ ст. з розвитком кібернетики, загальної теорії систем, комп’ютеризації життя суспільства економістами було виокремлено ще один фактор виробництва — інформацію. Інформаційні ресурси підприємства — це знання про підприємство як про виробничо-економічну систему (внутрішні інформаційні ресурси) і про середовище її функціонування — ринки, конкурентів, покупців, законодавчі акти і т. ін. (зовнішні інформаційні ресурси). В останні десятиліття загальною закономірністю розвитку промислового виробництва є перехід від трудо- і капіталомістких процесів до процесів інформаційномістких, через що значимість інформаційного фактора зростає.

Крім розглянутих, у сучасному постіндустріальному суспільстві велику роль відіграє екологічний фактор, який може виступати або як імпульс економічного зростання, або як обмеження можливостей останнього у зв’язку зі шкідливістю, забрудненням навколишнього середовища тощо.

Відмітною рисою всіх факторів-ресурсів є їхня обмеженість, при цьому ті з них, які дані природою, є абсолютно обмеженими. Водночас обмеженість усіх ресурсів є відносною, оскільки вона зумовлена рівнем потреб. Знижуючи потреби, можна відносно зменшити й обмеженість ресурсів.

Найважливішими властивостями є взаємодоповнюваність і взаємозамінність факторів виробництва. Нагадаємо, що взаємодоповнюваністю благ називається їхня спроможність задовольняти потреби лише в комплекті один з одним (complementary goods). Наприклад, для виготовлення автомобілів потрібні земельна ділянка, капітал у вигляді виробничих будинків, споруд, верстатів, сировини, праця у вигляді інтелектуальної та фізичної діяльності робітників і менеджерів. Відсутність хоча б одного з факторів унеможливлює випуск продукції. Більше того, деякі виробництва характеризуються жорсткими або лімітаційними співвідношеннями між факторами виробництва, тобто певний результат може бути досягнутий у разі єдиної ефективної комбінації витрат факторів.

У ряду випадків виробничі фактори мають властивість взаємозамінності. Прикладом взаємозамінних ресурсів для одержання теплової і рухової енергії можуть слугувати: вугілля, нафта, газ, електроенергія, вироблена тепло-, гідро- та атомними електростанціями. Взаємозамінність буває абсолютною (повною, альтернативною) — витрати одного з факторів виробництва можуть бути цілком замінені кінцевим збільшенням витрат іншого фактора і відносною (частковою, периферійною) — певна кількість одного з факторів може бути заміщена додатковою кількістю іншого. Взаємозамінні фактори можуть комбінуватися у процесі виробництва в різних пропорціях, що зумовлено розмаїттям їх споживчих властивостей і різною економічною ефективністю використання. Підприємець, керуючись принципом економічної раціональності, обере таку технологію виробництва, за якої дефіцитний або порівняно дорогий фактор використовуватиметься в менших обсягах.

Переміщення фактора у просторі, а також зміна його функції називаються мобільністю фактора. Чим мобільніший фактор, тим він вигідніший для підприємства. Є фактори абсолютно мобільні, а є — слабко мобільні, що їх функції важко або не вигідно змінювати. Про такі фактори говорять, що вони містять монопольний елемент і відповідно вимагають монопольної плати за їх використання — монопольної ренти. Фахівець рідкої професії, унікальні ділянки землі (наприклад, землі, придатні для вирощування унікальних сортів винограду, чаю, землі з багатими родовищами, землі в центрі міста і т. ін.) коштують дорого через те, що крім звичайних витрат, їх відшкодування включає й монопольну ренту.

Виробництво — це не просте механічне поєднання факторів, а складна система їхньої взаємодії через технологію, організацію та управління виробництвом, як це було показано на рис. 1.1.

Часові періоди. Діяльність підприємства як мікросистеми досліджують протягом визначених періодів часу. Розглянемо їх.

Після виходу підприємства на проектну потужність досить швидко змінити кількість деяких факторів неможливо. Найчастіше до таких факторів, названих постійними, відносять виробничі площі, будинки, споруди, устаткування, управлінців вищої кваліфікації і т. ін.

Фактори, кількість яких можна легко змінити залежно від бажання збільшити або зменшити випуск, є змінними. До них можна віднести працю найманих робітників, електроенергію для технологічних потреб, більшість видів сировини та матеріалів тощо.

Припустимо, що підприємство, яке має визначену кількість постійних і змінних факторів, випускає продукцію, попит на яку починає зменшуватися. Як йому діяти? Продовжувати випуск у тому ж обсязі та створювати запаси нереалізованої продукції, сподіваючись на поліпшення ринкової ситуації? Чи знизити обсяги виробництва, зменшивши завантаження устаткування й закупівлю сировини, скоротивши кількість робітників? Проміжки часу, протягом яких підприємству доводиться приймати такі рішення, заведено відносити до короткострокового періоду.

Короткостроковим (коротким) називають період, у якому одна група факторів (або хоча б один фактор) розглядається як постійна, інша (або хоча б один фактор) — як змінна. У короткостроковому періоді можливості зміни обсягів виробництва залежать від інтенсивності використання діючого капітального устаткування і ступеня варіювання змінними факторами; іншими словами, верхню межу випуску обмежено фіксованим розміром постійних факторів.

Якщо ж ринкова ситуація та її довгостроковий прогноз сприятливі для підприємства і воно може істотно збільшити випуск продукції, рішення мають принципово інший характер. Підприємство може збільшити кількість застосовуваного капітального устаткування, замінити його на продуктивніше, вдатися до будівництва нового цеху, збільшити обсяги застосування праці, матеріалів тощо. Такі рішення заведено відносити до довгострокових.

Довгостроковим (тривалим) називають період, у якому всі фактори виробництва розглядаються як змінні. В економічній теорії особливе значення цього періоду полягає в тому, що саме протягом його підприємство вирішує принципові для себе питання: входити чи не входити в нову галузь, збільшувати чи зменшувати масштаби виробництва, реорганізовувати чи не реорганізовувати підприємство тощо.

Миттєвим (синоніми — моментний, найкоротший) називають період, у якому всі фактори виробництва є постійними. Зрозуміло, що в цьому періоді й обсяг випуску також незмінний.

Деякі економісти вирізняють ще й четвертий період — дуже тривалий (надтривалий) період, протягом якого не тільки можуть змінюватися обсяги застосовуваних ресурсів та інтенсивність їх використання, а й відбуваються сутнісні зміни в технології. Іноді надтривалий період визначають як період зміни технологічної парадигми (наприклад: перехід від штампування гумою до штампування вибухом; заміна механічного оброблення деталей імпульсними і лазерними процесами; перехід від партіонних методів виготовлення продукції до поточних, а потім, на новому витку спіралі розвитку, — до непоточних у вигляді гнучких автоматизованих виробництв і т. ін.).

Зазначимо, що розглянуті часові періоди — це, насамперед, поняття економічні, а не календарні. Вони (періоди) відрізняються за тими змінами у факторах виробництва, що можуть відбуватися протягом кожного з них. З позицій мікроекономічної теорії не можна сказати, що короткостроковий період — це половина року, а довгостроковий — більший за рік. У галузях, де кількість постійних ресурсів незначна, де характер виробництва дає змогу легко змінювати їхній обсяг, довгостроковий період може становити лише кілька місяців (швейна, харчова промисловість, будівництво літніх будиночків і т. ін.); в енергетиці він становить від 6 до 10 років, а в металургійній промисловості ще більше. У багатьох галузях машинобудування довгостроковий період залежно від специфіки нової продукції — 2—3 роки, а миттєвий може тривати кілька років, наприклад, поточне виробництво автомобіля масового попиту.

Уперше поняття «часові періоди» було введено в економічну теорію А. Маршаллом, який досліджував порівняльну статику ринку — пристосування пропозиції до попиту з урахуванням фактора часу. З розвитком мікроекономічної теорії це поняття стали використовувати не тільки за аналізу ринків благ, а й у теорії виробництва. Щодо виробництва виділення тільки трьох—чотирьох часових періодів є досить грубою апроксимацією. Адже у разі виготовлення складних виробів кількість видів застосовуваних ресурсів найчастіше обчислюється тисячами, при цьому можливості їх зміни дуже різні. Якщо врахувати, що в деяких конкретно-економічних дисциплінах (економіка підприємства, бухгалтерський облік тощо) поряд із постійними та змінними ресурсами, вирізняють умовно постійні та умовно змінні, то очевидно, що кількість періодів має бути істотно більшою. Проте запропонована А. Маршаллом періодизація є корисною абстракцією у виявленні сутнісних ринкових і виробничих закономірностей.

Поняття «внутрішня рівновага» і «зовнішня рівновага» підприємства. За дослідження поведінки ринково-виробничих систем широко використовується поняття «рівновага». Звичайно передбачається, що система перебуває у стані рівноваги, якщо взаємодіючі сили збалансовані й відсутні тенденції до зміни балансу. Говорять й інакше: рівновага — це такий стан суб’єкта ринку, коли в осіб, що приймають економічні рішення, немає причин їх змінювати. Щодо підприємства розрізняють внутрішню рівновагу — рівновага підприємства як товаровиробника та ринкову (зовнішню) рівновагу — рівновага підприємства як суб’єкта взаємовідносин між економічними агентами.

Внутрішня рівновага підприємства — це стан товаровиробника, за якого в нього відсутні мотиви до внутрішніх змін. Вона виявляється у виборі оптимальної комбінації факторів і залежить від рівня та динаміки цін ресурсів, можливості заміщення факторів та їх дефіцитності, спрямованості довгострокової виробничої, маркетингової і технологічної політики підприємства.

Зовнішня (ринкова) рівновага підприємства — це стан підприємства, за якого в нього відсутні мотиви до зміни свого становища на ринку. Вона описується різними моделями залежно від типу ринкової структури, часового періоду функціонування, попиту, цін й цілої низки інших ринкових і неринкових колізій.