library.if.ua

Економічна інтеграція і глобальні проблеми сучасності (2005)

4.1. Потенціал і проблеми транснаціоналізації

У міжнародному контексті мікроінтеграція української економіки пов’язана, насамперед, із процесами її транснаціоналізації.

Аналіз показує, що присутність і активна діяльність світових транснаціональних корпорацій є очевидною в усіх сферах і, практично, на всіх сегментах українського ринку, що відображає їх експансіоністську глобально орієнтовану мотивацію.

Превалюючими мотивами приходу світових ТНК на український ринок є завоювання нового, досить великого ринку збуту продукції та послуг в умовах загострення конкуренції на традиційних для них ринках. Відкритість українського ринку, його технологічна та споживча невибагливість дає можливість реалізувати практично увесь спектр промислової продукції, навіть на стадії занепаду її життєвого циклу на ринках більш розвинених країн.

Важливими були і залишаються мотиви ТНК у використанні дешевих факторів виробництва, особливо у експортоорієнтованих природно-сировинних галузях. Певне значення має політика диверсифікації у діяльності на нових ринках СНД, екологічні та інші мотиви.

Почасти принципово важливого значення набувають фактори, пов’язані з використанням переваг співробітництва ТНК із місцевими партнерами: статус «національного виробника» (яскравий приклад — українське автомобілебудування); налагодженість технологічних і управлінських зв’язків; входження у монополізовані галузі і сфери діяльності тощо.

Крім традиційних факторів транснаціоналізації, цілком очевидно, що на сьогодні і у найближчій перспективі ключовим фактором у залученні крупного транснаціонального капіталу в економіку України є його участь у приватизації, насамперед, стратегічних об’єктів. Статистично і аналітично підтверджена пряма залежність між реалізацією приватизаційних програм і обсягами іноземного інвестування (близько 50 % іноземних інвестицій забезпечили саме іноземні інвестори завдяки участі у приватизації українських підприємств). А, наприклад, лідируючі позиції Південної Кореї у загальних обсягах іноземних інвестицій в Україну вочевидь були зумовлені створенням СП «АвтоЗАЗ-ДЕУ».

Взагалі, значний іноземний капітал приходить в українську економіку завдяки реалізації інвестиційних проектів зарубіжних ТНК (табл. 4.1).





Насамперед, слід відзначити традиційну «приватизаційну» мотивацію російських компаній, котрі вже є ключовими інвесторами економіки України у паливній промисловості, машинобудуванні і металообробці, кольоровій металургії, промисловості будівельних матеріалів, харчовій промисловості.

Найбільш активними на українському ринку були такі російські компанії як: «ЛУКОЙЛ» (контролює 15 % українського роздрібного ринку нафтопродуктів), ТНК 30 %; «СИБУР», під контролем якої знаходиться нафтохімічна промисловість (зокрема, виробництво мінеральних добрив); «Русал» (управляє Миколаївським глиноземним заводом); АвтоЗАЗ (Запорізький алюмінієвий комбінат та комплектування автомобілів «Жигули» у Луцьку); «Татнефть» (контроль над Кременчуцьким НПЗ) тощо.

Як справедливо зазначають експерти, російські інвестиції в українську економіку мають на меті: по-перше, відновити технологічні зв’язки в металургії і нафтогазовому комплексі; по-друге, отримати контроль над підприємствами, продукція яких є для російських компаній критично важливою через відсутність аналогів у Росії.

На сьогодні ми бачимо яскраві приклади реалізації вертикально-інтегрованих транснаціональних стратегій російських корпорацій, які освоїли ефективні схеми сучасних операцій із злиттів і поглинань, формування стратегічних альянсів тощо.

Дещо інші, але транснаціональні за сутністю інтереси реалізують на українському ринку корпорації США, Євросоюзу, інших країн: саме приватизація дає їм змогу вийти і закріпитись на нових зарубіжних ринках, зокрема українському. При цьому, як правило, використовується фактор «вторинності» окремих сегментів ринку України стосовно аналогічних сегментів російського ринку.

З іншого боку, об’єкти, що пропонуються для приватизації за участю іноземних інвесторів, для останніх почасти виглядають мало привабливими. Наприклад, «Укртелеком» тривалий час не може знайти свого стратегічного інвестора, залишаючись фактично монополістом на національному ринку телекомунікаційних послуг. Можна навести й інші приклади.

Як показують цілеспрямовані дослідження, інвестиційної привабливості українського підприємства можна досягти за рахунок таких чинників: забезпечення поінформованості іноземних ТНК про підприємство, його продукцію та інвестиційні можливості розвитку; досягнення та підтримання високих стандартів якості продукції з надійними каналами її реалізації на внутрішньому та зарубіжних ринках; транспорентність форм і методів ведення бізнесу, мотивація до чесного партнерства; кваліфікація персоналу, вміння менеджменту вести бізнес в умовах висококонкурентних ринків. Ці та інші фактори підвищують мотивацію зарубіжних ТНК, оскільки сприяють майбутній мікромотивації двох структур, їх ефективній діяльності на українському і зарубіжних ринках.

У перспективі слід очікувати суттєвого розширення масштабів транснаціональної взаємодії, мотивація якої визначатиметься, насамперед, логікою розвитку великого бізнесу. З одного боку, це обумовлено неспроможністю вітчизняних промислових структур інвестувати довгострокові програми, а місцеві банки виконують, переважно, роль портфельного інвестора. Інші фінансові інститути (інвестиційні фонди та компанії) перебувають у початковій стадії розвитку. З іншого боку — зарубіжні ТНК дійсно здатні: сприяти модернізації капіталоємних виробництв та покращенню загального рівня корпоративного управління, надати певні антикризові гарантії. Крім того, через усталені транснаціональні канали українські партнери можуть закріпитись на традиційних та вийти на нові ринки збуту.

Одночасно, з огляду на експансію зарубіжних ТНК на український ринок українській стороні треба мати на увазі як очевидні позитивні, так і можливі негативні її наслідки. Слід, зокрема, враховувати те, що металургія, енергетика, повітряний транспорт, суднобудування, телекомунікації у більшості країн є закритими або обмеженими для стратегічних іноземних інвесторів, оскільки ці галузі реально чи потенційно становлять основу національної оборони і безпеки. В Україні, як відомо, саме ці галузі формують наявні порівняльні й конкурентні переваги на міжнародних ринках. Важливе, а часом і принципове значення мають також екологічні та соціокультурні аспекти діяльності ТНК.

Разом з тим, як переконливо показує світогосподарський досвід, ефективний економічний розвиток країн залежить не тільки (а, може, і не стільки) від масштабів та динаміки іноземних інвестицій, в тому числі, і з боку ТНК, скільки від інвестиційної активності національних фірм (корпорацій) за кордоном — в асоційовані, дочірні компанії та філії різного профілю.

Саме так у свій час формувались американські, європейські, японські та інші ТНК, котрі на сьогодні не тільки обумовлюють кількісні і якісні тенденції світогосподарського розвитку, а й формують умови усталеної конкурентоспроможності країн базування.

І якщо у розвинених країнах нині переважають тенденції до глобальної консолідації капіталу (превалювання транснаціональних злиттів і поглинань над створенням нових ТНК), то формування власних ТНК в інших країнах є достатньо масштабним і динамічним процесом. Доречно зазначити, що ТНК створюють не тільки у країнах, що розвиваються, а й у країнах з перехідною економікою.

Цікавим і показовим є досвід Китаю у створенні транснаціональних корпорацій.

Найбільшою ТНК Китаю на сьогодні можна вважати Китайську нафтохімічну корпорацію (КНХК), що була заснована у 1998 році на базі Генеральної нафтохімічної компанії Китаю, яка має десятки дочірніх компаній та посідає 62-е місце серед 500 найбільших корпорацій світу; першу автомобільну корпорацію (ПАК), яка є конкурентоспроможною в усьому світі; корпорацію «Хайер» — відомого виробника побутової техніки, яка має 124 дочірні компанії в Китаї та 26 дочірніх компаній за його кордоном; корпорація «Legend», виробника комп’ютерної техніки, яка ввійшла до першої шістки найбільших виробників комп’ютерної техніки в Азійсько-Тихоокеанському регіоні і до першої десятки світових виробників персональних комп’ютерів. Слід погодитися з тим, що створення та вдале функціонування ТНК у Китаї є важливою складовою стратегії відповідей Китаю на виклики глобалізації.

Прикладами активної діяльності російських ТНК є «Газпром», «ЮКОС», «Лукойл», Тюменська нафтова компанія. «Газпром», наприклад, планує в першому десятилітті ХХІ ст. реалізацію глобальних проектів «Ямал — Європа» — через Білорусь і Польщу у ФРН; «Блакитний потік» через Чорне море в Туреччину; «Ямал — Скандинавія — Західна Європа» через Фінляндію і Швецію у ФРН; «ЮКОС» активно працює над проектом модернізації хорватського трубопроводу «Адрія»; «Лукойл» у Румунії і Болгарії придбав НПЗ, а в Україні — Одеський НПЗ і «Оріану»; Тюменська нафтова компанія купила український ЛіНОС.

Таким чином, виходячи з об’єктивно обумовленої логіки формування глобальних економічних структур, необхідно звернути увагу на співвідношення іноземного і зарубіжного інвестування в Україні. Статистика підтверджує, що протягом усіх років незалежного економічного розвитку переважає вкладення інвестицій в українську економіку, а не навпаки. Так, прямих інвестицій з України в економіки інших держав станом на 01.01.03 вкладено більше ніж в 120 підприємств на суму лише 143,9 млн дол. США (табл. 4.2). Незначними є і портфельні інвестиції за кордон (табл.4.3).





Отже, можна стверджувати, що на сьогодні інвестиції України за кордон є не тільки абсолютно незначними, але й вкрай непродуктивними з огляду на їх галузеву та видову структури.

По-перше, бачимо, що поряд з Росією, реципієнтами українських інвестицій за рубіж є Панама, В’єтнам та з 2001 р. — Іспанія.

По-друге, галузева структура українських інвестицій за кордон в основному формується за рахунок: транспорту, зв’язку та операцій з нерухомістю. Як не парадоксально, але лідерами в інвестуванні за рубіж є Харківська, Одеська, Вінницька області України та м. Севастопіль Місто Київ — ключовий за багатьма параметрами реципієнт іноземних інвестицій сукупно інвестував за кордон лише 8,1 млн дол. США.

Водночас ми вважаємо, що український бізнес має очевидний потенціал активізації нормативно урегульованої продуктивної інвестиційної діяльності в зарубіжних країнах.

Згідно з чинним законодавством інвестиційна діяльність за кордоном регулюється законодавством приймаючої країни, спеціальним законодавством та відповідними договорами України. Інвестування за кордон здійснюється майном чи валютними цінностями. Цілями інвестування майнових цінностей за межі України, як правило, є:

внесення в статутні фонди підприємств, створюваних за кордоном;

закріплення за філіями, представництвами та іншими відокремленими підрозділами виконання покладених на них завдань.

До заборонених для інвестування за кордон майнових цінностей належать: сировина; комплектуючі вироби; запасні частини; товари народного споживання; високоліквідні товари, відносно експорту яких передбачене ліцензування, квотування або спеціальний режим. Будь-які майнові цінності, що інвестуються, оцінюються в іноземній конвертованій валюті за цінами міжнародних ринків.

Важливою проблемою, яку вирішують резиденти, є попереднє отримання індивідуальної ліцензії в Міністерстві економіки та з питань європейської інтеграції України та Національному банку України.

Ряд операцій, які здаються інвестиціями, насправді до них не належать. Так, не є інвестиціями: операції резидентів з перерахунку коштів на утримання власних представництв (філій) за кордоном згідно з їх кошторисом витрат (за винятком придбання за кордоном нерухомого майна); оплата членських (вступних) внесків в іноземних (міжнародних) організаціях та установах, включаючи оплату участі в міжнародних системах транспорту, телекомунікацій і зв’язку тощо; оплата страхових і медичних послуг; відкриття рахунків в іноземних банках. Порядок здійснення згаданих операцій визначається іншими спеціальними нормативними документами. До інвестиційної діяльності не належать також створення й функціонування дипломатичних, консульських, торговельних та інших офіційних представництв за кордоном, які користуються імунітетом і дипломатичними привілеями.

Зрозуміло, що нормативно-законодавче регулювання інвестиційної діяльності українських юридичних та фізичних осіб потребує постійного удосконалення, насамперед, з точки зору його надійності і транспорентності. Однак, розвитку масштабної зарубіжної інвестиційної діяльності мають сприяти процеси транснаціоналізації з урахуванням рівня ефективної спеціалізації та кооперації в науково-технічних і виробничих сферах різних галузей української економіки. Україна лише через власні транснаціональні структури — ресурсно-технологічні (паливно-енергетичні, металорудні, агропромислові), техніко-технологічні (літакобудування, аерокосмічна техніка, суднобудування) і транспортно-інфраструктурні може ефективно інтегруватися у міжнародні товарні і особливо фінансово-інвестиційні ринки.

При цьому українським транснаціональним структурам бажано орієнтувати на корпоративні схеми замкненого циклу. Це можливо у енергетичній галузі, перш за все нафтодобувній та нафтопереробній. Відомим у цьому плані є приклад розвитку «Укрнафти», яка відкрила представництво в Республіці Ємен, співробітничає з країнами СНД, Іраном, Лівією, Саудівською Аравією, Польщею та іншими країнами світу. Зареєстровані й функціонують 4 спільні з ВАТ «Укрнафта» підприємства: українсько-американське «УкрКарпатОйл ЛТД» — спільна розробка Битків-Бабчинського нафтового родовища в Івано-Франківській області. Із 22 млн дол. інвестицій, передбачених проектом, фактично вкладено 1,021 млн дол., або 4,6 %; українсько-канадське «Бориславська нафтова компанія ЛТД» — розробляється Стинавське родовище в Бориславському нафтопромисловому районі Львівської області. Проектом передбачено інвестування в сумі 100 млн. дол., фактично профінансовано 1,256 млн (1,3%); українсько-ірландське «Ромгаз» — створене для будівництва ГПЗ в Охтирському нафтопромисловому районі Сумської області; українсько-канадське «Каштан Петролеум ЛТД» розробляє в Чернігівській області Лелякіївське родовище.

Крім того, за договорами про спільну інвестиційну і виробничу діяльність ВАТ «Укрнафта» працює з такими компаніями: «Моментум Ентерпрайзіс» (Канада), предмет договору — розробка в Полтавській області Рудівсько-Червоноградського родовища, сума інвестицій — 80 млн дол. «Карлтон Трейдінг Україна» — розробка родовищ у Чернігівській області, сума інвестицій — 30 млн. дол. «Аетерал Вектор ресорсіз Інк.» (Канада) — розробка Бугруватівського родовища в Сумській області, сума інвестицій — 110 млн дол.

Транснаціональним можна вважати розвиток корпорацій «Індустріальний Союз Донбасу», «Систем Капітал Менеджмент», «Криворіжсталь», «Харківський авіаційний завод», ВАТ «Турбоатом» тощо.

Реальними є і передумови формування, насамперед, українсько-російських транснаціональних промислово-фінансових груп (ПФГ), хоча зрозуміло, що їх створення і особливо функціонування багато в чому залежатиме від узгодження принципових положень законодавчого регулювання таких ПФГ на національному і міжнародному (двосторонньому) рівнях.

Слід зазначити, що у Росії процес створення фінансово-промислових груп був і є елементом довгострокової державної політики, що проводиться національною фінансово-промисловою елітою. Так було розроблено і введено в дію кілька послідовних нормативно-правових актів: указ уряду «Про заходи з реалізації промислової політики при приватизації державних підприємств» (1992 p.); указ уряду «Про створення фінансово-промислових груп в Російській Федерації» (1993 p.); постанова уряду «Про затвердження положення про порядок ведення реєстру ФПГ» (1994 p.); постанова уряду «Про програму сприяння формуванню ФПГ» (1995p.). Із введенням в дію закону Російської Федерації «Про фінансово-промислові групи» було практично завершено створення системи регулювання великих фінансово-промислових альянсів, здатних стати лідерами національної економіки.

В Україні результатом діяльності у цьому напрямі залишається Положення про фінансово-промислові групи (Указ Президента України від 27.01.95) та Закон України «Про промислово-фінансові групи» (прийнятий Верховною Радою у листопаді 1995 p. і відхилений Президентом у грудні того ж року). Між законодавчою та виконавчою гілками влади з цього приводу є суттєві протиріччя (стосовно пільг ПФГ, місця і ролі банківського капіталу, участі російських банків і підприємств в Україні тощо), але в цілому формується відповідна нормативно-правова база, де визначаються сутність, структура, порядок створення і діяльності ПФГ, в тому числі транснаціональних.

У цьому контексті важливо комплексно оцінити як сам феномен створення ПФГ у структурі економіки України, так і передбачати можливі наслідки їх діяльності. З одного боку, при неупередженому підході можна назвати переваги об’єднання банківських і промислових структур: можливість цільового фінансування пріоритетних сфер і галузей національної економіки; сприятливі умови розробки на паритетних засадах нової техніки і технології, підвищення конкурентоспроможності продукції; завантаження потужностей вітчизняних підприємств, збереження традиційних і створення нових робочих місць; збереження традиційних ринків збуту продукції українських підприємств, можливість «транснаціонального виходу» на нові зарубіжні ринки; забезпечення промисловості і населення товарами місцевого виробництва; орієнтоване на національні виробничі пріоритети залучення іноземного банківського і підприємницького капіталу.

З іншого боку — діяльність ПФГ може породити проблеми, пов’язані з: монополізмом в окремих життєво важливих для України галузях, що негативно вплине на можливості місцевих споживачів; уповільненням структурного оновлення державних підприємств, які, отримавши пільги у ПФГ, можуть втратити стимули для підвищення ефективності своєї діяльності; пільгами ПФГ, які стимулюватимуть експорт і можуть породити дефіцит у країні на ту чи іншу продукцію; можливістю направляти доходи ПФГ за межі України, зокрема за рахунок маніпуляції цінами на проміжну продукцію; виникненням умов для відродження неефективної системи забезпечення, що діяла в умовах централізованого планування, коли ПФГ отримають функції, притаманні міністерствам.

У цілому створення українсько-російських промислово-фінансових груп слід розглядати як спробу сформувати відносно невелику кількість крупних стабільних і конкурентоспроможних альянсів для каталізації диверсифікованих інвестиційних потоків у пріоритетні напрями промислово-економічного зростання. У цьому плані показовими є спроби створення: українсько-російської транснаціональної корпорації «Укртатнафта» і «РУНО»; міжнародного консорціуму «Середній транспортний літак»; концерну «Сталь — Труби — Газ» (російський «Газпром» і Харцизський трубний завод); українсько-російської алюмінієвої компанії; ТНК «Міжнародних авіамоторів» тощо.

Слід відзначити, що у світовій практиці важко знайти достовірні докази значної активізації інвестування і різкого економічного зростання завдяки створенню спеціального законодавства з формування крупних фінансово-промислових альянсів. Однак очевидною є усталена тенденція до об’єднання банківського капіталу і можливостей промислових підприємств. Треба зважено взяти до уваги той факт, що, використовуючи потенціал фінансової олігархії для подолання інвестиційної кризи у промисловості, держава так чи інакше повинна створювати умови для реалізації ініціатив великого бізнесу.

Слід особливо зазначити, що зважаючи на можливий негативний вплив ПФГ на економіку, яка перебуває в перехідному стані, необхідна відповідна селективна, вочевидь досить жорстка державна політика, орієнтована на формування ТНК.

Актуальною для України залишається проблема втечі капіталу з України, котра має два аспекти: кількісний та якісний. По-перше, капітали, які вилучено із економіки країни впродовж останніх десяти років, вимірюються значними показниками (за оцінками загалом близько 20млрддол.). По-друге, під втечею капіталу з України, як зазначалося раніше, слід розуміти не тільки його нелегальне вивезення, а згортання підприємницької діяльності, зокрема й іноземними структурами, які вивозять за межі держави не лише отриманий прибуток, а й вилучають кошти із статутних фондів, проводять інші аналогічні операції.

Треба зазначити, що актуальною є модифікація режиму контролю за експортом капіталу і поверненням валютної виручки. Необхідно створити умови для легального вкладення капіталу за кордоном з першочерговою метою створення зарубіжних збутових і сервісних мереж, а не для проведення суто фінансових, почасти нелігитимних операцій.