library.if.ua

Економічна інтеграція і глобальні проблеми сучасності (2005)

4.2. Пріоритети регіональної інтеграції: Україна — Європейський Союз

Євроцентризм об’єктивно є найбільш привабливим інтеграційним процесом для України, а свої стосунки з ЄС Україна будує, виходячи з наміру поновити свою європейську ідентичність. Позиція України щодо Європейського Союзу вперше на законодавчому рівні була сформульована в Основних напрямах зовнішньої політики України, що були схвалені Постановою Верховної Ради України у липні 1993 року.

Двосторонні відносини на першому етапі обмежувались Угодою про партнерство та співробітництво (УПС) між Україною та ЄС (Люксембург, червень 1994 р.), яка була остаточно ратифікована після складної процедури правового затвердження парламентами країн-членів Союзу. Нормативні положення цієї Угоди становили основу для всебічного розвитку співробітництва, зокрема визначалися взаємні принципові та технічні домовленості та перспективи щодо торгівлі товарами між Україною та ЄС, покращення діяльності компаній та виробничого інвестування, системи розрахунків та руху капіталів тощо. Особливу увагу було приділено виробничій кооперації та науково-технічному співробітництву. Серед галузевих пріоритетів були зазначені агропромисловий комплекс, енергетика, ядерна енергетика, транспорт, космічна галузь, охорона навколишнього середовища.

Однак уже після першого саміту Україна — ЄС (5 вересня 1997 р.,) було заявлено про бажання України стати асоційованим партнером Євросоюзу, що викликало певну збентеженість у європейських столицях. На другому саміті у Відні (червень 1998 р.) була знайдена нова формула, що більше відповідала існуючим реаліям, а саме: йшлося про «унікальне і стратегічне партнерство». Україна висловила свою зацікавленість у розвитку довгострокової стратегії двосторонніх відносин з ЄС, підкреслюючи, що європейський вибір України є незмінним, а місце України як центральноєвропейської держави у сучасній Європі є чітко визначеним. Незаперечним пріоритетом України стає набуття асоційованого, а згодом і повного членства в ЄС. Для реалізації цього курсу приймається низка нормативних актів: Указ Президента України від 11 червня 1998 р. «Про затвердження стратегії інтеграції України до Європейського Союзу», а також Указ від 24 лютого 1998 р. «Про забезпечення виконання Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС і вдосконалення механізму співробітництва з ЄС».

З грудня 1999 р. стосунки України з ЄС набувають принципово нового характеру у контексті Декларації Ради Європи стосовно Спільної стратегії ЄС щодо України. Визнається нова якість самого Європейського Союзу, що поступово перетворюється на повноцінний міжнародний союз з усіма його ознаками не лише економічного, а й політичного та військового планів. Саме воєнно-політичні мотиви змусили ЄС по-новому оцінити місце та роль України у системі європейської безпеки, привернули увагу європейців і до стану та перспектив розвитку української економіки.

Розширюються відносини України з зоною європейського союзу (ЗЄС). ЗЄС виявляє зацікавленість у розвитку контактів з Україною і планує такі шляхи зближення з нею, які б не надто ангажували Союз, але відкривали перед Україною перспективу дедалі тіснішого співробітництва з ним. Якщо спочатку керівництво Союзу дотримувалось певного паритету у відносинах з Україною та Росією, то вже на засіданні Ради Міністрів ЗЄС у травні 1996 р. Україна була названа «важливим європейським партнером» Союзу, чого не було зроблено на адресу Росії. Рада Міністрів ЗЄС, що проходила в Парижі у травні 1997 р., схвалила документ Постійної ради про відносини в галузі можливого співробітництва з Україною. Аналогічного документа стосовно Росії немає.

Слід відзначити, що Україна активно розвиває контакти з ЗЄС. Ще в березні 1997 р. вона надіслала до Секретаріату Союзу список своїх частин і з’єднань, що могли б брати участь у його операціях. Українське керівництво прийняло також рішення надати для навчань ЗЄС полігон у Яворові (Львівська область). 27 серпня 1997 р. Україна надіслала на адресу Голови Ради ЗЄС листа, в якому офіційно заявила про свою готовність стати асоційованим партнером ЗЄС.

У квітні 1997 р. ЗЄС зробив пропозицію Росії та Україні підписати рамкову угоду про можливість використання в ЗЄСівських операціях на комерційних засадах важкої транспортної авіації кожної з країн. Україна підписала таку угоду ще восени 1997 р., а Росія улітку 1998 р. лише вийшла на переговори стосовно даного питання.

З метою реалізації положень Стратегії інтеграції України до ЄС Урядом України було розроблено Програму інтеграції України до ЄС (схвалена Указом ПУ від 14.09.00 № 1072), де охоплено практично всі сфери суспільного життя держави з метою досягнення європейських критеріїв.

Механізм реалізації Програми передбачав щорічне розроблення і виконання Плану дій з реалізації стратегічного курсу України на інтеграцію до ЄС із відповідним систематичним моніторингом.

Декларація пріоритетної орієнтації України на інтеграцію в ЄС досить чітко була висловлена у Посланні Президента України до Верховної Ради України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002—2001 роки».

Йшлося про комплекс перетворень, який би дав можливість нашій державі до кінця 2007 року претендувати на набуття асоційованого статусу в ЄС, а до 2011 року — створити реальні передумови для вступу України в ЄС, зокрема:

2002—2003 рр. — набуття Україною членства в СОТ.

2003—2004 рр. — проведення переговорного процесу та підписання Угоди про асоціацію України та ЄС. Зміна УПС на європейську Угоду про асоціацію України та ЄС мала визначити новий формат відносин, який відповідав би довгостроковим інтересам України і наближав її до кінцевої мети — утворення передумов набуття повноправного членства в Євросоюзі;

2003—2004 рр. — проведення переговорного процесу щодо створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, яка б передбачала функціонування ринкових інститутів, гарантування правових норм у діловій сфері, стабільні та недискримінаційні правові рамки, чітко визначені права власності, застосування відповідних правил походження товарів, належну організацію прикордонної інфраструктури тощо;

2002—2007 рр. — приведення законодавства України у відповідність до вимог законодавства ЄС у пріоритетних сферах;

2004—2007 рр. — виконання процедур, необхідних для набуття чинності Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, щоби Україна була краще інформованою щодо внутрішніх перетворень в Євросоюзі, брала неформальну участь у переговорах стосовно різних питань загальноєвропейського масштабу і значення, отримала полегшений та в більших обсягах доступ до фінансових ресурсів ЄС;

2005—2007 рр. проведення переговорного процесу та створення Митного союзу між Україною та ЄС, метою якого має стати поступове усунення митних, правових і технологічних перепон у цій сфері;

2007—2011 рр. — повне виконання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС та копенгагенських критеріїв членства в Євросоюзі;

2011 р. — створення реальних передумов для вступу України до ЄС.

У принципі Україна мала шанс інституціоналізованої євроінтеграції, однак не реалізувала його, насамперед, з внутрішньо політичних причин (права людини, свобода слова, корупція і т. ін. І у відповідності до нової концепції «Ширша Європа — Сусідство: новий вимір відносин з нашими східними та південними сусідами» (2003 р.). «сусіди» Євросоюзу не розглядаються у десятилітній перспективі як кандидати на асоційоване і повне членство в ЄС і розподіляються на три групи: а) Росія; б) Україна, Молдова, Білорусь; в) Алжир, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Ліван, Марокко, Палестина, Сирія, Туніс. Тобто більш ніж десятилітні політичні євроінтеграційні очікування України завершились статусом сусіда ЄС, що певним чином дискредитувало офіційну євроінтеграційну доктрину нашої країни.

Політичний і дослідницький інтерес геокон’юнктурно змістився в інтеграційне поле СНД з його новим угрупованням — Європейським Економічним Простором (Росія, Україна, Білорусь, Казахстан). Стосовно ЄС українські вчені та аналітичні центри масовано перейшли до оцінок негативних і позитивних наслідків для України розширення Європейського Союзу.

Дійсно, з об’єктивних і суб’єктивних причин всім компонентам взаємодії «Україна — ЄС» притаманний високий рівень невизначеності, що ускладнює і робить багатоваріантними прогнози конкретних параметрів впливу розширення Євросоюзу на Україну.

У стратегічному плані Україна розглядає розширення ЄС як важливий фактор подальшої загальноєвропейської інтеграції, коли з’являються нові, більш широкі можливості всебічного співробітництва. У тактичному плані цей процес матиме для України як позитивні, так і негативні наслідки практично у всіх сферах життєдіяльності — політичній, економічній, гуманітарній, соціальній.

У політичній сфері після розширення ЄС, коли Україна буде безпосередньо межувати з ним на кордонах близько 1400 км, виникне якісно нова геополітична ситуація, розвиток якої стосовно України характеризуватиметься:

посиленням впливу ЄС на Україну для забезпечення миру і стабільності на своїх кордонах через сприяння: зміцненню демократичних інституцій, забезпеченню прав людини і свободи ЗМІ, посиленню боротьби з організованою злочинністю та корупцією; запобіганню внутрішнім конфліктам; вирішенню прикордонних проблем; активізації ролі України у сфері євробезпеки (миротворчість, ліквідація наслідків надзвичайних ситуацій, охорона стратегічних транспортних коридорів тощо);

можливістю сприяння просуванню українських інтересів в ЄС його новими країнами-членами, котрі отримають відповідні квоти у керівних організаціях Союзу і певні важелі впливу на процедури прийняття рішень;

змогою використовувати напрацьовані новими країнами-членами ЄС інтеграційні механізми і процедури; важливе значення матиме консультаційна, методична, технічна допомога цих країн, їх посередництво у політичній, економічній і гуманітарній сферах; хоча, за аналогією з Австрією, коли вона як член ЄС втрачає «транзитивну» бізнесово-консультаційну роль у малих країнах Центральної Європи, після реального розширення ЄС у 2004 (2005) році, в такій ситуації можуть опинитись і Польща, Угорщина, Чехія, інші країни;

ослаблення негативної дії на Україну «східного» фактору євроінтеграції України, оскільки вочевидь буде поглиблюватись співпраця ЄС з Росією. Росія взагалі може випередити Україну у цьому процесі, як із причин глобального характеру, так і з суб’єктивних причин (євроінтеграція України без «згоди» Росії останньою не розглядається навіть теоретично, а Євросоюз у взаємовідносинах з Україною завжди враховував російський фактор);

зміцненням європейських орієнтацій населення України, яке на сьогодні дає стримано позитивну оцінку планам розширення ЄС.

Наслідки розширення ЄС для України у економічній сфері зумовлюються, по-перше, поточним станом та наявною перспективою взаємовідносин з країнами-членами Євросоюзу та країнами-кандидатами, по-друге, внутрішніми структурними трансформаціями в розширеному ЄС та новою його зовнішньоекономічною стратегією у східному напрямі, по-третє, здатністю економіки України до справді ринкових інституційних і структурних перетворень.

Загалом, Європейський Союз (з урахуванням майбутнього розширення) стане потужним ринком для 500 млн споживачів. Враховуючи їхню високу платоспроможність, швидкі темпи економічного розвитку країн ЄС, культуру виробництва, споживання, розрахунків, цей ринок має для України значні перспективи. Теоретично можна буде використовувати переваги масштабів виробництва, підвищувати ефективність інвестиційного та інноваційного процесу тощо. Однак великий ринок дає не тільки нові шанси, але й породжує нові ризики.

Враховуючи, що структура експорту України характеризується невеликою часткою продукції машинобудування та високою питомою вагою товарів з низьким рівнем промислової переробки, можна зробити висновок про його несумісність структурним пріоритетам розвитку ринку ЄС. Після вступу до ЄС нових країн-членів ця структурна несумісність може закріпитися і навіть посилитися. Мінімізація такої загрози актуалізує курс на розвиток виробництва продукції, конкурентоспроможної не тільки з огляду на ціни, а й, насамперед, технології. Тобто, це не проблема розширення ЄС, а додатковий стимул інноваційного розвитку. Разом з тим, є низка важливих ринкових сегментів, де українські виробники конкурують з країнами-кандидатами (електричне обладнання, енергетичні машини й обладнання, одяг та аксесуари, меблі та, особливо, чорна металургія). За умови значного розширення експорту нових членів ЄС до інших країн ЄС можна очікувати загострення конкуренції цього експорту з відповідним експортом українських підприємств.

Як свідчать статистичні дані (табл. 4.4), найбільшими торговельними партнерами України серед країн-кандидатів є Туреччина (загальний обсяг торгівлі за 9 місяців 2001 р. становив 752,9 млн дол. США), Польща (669,1 млн дол. США), Угорщина (462,1 млн дол. США) і Словаччина (290,4 млн дол. США). Практично з усіма країнами-кандидатами, за винятком Словенії, Україна має позитивне сальдо торгівлі товарами. Серед імпортерів українських товарів перше місце посідає за той же період Туреччина (665,2 млн дол. США), за нею ідуть — Польща (356,0 млн дол. США) і Угорщина (337,1 млн дол. США).



Показово, що протягом останніх років країни-кандидати були другим за значенням (після країн СНД) експортним ринком для України, а ЄС займав третє місце. В цілому за обсягами товарних потоків торгівлі країни-кандидати посідають третє місце в зовнішній торгівлі України (табл. 4.5).



Розширений ЄС, таким чином стане поряд із СНД головним ринком українського експорту, хоча імпортна залежність України від СНД (насамперед, Росії) буде досить тривалою через потребу в енергоносіях.

Структура експорту України у країни-кандидати аналогічна його загальній структурі, хоча є певна покраїнова специфіка.

Країни-кандидати в цілому є, перш за все, важливим ринком збуту мінеральних продуктів, продукції хімічної і пов’язаних із нею галузей промисловості, недорогоцінних металів і виробів із них, загалом та передусім чорних металів і виробів із них, а також певною мірою — деревини (Словаччина, Словенія, Угорщина). Лише країни Балтії і Кіпр імпортували в 2000 p. відносно великі обсяги машин та обладнання, хоча ще в 1999 p. частка відповідних товарів в імпорті зазначених країн коливалася в межах 2,1—11,0 %. Слід звернути увагу на відсутність в українському експорті помітних обсягів сільськогосподарської продукції і продуктів харчування, за винятком поставок продукції рослинного походження на Кіпр і до Литви. Однак реалізація сільськогосподарського експортного потенціалу України уможливлюється завдяки лібералізаційним заходам торгівлі ЄС з третіми країнами та в межах ГАТТ/СОТ. Таким чином, маючи незначні впливи розширення ЄС на сільськогосподарську галузь, Україна може скористатись перевагами сусідства з його новими членами для розробки ефективної аграрної експортної політики, котра відповідала би нормам і стандартам Євросоюзу.

Загалом, можливі експортні втрати України стосуються переважно продукції чорної металургії першочергово у торгівлі з Туреччиною та Болгарією. Можна передбачити посилення спроб з боку ЄС обмежити доступ України на ринки чорних металів з ініціативи нових країн-членів (більш жорсткі квоти, антидемпінгові та спеціальні розслідування, «добровільні» обмеження експорту тощо).

За окремими експертними оцінками, поширення на нових членів ЄС чинної Угоди між Урядом України та ЄС про торгівлю деякими сталеливарними виробами може призвести до щорічних втрат Україною близько $ 60 млн.

Розширення ЄС призведе до ефекту чистого розширення торгівлі з країнами-нечленами, оскільки експортно-імпортні операції країн-кандидатів з нинішніми членами Євросоюзу вже здійснюються на основі вільної торгівлі, а спільний зовнішній митний тариф, до якого приєднаються нові члени Союзу, є в середньому нижчим, ніж існуючі сьогодні національні митні рівні (табл. 4.6).



Разом з тим, у ряді випадків матиме місце збільшення рівня тарифного захисту. Особливо це стосується країн Балтії, з якими Україна має угоди про вільну торгівлю, що втрачають чинність після приєднання цих країн до ЄС. Отже, матиме місце погіршення торговельного режиму у відносинах з цими країнами внаслідок переходу від вільної торгівлі до режиму найбільшого сприяння, згідно з Угодою про партнерство та співробітництво між Україною і ЄС, до якої мають приєднатися країни-кандидати. За експертними оцінками, скорочення українського експорту до країн регіону може коливатися в межах 15—20 %. Однак, оскільки з угод про вільну торгівлю з Латвією та Естонією вилучені сільськогосподарські продукти та продовольство, то вплив розширення на цей ринок для українських постачальників в короткостроковій перспективі буде обмеженим, а в довгостроковій перспективі — визначатиметься в контексті Спільної сільськогосподарської політики ЄС, що має тенденцію до лібералізації.

Митні процедури в торгівлі між Україною і новими членами ЄС регулюватимуться Митним Кодексом ЄС, що набув чинності 1 січня 1994 р. Але в ході підготовки до вступу країни-кандидати вже значною мірою перейшли на митні процедури ЄС, тому можна вважати, що українські експортери вже адаптовані до нових правил митного оформлення.

Приведення національних зовнішньоторговельних режимів у відповідність до Спільної торговельної політики ЄС вимагатиме і приєднання до Генеральної системи преференцій Євросоюзу, що означатиме появу нових можливостей виходу України на ринки нових країн-членів. Разом з тим, останніми роками українські експортери використовували пільги за зазначеною системою лише на 50 % (оскільки основні експортні товари України підпадають під вилучення з цієї системи, або обсяги пільг не виправдовують витрат на їх отримання). Це означає, що ситуація для українських експортерів потенційно може ускладнитися — через користування країнами, що розвиваються, більшими можливостями в рамках згаданої Генеральної системи преференцій ЄС.

Водночас можна очікувати поліпшення доступу на ринок ЄС унаслідок імплементації Європейським Союзом відповідних зобов’язань, що випливають із домовленостей Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів у рамках ГАТТ і наступних домовленостей у рамках СОТ.

Стратегія створення єдиного внутрішнього ринку ЄС доповнюється його стратегією доступу на зовнішні ринки, реалізація якої розпочалася в 1996 p. Одним із завдань цієї стратегії є поліпшення середовища, в якому діють європейські компанії. Очевидно, що розширення ЄС супроводжуватиметься його активізацією у напрямі просування своїх виробників на ринки третіх країн у цілому та України зокрема. А це означатиме посилення тиску в плані відкриття українського ринку.

З моменту розширення ЄС зобов’язання України, що випливають з Угоди про партнерство та співробітництво, будуть торкатися й нових країн-кандидатів. Йдеться, зокрема, про: питання торгівлі товарами та положення, що впливають на підприємницьку діяльність та інвестиції; умови праці; умови, що впливають на створення та діяльність компаній; транскордонні послуги між Співтовариством і Україною; поточні платежі та капітал; конкуренцію; захист інтелектуальної власності та співробітництво в галузі законодавства. А отже — виникне необхідність у переведенні регулювання всієї системи взаємовідносин з новими членами ЄС на засади, визначені рамками співробітництва України з ЄС.

Дуже чутливою сферою у цьому аспекті залишатиметься стандартизація. Очевидно, що, за інших рівних умов, перспективи проникнення України на ринки ЄС (включаючи нових членів Союзу) переважно визначатимуться технічним рівнем і якістю її товарів. У цьому контексті запровадження новими країнами-членами європейських норм і процедур технічного, санітарного, фітосанітарного, ветеринарного, екологічного характеру, а також правил захисту прав споживачів може істотно обмежити можливості українського експорту, враховуючи відставання за технологічним рівнем і рівнем якості в ряді галузей економіки, що характеризуються найбільшим динамізмом міжнародної торгівлі. Невідповідність у цілому ряді секторів українських стандартів і норм європейським стандартам, невизнання українських сертифікаційних процедур у ЄС було суттєвим бар’єром на шляху співробітництва з Євросоюзом, а з його розширенням може перетвориться на масштабну проблему. Водночас слід зауважити, що в 2001 р. в Україні почали створюватися законодавчі передумови для вирішення цього питання: прийняті закони України «Про стандартизацію», «Про підтвердження відповідності», «Про акредитацію органів з оцінки відповідності», що містять положення, узгоджені з нормами ГАТТ/СОТ.

Розширення ЄС буде чинником суперечливого впливу на українську транспортну галузь. Очевидно, що зміна вимог до технічного стану транспортних засобів у країнах-кандидатах потенційно може призвести до скорочення присутності на ринку ЄС вітчизняних перевізників, транспортні засоби яких не відповідають стандартам і технічним нормам Євросоюзу. Тому актуальною для України є активізація зусиль для запровадження відповідних стандартів ЄС, досягнення домовленостей про взаємне визнання відповідних технічних вимог і норм. Однак, з іншого боку, розширення ЄС на Схід зробить більш реальним і залучення України до реалізації спільних європейських проектів розвитку транспортної інфраструктури.

Оскільки нові члени ЄС повинні будуть взяти на себе зобов’язання щодо чинних у Союзі соціальних стандартів і норм захисту довкілля, то Україна може навіть посилити свої конкурентні переваги в секторах, особливо чутливих до конкуренції за ціновими параметрами товарів, адже в нових членах Євросоюзу зросте вартість виробництва. Це створить, за інших рівних умов, стимули до перенесення певних, більш простих, виробництв на територію України. Але навряд чи такий розвиток можна віднести до сприятливих з точки зору довгострокової стратегії України, хоча він і призвів би до можливого розширення торгівлі з ЄС.

Необхідною передумовою лібералізації торгівлі та збільшення її масштабів між Україною та ЄС є членство України в СОТ. Лише за рахунок скасування кількісних обмежень та зменшення тарифів експорт продукції чорної металургії до країн ЄС можливо збільшити на 150—180 млн дол. США, текстильної та швейної продукції — на 30 млн дол. США.

Унаслідок інтеграції країн Центральної Європи та Балтії до ЄС та ізоляції України за умови її неприєднання до СОТ вартісні показники зменшення українського експорту товарів складуть принаймні 700—900 млн дол. США.

За умови якнайшвидшого вступу України до СОТ відкриються можливості для укладення угод про вільну торгівлю з країнами Центральної та Східної Європи, в тому числі з тими, що є асоційованими членами ЄС, а також продовження їх дії в разі набуття асоційованими членами повноправного членства в ЄС. Важливим є також отримання можливості апеляцій до ЄС для отримання відповідних компенсацій в разі припинення дії угод про вільну торгівлю з колишніми асоційованими членами, що є нормальною практикою, передбаченою правилами СОТ. Доречно зазначити, що внаслідок вступу країн Балтії до ЄС і скасування при цьому режиму вільної торгівлі з Україною, можливе зменшення обсягів експорту українських товарів складатиме від 16 до 30 млн дол. США.

У зв’язку з розширенням ЄС для України гостро актуалізується питання про надання Україні статусу країни з ринковою економікою у повному обсязі (а не лише в рамках антидемпінгових розслідувань) відповідно до рішення Ради ЄС, прийнятого в жовтні 2000 pоку.

З метою мінімізації негативних наслідків у торговельно-економічній сфері, пов’язаних з розширенням ЄС, Україна розраховує на:

розвиток системи зовнішньоекономічних відносин між Україною та ЄС шляхом укладення Угоди про зону вільної торгівлі на тимчасово асиметричній основі, що призведе, зокрема, до полегшення доступу українських експортерів на ринки країн ЄС при збереженні тимчасових обмежень імпорту окремих товарів і послуг в Україну відповідно до положень про захисні заходи ГАТТ/СОТ;

запровадження у документах, що обумовлюють вступ в ЄС країн Балтії, тимчасових вилучень з єдиного митного режиму ЄС відносно України за умови використання такого преференційного режиму імпорту виключно в межах митної території (з гарантіями проти реекспорту в інші країни — члени ЄС);

збереження рівня традиційних товарних потоків між Україною та ЄС після розширення ЄС шляхом його збільшення квот на «чутливі» товари українського експорту до країн — кандидатів на вступ до ЄС;

поширення в повному обсязі на Україну системи преференцій, яка діє в рамках ЄС, з отриманням обсягу пільг, аналогічних тим, які були надані країнам, що розвиваються, згідно з Ломейськими угодами;

реалізацію домовленостей, досягнутих між Україною та ЄС щодо продовження та надання додаткової технічної допомоги з боку ЄС в рамках Програми ТАСІС з питань гармонізації українського технічного законодавства з європейським;

проведення переговорів щодо взаємного визнання результатів сертифікаційних процедур ЄС та України, принаймні в окремих пріоритетних галузях.

У інвестиційній сфері співробітництво України і ЄС має позитивну динаміку стосовно імпорту капіталу (рис. 4.2).



Загалом ЄС зберігає за собою позицію провідного інвестора в економіку України, проте його частка досить стабільно зменшується: з 45,6 % від загального обсягу прямих інвестицій на початку 1995 p. до 36,6 % — на початок січня 2001 pоку.

Серед країн — членів ЄС основними іноземними інвесторами є Нідерланди, Велика Британія, Німеччина, Австрія (табл. 4.7).



Офіційний експорт капіталу з України в ЄС становить менше 3 млн дол. США (3 % його загального обсягу), що практично унеможливлює закріплення українських компаній на європейському ринку.

Взаємне інвестування між Україною і країнами-кандидатами є незначним, оскільки всі вони, насамперед, виступають реципієнтами іноземних інвестицій з розвинених країн. Лише Кіпр досить активно інвестує Україну, використовуючи при цьому механізми офшорних зон.

Можна очікувати, що перерозподіл видів діяльності внаслідок розширення ЄС сприятиме створенню нових інвестиційних можливостей на його східному кордоні, оскільки виробничі витрати в нових країнах-членах будуть вочевидь зростати. Україна могла би стати субпідрядником багатьох європейських компаній, а при збільшенні обсягів прямих інвестицій безпосереднім виробником конкурентоспроможних товарів.

Однак більш вірогідним є посилення тенденції до збільшення прямого інвестування західноєвропейськими фірмами нових країн — членів ЄС. Надія на те, що у процесі розширення ЄС з’являться нові крупні країни — інвестори української економіки може розглядатися, на наш погляд, лише як перспективна.

Україна і країни — кандидати в ЄС були і тривалий час залишаться конкурентами на європейському ринку капіталів. Стосовно прямих іноземних інвестицій Україна цю конкуренцію безнадійно програє. Показовою є і практика співробітництва, наприклад, з Європейським банком реконструкції і розвитку:

Україна, залишаючись за економічним потенціалом, розміром і населенням другою найбільшою країною операцій ЄБРР, за фактичним фінансуванням з боку Банку посідає лише п’яте місце. Набуття членства в ЄС низкою країн ЦСЄ, безперечно, посилить їх конкурентоспроможність у змаганні з залучення коштів міжнародних фінансових інституцій.

Як позитивну, можна відзначити тенденцію зменшення обсягів непогашеної заборгованості за кредитами ЄС як в абсолютному, так і відносному виразі (табл. 4.8).



Однак це аж ніяк не гарантує загального поліпшення умов співробітництва у фінансово-інвестиційній сфері, оскільки відкриття західноєвропейських ринків уже не пов’язується з державним фінансуванням «нових» країн Європи.

Практичною формою державної підтримки України були б урядові рішення про розширення кредитних ліній для підтримки українського експорту до країн ЄС, збільшення обсягів гарантій для компаній ЄС, які ведуть операції в Україні.

За умов урядової підтримки з боку країн — членів ЄС можна добитися швидкого розвитку співробітництва в металургії, будівництві, машинобудуванні, нафтопереробці, агропромисловому комплексі. З боку європейських компаній існує інтерес до співпраці на основі окремих досягнень української сторони (космічна техніка, військово-транспортний літак АН-70, суднобудівництво), але до реальних проектів справа не доходить, оскільки такі компанії орієнтовані урядами майже виключно на ЄС. Вкрай необхідні більш високі контакти представників текстильних індустрій України та ЄС.

Вступ до ЄС країн-кандидатів, з якими Україна здійснює співробітництво в галузі озброєнь, може призвести до певних витрат. Слід очікувати суттєвого зменшення обсягів торгівлі товарами і послугами військово-технічного призначення внаслідок розповсюдження на нові країни-члени політичних преференцій, їх переорієнтації на імпорт відповідної продукції з ринку ЄС. В українських експортерів виникнуть додаткові технічні, екологічні, сертифікаційні, візові та інші бар’єри.

Слід зазначити, що між Україною та ЄС у сфері військово-технічного співробітництва досі не укладено жодної угоди. Стосунки у галузі озброєнь Україна здійснює лише з трьома країнами — членами ЄС на підставі двосторонніх угод (Франція, Німеччина, Греція).

З метою мінімізації негативних наслідків розширення ЄС Україна розраховує на започаткування переговорів між Україною та ЄС про співробітництво у військово-технічній сфері, зокрема у галузі озброєнь, в ході яких мають бути визначені цілі, сфери та обсяги, правові засади та механізми здійснення такого співробітництва, маючи на меті надання Україні режиму найбільшого сприяння у торгівлі товарами військового та подвійного призначення, окремими зразками військової техніки та озброєння і здійсненні комплексу послуг щодо його подальшої модернізації та ремонту.

Крім того, перспективними напрямками військового співробітництва між Україною та ЄС мають залишатися: залучення України до миротворчих операцій та військових навчань, які проводитимуться під егідою ЄС; співробітництво у галузі авіаперевезень, зокрема, шляхом надання Україною послуг військово-транспортної авіації; співробітництво у ракетно-космічній галузі; участь у спільних розробках високотехнологічної військової продукції.

Розширення ЄС буде супроводжуватися впровадженням візового режиму сусідніми країнами-кандидатами, зміцненням прикордонного контролю, посиленням боротьби з нелегальною міграцією, що суттєво вплине на міграційні потоки. Це безпосередньо торкається інтересів мільйонів громадян України, країни-кандидати відвідують мільйони українців.

Серйозною проблемою України є трудова міграція населення за кордон. Нинішня соціально-економічна ситуація в Україні не дає підстав у короткостроковій перспективі прогнозувати кардинальні зміни на внутрішньому ринку праці та скорочення чисельності громадян, які з економічних причин працюють, або шукають роботу за кордоном. Лише в європейських країнах працюють сотні тисяч зареєстрованих трудових мігрантів з України.

Отже, особливої уваги заслуговує проблема регулювання трудової міграції і забезпечення соціального захисту громадян України, оскільки запровадження в країнах-кандидатах європейського порядку регулювання цієї сфери неодмінно призведе до обмеження можливостей працевлаштування громадян України. Україна вже уклала угоди із зазначених питань з низкою країн (Латвія, Польща, Словаччина, Чехія), а з окремими країнами-кандидатами ведуться відповідні переговори. Очевидно, що розширення ЄС ставить на порядок денний питання про досягнення домовленостей з ЄС про збереження в тій чи іншій формі цих угод.

Левову частку потоку трудових ресурсів України на Захід складає нелегальна трудова міграція, котра є зараз фактором напруги в стосунках України з країнами ЄС та країнами-кандидатами.

За інформацією Міністерства закордонних справ України, в 2000р. число нелегальних українських іммігрантів у країнах-кандидатах значно перевищувало число легальних. Так, у Чехії 17,5 тис. громадян України мали офіційний дозвіл на працю, а нелегально працювали до 100 тис.; близько 50 тис. нелегалів працювали у Словаччині; 10 тис. — в Угорщині; 60—100 тис., за різними оцінками, — у Польщі.

Проблема нелегальної трудової міграції з України має і несприятливий психологічний вимір. Демпінг на ринках праці європейських країн не сприяє покращенню ставлення до українських громадян у цих країнах, відчутними стають протести місцевих профспілок.

Посилення боротьби з нелегальною міграцією в країнах ЄС зумовить повернення працівників-нелегалів до України, що посилить навантаження на внутрішній ринок праці.

Винятково заборонні заходи з боку країн ЄС та країн-кандидатів не вирішать проблему викорінення нелегального працевлаштування українських громадян на їх територіях.

Більше того, інтенсифікація трудової міграції «схід—захід» після розширення Євросоюзу (імміграція робочої сили із Польщі, Угорщини, Чехії в західноєвропейські країни оцінюється експертами майже у 150 000 чол.) акумулюватиме ці процеси стосовно нових країн-членів.

Для подолання нелегальної трудової міграції необхідні як зусилля України (безумовно, вони мають бути переважаючими), так і взаємодія ЄС і країн-кандидатів з Україною у комплексному вирішенні проблеми: від допомоги у створенні робочих місць в Україні до легалізації трудових міграційних потоків шляхом збільшення відповідних квот. У середньостроковій перспективі необхідне укладення угод України з ЄС щодо трудової міграції і соціального захисту українських працівників за кордоном.

Територія України, з огляду на її географічне розташування та недосконалість охорони східних кордонів, є одним із основних транзитних шляхів нелегальної міграції з країн СНД, Південно-Східної Азії, Близького і Середнього Сходу до Європи. Протягом 1991—2000 рр. лише Прикордонними військами України були затримані понад 81 тис. нелегальних мігрантів.

З метою протидії поширенню нелегальної міграції Україна прийняла низку документів. Зокрема, в січні 2001 p. Указом Президента України затверджена Програма боротьби з незаконною міграцією на 2001—2004 рр., в липні 2001 р. набув чинності Закон України «Про імміграцію». Останнім часом, завдяки заходам зі зміцнення східних кордонів України, спільним акціям з російською стороною («Рубеж-2001»), вдалося посилити боротьбу з нелегальною міграцією. Протягом 2000—2001 p.p. на північно-східному кордоні України прикордонники виставили близько 100 додаткових підрозділів.

Водночас протидію нелегальній міграції в Україні не можна вважати ефективною.

Посилення боротьби з нелегалами в сусідніх країнах-кандидатах, встановлення на кордонах розширеного ЄС антиміграційних бар’єрів у вигляді жорсткого прикордонного та візового режимів може значною мірою перекласти тягар цієї транснаціональної проблеми на Україну, що, в свою чергу, призведе до ускладнення внутрішньої ситуації в Україні. Реальною є небезпека перетворення України з транзитної держави на шляху нелегальних мігрантів на Захід на країну-накопичувач нелегалів. За даними Національного центрального бюро Інтерполу в Україні число мігрантів, як легальних, так і нелегальних, уже наближається до мільйона осіб. Посилиться небезпека (особливо в контексті терактів у США) «імпорту» тероризму та наркобізнесу, зокрема з регіонів, охоплених військовими конфліктами. Підвищиться навантаження на український ринок праці, погіршиться соціально-економічна ситуація, збільшиться відплив коштів у тіньову економіку. Погіршиться криміногенна ситуація в країні. Лише в першій половині 2000 p. проти 2500 нелегалів були висунуті звинувачення у вчиненні правопорушень і злочинів.

Протидія нелегальній міграції в країни ЄС потребує не встановлення бар’єрів на західному кордоні України, а впорядкування власне всіх кордонів на схід від Європи та передусім східних і північних кордонів України, через які,