library.if.ua

Планування на аграрному підприємстві (2004)

2.1. Система планування та види планів підприємств

Система планування містить:

— види планів;

— об’єкти планування;

— підсистеми управління плануванням, організаційного та інформаційного забезпечення планування, прийняття рішень.

Розрізняють такі види (форми) планування і відповідно види планів (рис. 2.1):



1. З погляду обов’язковості планових завдань розрізняють директивне та індикативне планування.

Директивне планування — це процес прийняття рішень, які мають обов’язковий характер (силу закону) для об’єктів планування. Директивні плани мають адресний характер і відзначаються надмірною деталізацією.

Індикативне планування є антиподом директивного, тому що індикативний план не має обов’язкового для виконавця характеру. Це найпоширеніша в усьому світі форма державного планування макроекономічного розвитку. Завдання індикативного плану називаються індикаторами, тобто параметрами, що характеризують стан і напрями розвитку економіки, які розроблені органами державного управління під час формування соціально-економічної політики і визначення засобів державного впливу на господарські процеси з метою досягнення зазначених параметрів.

Як індикатори використовують показники, що характеризують динаміку, структуру та ефективність економіки, стан фінансів, грошового обігу, ринку цінних паперів, рух цін, зайнятість та якість життя населення, зовнішньоекономічні зв’язки тощо. Основне завдання індикативного плану — не тільки дати кількісну оцінку цих показників, а й забезпечити взаємоузгодженість і збалансованість усіх показників розвитку економіки. Тому важливою функцією індикативного плану є виявлення тих параметрів економіки, які можуть бути скореговані державою в разі, коли економічний розвиток здійснюватиметься не за сприятливим сценарієм.

Директивність — головний принцип соціалістичного планування, і саме з нею було зв’язано багато його недоліків. Однак це не означає, що ринкові умови зовсім виключають директивне планування. Воно може бути ефективним засобом розв’язання багатьох народногосподарських завдань, які мають загальнонаціональне значення, наприклад у галузі охорони навколишнього середовища, оборони, соціальної політики, структурної перебудови економіки і т. д.

Більше того — директивне планування за ринкових умов практикується не тільки державою, але й самим бізнесом. А. Ільїн [34, с. 44] зазначає, що на мікрорівні при складанні перспективних планів використовують індикативне планування, а в поточних планах — директивне. Багато зарубіжних дослідників наголошують на необхідності чітко розрізнювати зобов’язання і плани. На відміну від плану (індикатора) зобов’язання (директива) пов’язане з прийняттям рішення щодо конкретних дій.

Наприклад, фірма працює за п’ятирічними планами, які мають індикативний характер. Зокрема, в них визначено, що для виконання поставлених цілей фірма змушена буде збільшити виробничі потужності, розширити асортимент продукції, запросити на роботу здібних спеціалістів. Деякі відділки фірм, бажаючи швидше розпочати справу, поквапились зв’язати себе зобов’язаннями щодо розширення виробничих потужностей, придбання обладнання, наймання людей. Однак через рік обставини змінилися і стало очевидним, що структура капітальних вкладень має бути зовсім іншою. Якби не було поспішності, то це було б ураховано в наступному плановому періоді, що сприяло б кращому використанню капіталу. З другого боку, коли вказані вище рішення прийнято, то цей план для відділка фірми вже має директивний характер.

Отже, в умовах ринкової економіки індикативне і директивне планування мають доповнювати одне одного і бути органічно зв’язаними між собою.

2. Залежно від тривалості планового періоду розрізняють перспективне і поточне планування. Перспективне планування на підприємстві буває довгострокове (стратегічне) і середньострокове. Довгострокове планування охоплює період більше п’яти років, наприклад 10; 15; 20. Такі плани визначають довгострокову стратегію підприємства, включаючи соціальний, економічний, науково-технічний розвиток.

Середньострокове планування здійснюється на період від двох до п’яти років. На деяких підприємствах середньострокове планування поєднують з поточним. У цьому випадку складають так званий перехідний п’ятирічний план, в якому перший рік деталізується до рівня поточного плану і є по суті короткотерміновим планом.

Поточне планування полягає в розробці річних планів на всіх рівнях управління підприємством та з усіх напрямів його діяльності, а також планів на коротші періоди (квартал, місяць).

Така часова градація планів забезпечує найраціональніше вирішення довгострокових, середньострокових і поточних завдань розвитку економіки.

3. За змістом планових рішень виділяють: стратегічне, тактичне та оперативно-календарне планування.

Стратегічне планування, як правило, орієнтується на довгострокову перспективу і визначає основні напрями розвитку об’єкта господарювання. У результаті перспективного планування підприємство ставить перспективні цілі й розробляє засоби їх досягнення.

У тактичних планах відображаються заходи, спрямовані на розширення виробництва і підвищення його технічного рівня, оновлення і зростання якості продукції, якомога повніше використання науково-технічних досягнень. У результаті тактичного планування складається план економічного і соціального розвитку підприємства, що є комплексною програмою виробничої, господарської і соціальної його діяльності на певний період.

Оперативно-календарне планування є завершальним етапом у плануванні господарської діяльності фірми. Основним його завданням є конкретизація показників тактичного плану з метою організації повсякденної планомірної і ритмічної роботи підприємства та його структурних підрозділів.

Таким чином, якщо стратегічне планування розглядати як пошук нових можливостей підприємства на ринках, то тактичне планування — як процес створення передумов для реалізації цих нових можливостей, а оперативно-календарне — як процес їх реалізації.

4. За ступенем охоплення об’єктів планування:

— загальний план підприємства і плани окремих його підрозділів;

— плани усіх видів діяльності чи цільові плани, що розробляються для якогось одного напряму роботи (виробничий план, фінансовий, план маркетингу).

5. За черговістю в часі:

— упорядковане планування, за якого після завершення одного плану розробляють інший;

— перехідне планування, коли після закінчення певного запланованого строку план продовжується на наступний період (наприклад, п’ятирічний план щорічно продовжується на один рік);

— позачергове (евентуальне) планування, коли план розробляють за необхідності, наприклад, у разі реконструкції або санації підприємства.

Нині планування дедалі більше ґрунтується на науковому прогнозуванні, яке є не самостійним видом планування, а лише однією з чотирьох його стадій (аналіз досягнутого рівня розвитку економіки; науковий прогноз можливих і ефективних напрямів розвитку економіки і вибір оптимального напряму; розробка планів за всією номенклатурою показників на основі аналізу виконання попереднього плану і прогнозу наступного розвитку; контроль виконання плану), яка передує складанню плану і охоплює довший період, ніж план. Прогнозування доцільно здійснювати на будь-якому рівні складання планів — довгострокових, середньострокових і поточних, хоч найбільше значення воно має для перспективного планування.

Усі інші складові системи планування (підсистеми управління планування, організаційного забезпечення планування, інформаційного забезпечення, прийняття рішень) розглядатимуться нижче.