library.if.ua

Історія економіки та економічних учень (2005)

1.8. Вчення про «Справедливу ціну»

Бог дав людям для загального користування блага природи, характерними якостями якої є простота та схожість, а також те, що всі люди від природи є рівними, із цього можна зробити висновок, що приватна власність заперечує природі.

Нові відносини з’являються в торгівлі. Чи потрібна вона? «Справа» (бізнес) відвертає людей від служіння Богу, але вона й «добро» і «зло». Християнство повинно в тім, що протягом VI–X століть Європа опинилася в «темряві віків». Однак термін «тьма віків» затуляє кардинально важливі для Європейської цивілізації події. Частина інститутів Римської імперії, що розвалилася, послужила будівельним матеріалом у формуванні економічних, політичних, моральних у новоствореній римській імперії Карла Великого, імператора франків, яка включала в себе як у минулому римські провінції, які багато в чому не змінили свого строю, так і значних регіонів «варварів», тих же германців, вандалів, що зруйнували у свій час Рим. Поява терміну «феод» відноситься до цієї ж епохи. Його зміст видно з письма Одона королю Франції: «Дивуєш ти мене дуже, мій государ, як настільки швидко, не розібравши справи присудив ти мене недостойним феоду твого, бо родовитість у мене є. Якщо справа стосується виконання служби... служив тобі і при дворі, і в війську і на чужині... Бога і душу свою ставлю в свідки, що краще виберу померти на своєму феоді ніж без свого феоду».

Ця імперія багатополюсна по рівню розвитку. Вочевидь, що це обумовило її стрімкий розпад після смерті Карла Великого. Але розвал вже регіонів реформованих певною спільністю. Головний критерій це сільське господарство. А воно в значній частині імперії вийшло на більш високий рівень. Замість перелогу, двоколки перейшла на триполку, змінився набір сільськогосподарських злаків. Замість полби впроваджена пшениця, овочі, виноградарство, тваринництво, птахівництво, бджільництво. Піднялася врожайність.

Проте відбулися і зміни в землеволодінні. Для германців – сусідська община-марка, де присадибна ділянка його власність, луки, пасовища, озера, ліси – власність общини. Але пашня – в общинному користуванні. А значить на ділянках, а вони черезполосні, потрібно сіяти всім одну культуру, а це робить землю неродючою, вона вибуває з раціонального користування (повинна відпочивати). Таке землекористування не відкривало можливостей пошуку нових шляхів і засобів росту родючості ґрунтів і росту ефективності праці. Неминуча поява власності пануючої частини, перш за все воєначальників.

Один із королів Франків при розподілі здобичі вирішив забрати її, але один із воїнів нагадав йому, що всім по рівній частині і розрубив чашу. Хлодвіг це не сподобалось і він розрубив його голову як чашу. «Немає рівності – я вождь». Цей приклад показує, що неминуче мало відбутися збільшення землі у родової знаті за рахунок обезземелення інших.

Доля рядового воїна в захоплених областях – аллод. Його участь також була вирішена – він мав змінити власника. Селянський наділ, що зменшувався, міг збільшитися тільки за рахунок землі крупних земельних власників, в тому числі й монастирів.

З’являється орендатор – вчорашній общинник, власник аллоду, залишається з часів Риму пєкарій в різних проявах (він бідний, йому «дали тримати» земельну ділянку на основі ренти – або відробіткової, або натуральної, або грошової).

Ось перелік щорічного оброку з одного кріпацького наділу, який встановив Сен-Жерменський монастир: пів бика або 4 барана – на військові справи (це на першому місці), по 4 динарія (приблизно 1/10 г золота) поголовної податі, 1250 літрів зерна на кінський корм, 100 теснин – 100 драней не з панського лісу, 6 курей з яйцями, через два роки на третій – однорічну вівцю. А також пахати на монастирські поля під озимі та ярові три дні на тиждень і виконувати інші доручення монастиря. (Всесвітня історія. т. ІІІ с. 156).

В переліку повинностей незначним є частка грошей. У господарстві селянин на правах індивідуальної власності: присадибна ділянка, знаряддя праці, включно ткацький станок і гончарний круг, коні, воли, продуктивні тварини, птахи, бджоли, його не можна вбити, і потрібно проявляти до нього піклування (Рим це робив шляхом інститута пєкаріїв, цей інститут залишається й у франків). Судова влада знаходиться в сеньйорів. Господарство натуральне, тільки деяка частина уходить на ринок (гроші для сплати оренди, податків).

Господарство феодала замкнуте у своєму відтворенні, відсутні економічні зв’язки з іншими крупними землевласниками.

Ось що розповідає офіційний документ «Капітулярій про маєтки» Карла Великого: «Нехай управлінці наші щорічно до Різдва Христова ясно і по порядку нас повідомляють про всі доходи, щоб ми могли знати, що і скільки маємо. Скільки сіна, скільки дров і факелів, скільки тьосу... скільки овочів, скільки пшона й проса, скільки вовни, льону й коноплі, скільки плодів з дерев, скільки горіхів і горішків... скільки з садів, скільки з грядок ріпи, скільки з рибних садків, скільки шкіри та міхів, і рогів, скільки меду та воску, скільки сала, жирів та мила, скільки вина ягідного, вина вареного, меду напоїв і оцту, скільки пива і вина виноградного, зерна нового і старого, скільки курей, яєць і гусей, скільки від риболовів, ковалів, зброярів і чоботарів... скільки від токарів і сідельників, скільки від слюсарів, скільки від рудників залізних і свинцевих, скільки тяглових людей, жереб’ят і кобилок» (т. 3, с. 156).

Який широкий, різноманітний перелік натуральних хабарів, але в ньому один раз згадуються гроші. Але вже очевидно що, при добрій врожайності, якою тяжкою ціною все це виробляється. Ціна – жорстока експлуатація, безправ’я, безвихідність, а тому християнство лякає людей апокаліпсисом, «тьмою віків».

Проте саме в цей час VIII–IX ст. відбувається історична подія – переворот в аграрних відносинах. Утворення крупного землеволодіння з масою малоземельних землеробів-селян з певним рівнем агрокультури і ремесла, позбавлених власності на пашню та землю, але таких, що мають право користування та особисто залежних, позбавлених прав і свобод. На відміну від римських аграрних відносин, франкський селянин був особисто зацікавлений в результатах праці, він міг і повинен був розвивати підприємливість. Рабські відносини згубили аграрну технологічну революцію в Римі. Феодалізм покінчив з общинним користуванням пашні – основи родоплемінної організації землеробства, що вбила пошуки нових шляхів і засобів підйому родючості ґрунту і ефективність виробництва. Вочевидь були втрачені моральні сторони, характерні для сільського життя: взаємодопомога, доброчинність, рівність. Відбуваються зміни всередині пануючого класу. Бенефіцій поєднувався з відносинами васалітету на відміну від відносин селянина і феодала. Це закріпляло ієрархічні відносини всередині класу, підпорядковувало дрібних крупними, а крупних найкрупнішими, що створювало посилення централізації й лягло в основу абсолютистських монархій.

Монархія Карла Великого була тим центром, з якого розвинулись Європейські держави: Франція, Німеччина, Італія. З неї безпосередньо виділилися три національності, кожна з яких прагнула до внутрішнього об’єднання. Пізніше, коли мореплавство почало відігравати важливу роль, до них приєдналася острівна Англія. Вони грали головну роль в середні віки і стали локомотивом становлення та успішного функціонування індустріальної цивілізації.

Необхідно також вказати, що католицтво, дякуючи Карлу Великому, утвердилося як всесвітня. Він вивів на папський престол римського єпископа, правда він не дав йому тих прав, які він міг мати в середні віки. Криза християнства в ХІ ст. – відображення тієї політики, яку воно проводило в VI–X віках, коли земне життя було тільки іспитом перед загробним, що не сприяло пошуку шляхів покращення життя.

З ХІ століття починають розвиватися міста, створюються торговельні корпорації, появляються залишки продуктів у селян і сеньйорів–землевласників, які їм потрібно продати міському покупцю – новому класу, класу ремісників, які можуть існувати, тільки збуваючи свою продукцію. Будуються храми, організовуються христові походи – база розвитку грошового обігу. Виникають нові форми відношення продавця й покупця, кредитора й боржника. І вони отримують важливе значення. Відроджується Римське право, в основі якого лежала теорія приватної власності, свобода договору. Ринкові відносини відроджуються й у Європі. Вирішення протиріч які склалися, церковники знайшли в ученні про справедливість ціни й гріховність стягнення процента.

Заперечення гріховності процента віднайшло своє рішення у каноністів, у їх вченні про ренту та товариствах. Необхідно вказати, що вчення каноністів представляє собою скоординовану систему поглядів на економічні процеси того часу, але вони вплетені в богослов`я, заземлюючись в сповідальнях і кафедрах. Це вчення виявило серйозний вплив на законодавство середніх віків.

Вчення про «справедливу ціну» з’являється з відродженням ринкових відносин у середньовіковій Європі, відноситься перш за все до раннього Середньовіччя.

Християнство протягом століть засуджувало багатство у формі приватної власності. Вчення Євангелія неодноразово попереджує людей утриматися від гонитви за багатством, яке може відволікти від служіння Богові, заглушити приховані в людях добрі зерна. Його егоїстичному присвоєнню воно протиставило милосердя, яке щедро подається тому, хто просить.

«Хіба Бог такий несправедливий, що розподіляє між нами засоби до життя не порівну, і ти мусиш жити у достатку в той час як інші бідують» (Ешлі, с. 142).

Це релігійне почуття породження моральності – закріпилося в «природному праві», яке спиралось на дві засади: а) всі люди від природи рівні; б) відмінна ознака природи – простота й схожість. «У кодексі церковного права пізнього середньовіччя, який з’явився із зазначенням різниці між природним і цивільним правом в істинних виразах Юстиніанових Інституцій, до двох прикладів заснування природного права – шлюбу та вихованню дітей, додані спільність майна і свобода особистості. «Люди повинні користуватися сьогодні всім, що існує на світі» – говорить Климентій (Ешлі, с. 143). Та якщо намагання до особистого збагачення гріховне, то чи можна виправдати торгівлю? Торгівля, очевидно, несе благодіяння суспільству, не всякий торговець користолюбний. Він зобов’язаний утримувати сім’ю, джерелом чого виступає торгівля.

«Якщо усунути користолюбство, – розмірковує Тертуліан, – зникне підстава для пошуку прибутку; але якщо ніхто не буде зацікавлений в отриманні прибутку, зникне спонукання до того, аби займатися торгівлею». Але торгівля небезпечна для душі, «оскільки навряд чи неможливо купцю хоч раз не обманути». (с.144). А порятунок душі дуже важливий для людей – один з найважливіших постулатів християнства.

Покращення умов в сільському господарстві відбувалося дуже повільно і не скрізь до появи відомого надлишку виробленого продукту над мізерним споживанням селянина і не мізерним – феодала-поміщика. Це поставило людей у відношення продавців і покупців, створило поле розширення ринково-грошових відносин, як на селі, так і в містах. Ремісник почав відмовлятися від роботи на городі та в полі.

Так, повертаючись на історичну арену, економічна проблема – відношення продавця й покупця, кредитора й боржника отримує першочергове значення.

Церква повинна була відповісти на це питання. В основу римського права, як відомо, покладена необмежена свобода договору (це видно як із Дігеста – кодексу Юстиніана, збірки законів римських імператорів, так і стислого керівництва по римському праву – інституцій, виданих імператором Римської імперії Юстиніаном (534–565 рр. н.е.)).

З точки зору вільного договору, відносини продавця й покупця не мають суспільної оцінки, у тому числі етичної, моральної. Це договір двох індивідів, двох громадян. Це область цивільного права. Юрист початку ІІІ століття Павло говорить (його положення цитується в Дігестах Юстиніана): «При здійсненні купівлі та продажу покупець має природне право купити дешево те, що насправді коштує дорожче, а продавець продати дорого річ, що коштує дешевше, отже обидва вони мають право обманути один одного».

Та з позиції християнства торгівля – справа гріховна (за певними винятками). Оскільки покупець і продавець шукають вигоди, тобто чинять несправедливо, вони не турбуються про свою душу, вони забувають Бога. А це гріховний вчинок. Принцип християнства: «У всьому з людьми чиніть так, як би ви хотіли, щоб так чинили з вами». Це дає підстави для функціонування «справедливої ціни» у теологів.

У найбільш повному обсязі учення про «справедливу ціну» викладено Фомою Аквінським. Розмірковуючи про розумові та моральні чесноти, він доходить поняття справедливості, яку визначає як «постійне і тверде бажання давати кожному те, на що він має право». (с. 150). Схема доведення: по-перше, справедливе все те, що узгоджується з Римським правом; по-друге, що природно для всіх, те не є гріховним; по-третє, операція – це один із варіантів подарунка, де вигода більша, аніж ціна подарунка. Та потім він спростовує установки Римського права. По-перше, закони божеські не можуть бути спростовані законами людськими, які заохочують нечесні вчинки (обман), по-друге, порок не стає меншим через те, що він природний для всіх, по-третє, справедливість торгівлі не дорівнює справедливості у дружбі.

Такий спосіб доведення існування справедливої ціни речей. Він стверджує, що кожна річ має свою певну «справедливу ціну», встановити яку можна точно. Це твердження викликає подив, оскільки подальше вивчення цього економічного феномена не завершене і сьогодні. Але «справедлива ціна» є історичним фактом. Європейська цивілізація довгий час розвивалася низькими темпами. У ХIV–ХVIII століттях відбувається їхнє зростання, і це пов’язано з ринковими відносинами, які їх обумовили.

Прогрес у сільському господарстві виступає тут матеріальною першоосновою. Значна чисельність населення, що зазнавала політичних, соціальних, біологічних випробувань, була зайнята в сільському господарстві, де панували примітивні знаряддя праці, коли потреби сім’ї задовольнялися за натуралізації господарських зв’язків. Селянин у своєму господарстві виготовляв одяг і взуття, предмети побуту, добре знаючи, які витрати на виробництво були необхідні для їхнього виготовлення. З появою нової соціальної одиниці – ремісників, які довгий час займалися і сільським господарством, і з виникненням гільдій були інформовані про витрати своїх колег по ремеслу в місті, справедлива ціна за вироби була очевидною, вирахувана за кожний вибір.

«А оскільки досвід показав, що на окремих осіб не можна розраховувати, щоб вони добросовісно призначали ціни речам, згідно з їхньою дійсною вартістю, то звідси випливало, що державна влада, місто або гільдія зобов’язані були взятися за це і визначити справедливу і помірну ціну» (с. 157).

Вчення про «справедливу ціну» виступає як подальший розвиток догматів гріхів щодо людини доброчинної, цього продукту розкладу родоплемінного устрою і соціальної диференціації. У нових умовах, коли соціальна диференціація посилилася, ідеологія християнства, як головна духовна влада, повинна була знайти нові форми виправдання диференціації. При збереженні природного права з’являються цивільне і церковне.

Цивільне право сформульоване у римському, але воно історично не працювало в умовах феодальних ринкових відносин в Європі після краху Римської імперії. Світська і духовна влада типові для середньовічної Європи. Боротьба між ними, що набувала різних форм у національних утвореннях, проти нових відносин, що руйнували феодальні, мала породити учення про «справедливу ціну». Воно вплинуло на формування національної економічної політики країн Західної Європи.