library.if.ua

Історія економіки та економічних учень (2005)

5.4. Історична школа Німеччини

Німеччина першої половини XX століття, як уже зазначалося раніше, переживала насичений гострими історичними подіями період. Наполеонівські війни звільнили її від кріпосного права. Едикти 1808–1809 років знаменували новий суспільний розвиток країни, але зі збереженням автократичного правління. Королі, маркграфи – їхня роль у державі – практично абсолютне панування. Це зумовило роль королівського чиновника-бюрократа, владу столоначальника. Цю систему висловлювала німецька школа камералістики.

Учення Рошера своїми коріннями іде у камералістику ХVII–ХVIII століть. Авторитарна держава неминуче породжує бюрократію. Службовців у справах адміністративних і фінансових вчити цьому потрібно було на конкретних прикладах, тобто знати історію права, традиції та звичаї, закріплені в законодавчих актах. Б. Гільдебранд у «Політичній економії сучасного і майбутнього» стверджує, що політична економія – наука про закони економічного розвитку нації. Тут ми стикаємося з різночитанням. Якщо у Рошера «принципи» то у Гільдебранда «закони розвитку», а це вже більш широке тлумачення. Але залишається головне – закони національні, а не планетарні. Важливим представником цієї школи був К. Кніс, автор праці «Політична економія, розглянута з історичної точки зору» (1853), який піддав сумніву існування і природних законів в ім’я свободи, і законів розвитку Гільдебранда. Це теоретичне сум’яття у поглядах засновників школи намагалась зняти молода історична школа. Хоча і без успіху. Але при інших рівних умовах «історична школа була одним з найбільших інтелектуальних досягнень Німеччини XIX століття». Історичний метод у політекономії входить і сьогодні до її методологічного арсеналу.

Положення Німеччини на карті Європи не порівняти з Англією, Францією, Бельгією, Голландією. Під тягарем минулого Німеччині потрібні були ідеї, в тому числі економічні, які б дали поле для ефективного індустріального розвитку. А цей особливий шлях вже накреслив Ф.Ліст. Враховуючи національні особливості, рівень її індустріалізації, він запропонував на певний історичний відтинок часу шлях заступництва національного підприємця і тільки по досягненні рівня іноземного розвитку переходити до вільної торгівлі. Тут є усі елементи історичного підходу до аналізу економічних явищ.

Історична школа Німеччини відкинула правильність космополітичної теорії вільної торгівлі, заснованої на дії особистого інтересу, що не придушує суспільний. Національні традиції, стан законодавств, місце і роль держави в рішенні національних інтересів, різних державних і комунальних інститутів і утворюють остів національної економіки.

Врахування неминучого історичного факту, стан минулого і теперішнього – ось вихідна база для аналізу політичної економії. Твердження історичного методу політичної економії – одна з заслуг історичної школи Німеччини. Її засновники Рошер, Гільдебранд, Кніс чітко визначили своє ставлення до індустріальної технологічної революції. Так, Гільдебранд у «Політичній економії сучасного і майбутнього» пише: «Найважливіше всесвітньо-історичне значення машини полягає в тому, що вона вирвала робочі класи з лінощів і невігластва, з задушного і безглуздого костеніння і разом з усвідомленням власних сил, з наполегливістю в роботі та підприємництві пробудила в них прагнення до гідного життя в історії... Тимчасове зло, що походить з цих технічних відкриттів людського духу, тимчасових страждань робітників, котрі залишилися внаслідок суперництва машин без роботи і хліба... це можна назвати лише потугами при народженні нової епохи» (с. 189).

Рошер – засновник історичної школи: «Одна лише промисловість може поставити на службу собі всі сили природи». Та вона ж «недруг нашого часу: невігластво черні і пауперизм народжуються перш за все у містах». Він же вказує на взаємозв’язок аграрного та індустріального розвитку. «Земля дорожчає, а праця і капітал дешевшають, це означає неминуче інтенсивне ведення сільського господарства».

У «Принципах політичної економії» Рошер формулює методологію викладення політичної економії. Як тут, немає слова «закони» політичної економії, воно замінено на принципи. Цим уже він відторгається, відгороджується від Сміта й Рикардо та їхньої школи. З чого випливає висновок – немає планетарних законів як об’єктивних, не залежних від національної приналежності законів розвитку. «Наша мета – описання того, чого бажали, до чого прагнули народи в економічній галузі; цілі, які вони переслідували і досягали; підстави заради яких вони переслідували і яких вони домагалися... таке дослідження... якщо зупинитися у тісному контакті з іншими знаннями національного життя, зокрема, з історією права, політичною історією і історією цивілізації». Висновок, який є неминучим – застосування в політичній економіці історичного методу.