Історія економіки та економічних учень (2005)
9.1. Розкол соціал-демократії. Ленін
її наприкінці XIX століття досліджувало «народництво», що розкололося на лібералів і соціалістів. їх характеризує негативне ставлення до політики, вони надають пріоритет соціальному над політичним. Така ідеологія – продукт селянської країни.
В. І. Ленін – один з теоретиків, що піддали обґрунтованій критиці концепцію «першорядного російського соціалізму». Цьому присвячена його роботи 90-х років. У них стверджується, що помилковим є положення: «Капіталізм у Росії – гість, запрошений насильно, він – «мертвонароджене дитя»», але саме він стає режисером доль у Леніна.
Найважливіше місце займає аналіз аграрних відносин (тут – фундамент «російського соціалізму»). У сільському господарстві підсилилися ринкові відносини. Тут уже з'явився функціонер індустріалізму – підприємець-куркуль і пролетар. Але до цих нових протиріч додається вантаж кріпосницьких пережитків у формі залишків громади, поміщицького землеволодіння, викупних платежів, низької агрокультури, минулих традицій і звичаїв. Аграрне питання залишається важливим і в роботах першого десятиліття XX століття, але вже в зв'язку з революцією 1905 р.
Перша світова війна, прихід якої II Інтернаціонал передбачив у резолюції Базельського конгресу 1912 року і попередив войовничі сили в тому, що пролетарі не буде стріляти один в одного, а зметуть уряд, що розпочав криваву бійню, насправді розколола соціал-демократичний світовий рух на антагоністичні сторони: «захисників батьківщини» і революціонерів – поборників імперіалістичних сил. В.І.Ленін очолює інших. Вихідна теза його ідеології – світова війна є відображенням світової революційної ситуації, сходження з історичної сцени капіталізму. Росія – органічна частина світового господарства, революційна ситуація тут найбільш зріла.
Звичайно, брати до уваги цю погрозу силам світового імперіалізму соціал-демократів, об'єднаних у II Інтернаціоналі, було б серйозною містифікацією. Цій події практично не було приділено уваги. Війна, небачена за своїми масштабами, почалася. Пролетарі почали убивати пролетарів. Але в деяких питаннях Базельський конгрес 1912 р. відбивав реальні процеси, що відбувалися в житті значної частини держав світу. При аналізі умов, які виникли в економіці, було встановлено, що для кінця XIX століття стали характерними кардинальні зміни в економіці, техніці, технології, науці, організації та структурі виробництва як на макро- так і на мікрорівні. Залишилася в минулому економічна теорія і її догмат про місце і роль егоїзму у виробництві, розподілі, обміні і споживанні. На арену вийшов взаємозв'язок росту багатства і людини, державного регулювання соціальних проблем, дослідження інституціональних утворень. З'явилися політичні об'єднання і їхні представники в парламентах, зміцніли і стали могутньою силою професійні об'єднання, що захищають інтереси класу, народженого індустріалізмом, – пролетаріату.
У соціал-демократичних колах відбувся розкол через протиріччя щодо шляхів і цілей майбутнього людства.
Якщо представники напрямку, що метою своєї діяльності вважали збереження гасла: «Воля, рівність, братерство» і соціального партнерства бажали діяти шляхом еволюційних перетворень, то деяка їх частина, що відбивала національні особливості індустріально-технологічної революції в країнах, подібних до Росії, пішла шляхом революційного повалення політичної, економічної, світоглядної системи капіталізму.
Цей розкол явище всесвітньо-історичне. Він знаменує нову епоху – епоху історичних експериментів, що привели до тяжких випробувань для багатьох народів. «...В.І.Ленін – творець російського і світового революційного руху» – пише Н.Я.Бердяєв у роботі «Джерела і зміст російського капіталізму» с. 92.
До аналізу імперіалізму він звернувся на початку першої світової війни. Про те, що вона буде носити імперіалістичний характер точно і ясно вказано в «Базельському маніфесті». Він оцінює саме ті конкретні конфлікти інтересів, що призвели до війни в 1812 р., і призвели до неї в 1914 році. Маніфест говорить, що це – конфлікти на ґрунті капіталістичного імперіалізму: конфлікт Австрії і Росії через «перевагу на Балканах»; Англії, Франції і Німеччині через їхню «завойовницьку політику в Малій Азії»; Англії і Німеччині через їх «загальний антагонізм» (т. 27, с. 100).
Створюється світове господарство, а значить війна 1914 р. – світова війна. Економісти Європи, насамперед Англії, Німеччини, Франції, Італії, почали дослідження даного феномена в самому кінці XIX століття і першому десятилітті XX століття. Так, дослідження В.Зомбарта «Сучасний капіталізм» (1898), А. Гобсона «Імперіалізм» (1902), Гильфердинга 1910 р., роботи зі світової економіки Сорторіуса, Фогельштайна належать до одного десятиліття XX в.
У 1915 р. В. І. Ленін досліджує цю проблему в популярному нарисі: «Імперіалізм як новітній етап капіталізму». Звернемо увагу на визначення «новітній етап», ще не «вищий етап». Була виконана значна робота, проаналізований величезний статистичний і теоретичний матеріал, але все розглядалось з позицій марксистського методу – діалектичного й історичного матеріалізму.
Незважаючи на політичну заангажованість вихідних позицій у дослідженні імперіалізму як нової стадії капіталізму, В.І.Ленін вносить свій значний внесок в економічну теорію. Це стосується насамперед виявлення об'єктивних економічних основ руху капіталізму. Каутський у своїй теорії «Ультраімперіалізму» доходить висновку, що це – витиснення «боротьби національного фінансового капіталу між собою» і його заміна «спільною експлуатацією світу міжнародним фінансовим капіталом» (т. 27, с. 124), тобто ультраімперіалізм – це політика міжнародного фінансового капіталу стосовно аграрних країн.
Оскільки вільна конкуренція виступає характерним явищем, то під її впливом індустріальна технологічна революція реалізується в неминучій концентрації виробництва, у появі і розвитку великих виробничих, торгових, банківських, фінансових об'єднань і неминучого результату їхнього панування – монополізму. Тому капіталістичний імперіалізм – продукт ринкових відносин в умовах їхнього поширення на всі сфери виробництва, розподілу, обміну і споживання. Очевидно, що значну роль тут грає державна політика, що враховує національні особливості. Тому Російський феномен Ленін визначав як військово-феодальний імперіалізм-царат.
Якщо інші дослідники імперіалізму національні відмінності ігнорують, то В.І.Ленін їх яскраво відзначає. Так імперіалізм США, Німеччини, Японії він характеризує як породження стрімкого розвитку індустріалізму. На цій основі виникає проблема ринку збуту, ринку попиту. Вони економічно, технологічно, технічно, організаційно сильні, але світ аграрних країн уже поділений між Англією, Росією, Францією.
Виділяється італійський імперіалізм – «злидарський імперіалізм», злиденний народ, величезна еміграція. На цих підставах народжується італійський фашизм: «Чому нам нічого з пирога не дісталося».
В.І.Ленін підкреслює, що імперіалізм – це нова стадія капіталізму. «Отже, XX століття – поворотний пункт від старого до нового капіталізму, від панування капіталу взагалі до панування фінансового капіталу» (т. 27, с. 343). Ленін не перший, хто встановлює нове в розвитку капіталізму. У своїй роботі «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» він посилається на багатьох авторів, виділяючи з них Гобсона, Гильфердінга, ряд німецьких економістів, використовує статистичні матеріали США, Франції, Німеччини, Англії. Про роботу Гильфердінга «Фінансовий капітал» він пише: «Цей твір являє собою найвищою мірою безцінний теоретичний аналіз «Новітньої фази в розвитку капіталізму» – так говорить підзаголовок книги Гильфердінга» (т. 27, с. 309).
У визначенні сутності фінансового капіталу Гильфердінг відзначає, що приходить час, коли відбувається злиття промислового і банківського капіталів, об'єктивно породжуючи рух індустріальної технологічної революції. Великі промислові технологічні рішення вимагають величезних інвестицій, що концентруються в найбільших банках. Ленін справедливо підкреслює, що спочатку йде процес монополізації, що виходить з вільної конкуренції, як у промисловості, так і в банківській сфері. Це головний напрямок розвитку – породження нового етапу капіталізму.
«З розвитком банківської справи і концентрації її в деяких установах, банки переростають зі скромної ролі посередників у всесильних монополістів, що розпоряджаються майже всім грошовим капіталом усієї сукупності капіталістів і дрібних хазяїв, а також більшої кількості засобів виробництва і джерел сировини в даній країні й у цілому ряді країн. Це перетворення численних скромних посередників у жменьку монополістів складає один з основних процесів перетворення капіталізму в капіталістичний імперіалізм». (т. 27, с. 32). Цей висновок В. І. Ленін документально доводить.
У роботі багато місць, у яких автор передбачає розвиток явищ у той час мало помітних, але тих, що мають історичну перспективу. Так цікаві джерела появи теорії «демократизації капіталу», ролі фінансової олігархії і шахрайських їхніх махінацій.
«...Певна частина роздрібнених дрібних акціонерів не має на практиці ніякої можливості брати участь у загальних зборах тощо. Буржуазні софісти й опортуністичні «теж соціал-демократи» запевняють, що чекання демократизації капіталу підсилить роль і значення дрібного виробництва і т.п., хоча насправді це є один з засобів посилення міцності фінансової олігархії. У Німеччині закон не дозволяє випускати акції менш ніж на суму 1000 марок, і німецькі фінансові магнати із заздрістю дивляться на Англію, де закон дозволяє випускати акції в 1 фунт стерлінгів (тобто 20 марок, близько 10 карбованців). Сіменс, один з найбільших промисловців і «фінансових королів» Німеччини, заявив у Рейхстазі 7 червня 1900 р., що «акція в 1 фунт стерлінгів є основою британського імперіалізму» тТ. 27, с. 345-346).
Дрібні акціонери раптом отримали історичне значення. У дослідженні ролі фінансової олігархії В. І. Ленін розглядає систему участі. «Система участі» не тільки служить гігантському збільшенню влади монополістів, вона крім того дозволяє безкарно чинити будь-які темні і брудні справи й оббирати публіку, тому що керівники «суспільства-матері» формально, за законом, не відповідають за «суспільство-дочку», що вважається самостійним і через який можна усе владнати « (т. 27, с. 346).
Ситуація навколо банкрутства найбільшої у світі компанії «Енрон», що шокувала світ у 2001-2002 році, – яскрава ілюстрація цього ленінського висновку. Так, керівництво перераховувало в «суспільство-дочку» з малими активами значні суми, що ховало в балансі збитковість. А керівництво компанії, знаючи про дійсне положення справ та продавши акції компанії заздалегідь, нажили десятки мільйонів доларів.
Ось визначальний висновок: панування монополій і фінансового капіталу створили матеріальну основу соціалізму – усуспільнення виробництва – і носія соціалізму – промисловий пролетаріат. Висновки автора про те, що імперіалізм є передмовою пролетарської революції, мають відоме обґрунтування стосовно даного часу. Так, загнивання капіталізму характеризує вивіз капіталу в інші країни. Хоча проблем щодо інвестицій у власній країні не мало, оскільки норма прибутку не стимулює їхнє використання в даній країні. На стор. 359-363 наведено інформацію про частини світу, між якими розподілені закордонні капітали. Блауг у роботі «Економічна думка в ретроспективі» критикує В. І. Леніна за те, що він нібито шукав причину вивозу капіталу, а саме його твердження, що вивіз здійснюється в колоніальні, слабко розвинуті країни. Насправді вивіз капіталу з Франції, Німеччини в країни Азії, Африки й Австрії складав для Франції лише 24%, Німеччини -21%. «Вивіз капіталу, – пише Ленін, – стає засобом заохочення вивозу товарів за кордон» (Т. 27, с.363). Це простежується і сьогодні. Необхідно вказати, що подібною упередженістю страждають багато істориків і економісти щодо оцінки теоретичного скарбу В.І.Леніна. Немає сумніву в правильності висновку про економічний розподіл світу між союзами капіталістів. Немає сумнівів і в тому, що індустріальні країни прирекли народи багатьох країн на животіння й убогість. Золотий мільярд – реальність наших днів, днів, коли глобалізація стала реальністю. Це індустріальна цивілізація.
Розглядаючи тезу статистичної обробки економічного матеріалу, В. І. Ленін підкреслює, що класифікація, що групує землеробські домогосподарства по показнику володіння кількістю землі, не може дати реальної картини для економічного аналізу місця і ролі великого виробництва. Особливістю землеволодіння та землекористування в епоху індустріальної технологічної революції є показник його інтенсивності, тобто використання машин, добрив, іригаційних споруджень і вибору об'єкта господарювання. Так на тихоокеанському узбережжі ферми, що мають незначні земельні угіддя (а це ферми, що виробляють овочі, фрукти), виробляють продукції в грошовому виразі більше, ніж ферми, що мають сотні акрів, але спеціалізуються на виробництві зерна (пшениці). Вони інвестують на акр землі більше, ніж ті ж самі великі, але тваринницькі ферми. У виробництві вони використовують більше найманої праці на акр.
«Капіталізм росте не тільки шляхом прискорення розвитку великих по площі господарств в інтенсивних районах, але і шляхом створення більших за розміром виробництв, капіталістичних господарств на дрібніших ділянках землі в екстенсивних районах». (В. І. Ленін. т. 21, с. 226).
Заслуговує на увагу висновок В. І. Леніна про те, «що капіталізм у землеробстві знаходиться в стадії ближче до мануфактурного, якщо співставити його еволюцію з еволюцією промисловості, ніж до великої машинної індустрії» (т. 27, с. 234).
Але «і в промисловості й у землеробстві зменшується частка саме середніх підприємств, число яких збільшуються повільніше, ніж число дрібних і великих» (с. 222). На великому фактичному матеріалі американської статистики 1900-1910 р. В. І. Ленін показував, що становище цієї групи вкрай похитне. Вони не мають економічної можливості інтенсифікації виробництва і тримаються тільки за рахунок хижацького використання власних життєвих сил.
Цікавий підсумок аналізу фактичного збору зернових хлібів і його ціни. Так з 1900 по 1910 збір зріс на 1,7 %, а ціна збору збільшилася на 79,8 %. Такий подарунок одержав робітничий клас США у першому десятилітті XX століття.
Про це свідчить втеча населення із села. «З 1900 по 1910 у промисловій півночі сільське населення зросло на 3,9 %, міське на 29,8 %, у колишньому рабовласницькому півдні – перше на 14,8 %, друге на 41,4 %, на заході, що колонізувався – перше на 49,7 %, друге на 89,6 %» (т. 27, с. 209).
В.І.Ленін підкреслює взаємодію агрокультури і індустріалізму не лише з погляду збільшення капіталовкладень, але і місця розташування і якості земельних ділянок. «Це означає технічні зміни в землеробстві, інтенсифікацію його, перехід до вищих систем рільництва, посилене вживання штучних добрив, поліпшення знарядь і машин, збільшення їх застосування, збільшення використання найманої праці і т.д.» (т. 27, с. 181).
Таким чином, індустріальний розвиток охоплює і сільське господарство, виділяючи сільський пролетаріат, обумовлюючи непевний стан середнього селянства, що веде до неприйняття ним капіталістичних зв'язків, робить його союзником промислового пролетаріату.
Аналізу нової стадії капіталізму передувала серія статей присвячених революційний ситуації, як напередодні, так і в ході війни 1914 р. У цих роботах автор наполегливо проводить ідею невідворотності революції, що захоплює, насамперед, Росію.
Він знову повертається до аграрного питання – «Нові дані про розвиток капіталізму в сільському господарстві» – і тим самим розробляє ідею робочо-селянської революції. Якщо Маркс вороже ставився до селянства, вбачаючи в ньому дрібнобуржуазну, контрреволюційну силу, що має антипролетарську сутність, то В.І.Ленін відмовляється від концепції, що носієм соціалізму є продукт індустріального розвитку – пролетаріат, а революція може бути здійснена пролетаріатом у союзі з гнітючою масою селянства, що характерно і для Росії і для країн із традиційною економікою. Про таку роль селянства в здійсненні народних сподівань говорили Чернишевський, Ткачов, народництво. І такий тип революції міг бути в Європі тільки в Росії. Н. А. Бердяєв у роботі «Витоки і зміст російського комунізму» (Париж, 1933 р.) піддав аналізу історію соціалістичних ідей у Росії. Вони властиві Радищеву, потім Бєлінському, західникам і слов’янофілам, петрошевцям, Чернишевському, народництву. Показував, що історію пронизує розкол між народом і вищим шаром, між народом і інтелігенцією, що Росія сприйнятлива до західних ідеологій, але переробляючи їх з урахуванням російських реалій. Доводив, що в імператорській Росії не було єдиної, цілої культури, що старий режим не мав моральної сторони. «Культурних консервативних ідей і сил у Росії не було. Всі мріяли про подолання розколу і розриву цієї чи іншої форми колективізму. Всі йшло до революції» (с. 771).
«Плеханов, голова меншовицької фракції соціал-демократії був книжковим теоретиком, а не революційним вождем. Дійсним революційним вождем був Ленін, творець російського і світового революційного руху» (с. 92).
У роботі «Держава і революція» (1917), як підкреслює Бердяєв, він накреслив план революції й організації революційної влади, план, розрахований на довгі роки. Чудово, що він його здійснив; він ясно передбачав яким шляхом все піде... Він будує теорію ролі держави в перехідний період від капіталізму до комунізму, що може бути більш-менш тривалий. Цього в самого Маркса не було, він не передбачав, які конкретно форми прийме диктатура пролетаріату. Для Леніна марксизм є насамперед теорія і практика диктатури пролетаріату. У «Джерелах і змісті російського комунізму», (с. 103) Бердяєв пише: «Ленін не міг би здійснити свого плану революції і захоплення влади без перевороту в душі народу (с. 102). «Народні маси були соціалізовані й організовані в стихії російської революції через комуністичну ідею, через комуністичну символіку» (с. 109).
У Леніна: «Ми збираємося будувати соціалізм із тими людьми, що були виховані капіталізмом, зіпсовані і розбещені їм, але зате загартовані їм же до боротьби». Менталітет – риса інституціональна, його роль і значення в економіці відзначала історична школа Німеччини.
Російська комуністична революція в значній мірі була визначена війною (с. 112). Невдала війна створила найбільш сприятливі умови до перемоги більшовиків (с. 13).
Положення тимчасового уряду було настільки важким і безвихідним, що навряд чи можна його строго судити й обвинувачувати. У цей момент більшовизм, давно підготовлений Леніним, виявився єдиною силою, що з одного боку могла закінчити розклад старого і, з іншого боку, організувати нове (с. 19). «Російський перетворений марксизм проголошує панування політики над економікою, силу влади, яке завгодно господарське життя. Соціалістична революція перемогла в країні переважно селянській, де селяни були союзником робітничого класу. Грамши написав про Жовтень: «Революція проти Капіталу». (Д. Лукач «Ленін». Видавництво «Москва», с. 32.). В. І. Ленін «мудрий реальний політик», «майстер компромісів». На що Ленін відповів: «Люди, що розуміють під політикою дрібні трюки, що часом межують з обманом, повинні одержати з нашого боку рішучу відсіч. Класи не можна обманювати, політика – не трюкацтво.
У політиці Ленін бачив інструмент створення нових економічних відносин. Це чітко відбилося у відомій його формулі: «Політика – як концентроване вираження економіки».
Однією з історичних заслуг Леніна є його теоретичні пошуки значення політики, що відповідає інтересам більшості народів. Він володів даром бачення знакової події у якомусь малопомітному реальному факті, для розвитку якого історично необхідно створення певних умов. Сприяння його самовідтворенню, самоствердженню, перетворення його в елемент нової системи –це положення відкрите у Леніна на півсторіччя раніш концепції Брюссельської школи. Це проявилося найбільше чітко в теорії нової економічної політики – реалізації теорії трансформації капіталізму в новій соціально-економічній ситуації.
Першим, хто назвав В. І. Леніна «генієм» був Л. Д. Троцький. «Але помилки в Леніна були і дуже великі помилки, відповідно до гігантського розмаху всієї його роботи» (Л. Д. Троцький. «Моє життя», с. 437). Однією з таких помилок є політика «воєнного комунізму», як відображення концепції К. Маркса і Ф. Енгельса про безтоварність соціалізму. Історія людства, за Марксом, починається, коли йде зі сцени економічна формація і її товарно-грошове виробництво. Але Маркс і Знгельс стверджували, що між капіталізмом і соціалізмом неминучий перехідний період на чолі з диктатурою пролетаріату.
В.И.Ленін на чолі з більшовизмом цю диктатуру втілює в життя в жовтні. Спочатку в Росії вона сприймалася з вірою в те, що світова революція почалася. Цей романтизм продовжувався до 1921 року. Реальний раціоналізм починається з 1921 року, коли поразка революцій у Німеччині, Угорщині, Австрії стали суворою реальністю, що заперечила теорію «світової революції».
Що уявляла собою Росія кінця 1917 року початку 1918 р.? Війна зажадала крайньої напруги економіки. Скоротилась промисловість, село залишилося без годувальника, хлібороба, який одяг солдатську шинель і значна частина яких полягла на полях боїв чи стала інвалідами. Посилилася убогість сільських середняцьких сімейств, упав і життєвий рівень міських найманих робітників. Хоча царат і створив військово-промислові комітети, в які ввійшли не тільки підприємці, але і робітники, соціальна обстановка ставала усе більш напруженою.
Розлад у верхах влади, відсутність мотивів у війні, бездарне керування породили в суспільстві настрій і сили до зміни ситуації, до того ж варто врахувати, що в країні сформувалися політичні партії, здатні стати ватажками народних мас, як серед підприємців, так і робітників і певної частини селянства (кадети, есери, соціал-демократи, анархісти, октябристи і т. д.). Реформи були життєвою потребою країни – як економічні, законодавчі, політичні, так і техніко-технологічні
Лютнева революція виразила і частково реалізувала інтереси підприємництва і певної частини селянства, але не дала полегшення селянству. Гасло продовження війни був найбільшою помилкою цієї демократичної революції. Гасло «земля – селянам, фабрики – робітникам» виразило в тогочасних умовах близьку і бажану, не усвідомлену глибоко і всебічно ціль. Це призвело до підтримки масою дій радикальної частини соціал-демократії Росії (РСДРП) у здійсненні Жовтневого перевороту, як до 1920 р. кваліфікувалися події 7-8 листопада. З 1920 р. вони одержали характеристику Великої Жовтневої революції. Але гасло було популістським.
Як розвивалися економічні процеси в Росії до 1921 року? Гасло «фабрики – робітникам» означало висловлення недовіри не тільки власникам, але й управлінському апарату. А виробництво в умовах, коли керівництво стало об'єктивним фактором виробництва, повинне неминуче зупинитися. Фабрики і зупинилися як по окремій галузі, так і в рамках народного господарства. А індустріальне виробництво вимагає своєї організаційної форми, вищою з яких виступає державна власність. Робочі комітети бралися за керівництво в силу того, що фабрика зупинилася. Але потрібні енергетика, сировина, кваліфікована робоча сила. Націоналізація виступила тут тільки як вимога організаційної форми індустріалізації. До середини 1918 р. були націоналізовані тільки дві галузі: водяний транспорт і цукрова промисловість (А. Риків, с. 39). У червневому декреті значиться про націоналізацію великих і середніх підприємств у кількості 2000, під кінець року фактичній націоналізації піддані близько 1000 підприємств (с. 59).
У тому випадку, коли націоналізована фабрика цілком надходить у руки робітників, ми отримуємо стільки фабрикантів, скільки робітників на цій фабриці. Тому, оскільки націоналізований окремий завод чи окрема фабрика, остільки все виробництво є власністю всієї республіки (с. 460).
Так враховується соціальна проблема: «Заміна приватної власності на державну, що ближче до соціалізму» – говорить Ленін, але враховується і організаційно-технологічна. Риків це пояснює: «Принцип організації господарства по виробництвах (галузевий розріз (П.П.)). Він успадкований нами від усього розвитку промислово-господарського життя всіх країн XIX і XX ст. Особливо в останні десятиліття життя капіталістичного суспільства узяла гору тенденція до об'єднання в гігантські виробничі організації окремих підприємств, де б вони не були розташовані» (с. 99-100).
Тут чітко виступає та характерна риса індустріалізму, що породила нову організаційну форму, що не залежить від соціальних і політичних змін. Якщо в роботах по теорії імперіалізму Ленін у синдикуванні, трестуванні підкреслює соціальну рису – усуспільнення виробництва як визначальної умови переходу від капіталізму до соціалізму, то в теорії трансформації він змушений зробити висновок, що синдикування – це нова форма, форма державного капіталізму, є останньою формою трансформації до соціалізму. Синдикування, трестування в такий спосіб виступає як єдність організаційно-технологічного і соціального, але одна з особливостей прояву цих рис у Росії полягає в тому, що при переході від продукту обміну, товарообміну до грошово-ринкових відносин важливе місце посідає зв'язок промисловості і сільського господарства. Націоналізована промисловість повинна була бути денаціоналізована, хоча постанови про денаціоналізацію не було. У 1922 році той же голова ВСНГ Риків говорить: «Перехід до госпрозрахунку, що відбувся у всій промисловості цього року, не міг вилитися в чіткі організаційні форми. Від надмірного з бюрократичними перекрученнями централізму, ми відразу перейшли до такої децентралізації, що багато фабрик і об'єднання залишилися самі по собі, і звідси виникла стихійна тяга до самоорганізації, яка спочатку виявлялася в організації синдикатів, потім в організації з'їздів трестування промисловості» (с. 217). Отже, знову синдикування.
Але перед цим рішучим кроком відмовлення від старої парадигми про безтоварний соціалізм із використанням ринкових відносин були роки практичної перевірки старої парадигми. Упровадження продуктообміну і у промисловості породило адміністративний розподіл предметів споживання і насамперед продовольства за загальними нормами. Комісія виробила норми постачання робітників – 1 фунт хліба, 0,5 фунтів овочів для працюючих 8 годин, чверть фунта додатково за кожну друга годину понаднормових (с. 125). Для створення продовольчого фонду «ми перейшли до системи обов'язкової розверстки по здачі хліба і всіх продовольчих продуктів. У зв'язку з цим створили по всій Росії відповідні продовольчі апарати і продовольчі загони».
Робітники відповіли на ці норми масовим невиходом на роботу. Він дорівнював 40 %. Продуктивність праці склала 10-15 % від рівня 1913 р. Частка укладань шлюбу доходила до 90-95 % (с.30). Відповіддю на невиходи 21 січня 1920 р. публікується декрет Раднаркому «Про порядок загальної трудової повинності». Дехто з опонентів назвав це каторгою.
Про становище в промисловості в періоді 1917-1920 р. говорять наступні факти. Виробництво металу в 1918 р. складало 4 % від рівня 1913 р. (с. 83). Промисловість скоротила своє виробництво в 1919 р. до 30-40 %, 1921 р. – до 20-25 % (с. 208) рівня 1913 р. Країна жила ці роки за рахунок запасів царської Росії, а вони закінчувалися.
«А це значить, що стосовно економічного життя, стосовно постачання населення взуттям, металом, стосовно сільськогосподарського виробництва Радянська Росія жила тільки на одну третину в порівнянні з тим, як жила Росія в мирний час. Це може продовжуватися рік або другий. За ці роки ми підбирали старі запаси, ми жили на те, що залишилося нам від попередньої епохи. Але ці запаси виснажуються і ми з кожним днем і годиною все ближче і ближче підходимо до повної кризи в цих галузях промисловості. Чекати більше немає жодної хвилини. (Риків. Обрані твори, с. 116).
Парадигма про безтоварний соціалізм і її реалізація в економічній політиці Радянської Росії призвели економіку до занепаду, катастрофи. Вже в квітні 1920 р. на III Усеросійському з'їзді профспілок Риків стверджує: «Економічна розруха досягла до цього часу, і цього приховувати ні в якому разі не можна, розмірів дуже широких, безумовно небезпечних для завоювань революції, для існування народу» (с. 121).
Він апелює до зовнішніх обставин – це наслідки імперіалістичної, громадянської війни, блокади «яку дотепер не переживала жодна держава на земній кулі і яку довелося пережити робочо-селянській державі протягом більш двох років» (с. 121).
В. І. Ленін вказує, що в Росії пролетаріат може перемогти тільки в союзі із селянством, його більшістю. Це політична задача. Виведена на економічну основу в гаслі «земля – селянам», вона мала практичний успіх, що реалізувався в створенні робочо-селянської держави. Але економічно замкнути цей союз зі стомільйонним селянством на основі продукту обміну було не можливо. Селянин знає ринково-грошові економічні відносини в зв'язку з міською промисловістю. А промисловість розвалювалася. Вона не продає селянину сільськогосподарських знарядь, мінеральних добрив, ситцю, гасу і тих же сірників. Відповідь селян постала у найгострішій формі. Селянин-солдат-людина зі зброєю виступив проти комуністів ідеологів соціалізму марксистського варіанта: «Ради без комуністів!"
Нова концепція побудови соціалізму В. І. Леніна як відповідь на тяжку ситуацію в країні, як економічну, так і соціально-політичну, виходить насамперед з політичних задач. Для того, щоб відновити союз із селянством, необхідна нова економічна політика. НЕП – поступка селянству в країні, де промисловий пролетаріат, що розкладається через розруху, складає меншість. Союз міста і села на основі ринково-грошових відносин зараз, а соціалізм як безтоварне суспільство – це справа майбутніх поколінь. Такий головний висновок В. І. Леніна, він уже помітний у його роботі 1918 р. «Чергові задачі радянської влади». У ній уже говориться, що основна ланка за яку необхідно взятися, щоб витягти весь ланцюг – це торгівля.
Тут же проблема росту продуктивності праці. Мистецтво керування не є природженою властивістю людей, керування вимагає компетентності через найсуворішу організацію і дисципліну трудящих – така задача Радянської влади.
У цьому вужу помітні відмінності теоретичних побудов від зроблених раніше. А Ленін як голова Раднаркому Росії вже бачив, що цей концептуальний підхід втратив своє практичне застосування в економічній політиці.
Треба було ще два роки, щоб викристалізувались Ленінська теорія трансформації, породжена конкретним життям: «Наша помилка була в тому, що ми вирішили зробити безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу, але недосвідченість привела нас до переконання в помилковості цієї побудови, що суперечить тому, що ми раніш писали про перехід від капіталізму до соціалізму» (т. 44, с. 157). Але і тут ще присутні елементи політичних проблем як визначального фактора.
«Комунізм і торгівля?! Щось дуже вже незв'язне, безглузде і далеке. Але якщо помізкувати економічно, одне від іншого не далі, ніж комунізм від дрібного селянського патріархального землеробства» (т. 44, с. 225).
Так у роботі «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» він писав: «Виходить, що в соціалістичному суспільстві буде торгівля, як в первісної людини, що не знала обміну» (т. 27, с. 344). Чітко позначений формаційний підхід.
Як ясно виражена присутність саме селянського питання. Селянин відринув стару побудову, довів, що вона помилкова. Це найбільше яскраво відбивалося у подіях Кронштадтського повстання. «Селянин знає ринок і знає торгівлю. Прямого комуністичного розподілу ввести ми не могли. Тоді ми повинні дати через торгівлю, але подати це не гірше, ніж давав капіталіст. Інакше, такого управління народ винести не може» (т. 45, с. 112). Російська реальність привела Леніна до фактичного заперечення результатів абстрактного методу в політекономічних дослідженнях. Багаторівневість економіки як своєрідність у національному розрізі – вимагає свого конкретного рішення й в економічній політиці – визначеного історичного етапу; її трансформації по еволюційному шляху. Нині йде трансформація економіки радянського варіанта – командного, авторитарного соціалізму до ринковій соціально-орієнтованої чи соціально-відповідальної економіки в умовах загальної планетарної трансформації до цивільного інформаційного суспільства з новою економкою. Але вона йде на шляхах еволюційних і насамперед інституціональних змін. Проте і тут помилок теоретичних і управлінських рішень було багато.
Але першим, хто піднімає проблеми трансформаційних теоретичних побудов є В. І. Ленін.
Зміна тяжкого становища Росії 1918-1920 р. не було лише турботою Леніна. Серед дослідників економічних проблем цього періоду виділяється Н. Бухарин, Б. Ларін, А. Чаянов. Робота Н. Бухаріна «Абетка комунізму» і «Економіка перехідного періоду» була рекомендована для загальнообов'язкового вивчення молодими комуністами, тобто вона мала загальноросійське поширення. Дискусія з проблем ринкових відносин у країні велася активно.
Незважаючи на адміністративне регулювання розподілу вдалося. Саме тому питання про безтоварний соціалізм чи особливості товарного виробництва при соціалізмі проходить через 20-30-і роки, 50-60-і роки, коли у наявності адепти першої і другої течії. З економістів, сучасників Леніна, виділяється Н. Бухарін. Н. Бухарін виходить з посилки: «Знайти закон цієї рівноваги і є основна проблема теоретичної економіки (с. 182). Весь підхід до рішення основної проблеми – проблема цінності (с. 182)....Закон цінності є закон рівноваги простої системи товарного виробництва (с. 183). Епоха, «де відбуваються з небувалою швидкістю зрушення соціальних шарів. Відносно «категорії» політичної економіки стає ясно до повної очевидності. Постулат рівноваги недійсний. Немає пропорційност