library.if.ua

Історія економіки та економічних учень (2005)

9.8. “Дикий капіталізм” і християнство. Ватиканський інституціоналізм

Гільдійська система випробувала і підкорялася впливу християнства у своєму соціальному й економічному житті. “Справедлива ціна” - один з найважливіших інструментів реалізації християнських заповідей про загальність благ, даних Усевишнім людству. У ній закладені соціальні ідеї християнства про Солідарність. У відомій ідеї збереглися деякі риси ранньохристиянських громад. Але розвиток матеріальної цивілізації і планетарності економічних зв'язків повинні були неминуче привести до появи нових галузей виробництва. Так з'являється на території Європи бавовна, і стрімко ростуть бавовняні мануфактури, а потім і фабричні підприємства. Вони поза зоною гільдійських відносин з їхньою соціальною регламентацією, вони і поза зоною законів, що регламентують їхнє функціонування. Вони “дикі”, “не регламентовані”, а значить тут повна сваволя роботодавців. У їхніх руках з'явилося могутнє знаряддя росту продуктивності праці, зниження витрат виробництва - машина. У цій ситуації стрімкого розвитку в умовах неконтрольованого християнством егоїзму, жадібності, аморальності особливу роль зіграла економічна політика лібералізму, що відкрила шлюзи національної підприємницької діяльності в їхній гонитві за максимальним прибутком.

Першою ластівкою нової епохи стала поява ткацького верстату. На ринках Європи з'явилася бавовна. Дешева заморська сировина - продукт рабської праці. Його переробка в тканину йде поза гільдійськими і державними обмеженнями і регламентацією. Тут народжується “дикий капіталізм” з його безсовісною експлуатацією дешевої жіночої і дитячої праці, з його довгим робочим днем, огидними умовами праці, з правовою незахищеністю,безправ'ям людини праці. Християнство втратило свій вплив на міжособистісні соціальні, моральні, етичні відносини. Та й держава займалася в основному проблемами фритредерства і протекціонізму. Так, великим був вплив економічних концепцій про комерційну економію, а критика їх соціалістами в революціях 1848 року зазнала нищівну поразку. І тільки нові соціалістичні ідеї Маркса, Лассаля, соціал-демократів, катедер-соціалізму, фабіанського суспільства й інших критичних сил, сприяли усвідомленню робітничим класом своєї сили. Своє відображення ця сила знайшла в масовому профспілковому об'єднанні, у створенні робочих соціалістичних, соціал-демократичних партії, а також у кооперативному русі. Це обумовлює нове розміщення сил на арені політичної боротьби - величезну важливість “робочого питання”. Політичні партії робітничого класу мали кардинальні розходження в засобах і цілях вирішення “робочого питання”. Одні - основна частина європейських партій - еволюційний, реформістський шлях. Їхня діяльність сприяла прийняттю законів, що визнають права найманих робітників. Але були і партії, - і це відноситься, насамперед, до Росії - які озвучили революційну тактику і стратегію у світовому масштабі. За світову революцію, що ніби-то визріла в самому капіталістичному суспільстві, в інтернаціональному масштабі (РСДРП (б), спартаківці Німеччини, деякі союзи у Франції, Італії, Австрії).

Церква займає свою позицію в “робочому питанні” – найгострішому питанні кінця XIX століття. Енцикліка Лева XII проголосила, що церква вийшла на рішення питань земного життя - соціальну проблему, матеріального стану “робочого питання”, і шляху його вирішення. Остання ставиться критично до його вирішення у марксизмі.

Ситуація в Європі, як підкреслює енцикліка Rerum Novarum 1891 року, клекоче, вона чревата соціальним вибухом. І в цих умовах християнська церква виходить зі стану “спостерігача”. Проблема “робочого питання” розглядається і розкривається через відносини праці і капіталу. Під капіталом церква розуміє кістково-мускульну структуру виробництва. Ці положення в більш розгорнутій формі дає енцикліка Іоанна Павла II (1981).

В енцикліці Папи Іоанна Павла II (1981) підкреслюється, що церква постійно затверджувала принцип пріоритету “праці” перед капіталом. Цей принцип стосується безпосередньо самого виробництва, стосовно якого праця є завжди активною, головною причиною, у той час коли “капітал” як комплекс засобів виробництва залишається тільки інструментом - пасивною причиною. “Цей принцип є безперечною істиною всього історичного досвіду людини (с. 139), в усьому процес економічного виробництва походить від людини, як робота, так і комплекс засобів виробництва. Цей комплекс засобів є плодом історичних результатів праці людини (с. 140-141). Усе те, що вміщується в поняття “капітал” - у вузькому значенні - є тільки комплексом речей” (с. 141).

Папа Іоанн Павло II підкреслює дуже важливу сторону праці: “Людина, працюючи на якому-небудь робочому місці, будь то відносно первісному, чи ж наскрізь сучасному...своєю працею він вступає в подвійну спадщину - а саме, у спадщину того, що дано всім людям у засобах природи, а також того, що інші перед ним уже виробили на ґрунті цих засобів, насамперед, розвиваючи чи техніку формуючи у комплекс усе більш зроблених знарядь праці” Людина, працюючи, одночасно входить в них як у процес. Руйнування цього єдиного образу, у якому строго збережений принцип примату особистості перед річчю, було зроблено в людському розумі після довгого періоду, схованого розвитку, у практичному житті здійснених таким же чином, що праця була відділена від капіталу, і протипоставлена капіталу, а капітал праці. У такій постановці проблеми містилася істотна помилка, яку можна назвати помилкою економізму, якщо взяти до уваги працю в категоріях винятково економічної доцільності. Можна і потрібно також назвати цю істотну помилку мислення помилкою матеріалізму (практичного матеріалізму)... бере свій початок негідної тільки філософії і теоріях економії XVIII сторіччя, але ще на багато більше у всій соціально-економічній практиці, що народжується в стрімко розвиваючийся індустріалізації, у якій помічена, насамперед, можливість інтенсивного множення матеріальних багатств, тобто засобів, а упущена з виду ціль, тобто людина, якій повинні служити ці засоби.

Саме ця помилка практичного порядку вразила, насамперед, людську працю, людину праці і викликала етично справедливу суспільну реакцію (с. 145).

У діалектичному матеріалізмі людина, насамперед не є суб'єктом праці й активною причиною виробництва, у цій ролі виступають виробничі відносини.

Християнство розглядає працю як єдність економічного й етичного, тобто праця як економічна життєва необхідність (“хто не працює, той не їсть”) праця як прояв духовного початку через працю. До цього двоєдиного тлумачення в енцикліці Іоанна Павла II додається і третя сторона праці - соціальна.

“Людська праця вимагає не тільки щоденного відпочинку, але і кожний сьомий день. Адже чоловіки і жінки, які добуваючи засоби на утримання себе і родини, виконуючи свої починання, щоб належним чином служити суспільству, можуть вірно вважати, що своєю працею розвивають добуток Творця, задовольняють потреби своїх братів, щоб в історії виконувався задум Божий” (с. 174-175).

Особливе місце займає вчення християнства про право власності. Християнство ніколи не підтримувало цього права в категоричній формі і не протиставляло праці: “Власність здобувається, насамперед, працею для того, щоб вона служила праці” (с. 147); “Засоби виробництва не можуть знаходитися у володінні всупереч праці, вони служать праці (с. 147)”. Тому не виключене усуспільнення визначених засобів виробництва, висунутих представниками католицького руху, участь у керуванні доходами акціонерної праці. “Шлях з'єднання, наскільки це можливо, праці з власністю капіталу і створення в широких межах непрямих організмів з господарськими, соціальними, культурними цілями, які б дійсно користувалися автономією стосовно суспільної влади... варто зробити все, щоб людина так само й у такій системі могла зберегти почуття того, що вона працює на себе” (с. 151).

Принцип християнства “радикально відрізняється від програми "колективізму, проголошеної марксизмом і приведеної в життя в різних країнах світу...відрізняється одночасно і від програми капіталізму, застосовуваної на практиці лібералізмом і побудованими на ньому політичними системами (с. 146).

Ця позиція християнства - продукт історичного його становлення і руху через кризи. Християнство затверджується, як пануюча релігія європейської цивілізації в епоху кризи аграрної технологічної революції в Римській імперії. Хоча її зародження відноситься до більш ранніх часів, притому на географічному полі Близького Сходу.

У “Старому завіті” згадуються професії селянина-сівача, пастуха, теслі, коваля, будівельника, моряка, купця. Передається картина тяжкої праці того ж селянина. Він використовує, як і інші, примітивні, важкі, потребуючі величезних фізичних зусиль, знаряддя праці. Дійсно, “у поті чола свого, ти будеш мати хліб свій”. За християнським тлумаченням, праця була тяжким покаранням за свавілля власного утвору Вседержителем. (Тому і покладено його на раба). “Проклята земля за тебе; зі скорботою будеш харчуватися від її в усі дні життя твого. Так само й іншим стражданням не буде кінця на Землі; тому що негарні наслідки гріха болісно терпіти. Вони суворі і важкі і повинні супроводжувати людини до останнього подиху; страждати і страждати безперервно - це людська частка” (с. 71-72).

Але вже в перших громадах з'являється і функціонує солідарність. У пануючих же міжособистісних відносинах відбулася соціальна диференціація на деяка багатим і більшість бідних. На відміну від християнських громад, де зберігаються родоплемінні традиції допомоги убогим, старим у формі елементів колективного розподілу, у Римському місті і його провінціях господарює жадібність, егоїзм, уседозволеність, аморальність. Громади були антиподами пануючих економічних, соціальних, расових, етичних, моральних відносин. Це відноситься, насамперед, до права приватної власності.

“Християнська традиція ніколи не підтримувала цього права як абсолютного і нерушимого принципу. Вона завжди розуміла його в найширшому контексті загального права усіх на користування багатствами його утвору; право особистого володіння, як підлеглі праву загального споживання, універсальному призначення благ” (с. 146).

Такий Закон Божий, що забороняє навіть бажання чужого: “Не бажай дружини ближнього твого, ні поля його, ні раба його, ні вола його ні осла його, ні усього, що є в ближнього твого” (с. 67).

Так чітко позначена позиція християнства стосовно соціалістичних концепцій і програмних вимог ліквідації приватної власності на засоби виробництва з метою їхнього усуспільнення. “Щоб викорінити зло, соціалісти підбурюють бідних проти багатих і затверджують, що варто скасувати всяке приватне володіння й установити загальну власність, керування якої повинні взяти у свої руки представники чи громад, чи керівники держави.” Церкви необхідно було відповісти на питання, породжені другою половиною XIX століття, коли індустріальне розвиток захоплює європейські країни, США, азіатський світ. Це час, коли “робоче питання” гостро ставиться у всіх земних районах, де християнство знайшло свою паству.

У цьому і складається історичне значення енцикліки Папи Лева XIII “Rerum novarum”, у якій фіксуються “нові явища розподілу суспільства на два класи, відгороджені друг від друга глибокою перешкодою (с. 132)”. Енцикліка робить безсторонній, тяжкий висновок: “значний прогрес промисловості і новий спосіб виробництва, зміна відносин між що заробляють і роботодавцем, непомірний приріст статку в обмеженої кількості облич і убогість більшості, велика віра у власні сили в робітників і більш тісна між ними зв'язок і усе велика зіпсованість - усе це привело до того, що боротьба закипіла. Тривожне чекання майбутнього, насамперед, доводить, який велика вага в цього конфлікту” (с. 61). “Дуже велика частина людей веде дійсно принижене нещасливе життя, не варте людину. У минулому сторіччі усунуті колишні ремісницькі цехи, але їх не замінили нічим новим; у міру того як закони і суспільні установи позбавлялися християнського духу, кустарі йшли на корм нелюдським капіталістам і суперникам, бездушним у жадібності. Відношення погіршило ненависне лихварство... Виробництво і торгівля перетворилися майже в монополію деяких, і в такий спосіб жменя багатіїв наклала майже рабське ярмо на працююче стан” (с. 62).

“У кульмінаційний момент цього конфлікту, коли вже зовсім ясно проявилася несправедливість суспільного становища в багатьох країнах і небезпека революції, який сприяли концепції, що тоді називалися соціалістичними, Лев XIII обнародував документ, що піднімає органічним образом “робоче питання” (с. 192).

Церква була свідком історичного процесу. У цьому процесі вирішальним фактором була сумісність радикальних змін не тільки в політичній, господарській і соціальній областях, але також у сфері науки і техніки. Крім різного впливу домінуючих ідеологій, результатом цих змін в області політики була “нова концепція суспільства і держави, а в підсумку - влади”.

“В області господарства, у якому використані відкриття і додатки точних наук, поступово формувалася нова структура виробництва споживчих благ” (с. 191).

Традиційне суспільство розпадалося, і починало формуватися іншою, одушевленою надією на нові волі, але також піддане небезпеки нових форм несправедливості і поневолення.

Як видно, церква в особі папи Лева XIII указує, що революція стоїть на порозі історії Х1Х-ХХ століть.

В енцикліці Папи Іоанна Павла II “До сотої річниці” підкреслюється історична значимість цього Документа, що символізує новий напрямок діяльності церкви - рішення соціальної проблеми на шляхах християнських цінностей, коли світ застерігається від революційних засобів її рішення, коли засуджується “дикий капіталізм”. В умовах “дикого капіталізму” церква призначає особливу роль державі “внутрішнім державним законом”. Папа Лев XIII вважав, “безумовним обов'язком суспільної влади турботу про добробут працівників, тому що ігнорування цього явища - порушення справедливості” (с. 121-123). Він більше не коливався тут говорити про “розподільну справедливість”.

Церква апелює не тільки до Всевишнього, але і до світської влади, до її інструментів “розподільної справедливості”.

Церква вже спирається не тільки на усемогутність Усевишнього вона бере на озброєння інструменти права, влади, союзів підприємців і союзів найманих робітників для рішення “робочого питання”. Це показує, що інституціоналізм має загальне поширення, а служить не тільки інструментом “ринкової економіки”.

В енцикліці Папи Іоанна Павла II “До сотої річниці” декларуються, “нові явища”, але вони уже відносяться до подій 1989-1990 р. Час розпаду і краху світової системи, чим підкреслюється історична значимість цієї події, як часу відомого під назвою “реального соціалізму” і шкоди такого роду соціалізму, що стали державною системою.

Але “нові явища, що наступили,” далеко не байдужні в тій же соціальній проблемі. “Якщо в минулому в центрі цих питань виявляється, насамперед “класова проблема”, те останнім часом на новий план висувається “світова проблема”, а отже не тільки класовий, але світовий масштаб нерівності і несправедливості.

Всебічний аналіз ситуації сучасного світу виявляє ще більш глибоке і повне значення, яке варто додати умовам, спрямованим на побудову справедливого суспільства на Землі, чим міцний аналіз структур “соціальної несправедливості” (с. 115).

Це новий час – глобалізація економіки, політики, ідеології, культури, національних, сімейних відносин, регіональних зв’язків.

Інституціоналізм змішаної економіки зчинив вплив на країни ринкової економіки, в пошуках рішень економічного росту, ефективності використання ресурсів, перш за все за рахунок посилення державного втручання.

Однак, займають поважне місце в вирішенні цих задач ліберальні теорії, і перш за все Фрайбурзька школа в Німеччині.