library.if.ua

Історія економіки та економічних учень (2005)

9.9. Німеччина середини ХХ століття. Фрайбургська школа

Версальський договір, як було уже встановлене, був договором удушення Німеччини. Величезні репараційні платежі, відторгнення Руру, Ельзасу, Лотарингії, Селезні. Але події, що відбулися в жовтні в Росії, потім у Німеччині, Австро-Угорщині, вплинули на зміну політики країн-переможців відносно Німеччини. Як би і там не відбулося повторення російських подій. Не кращий час пережила Німеччина в період Веймарской республіки. Німеччина не змогла відновити свій потенціал у тому числі і тому, що багато сторін економіки періоду кінця XIX початку XX століття не зникли. А наявність в економіці картелів – Німеччина кінця XIX була класичною країною картелів. При цьому в Німеччини історично склалася особлива роль держави в економічному, соціальному і політичному житті. Так вона виступала в ролі регулятора на основі законів відносин власності і праці. Держава була власником залізниць, каналів, портів. Недарма Ленін говорив про те, що тут усуспільнення засобів виробництва досягло того рівня, коли до соціалістичної економіки залишається лише один крок – змінити хазяїв держави. Інституціональні утворення, установлені державою, ввійшли в економічне життя Німеччини як елементи економічної системи, і ці інструменти працювали і при націонал-соціалізмі. Державна влада стала знаряддям здійснення його ідеології, її економічної концепції.

У 1897 р. імперський суд Німеччини оголосив припустимим картельні договори і картелі стали стрімко розвиватися. У 1905 р. їх нараховувалося 385, у 1925 р. – 2500, у 1936 р. їхнє число зросло в десять разів. Їхня економічна влада стала всеосяжною. Це був «корпоративний національний соціалізм», який було визнано в Італії в 1925 році.

Гасла «Смерть банкам», «Смерть універмагам», проголошені націонал-соціалізмом які ніби-то були вираженням боротьби з пануванням картелів, насправді стали тільки відволікаючим моментом. В дійсності влада картелів не була ослаблена, лише видозмінена під прикриттям нового ідеологічного упакування. Картелі 1920 р. були союзами самостійних підприємств. Це була форма пом’якшення конкурентної боротьби на внутрішньому ринку. У 1935 р. офіційно картельні угоди були заборонені. Але націонал-соціалізм проголосив гасло: «Відродити 3-тій Рейх». Для здійснення цілей відродження Рейха, повернення територій відторгнутих за Версальським договором, а потім територій, що колись входили в імперію необхідно було здійснити мілітаризацію економіки. Без підприємств-гігантів-картелів, її вирішення було неможливе.

Держава вносить зміни в економічну систему (господарський порядок по Ойкену), яка перетворюється в централізовано-адміністративну розподільчу систему, включаючи сюди і підприємства приватної власності.

У цьому особливість господарських процесів Німеччини періоду панування націонал-соціалізму. «Як правило, центральні і планові органи виявляють тенденцію до того, щоб створювати дуже великі виробництва, як це було в Росії після 1928 року чи в Німеччині між 1933 р. і 1944 р., впливають на технічну концентрацію виробництва» – узагальнює В. Ойкен (315).

Цікаво відзначити, що по інший бік океану в США, у 1894 р., з'являється антитрестовський закон Шермана обмежуючий економічну владу монополій. Але трести множилися набагато швидше. Якщо в Німеччині інституціональний інструмент – імперський закон 1897 р., збільшив число картельних договорів, то закон Шермана, спрямований проти створення трестів, не вирішив задачі. Трести росли як гриби після дощу. А значить, були сили, що відображають історичну тенденцію, яку перебороти цей інституціональний інструмент регулювання не може.

Після поразки в Другій світовій війні Німеччина пережила не кращі свої роки. Зруйновано індустріальну міць економіки і її інфраструктуру, комунальне господарство, транспортні мережі, енергетика, фінанси і грошова система. У період між 1945р. і 1948 р. у широких масштабах розвивався натуральний обмін. При розподілі центральними адміністративними органами німець одержував недостатню кількість хліба, картоплі чи м'яса, звертаючись до натурального товарообміну, щоб забезпечити себе потрібними продуктами та споживчими товарами або сам саджав картоплю, розводив овочі. З 1948 р. країна вступає в череду реформ із метою утворення соціально-ринкового господарства, економічну політику якогоочолює Л. Эрхард.

Це була велика історична подія не тільки для Німеччини, але і для світової історії. Країна з централізовано-адміністративною економікою перейшла до ринкової економіки, але маючи в основі соціальну складову. В історію вона ввійшла як «третій шлях». Ні капіталізм із його «невидимою рукою», ні соціалізм із його централізовано-командною економікою, а соціально-ринкове господарство. Ця економічна система забезпечує високу ефективність ринкової економіки, і гарантує громадянам соціальну справедливість відповідно до внеску кожного.

Основними елементами цієї концепції виступають: а) особиста воля, б) соціальна справедливість і в) економічна дієздатність.

Концепція «соціальне ринкове господарство» продукт національно-історичного середовища. Об'єднання Німецьких земель здійснювалася через імперську політику Пруссії. Для захисту національних інтересів в епоху індустріальної технологічної революції виникає концепція індустріального виховання Ліста і її втілення в політиці протекціонізму, що здійснюється державою. Роль держави захищали Кант і Гегель. Воля – природна мета людини, і держава – як розумний обмежувач абсолютної волі, в Канта. Воля буває там, де панує закон, а не сваволя окремої людини, в Гегеля.

Тут народилася теорема: «Влада робить хворим того, хто панує, і тих, хто живе в несвободі». Для останньої третини XIX століття, коли індустріальна міць країни стала явною, молода історична школа (Шмоллер, Брентано) робить «соціальне питання» – стрижнем економічної теорії. Шмоллер – батько «Союзу соціальної політики», програму якого розробляють катедер-соціалісти, а Бісмарк реалізує цю концепцію, закладає елементи Німецької системи соціальної допомоги.

Відому роль у проблемі «соціальна людина» зіграли праці Р. Зомбарта, який вченню Маркса про суспільно-економічні формації протиставив поняття «господарська система», що дуже близько до інституціонального поняття «економічної системи».

Генезис капіталізму він виводить з формування «капіталістичного духу» як єдності, «підприємницького духу» – він обумовлює динамізм капіталізму і «бюргерського духу» (це ощадливість, помірність).

Особливості національної соціально-економічної думки знайшли своє відображення в працях М.Вебера, що піддає аналізу міждисциплінарні зв'язки. Розуміння економічних відносин вимагає в першу чергу, знань культурного контексту (етика, релігія, історія економіки і т.д.). Генезис і функціонування капіталістичного суспільства він розглядає як економічну систему й у більш широкому – як форму цивілізації. Для другого характерно панування раціоналізму життя, думок, почуттів і Раціональна господарська етика. Тут більш широкий спектр Інститутів, що охоплює не тільки соціальні, але і загальнокультурні.

До концепції «соціальне ринкове господарство» відносяться і дослідження неоавстрійскої школи Л. Мезеса і Ф. Хайека. Обоє представники лібералізму. Так характерне положення Мезеса. «Методи регулювання мають своїм результатом умови, що з погляду їхніх власних прихильників більш незадовільний чим той стан справ, що існувало до початку втручання і не поліпшення, якого було спрямоване регулювання». Це положення типове для сучасних неолібералів. Але вони вільний господарський порядок виводять не з приватних інтересів, а з того, що більш висока суспільна ефективність, порівнюючи її з неефективністю соціалістичного виробництва.

У ключі вільного господарського порядку виступає Ф. Хайек. Немає повного знання кон'юнктури і тенденцій ринкового господарства. Знання обмежені у окремих функціонерів тим ступенем інформації, що їм доступна, значить передбачати майбутнє не можна. Він – за вільне підприємництво. Основний внесок у концепцію «соціальне ринкове господарство» вносить В. Ойкен.