library.if.ua

Історія економіки та економічних учень (2005)

9.10. В. Ойкен – засновник Фрайбургської школи

«Заслуга Фрайбургської школи, Вольтера Ойкена і його друзів полягає в тому, що вони повернули політичну економію до строгого мислення порядку, щоб протиставити плоскому бездуховному прагматизму духовний порядок» (Ерхард. «Півстоліття міркувань).

Ойкен використовує термін «національна економія» у противагу політекономії, виходячи з того, що єдиної політичної економічної теорії не може бути, економічні процеси в переважній більшості мають національну характеристику у різних країнах. Це видно як на основі дослідження далекого минулого, так і епохи історичних експериментів після 1914 р., а ці експерименти мають чітко позначену національну особливість. Він підкреслює: «питання про загальний взаємозв'язок економічного «процесу», що висували класики, був обумовлений загальним духовним і політико-господарським положенням у XVIII.

Але ситуація змінилася – XIX століття – вік індустріалізації «У наявності значне історичне явище – індустріалізація. Це промислова революція, що не має прецедентів у світовій історії, не тільки поширюється від країни до країни, але і розвивається всюди в тому числі й у таких старих промислових країнах, як Англія і Німеччина, породжуючи у своєму подальшому розвитку всі нові і нові форми господарювання» (с. 84).

Історичний розвиток привів не тільки до того, що прискорилася трансформація інститутів, але і до того, що ускладнилася структура суспільного господарства, так, що все більш рельефнішє виявляється необхідність теоретичного аналізу (с. 37). «У національній економії панує два питання: про форми, в яких здійснюється господарювання и економічні процеси, що щодня протікають усередині заданих форм. Ойкен констатує: «Теорія представляє інструменти для одержання наукового досвіду. Вони служать для проникнення в економічну дійсність» (с. 288).

Ойкен звертається до історії дискусії Менгера і Шмоллера про метод політичної економії. Менгер – прихильник двох пізнавальних цілей. «Пізнання конкретних явищ у їхній індивідуальній взаємозалежності і теоретичній національній економії – пізнання законів у їхній змінюваності: «загальну сутність обміну, ціни, земельної ренти, пропозиції, попиту». Цю тезу Менгера критикує Шмоллер. Він вважає, що в методі, запропонованому Менгером, є позитивне, однак розходження не може розглядатися як нездоланна перешкода. Він за створення єдиної економічної теорії. Але на якийсь період часу на передній план висуваються переважно окремі задачі, що ні в якій мері не означає, нібито недооцінюється теорія – мова йде про створення для неї необхідної задачі». Як видно, емпіризму приділяється особливе місце. Ойкен зауважує: «Емпіризму ніколи ще не вдавалося пізнати дійсність. Досить згадати про долю німецької історичної школи між 1870-1930 р., школи що виникла з цілком виправданого прагнення до енергійного проникнення в хитросплетіння економічної дійсності. Зовсім не погане слідування емпіричному кредо привело до катастрофи даної школи; емпіризм взагалі не може пізнати дійсність» (с. 51). Метод емпіризму погубив історичну школу.

Ойкен критикує зомбартовське основне положення про господарську систему. За цією концепцією розвиток йде від натурального господарства до ремісничого, до сучасного капіталізму. Помилкова сама концепція стадіального розвитку людства.

Виступаючи проти економістів, що розглядають конструкцію господарського життя за допомогою сходинок: домашня, міська народногосподарська, рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична, молода, розвинута, зріла, прогресуюча. Ойкен висуває положення про те, що існують конкретні господарські порядки Греції, Афін, Спарти, Рима. Диоклетіана, Німеччини 1900 р. і 1940 р., а з іншої – необхідне пізнання їх у єдності із усім життям нації – з політичними і соціальними подіями, з явищами духовного життя. Однобічність – є конструкція сходинок.

Не приймає Ойкен і концепції тих економістів які розглядають універсально-історичний зв'язок усіх сфер життя, затверджуючи, що немає основ вивчати окремі економічні питання. Такими він бачить економістів романтиків минулого і сьогодення.

Висновок Ойкена: елементом-системоносієм економічної системи є господарський порядок, він не пов’язаний з господарськими сходинками. Він – індивідуальне явище. Господарський порядок Англії кінця XVIII в., господарський порядок Росії 1922-1928 р. Господарські порядки визнаються ідеальними типами через економічні системи. Наприклад, централізовано керована економіка, ринкові форми, грошові системи, на основі яких і створюється теорія. Але для цього необхідно знання конкретних господарських порядків.

«Але коли цілком виявився особливий характер національної економіки і пізнання реальної економіки просунулося максимально далеко, виникають точки дотику з іншими науками (Насамперед виникає дуже багато точок дотику з економічною історією)» (с. 298).

Виділення вчення про економіку підприємства від національної економії варто вважати необґрунтованим. Вони – ланки загального господарського порядку.

Результат той же, як і у випадку поділу національної економії на історичну і теоретичну. (Дискусія. Менгер – Шмоллер.) Це можна бачити на прикладі централізовано-керованого господарства. Оскільки єдиний центр керує і планами індивідуального виробництва, то це і створює конкретний господарський порядок.

Централізовано-адміністративна економіка породжується індустріальною технологічною революцією.

«Якщо наука хоче зрозуміти, як протікав і протікає цей грандіозний процес, у ході якого все життя людини потерпає непередбачені потрясіння, вона повинна підходити до нього під універсально-історичним кутом зору. Це означає вивчення його у сукупному взаємозв'язку з усією історичною реальністю окремих націй і людства в цілому» (с. 85).

«Сукупний суспільний економічний процес, ланкою якого є кожне окреме виробництво, кожне домашнє господарство, являє собою щось єдине: регулювання виробництва з метою задоволення різноманітних потреб, тимчасова структура виробництва, розподільчий процес, застосування певних технологій і просторове упорядкування здійснюється в рамках єдиного цілого. Усе це відбувається, щоб перебороти істотну обмеженість благ. Тому, задаючись питанням про взаємозв'язки цілого, ми тим самим наближаємося до розуміння повсякденної господарської практики в її деталях» (с. 15-16 «Основи національної економіки»).

Ойкен критикує Сэя за те, що він виділив при вивченні економічних процесів особливі сфери. Так, окреме питання про виробництво, питання про розподіл і про споживання, а як другий елемент – звернення. «Воно ні в найменшому ступені не відповідає економічної діяльності і тому повинне бути забуте... унаслідок такого членування втрачається сприйняття єдиного господарського процесу» (с. 19). Ми маємо справу з єдиним, цілісним, єдиною проблемою і єдиною наукою (с. 20).

Слідом за Маршаллом Ойкен підкреслює, що відсутність цілісності науки характерно не тільки для Сэя, але і Рікардо, Вальраса і Парето. Так, Рікардо, Вальрас не порушують питання про тимчасову структуру виробництва, у такий спосіб знімається проблема інвестування і заощадження.

«Недооцінка чи повне ігнорування фактору часу істотно виявилася в тім, що значні розділи сучасних теоретичних досліджень опинилися осторонь від економічної дійсності» (с. 21).

Ойкен підкреслює роль думки людини про господарський процес. Поряд з розрізненими думками індивідів на господарську практику й економічну політику впливають ідеології груп, що сформувалися. Релігійно-філософська ідея громадянина світу виражала інтереси тих, хто був зацікавлений у вільній торгівлі, національна ідея – інтереси прихильників протекціонізму, а стара німецька ідея товариства стала ідеологією тимчасових сучасних картелів (с. 23).

Прорив до економічної дійсності – така основна вимога, що повинна бути пред'явлена до національної економії. «Історичний характер проблеми вимагає споглядання, інтуїції, синтезу розуміння, вживляння в індивідуальне існування; загальісторичний її характер вимагає тим часом раціонального мислення, аналізу, роботи з уявними моделями» (с. 36).

В останні десятиліття розрив між теоретичним і історичним дослідженнями посилився. Склалося два типи економістів, що існують поруч один із одним, але говорять на різних мовах.

Сучасна економічна теорія виникла, кажучи загалом, як результат спроби подолання того відриву від дійсності, що був притаманний колишній національній економії. У підтвердження своїх висновків Ойкен наводить слова Кейнса про Маршалла. Маршалла останній називає одним із творців сучасної теорії. «Він хотів осягти, як улаштована гігантська майстерня світу, хотів відчути її подих і розрізняти окремі тони могутнього хору, хотів говорити з практиками на їхній мові, при цьому дивлячись на усіх очима мудрого ангела. Саме з цих позицій прагнув він тісніше стикнутися з повсякденним діловим життям, так само як і з життям працюючих класів». І Кейнс, на жаль прав, коли додає: «Усе це він відчував з такою силою, що недоступна розумінню багатьох його учнів» (с. 49).

Саме вивести теорію з реальної дійсності складає його методологічне кредо. «Ми із самого початку діяли інакше. Не можна йти шляхом «узагальнюючої» абстракції, роблячи зрізи історичного матеріалу і конструюючи теорію для кожного зрізу, й у такий спосіб приходили до результатів, яким не відповідали реальної економіки і не могли використовуватися як основа для теоретичної роботи. Ми з максимально можливою рішучістю постаралися проникнути в окремі факти, в окремі конкретні сімейні господарства виробництва й у такий спосіб до межі підсилювали споглядання окремих явищ. Окремі господарські утворення піддаються точному дослідженню. Із силою абстракції, що виділяє, ми знайшли там ідеальні типи господарських систем з їхніми численними формами централізовано керованих господарств, формами ринку і грошових систем. У такий спосіб ми знайшли форми порядку в історичній дійсності. Ми відкрили їх, досліджуючи факти сучасності і минулого (с. 209).

Пізнання економічної дійсності Ойкен починає з вихідної точки: «Завжди і скрізь господарська діяльність базується на плані» (с. 72).

При всьому розмаїтті форм, необхідно виділити дві основні, функціонуючі всю історію людства:

а) складання плану одним укладачем (власне натуральне господарство, планування з єдиного центра);

б) ринкове господарство – самостійна розробка плану господарської діяльності окремими її суб’єктами.

Координування планів здійснюється в одній формі з єдиного центра і координується через механізм цін і мінових вартостей – у другій формі.

У централізовано керованому господарстві, в якому «одна інстанція за допомогою своїх планів регулює весь економічний розвиток», а в ринковому господарстві «ціноутворення знаходиться в центрі економічної системи ,має широкі, точно позначені функції, а всі дії повинні орієнтуватися на ціни (с. 289).

У древньому світі, у ранньому і пізньому середньовіччі, у перші сторіччя нового часу й у неєвропейських цивілізаціях господарські порядки були, як правило, природно «зростаючими». Вони складалися під впливом відповідного природного оточення, у ході зовні і внутрішньополітичних і економічних подій без якого б то не було всеосяжного плану. Правда, багато держав античності і нового часу здійснюваної ними господарською політикою сприяли складанню визначених господарських порядків.

Великі перетворення господарських порядків, що були проведені на рубежі ХVШ-Х1Х ст. і в першій половині XIX в. приватна власність, воля договорів і конкуренція були тими принципами, що упорядковують, за допомогою яких належало створити господарський порядок. Пізнавши сукупний взаємозв'язок повсякденного господарського життя і відкривши, що конкуренція є найвищою мірою ефективним регулятивним принципом, класична національна економія розробила ті основні принципи порядку, для реалізації яких було необхідне проведення масштабних реформ. Тоді вірили і надіялись, що за допомогою простої системи природної волі можна створити добре упорядковане конкурентне господарство В даному випадку господарські порядки виникали завдяки створенню «господарської конституції».

Ойкен підкреслює, що господарська конституція може породити інший господарський порядок. Так, господарська конституція кінця XIX – початку XX вимагала господарського порядку на основі приватної власності, волі договорів і конкуренції. Але дійсні господарські порядки, які виросли на ґрунті цієї конституції були далекі від проголошених принципів. Приходить корпоративна власність, картельні угоди, що виступають інструментом, що протистоїть конкуренції, прагне встановити панування. Це непередбачені наслідки.

Одним словом, проста система природної волі не привела до створення порядку, заснованого на конкуренції. Таким чином, існують господарські порядки «природно зростаючі і рукотворні». Сучасний індустріальний світ більше не припускає хаотичного зростання. Але їхній розподіл на два основні типи: централізовано керована і ринкова – мінове господарство.

Звичайно для науки куди зручніше було мати справу з однією формою, скажемо, з конкуренцією чи монополією. Однак, у минулій і нинішній економічній дійсності спостерігається велике розмаїття і мінливість цих форм. Хід економічного процесу залежить від форми ринку. Не наука вносить різноманіття. Вона робить саме протилежне: редукує неозоре багатство конкретних порядків до чистих форм, число яких цілком можна розгледіти і які мають прості властивості (с. 144).

Приведемо приклад про форму ринку за умови форми попиту – конкуренції, форми пропозиції – конкуренція, форма ринку – повна конкуренція, форми попиту – монополія, форма пропозиції – монополія, форми ринку – двостороння монополія.

Оскільки можна знайти п'ять форм пропозиції: конкуренція, часткова олігополія, олігополія, часткова монополія і монополія; так само як п'ять аналогічних форм попиту, то виникає 25 форм ринку. Якщо врахувати можливість поділу кожної форми на відкриту і закриту, то це число збільшиться в чотири рази. Таке структурування відкидає просторікування про ринок узагалі, оскільки його немає, а є перераховані Ойкеном форми.

Після аналізу форм ринку випливає аналіз методів регулювання ринків.

Є три методи регулювання господарських процесів, що існували в історії: регулювання здійснюване центральними державними органами, регулювання здійснюване владними групами (анархо-групами) і регулювання через конкуренцію (с. 323). З першою люди познайомилися в XX столітті (Росія, Китай і багато інших країн). Друга – породження концентрації і централізації виробництва, але вона неодвічна. Третя – превалює форма ринку повної конкуренції. Вона в зародку існувала в індустріальному господарстві. «Але ніколи не перетворювалася в життя повною мірою» (с. 325). Ойкен стверджує, що поява праць Менгера, Вальраса, Джевонса, Бем-Баверка, Маршалла сприяли подальшому удосконалюванню системного аналізу процесу регулювання в умовах існування форми ринку повної конкуренції.

Так народилася думка про конкурентний порядок. Вона підтверджується нашим повсякденним досвідом і досвідом, накопиченим наукою (с. 325). Кожна форма регулювання через анархогрупи переходить неминуче в централізовано керовану, то варто розглядати тільки дві (перша і третя).

«Формою ринку, що домінує в умовах конкурентного порядку, є форма ринку «повної конкуренції». Це та форма, що повинна координувати між собою плани і рішення окремих форм підприємств і домашніх господарств» (с. 327).

Повна конкуренція – шлях до підвищення ефективності роботи фірми. Вона є до того ж формою ринку, ціни якої регулює економічний процес і плани домашніх господарств і підприємств, що орієнтуються на ці ціни. Конкурентний порядок можна виразити у формулі: граничні витрати рівні цінності. Конкурентний порядок вимагає правової держави, вона повинна створити ті рамки, у яких вільна діяльність одного індивіда обмежується сферою волі іншого, чим створюється рівновага сфери волі людей.

У конкурентному порядку важливе місце займає грошова система. «Регулювання індустріальної економіки має потребу в монетарній стабільності, але, як свідчить коливання кон'юнктури, саме нестабільність вартості грошей, очевидно, органічно притаманна цій економіці» (Основні принципи економічної політики. С. 340).

Поява кредитних грошей – є або збільшення грошової маси при наданні кредитів, або зменшення – при їхньому погашенні. Саме ця еластичність грошей сформувала інвестиційну діяльність у період індустріалізації. Без її індустріалізація повільніше просувалася б уперед. Але в цьому криється одночасно причина нестабільності грошей, існування тенденції до інфляційного росту чи дефляційного зменшення грошової маси (с. 340-341). Задача регулювання полягає в тім, як вмонтувати грошовий порядок у вищій стабільності в конкурентний порядок.

Ойкен розглядає існуючі пропозиції завердження валютної стабільності. Але відмовляється від визнання їхньої ефективності. Він вважає, що необхідно постійне активне втручання в грошову і кредитну політику з метою встановлення відповідності нагромадження і кредиту. «Дисконтна політика, політика відкритого ринку, встановлення норм ліквідних резервів, державна фінансова політика і, мабуть, державні капіталовкладення повинні були б служити цілям стабілізації. Такі пропозиції не можна плутати з політикою забезпечення повної зайнятості кейнсіанського користі. Справа в тім, що вони спрямовані на те, щоб забезпечити механізм функціонування цін конкуренції (с. 341-342).

Саме механізм цін виступає основним інструментом регулювання конкурентного порядку, його ефективного функціонування і це можливо тільки при стабільності валютного курсу. «Валютна політика має чільне значення для конкурентного порядку» (с. 338). Стабільність «вартості грошей» відіграє вирішальну роль у розрахунку витрат виробництва, інакше не буде врахована пропорція обмеженості ресурсів. Правильність цього положення можна проілюструвати на прикладі реформ в Україні. Під гаслом «шокової терапії» Україна почала з перших кроків незалежності лібералізацію цін у варіанті виходу на світові ціни. До 1994 р. інфляція в порівнянні з 1991 р. склала 10260%. За цей період ціни виросли в паливній у 20 тисяч разів, м'ясний – 14 тисяч разів, машинобудуванні – у 6 тисяч разів. Трагедія України – відсутність концепції трансформації економіки України від централізовано-адміністративної до ринкової із соціальною складовою, враховуючої її історичні національні, політичні, соціальні, психологічні фактори. Результат – 80% населення України за рисою бідності.

Німеччина, із промисловістю зруйнованої «килимовими бомбардуваннями», репараціями, соціальною невпорядкованістю, реалізуючи эрхардовську програму «добробут для всіх» зробила «економічне чудо», вийшовши до середини 50-х у число індустріально розвитих країн «великої сімки». Україна ж від індустріально розвинутої у ході реформування увійшла в число країн з «наздоганяючим розвитком». «За реформи платить народ» – вважає М. Фрідмен.

Ойкен підкреслює, що «соціальна політика повинна бути політикою економічного порядку. Немає нічого, що не було б важливим в соціальному плані. Необхідно спробувати за допомогою загальної політики порядків перешкоджати виникненню соціальних проблем» (с. 404). Напротивагу Ойкену Хайек категорично заявляє: «Мені невідомо, що взагалі соціально».