library.if.ua

Історія економіки та економічних учень (2005)

10.2. Монетаризм. Економічна гіпотеза М. Фрідмана

М. Фрідман – представник «Чиказької школи», а точніше, один з фундаторів цієї школи. Це цілком зрозуміло із передмови до збірки «Якби гроші заговорили». «Ціль даної передмови полягає не в тому, щоб канонізувати певний варіант чиказької концепції. Моя ціль скоріше заключається в тому, щоб викласти окрему модель кількісної теорії» (с. 23).

«Кількісна теорія – це, перш за все, теорія попиту на гроші. Це не теорія виробництва чи грошового доходу, або рівня цін» (с. 23). Це «нове формулювання кількісної теорії грошей».

Оскільки попит на гроші –основа, то і аналіз розпочинається з визначення агентів цього попиту. Ці агенти – первинні власники багатства, для яких гроші – одна із сторін володіння ним, а друга – підприємства-виробники, для яких вони є капітальним благом, вони –джерело виробничих послуг при поєднанні з іншим благом, створюють продукт, що продається фірмами. З чого слідує, що теорія попиту на гроші – один з розділів теорії капіталу (с. 23)..

Фрідман виділяє п’ять форм багатства: а) гроші, б) облігації, в) акції, г) фізичні блага, д) людський капітал. Кожен з цих видів має свою форму доходу, свою корисність, максимізація яких визначається потоками. Багатство – усі джерела доходу. Одним з цих джерел являється продуктивна здатність самого людського буття (потреба працювати). Вже цим відрізняється його теорія від трактування праці як жертви, тягаря.

Облікова ставка у Фрідмана – це співвідношення між багатством, що виступає як запас та дохід, який виявляється як «потік»; так що якщо позначити V – сукупний потік доходів і y – облікова ставка, то повна величина багатства (W) буде рівною: W = V / y.

У Фрідмана «дохід я деяким сукупним потоком чого-небудь, що відноситься до людського буття, доки не визначена величина затрат, необхідних для підтримки на незмінному рівні продуктивної здатності людей. Потік піддається впливу перехідних процесів, що змушують його більшою чи меншою мірою відхилятись від рівня споживання ресурсів, який в теорії вважається постійним та стаціонарним, тобто, може підтримуватись нескінченно довготривалий час» (с. 24).

Наголошуємо «нескінченно тривалий час». Саме це положення стає однією з основ багатьох його висновків, в їх числі і щодо стабільної залежності цін від грошової маси.

«Часовий лаг» відіграє в його теоретичних обґрунтуваннях особливу роль. На ньому, в основному, побудована критика кейнсіанства (облікової ставки, методів фіскальної політики, доходів від акцій та облігацій і т.д.).

Попит на гроші залежить від трьох факторів: а) загальної суми багатства, яким володіє суспільство в різних формах, аналог бюджетного обмеження; б) витрат доходу від цієї форми багатства і від інших альтернативних його форм; в) цілей та переваг власників багатства.

Цей попит відрізняється від споживчого попиту, оскільки необхідно враховувати фактор часу при перетворенні величин б) і в), а також виражати бюджетне обмеження термінами багатства.

Багатство включає всі споживчі блага, а також продуктивну здатність самої людської праці, що дає підстави для введення поняття «споживчий капітал». Оскільки завдяки споживанню зростає потенціал людського капіталу. Споживання – не завершальний етап, воно є початком руху.

Загальний висновок щодо величини попиту на гроші: «Якщо одиниці, в яких виражені ціни і грошовий дохід, змінюються, пропорційно їм має змінитись і величина попиту на гроші».

Фрідман створює своє власне трактування кількісної теорії грошей, спираючись на методологічний підхід, для якого характерна органічна єдність позитивного і нормативного.

В розробці основ позитивної економічної теорії він бачить ціль економічної науки. «Позитивна економічна теорія має запропонувати сукупність висновків, які можуть бути використані для отримання правильних прогнозів відносно наслідків тих чи інших змін умов. Її значення слід оцінювати за мірою точності, масштабності и адекватності запропонованих прогнозів. Іншими словами, позитивна економічна теорія являється або може стати об’єктивною наукою в тому сенсі, що і будь-яка інша природнича наука» (с. 164).

Фрідман підкреслює важливість нормативного знання. Але це не наукове знання, а мистецтво, перш за все, прийняття політичних рішень. Позитивне знання – основа нормативних. Саме опора на позитивні знання дають ефект реалізації проблем за допомогою заходів в рамках економічної політики та їх органічної єдності.

У тезах нобелівської лекції (1976 г.) він висуває:

«1. В економіці та інших суспільних науках, рівно як і в науках природничих, не існує раз і назавжди встановлених істин, а тільки спроби побудови теорій (гіпотез), які не можуть бути «доведені», однак в якийсь момент можуть бути спростовані експериментом.

2. І в суспільних, і в природничих науках на світогляд справляє вплив кількісне («нормативно-оцінне») значення, але в основі формування останнього лежить світогляд, тобто, позитивне знання» (147).

Як бачимо, позитивне знання – основа нормативного. Таким є методологічне кредо економічної теорії М. Фрідмана, лауреата Нобелівської премії 1976 року.

Це Фрідман ілюструє у своїй теорії грошей та кредитно-грошової економічної політики в їх органічній єдності.

Гіпотеза – головне у формуванні теорії. Позитивна економічна теорія – мова, що визначає метод розмірковувань на основі законів логіки. Правильність теорії – корисність її при прогнозуванні.

Як бачимо з наведеного положення, М. Фрідман далекий від неолібералів та ордолібералів, які вважали, що економічних законів, адекватних природнім, не може існувати. Тут відсутня повторюваність явищ.

Прогнози розраховуються на довготривалий період і, як правило, не дають позитивних результатів. В цьому сенсі досвід у Чиказької школи напрацьований ще у 20-ті роки XX ст. Коли її автори спрогнозували поступовий розвиток економіки, а отримали « Велику депресію».

Та й криза 70-80-х рр. XX ст. показала «наукову зрілість» позитивної економічної теорії, але катастроф, схожих на Велику депресію, не виникало. Але основа економічних досліджень у М. Фрідмана визначається саме методом позитивної економічної теорії. Так його пояснення причин Великої депресії зводиться до того, що масштаби цієї кризи обумовлені некомпетентною грошовою політикою ФРС, в результаті якої відбулось різке (на 1/3) скорочення грошової маси, що привело до падіння цін та обсягу виробництва. Хоча, як було з'ясовано раніше, падіння цін було значно меншим, аніж падіння обсягів виробництва. Необхідно зазначити, що основоположна ідея щодо залежності падіння цін від грошової маси стала результатом роботи спільно з Шварцом. «Історія грошової системи в США протягом 1867-1960 рр.».

Період дослідження майже століття дав підстави авторам для цього висновку, тобто, відому повторюваність цих процесів. На основі цього висновку Фрідман і пропонує щорічне збільшення грошової маси в 2% як засобу стабільного розвитку економіки. Але події кінця XX ст. та початку XXI ст. показали, що про стабільність в розквіті економіки США не може і йти мови.

М. Фрідман – прихильник стабільного курсу національної валюти. Це знайшло своє відображення в так званій «рейгономіці». Президент Р. Рейган стверджував, що одним з ефективних інструментів економічного підйому другої половини 80-х років є стабільний курс долара. Вихідну основу валютної політики епохи президентства Рейгана, складає монетарна концепція Фрідмана. Він був його економічним радником. Але в багатьох колах США ця політика не викликала захоплення..

Дійсно, за ці роки значно скоротились темпи інфляції: з 13,5 % в 1980 р., до 10,4 % в 1981 і до 3,2 % в 1983 р. Відбувається економічний підйом при високому рівні зайнятості. Ці досягнення монетаристи вважали результатом реалізації монетарної теорії.

Але більшість економістів США схиляються до тої думки, що уповільнення інфляції було викликано політикою жорстких грошей, а не переміщеннями вправо сукупної пропозиції. Дуже вагомий фактор – саме в цей час відбувалось падіння цін на нафту.

У кейнсіанців є підстави вважати, що вклад їх в економічний розквіт США цього періоду очевидний. Про це свідчать показники дефіциту федерального бюджету: 1982 р. – 146 млрд. $, 1983р. – 179 млрд. $, 1984 р. – 173 млрд. $, 1985р. – 197 млрд. $, 1986 р. – 206 млрд. $. (К.Р. Макконелл, С.Л. Брю «Экономікс», с. 373)

Очевидний також і такий фактор як світова ситуація цього періоду. Боротьба двох економічних систем призвела до встановлення воєнного паритету. Воєнний потенціал СССР на початку 70-х років став рівний потенціалу США, цю обставину використали країни, що розвиваються.

В 70-х роках вони різко підняли ціни на сировинні продукти і, перш за все, на енергоносії. Як вже зазначалося, ціни на нафту підскочили в 4 рази. Це був серйозний удар по економіці індустріальних країн з ринковою економікою. Так, наприклад, в Японії практично зникла така енергомістка галузь, як алюмінієва. Проте ринок знайшов нові варіанти і перед усе в техніко-технологічних рішеннях на основі інформаційних технологій. Зменшення видатків за рахунок мінімізації параметрів виробів, зменшення енергоємності, трудомісткості за рахунок нових технології, за рахунок використання принципу заміщення призвело до підвищення їх конкурентоспроможності, а значить і успіхів економічного росту світової ринкової економіки. Справді, ринок це диво!

У світовому економічному процесі національні валюти були далекими від стабільності. Очевидно, що зниження валютного курсу національної валюти при умові, що довгострокові контракти укладалися на основі курсу долара на визначену дату. Це завдавало сильних ударів одній із сторін, що домовляються. Вочевидь, підвищення курсу не може не завдавати ударів національним інтересам однієї із сторін, що домовляються. Про це говорить приклад, наведений з купівлею Боїнгів японською авіакомпанією.

Ще один приклад. Фірма «Катерпілер» мала прибутки від продажу продукції в інших країнах, але була витіснена з-за кордону стабільним доларом. У 1980 році, коли курс обміну на фунт складав 1 $ = 0,63 фунта екскаватор «Катерпілер» ціною 100000$ обходився британському покупцю в 63 тис. фунтів. 1984 року за обмінним курсом 1 $ = 0,99фунта уже обходився близько 99 тис. фунтів. За таким обмінним курсом продукція «Катерпілер» була витіснена з ринків японською фірмою «Каматсу». До речі, вона захопила частину американського ринку.

Внаслідок цих подій фірма «Катерпілер» виявилась в кінці 1982 року на грані банкрутства. Але скорочення штату на 40%, закриття 9 заводів та інвестиції на суму 1,8 млрд. дол., гнучкі виробничі технології, а головне – компанія переконала Рейгана у необхідності втручання в ринок іноземних валют.

Тому ствердження, що стабільність валютного курсу – благо для всіх фірм, є дуже відносним.

У 1985 р. була підписана Угода «Плаза» (США, Японія, Франція, Німеччина, Англія). Вона підтвердила завищену оцінку курсу долара. На початку 1985 р. долар почав знецінюватись внаслідок дефіциту зовнішньоторговельного балансу США і протягом трьох наступних років курс долара впав до рівня 1980 року. (Катерпілер восхрес).

Очевидно, що конкурентоспроможність національних товарів залежить, перш за все, від конкурентоспроможності фірми, від такого надто вагомого фактора, як продуктивність праці при високій якості продукції. Такі фактори, як розвиток науки та впровадження її досягнень в реальну економіку, освіта, як загальна, так і спеціальна, також справляють вплив на підвищення конкурентоспроможності виробів національних фірм. Економічна політика підтримки національного виробника справляє вплив, в основному, негативний і, перш за все, в довгостроковому періоді на конкурентоспроможність національного товару.

М. Портер підкреслює, що: «Процес підтримки переваги може викликати досить великі незручності для фірм і тих, хто в них працює. Один із проявів – це тиск на уряд, щоб змусити його піти на девальвацію валюти з метою скинути тиск, що викликаний рівнем цін... Інший – знайти захист від зарубіжних конкурентів... Ще одне – охолодити суперництво між фірмами своєї країни або за допомогою картелю, що відносно панує в Швейцарії, або через злиття (в американському та скандинавському стилі) серед провідних конкурентів. Ще одна тенденція – це диверсифікація з метою запобігти нелегким проблемам у базовій галузі замість вкладання капіталів для їх вирішення» (М.Портер. Міжнародна конкуренція. С. 676).

Як вже зазначалося вище, у М. Фрідмана є особливості методу дослідження, це він реалізує і в теорії грошей. За Фрідманом, є реальна кількість грошей, яка вимірюється масою товарів та послуг, що купується за номінальну кількість грошей. Реальна кількість грошей здійснює вагомий вплив на ефективність господарського механізму, оцінку моделі їх багатства і на його дійсну величину. Цей вплив буде найбільш ефективним при оптимальній кількості грошей. А з цього слідує залучення таких понять як оптимальні ціни, оптимальна процентна ставка, оптимальний запас капіталу, оптимальна структура капіталу. Фрідман знову підкреслює, що обговорюється довгострокова поведінка системи.

В аналіз вводиться поняття гіпотетичного суспільства, як і багатьох його попередників – це статичний стан, котрого не існує в житті. В цьому суспільстві гроші – засіб обігу благ, узагальнена купівельна спроможність. «Відокремлення акту продажу від акту покупки – фундаментальна продуктивна функція грошей. Це і є трансакційний мотив». Це свідчення впливу теорії трансакційних витрат.

Інший мотив – бажання мати резерв або страховку від можливих майбутніх несподіванок. Його Фрідман називає: «мотив обережності».

Яку кількість грошей забажають люди на основі цих двох мотивів? Очевидно, не в номінальних, а реальних одиницях, тобто, в об’ємах товарів та послуг, але в грошовій формі.

«Ця кількість буде залежати від особливостей інституційних механізмів, що регулюють потік платежів в стані рівноваги, а те, в свою чергу, визначається рівнем майстерності, смаками та вподобаннями членів суспільства та їх ставленням до невизначеності» (с. 46).

Як бачимо, пошук оптимальності – справа досить складна і потребує найвищого мистецтва. Але на емпіричному рівні, якщо гроші гіпотетичного суспільства ідентифікувати з готівкою, то маса останньої складає близько 1/10 річного доходу, тобто, рівна доходу за 5,2 тижні (с. 46-47).

Ядро монетарної теорії:

1. Фундаментальна відмінність між номінальною та реальною кількістю грошей;

2. Кардинальна відмінність перспектив, що відкриваються окремим індивідуумам та суспільствам в цілому при зміні номінальної кількості грошей;

3. Вирішальна роль прагнень окремих суб’єктів (відмінність понять ex ante та ex post): ex ante – затрати перевищують надходження, ex post – обидві величини виявляються рівними. Але спроби індивідуумів витратити більше, ніж вони отримують, приводять до загального росту затрат та надходжень.

4. Відмінність кінцевого стану від процесу переходу в цей стан демонструє різницю між довгостроковою статикою та короткостроковою динамікою.

5. Реальний запас грошей та його роль в процесі переходу від одного стаціонарного стану рівноваги до іншого.

Два висновки монетарної теорії відносно довгострокового періоду:

1. Номінальна кількість грошей визначається, в першу чергу, їх пропозицією.

2. Реальна кількість грошей визначається, перш за все, попитом на гроші – функціональною залежністю між попитом на реальну кількість грошей та іншими змінними економічної системи.

Вводячи в дослідження граничний продукт грошей (МРМ), граничні не грошові послуги (PMNS), ціну утримання, внутрішню дисконтну ставку IRD (процентна ставка надходження від кожного долара, призначеного на споживання і невитраченого на нього – це положення рівнозначно «тимчасовій перевазі» Бем-Баверка). Фрідман формулює: «Грошовий запас досягає оптимальної величини, коли виконуються умови накопичення, так що реальний дохід від доданого долара виявляється рівним нулю» (с. 67).

«IRD – це проблема накопичення. Ринкова величина ВДС (внутрішньої дисконтної ставки) рівна постійному падінню цін, який зводить номінальну ставку до нуля... подальше зниження цін змусить власників багатства прагнути до надлишкового накопичення, що призведе до негативних граничних не грошових витрат».

Наше остаточне правило, що визначає оптимальну кількість грошей, полягає в тому, що цього можна досягти шляхом дефляції цін, темп якої приводить до нульової номінальної ставки процента. Тоді дохід від запасу готівкових грошей, що цінуються тим вище, чим більша їх кількість буде збалансована для окремих суб’єктів витратами відмови від споживання, а для фірм, що накопичують готівку за допомогою позик – ціною зростаючого боргу... вони будуть змушені підтримувати той запас готівки, котрий забезпечує нульовий граничний дохід в значенні корисності для одних та продуктивності для інших (с. 84).

Щодо продуктивного капіталу, що доставляється фізичним капіталом: послуги створювались лиш до того моменту, коли їх граничний дохід зрівнюється з розрахованими відповідним чином граничними витратами (с. 86).

Загальний висновок Фрідмана для стабільного розвитку економіки: «...Зростання грошової маси має відбуватись зі швидкістю близько 2% у рік» (с. 101).

М. Фрідман значну увагу приділяє проблемам інфляції. Проблема росту цін – не явище сьогоднішнього дня. Ще в Римській імперії з ним боролись адміністративними заходами у формі видання заборонних законів, боротьбою зі «спекулянтами», зверненням до громадських доброчинців, пізніше зверненням до християнських заповідей.

Для Фрідмана вирішення задачі в коригуванні грошової маси. «Інфляція завжди і всюди представляє собою грошове явище, що виникає та супроводжується більш швидким ростом грошової маси у порівнянні з об’ємом виробництва» (с. 106).

Тому заходи, спрямовані на регулювання індивідуальних заробітних плат і цін, не можуть зупинити інфляцію. Саме пригнічена інфляція більш болісна як для економічної діяльності, так і свободи, ніж інфляція відкрита. «Вищою мірою бажано запобігти інфляції, але якщо з якої-небудь причини це не можливо, то набагато краще мати відкриту інфляцію, аніж пригнічену» (с. 107).

Фрідман наводить приклад. Так, наприклад, утримується ціна на сталь. Скоріше за все, об’єм поточного виробництва скоротиться, але якщо споживання скоротитись не може, хоча і виникає виробництво субститутів, невідворотна поява нормування. В цих умовах фаворитизм та хабарництво стає невідворотним. Це вирішує, хто стане покупцем сталі. Вони сплатять менше, ніж готові були сплатити. Невідворотнім наслідком стане падіння заробітної плати. («Незважаючи на небачений рівень невикористаних ресурсів, оптові ціни зросли в 1933-1937 рр. приблизно на 50%, а вартість життя – на 13%» (с. 110).)

Цей факт говорить про те, що теорія інфляції витрат виробництва не має реальних підстав. За Фрідманом, вона –результат оманливої видимості і бажання влади зняти з себе вину за інфляцію.

Однією з рис економічних відносин являється контраст між тим, що дійсно для суспільства і що – для індивідуума. «Так, кожен беззаперечно приймає ціни товарів, які він купує і вважає себе неспроможним змінити їх, але як сукупність споживачів вони впливають на ціни об’єднаною силою своїх розрізнених дій. «Саме цей контраст, що справедливо для кожного окремо і для суспільства в цілому, лежить в основі багатьох, якщо не більшості, економічних помилок» (с. 111).

Висновок Фрідмана: «Центральним фактом являється те, що інфляція завжди і всюди представляє грошовий феномен» (с. 112).

Але інфляція – не завжди результат збільшення грошової маси, особливо у воєнний та післявоєнний період.

«Дві головні інфляції мирного часу в США припадають на 50-ті роки XIX ст. і на 1896-1913рр. Обидві були складовою мирного розвитку. У першому з цих періодів інфляція виявилась результатом відкриття золота в Каліфорнії, у другому – наслідком винаходу способу добування золота з руди з низьким вмістом цього металу і відкриття нових його місцезнаходжень» (с. 118).

Чого ж не може монетарна політика?

Як вже було з’ясовано, основною задачею позитивної економічної науки являються пошуки шляхів, пошуки гіпотез, критерієм правильності яких виступає практика. Економічний процес має повторюваність, є закономірність його функціонування. Про це говорить аналіз грошової політики США з 1867-1960 рр.

Висновки позитивної економічної науки реалізує монетарна політика. Вона не може підтримувати на фіксованому рівні облікові ставки більші, ніж на обмежених відрізках часу; (2) вона не може підтримувати на фіксованому рівні безробіття більш, ніж на досить обмежених відрізках часу (с. 132).

Фрідман доводить, що взаємозв’язок між грішми та обліковою ставкою потребує більш глибокого аналізу, ніж у Кейнса. Для того, щоб знизити облікову ставку, ФРС повинна скуповувати цінні папери. Але це збільшить банківські резерви і, значить, величину банківських кредитів, а значить, збільшить і грошову масу. Спершу це на деякий час знизить облікову ставку. «Це початок, але аж ніяк не кінець» (Фрідман, с. 133). Швидке зростання кількості грошей стимулює витрати, як завдяки інвестуванню через зменшену облікову ставку, так і росту інших витрат при підвищенні цін через те, що маса готівки перевищує бажану величину (інфляція). Далі дохід, що зріс, призведе до збільшення надання переваги ліквідності та попиту на кредити; підвищаться також ціни, що знизить реальну кількість грошей. Підуть інфляційні процеси; менше, ніж за рік, вони знизять тиск на ставку в бік її підвищення до її попередньої величини, що займає приблизно від року до двох.

Інфляція призведе до стійкого очікування її подальшого розвитку. Відбудеться своєрідна угода між боржниками та кредиторами щодо необхідності підвищення облікової ставки і ФРС піде на це. Ефект цінових очікувань розвивається повільно, але і повільно зникає, стверджує Фішер.

Очевидно, що більш низький рівень безробіття вказує на існування надлишкового попиту на працю, яка тисне вгору на реальну заробітну плату, а більш високий рівень – на надлишкову пропозицію праці, яка тисне вниз на реальну заробітну плату. Фрідман запозичує термін «природний рівень безробіття», що близький до поняття «змушеного безробіття» у Кейнса, хоча він «не приймає» Кейнса.

Він розробляє приклад, що якщо фінансові органи намагатимуться зафіксувати ринковий рівень безробіття нижче природного... нехай ставиться мета досягти 3%, а вихідний рівень вище цього значення, при цьому тут ціни стабільні. Вони починають проводити інтервенційну політику – збільшують темп приросту грошової маси. Це призводить до зниження облікової ставки та стимулювання попиту з боку людей. За Кейнсом зростання доходів перейде на зростання виробництва та зайнятості. Але це тільки початок. Оскільки ціни на споживчі товари реагують на несподіване зростання попиту швидше, ніж на фактори виробництва, реально отримувана зарплата буде знижуватися. Наймані робітники почнуть підраховувати свої затрати з урахуванням прогнозованого зростання цін і почнуть вимагати її номінального підвищення. Рівень безробіття знизиться нижче природного.

Щоб утримати безробіття на заданих 3%, фінансові органи повинні ще швидше нарощувати грошову масу. Як і у випадку з обліковою ставкою, ринковий рівень можна підтримувати нижче природного тільки за рахунок інфляції, при чому інфляції, що прискорюється. Між інфляцією та безробіттям завжди існує тільки тимчасовий взаємозв’язок. Є багато інших факторів. «При цьому складність полягає в тому, що невідомо, який рівень облікової ставки або безробіття слід вважати природним».

Висновок Фрідмана: «держава здатна контролювати власні обов’язки, лише коли останні виражені в номінальних величинах. Вони можуть фіксувати величину валютного курсу, номінальний рівень національного доходу, рівень дефляції та інфляції. Вони, однак, не здатні контролювати реальні показники такі як реальна облікова ставка, реальний рівень безробіття, реальний національний дохід, реальна кількість грошей, рівно як і темпи росту реального доходу або реальної кількості грошей» (с. 139).

«Парадоксально, що фінансові органи могли б досягти зниження номінальної облікової ставки, але для цього їм необхідно було почати рух в прямо протилежному напрямку, проводячи дефляційну монетарну політику. І аналогічно: можна прийти до високих номінальних ставок, проводячи інфляційну політику та тимчасово допустити їх зниження.

...Монетарна політика не може забезпечити врахування облікових ставок.... краще слідкувати безпосередньо за темпом зміни грошової маси» (с. 134).

Монетарна політика не може вирішити проблему зайнятості. Фрідман констатує: «Аналіз Філіпса, що по праву вважається важливим та оригінальним дослідженням, вже в самій своїй основі містить дефект – в ньому не проводиться різниці між номінальною та реальною заробітною платнею, так же як в аналізі Вікселя не розрізняються номінальні та реальні облікові ставки» (с. 135).

Загальноприйнятий спосіб мислення: зростання грошової маси повинен стимулювати зайнятість, а її скорочення – гальмувати. Тут очевидна певна роль облікової ставки. Але існує природна та ринкова облікова ставка. Держава може за допомогою інфляції встановити величину ринкової ставки нижче її природного рівня, а за допомогою дефляції – вище.

На основі ефекту Фішера можна зробити висновок: політика інфляції піднімає номінальну природну ставку, щоб підтримати ринкову ставку. За ефектом Фішера виникне потреба запускати механізм дефляції, що само прискорюється для того, щоб підтримувати ринкову ставку на рівні вище вихідного природного (с. 135).

Цей аналіз має свого двійника на ринку зайнятості. Так, очевидно, що реальна заробітна плата має тенденцію в середньому підніматися до нормального рівня при даному рівні безробіття. Реальна заробітна плата сформувалась при довготривалому накопиченні капіталу, удосконаленні технології.







І ліберали і монетаристи, стверджують, що ринок – диво. Положення про те, що ринок – диво, було своєрідним пророцтвом. До 1989 року епоха історичних експериментів – функціонування інституціональної економіки, прийшла до завершення. Ринкові відносини довели свою ефективність в тому числі й вирішенні соціальних проблем. Ринкові відносини довели свою перевагу не на шляху військових сутичок, (хоча локальних війн було багато) а в появі такого феномену, як «холодна війна». Це був тривожний, напружений час. Час націоналізації, приватизації, енергетичних, валютних, торгових криз, інтеграційних процесів, створення міжнародних інститутів та інше. Все це лише окремі сторони основного процесу загострення протиріч індустріальної цивілізації. Утворення соціалістичного світу – його продукт. Продукт протиріч індустріалізму; нової ментальності, породженої індустріалізмом, зміною психології індивідума і суспільства, нарешті, криз, раціоналізму, що породило бездуховність, жадібність, без моральність. Ці процеси відобразилися в появі таких економічних теорій і доктрин як марксизм і ленінізм, кейнстіанство, інституціоналізм, неоордолібералізм, конвергенція, народний капіталізм і їх різновидів. В цей же час починається інформаційна технологічна революція. Йде процес інтернаціоналізації, глобалізації, ріст між культурних зв’язків. Криза європейської цивілізації вивела на арену міжнародних відносин зв’язок захід-схід. Схід з оптимізмом дивиться у майбутнє. Індуїсти вірять в прихід золотого віку. Буддисти чекають приходу прийдешнього Будди-любові. Християнство же погрожує страшним судом, тому пошуки єднання вигідні всім. Криза Індустріальної цивілізації породжена не зовнішніми факторами, а самим процесом його функціонування. Індустріальний розвиток створив кризу, що постало перед людством в кінці ХХ ст. – це забруднення природи, варварське використання земних ресурсів, особливо вичерпних. Це вбачається на нафтових кризах 70-х, 2004-2005 роках, наслідки яких на всіх боків життя людства в виробництві, торгівлі, фінансах, грошовому обігу життєвого рівня і якості життя, в політиці, ідеології, культурі. Не існує окремо криз демографічних, криз урбанізації, кризи озброєнь, нафтова криза, торгова, технологічна. Кожна з них впливає на інші, але не можна їх вирішити окремо одна від одної» (криза патріархату Нардхоне).

Індустріальна цивілізація породила свій менталітет, в якому не виявилося місця емоціям, духовності. Раціоналізм породив не тільки підприємливість, він породив жадібність, егоїзм і інші моральні пороки. Західна цивілізація підійшла до сходу. В той же час східні цивілізації зберегли ті риси, які могуть бути використані для виходу з тупика. Об’єднання цінностей заходу та сходу стало життєвою необхідністю. Так багато з рис індуїзму і буддизму мають стати засобом відходу від однобічного розвитку особистості, саморозвитку, самовдосконалення, як індивідуальне так і колективне. Етика роботи над собою, шлях до всебічного розвитку особистості, виховання її свідомості, посилення ролі інтуїції. Сьогодення це початок шляху пошуку відходу від шаблонності відповідей на питання, що стоять перед людством, а вони багатоваріантні. Життя набуває між культурний, міждисциплінарний, всесвітній характер.

Гарний приклад наводить Будда. Він привів сліпих до слона, і попросив кожного доторкнутися до певної частини слона. Враження було багатостороннім, але Будда хотів довести, що тільки тоді, коли розглядається все в цілому, то виявляється, Що воно більше ніж сума його частин. Роль синтезу в пізнанні різко зростає, але синтезу розуму і інтуїції.

Ще у 80-і роки ХХ ст. в роботі «Душа людини», Фромм писав: «Я вірю, що розум не може бути дієвим, поки в людині немає надії і віри.» Готе був правий, коли казав, що глибока різниця між історичними періодами полягає в різниці між вірою і безвір’ям, що всі епохи де переважає віра, блискучі, звеличені і плодотворні, тоді як епохи де переважає безвір’я, проходить безслідною, оскільки ніхто не має бажання присвятити себе безплідній справі. ХІІІ століття, епоха просвітлення, без сумніву були епохою віри і надії. Боюся, що західний світ ХХ ст. помиляється з приводу не втратив він надію і віру. Істинно, де немає віри в людину, віра в машину не врятує нас від загибелі. Навпаки така віра прискорить кінець. Одне з двох – або західний світ виявиться здатним відродити гуманізм, вузловим питанням якого є повний розвиток людяності, а не праця або виробництво або захід загине, як і більшість інших цивілізацій

Цей прогноз дано до епохи глобалізації. Глобалізація може бути дорогою, що відкриває для Європейської цивілізації шлях до подальшого прогресу та розквіту.
← prev content next →