library.if.ua

Міжнародна інвестиційна діяльність (2002)

3.1. Міжнародний інвестиційний ринок і його кон’юнктура

Міжнародний інвестиційний ринок являє собою чи не найскладніший акумулятивно-розподільчий механізм у сучасній світогосподарській системі. Його формування і розвиток грунтуються на взаємодії національних інвестиційних ринків і глобалізації економічного розвитку.

Для розуміння ролі інвестиційного ринку у внутрішній економічній системі необхідно його специфічні функції у цій системі відокремити від функцій інших ринків. У найбільш широкому плані виділяють: факторні, товарні та фінансові ринки (рис. 3.1).



Факторні ринки розподіляють чинники виробництва — землю, працю та капітал, а також прибутки у формі заробітної плати, прибутки від оренди та інші серед власників виробничих ресурсів. Споживчі одиниці використовують частину свого прибутку від факторних ринків для купівлі товарів та послуг на товарних ринках.

Фінансові ринки виконують життєво важливу функцію в економічній системі — вони спрямовують заощадження, що йдуть в основному від домогосподарств, до тих об’єктів (індивідуальних чи інституціональних), які потребують ресурсів, що перевищують їхні поточні прибутки. Більшість ресурсів акумулюються фінансовими ринками для забезпечення інвестиційної діяльності фірм та урядів.

Потоки капіталів через фінансові ринки можуть бути згрупованим за певними ознаками, зокрема як грошовий ринок та ринок капіталів.

Грошовий ринок — це інститут, через який індивідуальні та інституціональні суб’єкти з тимчасовими залишками коштів зустрічаються з позичальниками, що мають тимчасову нестачу коштів. Основними об’єктами цього ринку є короткострокові кредити (до одного року). Грошовий ринок також підтримує ресурси для спекулятивних операцій з цінними паперами та споживчими товарами.

Ринок капіталу являє собою інститут, що забезпечує здійснення довгострокових інвестицій фірм, урядів та домогосподарств. Фінансові інструменти на ринку капіталу є довгостроковими або безстроковими.

У свою чергу ринок капіталів поділяється на кредитний ринок та ринок цінних паперів з диференціацією останнього щодо домінування того чи іншого фінансового інструменту (ринок акцій, облігацій тощо).

Ринок цінних паперів відрізняється від інших ринків перш за все специфічним характером свого товару. Цінний папір — товар особливий. Це одночасно і титул власності, і боргове зобов’язання, це право на одержання доходу і зобов’язання цей дохід виплачувати. Це товар, який, не маючи власної вартості (вартість цінного паперу незначна), може продаватися за високу ринкову ціну. Цінний папір завжди є «символом» грошового капіталу або інших матеріальних цінностей. Тому його часто називають «фондовою цінністю». Разом з тим цінний папір — це завжди визначений «фондовий інструмент», за допомогою якого можна одержати доступ до реальних цінностей або забезпечити перехід (рух) цих цінностей від одного суб’єкта до іншого.

Ринок цінних паперів — регулятор багатьох стихійних процесів, які виникають в ринковій економіці. Це відноситься, перш за все, до інвестування капіталу. Вважається, що міграція капіталу відбувається притоком його до місць необхідного застосування і відтоком з тих галузей виробництва, де його надлишок. Цінні папери є засобом, який забезпечує роботу цього механізму. Вони адсорбують тимчасово вільний капітал, де б він не знаходився, і через купівлю-продаж допомагають «перекинути» його в необхідному напрямку. Внаслідок цього оптимізується структура суспільного виробництва.

Інвестиційний ринок можна визначити як ринок, що регулює сукупність економічних відносин, які виникають між продавцем та покупцем інвестиційних ресурсів. Відповідно до цього визначення, міжнародний інвестиційний ринок — це регулятор сукупності економічних відносин, що виникають між продавцем інвестиційних ресурсів та їх покупцем, які є резидентами різних країн (рис. 3.2).



Як ключовий сегмент фінансового ринку, він має яскраво виражену інтегративну специфіку по відношенню до інших ринків (рис. 3.3).



Зазначимо, що потоки ресурсів на міжнародному фінансовому ринку досить мінливі у географічному, функціональному та інституціональному аспектах.

Графічно сучасні інвестиційні потоки все більше концентруються у промислово-розвинутих країнах, що стосовно прямих іноземних інвестицій характеризує рис. 3.4.



Концентрація у розвинутих країнах характерна і для портфельного інвестування та міжнародних інвестиційних кредитів. Останніми роками спостерігається формування декілька нових центрів «інвестиційної активності». Це, зокрема, Мексика (якій США планує виділити до 50 млрд дол. для реалізації інтеграційних програм), землі колишньої Східної Німеччини (які потребують загальних інвестицій на суму близько 200 млрд німецьких марок), Китай, країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону, окремі європейські країни з перехідними економіками (Росія, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина).

Під впливом сек’юритизації суттєво видозмінюється функціональна структура міжнародного інвестиційного ринку (рис. 3.5)



Зрозуміло, що функціонування міжнародного інвестиційного ринку можливе лише у тісній взаємодії з валютним ринком. Валютний ринок не лише обслуговує інші ринки, але має й власну структуру та механізм саморозвитку. Щоденні обсяги купівлі-продажу валют сягають сотень млрд дол. США. Провідними центрами проведення валютних операцій є Велика Британія, США, Японія, Сінгапур, Гонконг, Швейцарія, Німеччина, Франція, Австралія, Канада (табл. 3.1).



У цілому для сучасного міжнародного інвестиційного ринку характерним є постійна диференціація, диверсифікація його окремих сегментів, переважно глобальний характер функціонування.

Аналіз попиту та пропозиції на прямі інвестиції на міжнародному інвестиційному ринку базується на теорії Кейнса про граничну ефективність інвестування та на теорії Тобіна. Інвестиційні видатки виникають з попиту на реальні активи. Ці видатки є різницею між поточним сукупним попитом на реальні активи та існуючою кількістю активів. Спрощена формула для інвестиційних витрат має такий вигляд:

І = Іa — eR,

де e — постійний коефіцієнт, R — ставка процента, Іa — екзогенний (зовнішній) компонент інвестиційних видатків, він змінюється при зміні загального настрою у діловому світі (від оптимізму до песимізму) та при значній зміні технологій. Графічно це співвідношення зображено на рис. 3.6. Інвестиції вигідно здійснювати до того моменту, коли ставка процента рівна очікуваній нормі чистого прибутку.



Розглянемо тепер вплив попиту та пропозиції капіталу на його врівноважений обсяг з участю резидентів двох країн на міжнародному інвестиційному ринку. Для цього звернемося до рис. 3.7. На ньому зображені графіки попиту на інвестиції двох країн, ліворуч — країна І (графік АВ), праворуч — країна ІІ (графік А'В'). ОО' — сумарна пропозиція капіталу двох країн. Без руху капіталу між країнами інвестиції в країні І рівні ОІ1, а у країні ІІ — ОІ2. Норма прибутку у країні І — R1, на графіку АВ це точка С. Відповідна норма прибутку для країни ІІ — R1', точка С’ на графіку А'В'. Ця ситуація зміниться, якщо буде рух капіталу між країнами. Причиною цього є те, що норма прибутку для капіталу в країні І (R1) перевищує норму прибутку для капіталу в країні ІІ (R1'). Якщо існує мобільність капіталу між двома країнами, то поки прибуток для капіталу у країні І залишатиметься вищим, ніж у країні ІІ (припускаємо, що ризик інвестицій в обох країнах однаковий), доти капітал буде рухатися з країни ІІ у країну І. Отже, частина капіталу країни ІІ, що рівняється І2-І1, буде рухатися у країну І для того, щоб одержати привілеї через вищі норми прибутку. Це пряме іноземне інвестування країни ІІ у країну І знизить норму прибутку у країні І до R2. З іншого боку, втеча капіталу з країни ІІ призведе до збільшення норми прибутку у цій країні до R2'. При рівновазі попит на інвестиції буде однаковими у обох країнах. Норми прибутку при цьому також будуть однаковими (R2 = R2').



У результаті такого руху капіталу сумарне виробництво в країні І зросте. До початку руху капіталу виробництво у країні І на графіку представлене площею ОАСІ1, після настання рівноваги — площею ОАЕІ2. Таким чином, виробництво у країні І зросло на величину рівну площі І1СЕІ2. В країні ІІ рівень виробництва знизився. До руху капіталу виробництво визначалося площею О'А'С'І1, а після — О'А'ЕІ2, тобто зменшилося на площу І1С’ЕІ2. При цьому сумарне виробництво обох країн збільшилося. Це видно з того, що збільшення виробництва в країні І перевищує зменшення виробництва в країні ІІ. Світове виробництво збільшується на величину рівну площі трикутника С'СЕ.

Пропозиція на грошовому ринку в основному визначається комерційними банками, що постачають ресурси для фірм та уряду. Нефінансові компанії з тимчасовими залишками коштів також забезпечують короткострокові гроші для банків та інших компаній на грошовому ринку. Найбільшим позичальником грошей є Національне Казначейство. Великі та найбільш відомі корпорації також є активними позичальниками (вони пропонують короткострокові ноти). Крім того, попит та пропозиція регулюються Федеральною Резервною системою чи Національним банком.

На ринку капіталів головними позичальниками виступають різноманітні компанії. Крім того, позичальником виступає уряд, що випускає довгострокові зобов’язання під різні державні програми. Позичальниками також виступають домогосподарства, що позичають гроші для фінансування, наприклад, для купівлі нового будинку. Пропозиція на цьому ринку йде від різних фінансових інститутів, таких як банки, страхові компанії, пенсійні фонди та інші подібні організації. Рівновага фінансового ринку визначається законом Валраса (Walras Lаw):

Md + DЕd = Ms + DEs,

де Md та Ms — попит та реальна пропозиція грошей відповідно, DЕs та DEd — попит та пропозиція активів.

Для розгляду попиту та пропозиції на ринку міжнародних портфельних інвестицій візьмемо дві умовні країни — базову (домашню) та країну-реципієнта (іноземну), дві валюти — національну та іноземну, два види цінних паперів (для спрощення вважатимемо, що ці цінні папери є облігаціями) — національні та іноземні. Інвестор може мати портфель як з іноземними активами, так і з національними. Процент прибутку від національних облігацій визначимо — як rd, від іноземних — rf. Попит на національну валюту визначаємо на рівні Мd, попит на національні облігації — Bd, попит на іноземні облігації — Bf. За умов цілком мобільного руху капіталу між країнами, взаємозв’язок між відсотками прибутку облігацій різних країн відображається рівнянням:

rd = rf + E(e),

де E(e) — очікуваний процент зміни обмінного курсу між національною та іноземною валютами (e — відносне число одиниць національної валюти щодо числа одиниць іноземної валюти; якщо очікується знецінювання національної валюти, то E(e) є позитивним, від’ємне значення E(e) означає очікування підвищення курсу національної валюти).

Якщо rd < rf + E(e), то національні облігації будуть продаватися, а іноземні купуватися. Цей процес буде знижувати ціни національних облігацій та підвищувати процент прибутку по них через зворотний зв’язок між цінами облігацій та процентом прибутку. Крім того, ціна іноземних облігацій буде підвищуватися та, відповідно, падати їх прибутковість. Якщо rd > rf + E(e), то іноземні облігації будуть продаватися, а національні купуватися, і матиме місце зворотний процес. Коли rd = rf + E(e), тоді не існує об’єктивного збуджувального мотиву для зміни композиції портфеля інвестора від одного типу облігацій до іншого.

Попит на фінансові активи залежить не тільки від вказаного механізму зміни композиції портфеля. До вже приведених змінних треба додати ще три — реальний національний прибуток країни, національний рівень цін та реальний національний добробут. Визначимо ці змінні як yd, Pd, Wd відповідно. Тоді, попит на фінансові активи при міжнародному портфельному інвестуванні може бути представлений такою таблицею:



Плюс означає, що із збільшенням чинника збільшується попит на відповідний актив. Мінус означає зменшення попиту на відповідний актив. (Розгляд формування інвестиційного портфеля буде продовжено у розділі, присвяченому інвестиційному менеджменту).

Система чинників, що характеризують поточний стан попиту, пропозиції, цін та рівня конкуренції інвестиційних товарів та послуг, визначає кон’юнктуру інвестиційного ринку. Її моніторинг та аналіз здійснюється на основі інформації, що надходить з різних джерел. Найбільш доступними є друковані видання та міжнародна комп’ютерна мережа Інтернет. Нижче приводяться найбільш важливі джерела інформації про кон’юнктуру міжнародного інвестиційного ринку.

А. Інформація про цінні папери, їх ціни та проценти прибутку (облігації, ноти та ін.) розміщується в: The Wall Street Journal; Daіly Bond Buyer; The New York Tіmes; Dealer quote sheets; Звіти брокерських фірм; Фінансові секції щоденних газет; Value Lіne Іnvestment Survey; U.S. Fіnancіal Data; Survey of Current Busіness; Federal Reserve Bulletіn; The Treasury Bulletіn; Moody’s Іnvestor Servіce; Standard & Poor’s Corporatіon; Іnternet.

Б. Інформація про індивідуальних позичальників та емісії цінних паперів подається в: The Wall Street Journal; The New York Tіmes; Dun&Bradstreet; Moody’s Bankіng and Іndustrіal Manuals; Standard&Poor’s Reports, Іndustry Surveys and Analysts Handbook; Securіtіes and Exchange Commіssіon Report; Періодичні видання; Іnternet.

В. Джерелами загальної економічної інформації та інформації про фінансові умови є: The Wall Street Journal; Federal Reserve Bank of St. Luіs; Видання великих комерційних банків; Federal Reserve Bulletіn; Survey of Current Busіness; Національні рахунки; Звіти Світового Банку.

Література

Бланк И. Инвестиционный менеджмент. — К.: МП «ИТЕМ» Ltd, «Юнайтед Лондон Трейд Лимитед», 1995.

Брігхем Є.Ф. Основи фінансового менеджменту / Пер. з англ. — К.: Молодь, 1997.

Гитман Л.Д., Джонк М.Р. Основы инвестирования. — М.: Дело, 1996.

Губський Б.В. Біржові технології ринку. — К.: Нора-Прінт, 1997.

Губський Б. В. інвестиційні процеси в глобальному середовищі.

Шарп У., Александер Г., Бейли Дж. Инвестиции, — Москва: «ИНФРА-М», 1997.