Міжнародна інвестиційна діяльність (2002)
5.1. Формування і оцінка параметрів національного інвестиційного клімату
Природним середовищем для ефективної іноземної інвестиційної діяльності є ринкова економіка з притаманними їй розвиненими нормативно-правовими та економічними регуляторами і відповідною інфраструктурою. Таке середовище в України лише починає формуватися, до того ж ринкова переорієнтація економіки відбувається в складному сплетенні політичних та соціально-економічних процесів.
Розглянемо найістотніші етапи розвитку та особливості ключових сегментів середовища іноземної інвестиційної діяльності в Україні (рис. 5.1).
Необхідними умовами політико-правового середовища для розвитку іноземної інвестиційної діяльності слід розглядати:
політичну стабільність;
позитивне ставлення до іноземних інвестицій;
наявність нормативно-правових регуляторів, їх надійність та доступність, а також передбачуваність змін.
Рівень політичної стабільності в Україні залежить, з одного боку, від масштабів та темпів політичних і економічних перетворень у контексті створення демократичної правової держави з соціально орієнтованою ринковою економікою, а з іншого — від комплексу зовнішніх чинників, які пов’язані, насамперед, з розпадом СРСР та загального політичного іміджу нашої держави. На сьогодні можна говорити про незворотність політичного (незалежність) і економічного (ринок) вибору українського народу, хоча повного політичного консенсусу в суспільстві ще не досягнуто.
Як показує практика, процеси здобуття державної незалежності колишніми союзними республіками були пов’язані з конфліктами територіального, національно-етнічного та соціального характеру. На тлі цих подій становлення державності України відбувалося в обстановці відносної політичної стабільності. Оскільки знайдено раціональні шляхи розв’язання суперечностей, які існують між Україною та Росією (статус Криму та розподіл Чорноморського флоту), можна прогнозувати збереження й надалі в цілому сприятливих для міжнародного бізнесу політичних умов. Цьому сприяє і в цілому зважена зовнішня політика України в цілому.
На сьогодні актуальними для іноземних інвесторів є не стільки політичні ризики націоналізації чи експроприації, скільки ризики із-за нестабільності владних (виконавчих) структур або введення надзвичайної економічної ситуації (трансфертні ризики), а також від наявної корупції.
Дослідження проблем корупції у світі значно активізувались останнім роками багато в чому у зв’язку з подіями в постсоціалістичних державах. За так званим «індексом корупції» міжнародної організації «Transparency International», що розраховується на репрезентативних аналітичних матеріалах 12 профільних дослідницьких структур і охоплює 85 країн світу, Україна у 1998 р. мала 2,8 бали (0 балів — максимальний рівень корупції, 10 балів — цілковита її відсутність). Частка підприємств, керівники котрих в чисельних опитуваннях експертами міжнародних організацій, відзначають негативний вплив лобіювання із парламентських, президентських і банківських кругів сягає 30-40 процентів.
Національні особливості проявів корупції, з одного боку, реально і суттєво погіршують інвестиційний клімат, а з іншого — стимулюють вивезення капіталів за рубіж.
Загалом інвестори мають на сьогодні широкий арсенал засобів управління політичними ризиками з метою їх уникнення або мінімізації. Зокрема, суттєво зменшувати окремі форми політичного ризику дозволяє страхування інвестицій за допомогою урядових організацій, (наприклад, Корпорація з приватних інвестицій за кордоном (ОРІС) або Агентство по страхуванню інвестицій Уряду США), міжнародних організацій (Агентство з багатосторонніх гарантій інвестицій (МІGA) світового банку) або приватних страхових компаній.
У формуванні правового забезпечення іноземної інвестиційної діяльності в Україні слід розрізняти чотири етапи:
Прийняття та дія законодавчих актів, що регулювали створення та діяльність спільних підприємств (СП) на території СРСР протягом 1987-1989 рр. Законодавчі нормативні акти 1987-1989 рр. зарубіжними інвесторами та експертами оцінювались в цілому позитивно. По-перше, їх прийняття сприяло якісним змінам переходу від майже повної ізоляції до нормальних міжнародних економічних відносин. По-друге, ці акти в принципі гарантували СП господарчу самостійність та невтручання в їх дії з боку органів управління. По-третє, більшість нормативно-правових актів постійно змінювалась та коригувалась у бік лібералізації (відміна обов’язкової частки радянського партнера в статутному фонді СП, що мала бути не менше 51%, відміна виключного права радянського громадянина стати генеральним директором СП і та. ін.). Це забезпечило масштаби та достатньо високий динамізм спільного підприємництва в ті роки. Проте нестикування окремих актів та норм аж до взаємовиключення, їх дублювання та коригування при проходженні з верхніх рівнів управління до нижніх, недоступність частини нормативних актів для західних бізнесменів через нерозвиненість оперативно-інформаційних засобів та “закритість”, непослідовність у питаннях оподаткування свідчили про половинчатість прийнятих законодавчих рішень.
Розробка та прийняття нових актів паралельно на союзному та республіканському рівнях протягом 1990-1991 рр. Закони та відповідні норми, які приймались, мали тимчасовий характер і відбивали не так об’єктивні закономірності, як особливості перехідного періоду.
Вироблення і законодавче закріплення парламентом України надійних нормативно-правових регуляторів зовнішньоекономічної діяльності та спільного підприємництва протягом 1991-1992 рр. Особливо слід згадати Закон України “Про іноземні інвестиції”, яким передбачалось здійснення іноземних інвестицій у різних видах та формах, створювались пільгові умови для іноземних інвесторів, давались законодавчі гарантії захисту іноземних інвестицій від політичних ризиків. З огляду на інші законодавчі акти (закони “Про зовнішньоекономічну діяльність”, “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон”, “Про підприємництво”, “Про господарські товариства”), можна було говорити про сформованість загальної концепції регулювання іноземної інвестиційної та підприємницької діяльності в Україні, основні принципи якої відповідають принципам, визнаним у світовій господарській практиці. Саме на 1991-1992 рр. припадає пік іноземного інвестування в економіку України, хоча, ліберальне законодавство призвело й до негативних явищ, зокрема, до зростання “фіктивних” інвестицій (до 100 дол. США). Серед особливостей іноземного інвестування в економіку України на цьому етапі, і особливо наприкінці 1992 р., слід назвати диференціацію умов здійснення іноземних інвестицій, спричинену станом та особливостями розвитку окремих сфер національної економіки і відповідної інфраструктури, адміністративно-правового та економічного регулювання.
Коригування законодавчих основ режиму іноземного інвестування декретами Кабінету Міністрів України наприкінці 1992 р. та у 1993-1996 рр. Вжиті на цьому етапі заходи стосуються основних умов іноземного інвестування: статусу підприємств з іноземними інвестиціями; видів іноземних інвестицій, порядку та терміну їх реєстрації; оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями; можливостей та умов реінвестування; режиму використання валютних коштів; порядку та умов експортно-імпортної діяльності; митного оподаткування; державних гарантій іноземним інвесторам.
У відповідності зі ст. 2 Закону про режим іноземного інвестування іноземні інвестиції можуть здійснюватися:
в іноземній валюті, що визнається конвертованою;
валютою України — при реінвестиціях в об’єкт початкового інвестування або в будь-які інші об’єкти інвестування згідно із законодавством України за умови сплати податку на прибуток (доходи);
будь-яким рухомим і нерухомим майном та пов’язаних з ним майновими правами (включаючи ТМЦ);
акціями, облігаціями, іншими цінними паперами, а також корпоративними правами (правами власності на частку (пай) в статутному фонді юридичної особи, створеної згідно із законодавством України або законодавствами інших країн), вираженими конвертованою валютою;
будь-якими правами інтелектуальної власності, вартість яких в конвертованій валюті підтверджена законами (процедурами) країн інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтвердженими експертним оціненням в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо;
правами на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами і використання природних ресурсів, наданих у відповідності із законодавством або договорами, вартість яких в конвертованій валюті підтверджена законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;
іншими цінностями згідно із законодавством України.
Ст. 5 Закону про режим іноземного інвестування передбачено оцінення іноземних інвестицій, а саме: іноземні інвестиції та інвестиції українських партнерів, включаючи внески до статутного фонду (далі СФ) підприємств, оцінюються в іноземній конвертованій валюті та у валюті України за домовленістю сторін за цінами міжнародних ринків або ринку України. При цьому перерахунок інвестиційних сум в іноземній валюті у валюту України здійснюється за офіційним курсом валюти України, визначеним НБУ.
Прибуток, дохід, інші кошти, отримані у валюті України в результаті вкладення капітальних або фінансових інвестицій, можуть бути реінвестовані на подальший розвиток підприємства. При цьому перерахунок інвестиційних сум відбувається за офіційним курсом валюти України, визначеним НБУ на дату фактичного здійснення реінвестицій.
У відповідності з вимогами, викладеними в ст. 13 Закону про режим іноземного інвестування, іноземні інвестиції підлягають державній реєстрації. Незареєстровані іноземні інвестиції не дають права на отримання пільг і гарантій, передбачених даним Законом.
Для виконання цієї статті Закону КМУ розроблено Положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій, яке затверджено постановою від 07.08.96 р. №928 (далі — Положення). У відповідності з Положенням реєстрація іноземної інвестиції здійснюється органами державної влади на підставі документів, поданих іноземним інвестором або уповноваженою ним особою, а саме:
інформаційного повідомлення (в трьох примірниках) про внесення іноземної інвестиції, заповненого за встановленою формою, з відміткою державної податкової інвестиції за місцем здійснення інвестиції про її фактичне внесення;
документів, що підтверджують форму здійснення іноземної інвестиції (засновницькі документи тощо);
документів, що підтверджують вартість іноземної інвестиції;
документа, що засвідчує про внесення заявником оплати за реєстрацію.
Рішення про реєстрацію іноземної інвестиції або відмову від неї органи державної влади приймають протягом трьох робочих днів, починаючи з дати надходження вищевказаних документів.
Відмова в державній реєстрації іноземних інвестицій можлива лише тоді, коли здійснення її протирічить чинному законодавству України або подані на реєстрацію документи не відповідають встановленим вимогам.
Думка органів державної влади про недоцільність здійснення іноземної інвестиції ні в якому випадку не є підставою для відмови в державній реєстрації такої інвестиції.
За державну реєстрацію іноземної інвестиції стягується плата в розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян на день здійснення реєстрації іноземної інвестиції.
Державна реєстрація іноземної інвестиції діє протягом всього періоду її функціонування. У випадку повної або часткової репатріації іноземної інвестиції за кордон іноземний інвестор або уповноважена ним особа повинні повідомити про це відповідний орган державної реєстрації, про що останнім робиться відмітка в інформаційному повідомленні та відповідний запис в журналі обліку державної реєстрації внесених іноземних інвестицій. Інформаційне повідомлення, із вказаною відміткою, направляється відповідним органам, установам у випадку вивезення (переведення) іноземної інвестиції за кордон згідно з законодавством.
З введенням в дію Закону України «Про режим іноземного інвестування» (1996 р.) для іноземних інвесторів встановлено національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності за винятками, передбаченими законодавчими актами та міжнародними угодами України. Для окремих суб’єктів може застосовуватись пільговий режим інвестування. До іноземних інвестицій, фактично здійснених до вступу в дію цього Закону, гарантується правовий режим на момент інвестування.
Постановою Верховної Ради України №823-XIV від 06.07.99 р. було внесено зміни в Постанову «Про порядок введення в дію Закону України «Про режим іноземного інвестування» стосовно іноземних інвестицій, здійснених до введення в дію вказаного Закону:
— до іноземних інвестицій, здійснених до вступу в силу Закону України «Про іноземні інвестиції» 1992 р. застосовуються державні гарантії, встановлені діючим на той час законодавством;
— до іноземних інвестицій, фактично здійснених і зареєстрованих в період дії Декрету КМ України від 20.05.93 р. “Про режим іноземного інвестування”, застосовуються положення цього Декрету.
На ліквідацію податкових і митних пільг спільних підприємств націлено Указ Президента України “Про удосконалення державного регулювання діяльності підприємств з іноземними інвестиціями в Україні” (15 лютого 2000 р.) та відповідний Закон України “Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження”, (17 лютого 2000р.). Скасовано дію всіх гарантій для підприємств, створених за участю іноземних інвесторів незалежно від форм і часу внесення інвестицій. Це призвело до збільшення судових конфліктів між спільними підприємствами й органами влади (митницею, податковою адміністрацією). В більшості випадків суди підтверджували право СП на гарантовані державою пільги. Як наслідок, склалась ситуація; коли, з одного боку, пільги законодавче скасовано, з іншого — залишаються в силу рішення судів, які підтверджують ці пільги. На вирішення цієї колізії спрямований Закон України «Про внесення змін до деяких законів України з метою усунення випадків ухилення окремих підприємств, створених за участю іноземних інвесторів, від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів)», підписаний Президентом України 6 січня 2002 року. Цим документом було остаточно скасовано державні гарантії для спільних підприємств, надані у 1992-1993роках.
Через зміни у статті Закону України «Про інвестиційну діяльність» обов’язки суб’єктів інвестиційної діяльності доповнено тим, що вони повинні: «сплачувати податки, збори в розмірах і порядку, визначених законами України». На перший погляд, цей обов’язок є очевидним і, до того ж, міститься в Конституції України, однак у сукупності із положеннями п.2 ст.3 цього Закону ця норма набуває досить суттєвого змісту. Так, виходить, що на спільні підприємства поширюється обов’язок щодо сплати встановлених законодавством обов’язкових платежів з дня введення в дію Закону України «Про режим іноземного інвестування», тобто з 1996 року. У цьому закладено значну небезпеку для СП. Тепер ніхто не гарантуватиме, що до них не звернуться податкові органи з вимогою сплатити кошти, заощаджені на пільгах за останні п’ять років.
Таким чином, на практиці ситуація характеризується постійною зміною «правил гри». В процесі непослідовної по відношенню до іноземних інвесторів законодавчої роботи набувають сили закони спеціальної компетенції, спрямовані на уточнення і деталізацію базових законів із взаємосуперечливими положеннями. Особливо це стосується податкового та валютного законодавства із тенденцією до введення більш жорстких норм. Показовим є положення спільних підприємств, котрі протягом останніх років багаторазово отримували і втрачали значні податкові пільги. Це не тільки дестимулювало нові інвестиції, але й негативно впливало на окремі сегменти національного ринку.
Для іноземних інвесторів законотворчий процес є нетранспорентним і непрогнозованим, вони не можуть адекватно реагувати на факти неналежного або навіть невірного виконання законодавства офіційними особами.
Для усунення негативних тенденцій і стимулювання іноземного інвестування в економіку України доцільно вдатися до комплексу загальних і спеціальних заходів, орієнтуючись на такі принципи:
незмінність (стабільність) основних законодавчих положень щодо умов іноземного інвестування;
диференційований підхід до податкових та інших пільг іноземним інвесторам, з огляду на обсяги іноземних інвестицій, види, форми й сфери інвестування та з урахуванням відповідних пріоритетів розвитку економіки України;
надійне, доступне й оперативне організаційне та інформаційно-методичне забезпечення залучення і здійснення іноземних інвестицій.
Незавершеність і непослідовність проведення ринкових перетворень — основний стримуючий чинник у формуванні сприятливого щодо іноземної інвестиційної діяльності економічного середовища. Принципове значення мають проблеми власності, тісно пов’язані з порядком, масштабами і темпами приватизації.
Програма приватизації, яка була прийнята 1992 р., передбачала активну участь іноземних інвесторів у цьому процесі. Їм надавалась можливість брати участь у придбанні власності державних підприємств (до 15% фонду державного майна). З метою заохочення іноземних інвесторів до участі у приватизаційних процесах Указом Президента України від 23 червня 1995 р. “Про заходи щодо забезпечення приватизації у 1995 році” запроваджено національний режим участі іноземних інвесторів у приватизації. Крім того, Президентом України підписано 12 липня 1995 р. Указ “Про приватизацію і оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення”. Ці укази відіграли певну роль у стимулюванні землекористування, процесів приватизації, залученні інвестицій в економіку України, розвитку ринкової інфраструктури.
Загалом за 1992—1998 рр. було приватизовано більше 60 тис. об’єктів і на сьогодні їх питома вага у загальній кількості становить більше 80% (табл. 5.1) Вартість основних фондів і нематеріальних активів підприємств, змінивших форму власності, становить більше 32,0% від їх загальної вартості. На приватизованих підприємствах на сьогодні працює 3,5 млн. чол. або біля 25% від загальної кількості працюючих в галузях економіки України. В промисловості питома вага продукції, виготовлена приватизованими підприємствами, становить 53% від загальних обсягів виробництва.
В країні практично створений вагомий недержавний сектор економіки, а його питома вага в виробництві і сфері обігу унеможливлює реставрацію адміністративно-командної економічної системи.
Однак, на думку фахівців і експертів, результатом завершеної масової сертифікатної приватизації, стало розпорошення власності, формування власника, зацікавленого скоріше у консервації неефективного виробництва, ніж у його перебудові і залученні інвестицій. Особливо це стосується приватизованих підприємств — монополістів. В умовах відсутності конкуренції вони стають неефективними, оскільки, маючи високі рентні доходи, підприємці зацікавлені в контролі, а не в інвестиціях та інноваціях, в тому числі іноземних. В ході приватизації монополій дуже важко запобігати корупції, тінізації економіки тощо.
Відродженню інвестиційної діяльності сприятиме перехід до грошової форми приватизації: і початок приватизації великих підприємств на конкурсній основі у відповідності з Указом Президента Украни “Про негайні заходи по прискоренню приватизації майна в Україні” (29.12.1999 р.) та після Постанови Кабміну України з розблокування більшої частини державних пакетів акцій відкрити акціонерних товариств (18.01.2000 р.).
На початку 2000 р. існувало кілька списків таких підприємств: перелік 993 об’єктів, пакети акцій яких у розмірі не менше 25 відсотків виставляються на продаж; перелік ВАТ, пакети акцій яких підлягають достроковому продажу (62 об’єкти відповідно до постанови КМ від 18.01.2000 р.); перелік ВАТ, пакети акцій яких підлягають першочерговому продажу (150 найпривабливіших підприємств із списку 993 об’єктів відповідно до постанови КМ від 18.01.2000 р.); список із 618 підприємств (варіант ФДМУ), які потрібно вилучити зі списку заборонених до приватизації відповідно до Закону України “Про об’єкти права державної власності, що не підлягають приватизації”.
У цілому це понад 1500 підприємств, що здебільшого належать до групи “Г” (18 підприємств паливно-енергетичного комплексу, 61 — машинобудування, 25 — металургійної промисловості та АПК).
Основою сучасної стратегії у цій сфері є пошук відповідального інвестора, для котрого створюються належні умови викупу цілісного майнового комплексу чи контрольного пакету акцій підприємств стратегічного значення або підприємств-монополістів.
Особливостями програми приватизації, запропонованої з 2000 р., важливими як для вітчизняних, так і для іноземних інвесторів є:
орієнтація не просто на стратегічного інвестора, а на інвестора промислового, тобто такого, що виробляє продукцію, виконує роботи чи надає послуги аналогічні відповідному підприємству, що приватизується. За оцінками фахівців, такими інвесторами реально можуть виступати переважно зарубіжні транснаціональні структури або об’єднання з участю вітчизняного та іноземного капіталу;
продаж максимально об’єднаних пакетів акцій (75—98%) на міжнародних тендерах через радників (вітчизняних та іноземних), тобто зрозумілими для іноземних інвесторів методами;
активний продаж на біржах блокуючих пакетів інвестиційно привабливих підприємств, якщо 75% акцій ВАТ попередньо реалізовано і власник вже фактично сформувався.
Суттєва увага в приватизаційних процесах приділяється з одного боку, транспорентності відповідних процедур, випереджуючому інформуванню ширшого кола потенційних інвесторів тощо, а з іншого — контролю за виконанням покупцями інвестиційних зобов’язань, котрий повинен стати 100%-им.
У 2000 р. приватизовано 5247 об’єктів. Показово, що доходи держбюджету від приватизації у 2000 р. становили 2,3 млрд. грн (практично стільки було отримано за всі попередні роки).
Одночасно слід створювати необхідні умови для іноземного інвестування у державний сектор економіки та в підприємства з державною часткою в управлінні, котрих нараховується біля 4000 (із держчасткою більше 10%).
Вирішальне значення для залучення іноземних інвесторів має податкова політика приймаючої країни. Знаходячись фактично у національному режимі господарської діяльності, іноземні підприємці відчувають на собі крайню нестабільність і недосконалість податкової системи: численних змінах та поправках до існуючих законів; відсутності єдиної законодавчої та нормативної бази оподаткування; багаточисельності нормативних документів та невідповідності законів та підзаконних актів, які регулюють податкові відносини; наявності законів, які відносяться до інших галузей права, але зачіпають питання регулювання податкових відносин; існуванні правових прогалин; відсутності достатніх правових гарантій для учасників податкових відносин.
Головним принципом і напрямом діяльності відповідних державних структур протягом тривалого часу було здійснення значного податкового навантаження на суб’єктів підприємницької діяльності та посилення адміністративного контролю за сплатою податків та зборів. При цьому не враховувалося, що дохід, який отримує держава внаслідок збільшення податкового тиску та адміністративного контролю менший, ніж економічний збиток, який завдається такими діями господарюючим суб’єктам.
Намагаючись вирішити проблему податкового тиску та надмірного адміністративного контролю, господарюючі суб’єкти переносять відносини між споживачем та виробником, а також свої доходи у тіньовий сектор економіки, величина якого за різними підрахунками становить від 45 до 55% валового внутрішнього продукту. Результатом цього стає недотримання державною частини податкових надходжень та намагання компенсувати це знову є за рахунок введення нових податків та зборів — наприклад, гербового збору, збору з операцій конвертування валюти, продажу ювелірних виробів та транспортних засобів, власників мобільних телефонів тощо. Але збільшення податкового навантаження означає або банкрутство платників податків, або знову є, значно більшою мірою, їхній відхід до тіньової економіки.
Кардинально змінити ситуацію можна лише шляхом докорінного реформування системи оподаткування в напрямках:
зменшення оподаткування до рівня, який би стимулював і захищав вітчизняне виробництво;
звільнення від оподаткування частини прибутку, використаної для розвитку виробництва, освоєння виробництва і запровадження ново техніки, на проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, поповнення обігових коштів підприємств;
суттєвого спрощення податкової системи.
Специфічною для іноземних інвесторів є проблема подвійного оподаткування, котра вирішується шляхом укладення відповідних міжнародних угод (табл. 5.2). Угоди про уникнення подвійного оподаткування передбачають сплату податку в Україні з урахуванням сум аналогічного податку, сплаченого за кордоном. Міжнародні угоди застосовуються щодо податків на доходи і на майно з урахуванням особливостей податкового законодавства кожної конкретної країни. У випадку відсутності такої угоди при визначенні сум податків застосовується законодавство України.
Особливе значення для розвитку іноземного інвестування в Україні має становлення національної валютно-фінансової системи. Гарантії здійснення платежів та репатріації прибутку залежать, в першу чергу, від інфляційної та валютної політики приймаючої країни.
Чинне законодавство України, зокрема, не передбачає компенсацій від впливу інфляції та девальвації національної валюти на прибуток іноземного інвестора, складними і невигідними є процедури репатріації прибутку, хоча таке право законодавчо задеклароване.
Активним регулятором інвестиційного ринку ще не стала банківська система. Українські комерційні банки генерують порівняльно незначні інвестиційні ресурси, недостатнім є рівень банківських послуг тощо. Неприйнятною для іноземних інвесторів є цінова політика з фіксованим регулюванням, наприклад, цін на газ, нафту, електроенергію.
На сьогодні першочерговою стає проблема стабілізації гривні і створення умов для ефективного функціонування грошового, кредитного та валютного ринків.
У процесі формування інституціонального середовища, яке сприяє іноземному інвестуванню, Україна, з одного боку, поступово долає відірваність від міжнародних економічних структур, а з іншого — досить інтенсивно розвиває внутрішні адміністративні та ринкові саморегулівні інститути для забезпечення ефективної іноземної інвестиційної діяльності.
Безпосередньо функції регулювання іноземного інвестування виконують Адміністрація Президента України, Кабінет Міністрів, Міністерство економіки, Міністерство фінансів, відповідні підрозділи інших міністерств і відомств та обласних (міських) державних адміністрацій. Показовими є спроби створення спеціальних інститутів: певний час діяло Агентство з міжнародного співробітництва та іноземних інвестицій, яке було трансформовано в Національне агентство реконструкції і розвитку, а потім ліквідоване. З метою запобігання спорів між іноземними інвесторами та органами виконавчої влади і місцевого самоврядування, сприяння оперативному позаурядовому врегулюванню суперечок Указом Президента України у 1997 р. утворено Палату незалежних експертів з питань іноземних інвестицій як постійнодіючий консультативно-дорадчий орган. Президент України очолив Консультативну раду з питань іноземних інвестицій в Україні (1997 р.)
Значну роботу з акумуляції і ефективного використання великих іноземних інвестицій виконує Український державний експортно-імпортний банк. Працює Ліга підприємств з іноземними інвестиціями, розширюється діяльність Торгово-промислової палати, інтенсифікується робота науково-дослідних інститутів міжнародного профілю, формується мережа фірм та організацій, які надають методичну, консультаційну та практичну допомогу веденню міжнародного інвестиційного бізнесу на території України.
Вирішальний вплив на розвиток іноземного портфельного інвестування справляє інституціалізація національного фондового ринку, котрий у процесі становлення пройшов 2 етапи.
Перший етап: з 1991 р. по 1994 р. Незважаючи на те, що саме у 1991 році було дано законодавчий “старт” розвитку фондового ринку України у зв’язку з прийняттям ключових законів щодо діяльності акціонерних товариств та випуску і обігу цінних паперів (Закони України “Про господарські товариства”, “Про цінні папери і фондову біржу”), цей етап характеризується вкрай низькими темпами розвитку фондового ринку. Насамперед, це пов’язано з повільними темпами приватизації, повною відсутністю необхідної інфраструктури, недостатньою правовою врегульованістю питань, пов’язаних з його функціонування. Практично був відсутній вторинний ринок цінних паперів. Суттєвим недоліком першого етапу була відсутність системи обліку прав власності на цінні папери. Розпорошеність функцій між різними державними органами щодо регулювання фондового ринку не дозволяла в повній мірі забезпечувати процес його гармонійного розвитку, досягнення цілісності та прозорості, поступового інтегрування у світові фондові ринки.
Другий етап: з 1995 р. по 1999 р. Цей етап характеризується значним кількісним та якісним зростанням фондового ринку України, каталізатором чого можна вважати два моменти: прискорення темпів приватизації та створення державної системи регулювання фондового ринку, насамперед Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, визначення та розподіл повноважень щодо регулювання фондового ринку серед інших державних органів. Законодавчо було визначено принципи та шляхи розвитку ринку цінних паперів — Концепція функціонування та розвитку ринку цінних паперів (1995 р.), Закони України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” (1996 р.), “Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” (1997). У систему державного регулювання національного фондового ринку покладено принципи: першочергової реалізації загальнонаціональних інтересів і забезпечення гарантій та безпеки інвестиційної діяльності; оптимальності; послідовності; орієнтованості на світовий досвід функціонування фінансових ринків; єдності державного регулювання.
Для дієвості системи регулювання державою фондового ринку створюється відповідна структура та запроваджуються певні його методи (рис. 5.2).
Основними результатами другого етапу розвитку фондового ринку України можна вважати створення дієвої системи нагляду за дотриманням законодавства на ринку цінних паперів, створення системи реєстрації прав власності на цінні папери та системи розкриття інформації про емітентів та професійних учасників ринку цінних паперів.
За сукупністю кількісних показників національний фондовий ринок є досить масштабним. Станом на 01.01.2000 р. загальний обсяг емісій цінних паперів, зареєстрованих Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, становить 31, 682 млрд. грн. (табл. 5.3)
Акції є найбільш поширеним фінансовим інструментом на фондовому ринку України і їх частка в загальному обсягу випуску цінних паперів складає 97,95%. На сьогодні в Україні нараховується 35,26 тис закритих і відкритих акціонерних товариств (рис. 5.3)
Характерним є переважний випуск акцій у найбільших промислових регіонах України: Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Харківській областях, а також у місті Києві та Київській області (рис. 5.4)
Відкритими акціонерними товариствами з метою залучення додаткового капіталу, у 1999 р. здійснено 387 емісій на суму 1474,104 млрд. грн., що складає 18,49% від загального обсягу випуску цінних паперів. Закритими акціонерними товариствами здійснено 1972 емісій, а їх частка складає 34,68%. Частка випуску акцій у процесі приватизації та корпоратизації державних підприємств залишається досить значною і складає 19,81% (391 емісія).
Усталено зростає частка інституційних учасників фондового ринку (комерційних банків, інвестиційних фондів та компаній, страхових компаній) у загальному випуску акцій. Так, у 1999 році випуск акцій непромисловими підприємствами, порівняно з 1998 роком, зріс від 0,625 млрд. грн. до 1,029 млрд. грн., а їх частка зросла від 5,28 до 13% (табл. 5.4)
Мало використовується в Україні такий поширений на світових фінансових ринках інструмент як корпоративні облігації. У поточному році три емітенти зареєстрували у Комісії чотири випуски облігацій на загальну суму 132,188 млн. грн.
Прийняття Закону України від 15 липня 1999 року №977-XIV “Про внесення змін до деяких законів України з метою стимулювання інвестиційної діяльності” усунуло дискримінаційне оподаткування коштів, залучених шляхом випуску облігацій. Цей закон повинен стимулювати випуск корпоративних облігацій та деяких інших видів цінних паперів в Україні. Також цим законом більш чітко визначені правові засади оподаткування операцій на ринку цінних паперів.
Залучення коштів до бюджетів місцевих органів влади шляхом випуску облігацій місцевих позик на сьогодні не має широкого поширення в Україні. Значними були лише позики Одеської міської Ради (61 млн. грн.) та Автономної Республіки Крим (120 млн. грн.) 1997—1998 рр. Протягом 1999 р. в Україні не зареєстровано жодного випуску облігацій місцевих позик.
Серед основних причин, через які органи місцевого самоврядування не використовують ці фінансові інструменти, можна зазначити наступні:
відсутність кваліфікованих спеціалістів в органах місцевого самоврядування з питань випуску та обігу облігацій місцевої позики;
високі ставки на позикові кошти на кредитному ринку;
низькій рівень довіри з боку інвесторів до місцевих органів влади.
Розвиток фондового ринку, а також пошуки шляхів подолання кризи неплатежів, призвели до швидкого розвитку вексельного ринку. У зв’язку з цим можна констатувати, що правове поле вексельного обігу в Україні все ще залишається недосконалим, що і породжує значні фінансові зловживання.