library.if.ua

Міжнародна інвестиційна діяльність (2002)

5.2. Масштаби, тенденції і проблеми іноземного інвестування

Світовий досвід свідчить, що країни з перехідними економіками не в змозі вийти із економічної кризи без залучення і ефективного використання іноземних інвестицій. Акумулюючи підприємницький, державний та змішаний капітал, забезпечуючи доступ до сучасних технологій та менеджменту, іноземні інвестиції не тільки сприяють формуванню національних інвестиційних ринків, але й динамізують інші факторні ринки та ринки товарів та послуг. Крім того, іноземні інвестиції, як правило, сприяють заходам макроекономічної стабілізації, дозволяють вирішувати окремі соціальні проблеми трансформаційного періоду. Зрозуміло, що іноземне інвестування займає особливе місце і в структурі зовнішньоекономічних пріоритетів розвитку економіки України.

На сьогодні Україна використовує всі доступні конали зовнішнього фінансування економіки: прямі і портфельні інвестиції, офіційну допомогу розвитку, кредити (МВФ, Світового банку, ЄБРР, державні під гарантію Кабінету, приватні).

За даними Мінстату України за станом на 01.01.2001 р. в українській економіці працює більше 3,8 млрд дол. США прямих іноземних інвестицій. На душу населення припадає ПІІ менше, ніж в будь-якій іншій східноєвропейській країні, що переживає процес трансформації (за винятком Білорусі) (табл. 5.15).



Разом з тим, динаміка іноземного інвестування в економіку України є досить високою (табл. 5.16). За 2000 р. сукупний капітал нерезидентів в Україні збільшився до 3,8млрд дол. США (табл. 5.17)



Основними видами залучення інвестицій є грошові внески рухоме і нерухоме майно. Склад іноземних інвесторів в Україні формується за рахунок:

транснаціональних корпорацій;

аутсайдерів, що не витримали конкуренції в своїх країнах;

фірм з обмеженими фінансовими можливостями, які розраховують на швидку віддачу.

офшорних компаній з українським капіталом.

Географічна структура іноземного інвестування в Україні формується під впливом двох взаємопов’язаних груп факторів. З одного боку, її розвиток визначається глибиною зовнішньоекономічних зв’язків з традиційними партнерами (країни СНД з домінуванням Росії, окремі східноєвропейські та західні країни), а з іншого — потребою диверсифікації міжнародної інвестиційної діяльності.

Тривалий час відносно значними інвесторами української економки залишаються США Нідерланди, Німеччина, Великобританія, Росія (табл. 5.18). Показово, що реалізація лише проекту «АвтоЗАЗ-ДЕУ», вивела Південну Корею у 1999 р. на 6 місце серед найкрупніших інвесторів (186,2 млн. дол.)



Стосовну Кіпру як одного з крупних інвесторів України, то весь обсяг інвестицій у 1998 р. (біля 150,0 млн. дол. США) забезпечувався через схеми підприємств з іноземними інвестиціями — офшорних компаній, яких у цій країні зареєстровано 273 (табл. 5.19).



Галузева структура іноземних інвестицій формується переважно за рахунок харчової промисловості, внутрішньої торгівлі, машинобудування і металообробки, фінансових послуг (табл. 5.20)



Структура іноземного інвестування за регіонами України характеризується тим, що традиційно домінують м. Київ, Київська, Запорізька, Одеська, Дніпропетровська, Донецька і Полтавська області. Аутсайдерами ж у залученні прямих іноземних інвестицій у 1994 р. виступали Херсонська та Вінницька області (по 0,1% в загальному обсязі), а сьогодні — Хмельницька і Чернівецька області (табл. 5.21).



Динамізм розвитку іноземної інвестиційної діяльності в Україні спричинює те, що статистичні оцінки цього процесу швидко “старіють”, а тому повноцінний економічний аналіз інвестиційної діяльності ускладнений. Можна говорити, однак, про формування певних тенденцій (позитивних, негативних), які тією чи іншою мірою якісно характеризують розвиток прямого іноземного інвестування в Україну:

переважання партнерів з країн, що розвиваються, — за кількістю іноземних інвестицій — і партнерів із промислово розвинених країн — з огляду на розмір інвестицій; поступове збільшення частки інвестицій із країн СНД (Росія) та активізація використання капіталу із країн-офшорних зон ;

реалізація спільних інвестиційних проектів, як правило, на двосторонній основі;

орієнтація підприємств з іноземними інвестиціями (ПІІ) на виробництво товарів, якими світові ринки практично насичені (наприклад, комп‘ютерна техніка певних класів), та на сферу послуг;

обережність західних партнерів щодо великих інвестицій, що зумовлено відсутністю надійних гарантій їх захисту, наявністю прямого та непрямого контролю за такими інвестиціями, нерозробленістю стратегії і тактики виходу на практично незнайомий і раніше закритий ринок;

активність малих зарубіжних фірм, орієнтованих на швидку віддачу невеликих інвестицій або вигоду від разових операцій, нерідко суто посередницьких або відверто спекулятивних;

нерівномірність розподілу інвестицій за галузями при постійному зменшенні іноземного інвестування виробничої сфери;

зосередження іноземних інвестицій в декількох промислово розвинутих областях і в м. Києві в той час, коли потребу в них в однаковій мірі гостро відчувають всі регіони;

велика частка грошових і майнових внесків іноземних інвесторів у загальних обсягах інвестицій, слабке використання механізмів фінансового ринку для інвестування.

В умовах обмеженості ресурсів прямих іноземних інвестицій в економіці України важливого значення набуває оцінка результативності та потенційної можливості їх впливу на вирішення завдань, які офіційно були визначені пріоритетними для іноземного інвестування:

виробництво товарів широкого вжитку з орієнтацією на підвищення якості життя, культури споживання;

структурна перебудова економіки, створення сучасної галузевої структури на основі технологічного оновлення виробництва;

подолання залежності України від імпорту.

Аналіз свідчить про нереалістичність сподівань стосовно активної участі іноземних фірм в інвестуванні виробництва більшості видів споживчих товарів. Найбільш конкурентоспроможні у міжнародному масштабі корпорації переважно орієнтовані на використання глобальних експортних стратегій. Така орієнтація за відсутності збалансованої національної протекціоністської політики залишиться домінуючою на довгу перспективу. Крім того, увагу іноземних партнерів привертають такі особливості українського ринку, як невибагливість споживачів, можливість у цьому зв’язку продовжити життя товарам, які для західних ринків застаріли і перестали бути достатньо рентабельними. Водночас, розглядаючи варіанти використання інвестиційних форм участі іноземних фірм в насиченні внутрішнього ринку, необхідно враховувати специфіку збутових проблем українських підприємств. Це дозволить зменшити ймовірність “зворотного ефекту” прямих іноземних інвестицій, який призводить до стагнації національних виробників. У цілому ефективність реального використання іноземних інвестицій залишається низькою (у 1998 р. тільки 26,5% підприємств з іноземним капіталом випускали продукцію).

Щодо участі іноземних інвесторів у структурній перебудові слід зазначити, що їх в Україні цікавлять насамперед сировина, метал, прокат, вугілля, кокс, продукти хімічної промисловості, невикористані відходи та вторинні ресурси. Потенціал масштабної участі іноземних фірм у технологічному оновленні виробництва об‘єктивно стримується яскраво визначеною інтернальною орієнтацією їх інвестиційної поведінки.

Як показує аналіз українсько-зарубіжних підприємств з іноземними інвестиціями, переважає їх орієнтація на такі цілі:

постачання виробів іноземних фірм з наступним їх складанням і налагодженням, а не на створення високотехнологічних виробництв;

створення виробництв і виготовлення виробів, компонентів та запасних частин для підтримки в робочому стані підприємств, які створюються за участю іноземного капіталу;

використання виробництв, що володіють певними технологічними перевагами і перспективними напрацюваннями (як правило, підприємств ВПК, що підлягають конверсії);

створення підприємств, що забезпечують іноземним фірмам доступ до використання науково-технічного потенціалу українських підприємств та проектно-дослідницьких організацій.

Слід також мати на увазі, що через ці підприємства можливий відтік українських винаходів через їх недостатню патентну захищеність, відсутність досвіду українських партнерів у цій сфері.

Результативність підприємств з іноземними інвестицями щодо підготовки та підвищення кваліфікації національних кадрів неочевидна через їх природне прагнення використовувати місцевих працівників, які мають певну (як правило, високу) кваліфікацію; слабке використання передових техніки та технологій; орієнтацію на швидку віддачу вкладеного капіталу, коли затрати на солідну підготовку кадрів є невиправданими. Більше того, українсько-зарубіжні підприємства з іноземними інвестиціями можуть стати, на нашу думку, каталізаторами процесу “відпливу умів” з України.

В умовах, коли структура експортно-імпортної діяльності українсько-зарубіжних ПІІ фактично дублює усталену традиційну структуру зовнішньої торгівлі України, без значного цілеспрямованого збільшення масштабів іноземного інвестування важко сподіватись на вирішення третього із вищезгаданих завдань — подолання залежності від імпорту.

Таким чином, прямі іноземні інвестиції, по-перше, суттєво не впливають на стан національної економіки України через відносно незначні масштаби, а по-друге — активно не сприяють вирішенню завдань, які визначені для іноземного інвестування як пріоритетні.

Слід зазначити, що в умовах невідпрацьованої системи нормативно-правових актів, відсутності ефективної гнучкої системи контролю за діяльністю українсько-зарубіжних ПІІ деяких з них використовуються засновниками у суто корисливих цілях. Типовими випадками такого “бізнесу” є:

завищення реальної вартості вкладу іноземного партнера у статутний фонд ПІІ, використання обладнання, зафіксованого у статутному фонді, для отримання неоподаткованого прибутку (його незаконна реалізація, передача в оренду тощо);

використання ПІІ як підставної фірми для пільгового експорту продукції, виробленої на українських підприємствах; використання чужих експортних ліцензій, фіктивних сертифікатів походження продукції;

вивіз та приховування на рахунках зарубіжних банків валютної виручки (за підрахунками спеціалістів — приблизно 60—70% її загальної суми).

Лише вибірковий аналіз збитків, завданих національній економіці від приведених порушень, показує, що вони оцінюються у десятки і сотні мільйонів доларів США. Крім того завдання моральні збитки, формуючи відповідне ставлення до українсько-зарубіжних ПІІ в цілому.

Більше того, законодавча неврегульованість діяльності підприємств з іноземними інвестиціями може призводити і до більш значних економічних втрат. Так, пільги, якими користувались до останнього часу декілька спільних підприємств за законодавством 1992 р. (ст. 9 Закону України “Про іноземні інвестиції”) за оцінками СМБОУ призвели до втрат тільки від недоотриманих податків і зборів у розмірі більше 3 млрд. дол. США (табл. 5.22).



Загальні втрати бюджетних надходжень оцінюються фахівцями у розмірі 10 млрд. грн.

Пільги, котрі, з одного боку, формально мали законні підстави, з іншого боку:

захищали не іноземні інвестиції, а поточну діяльність спільних підприємств;

не були пов’язані ні з напрямами, ні з обсягами реально здійснених інвестицій;

були значно розширені за рахунок дочірніх підприємств СП.

За аналітичними висновками Антимонопольного комітету функціонування СП у пільговому режимі на найбільш привабливих ринках призвела до:

монополізації ринків м’яса птиці, окремих видів нафтопродуктів, суттєво і невиправдано обмежили конкуренцію на деяких інших ринках;

занепаду відповідних вітчизняних галузей економіки, зокрема птахівництва, переробки нафти, де існуючі потужності використовуються на 10—20%;

пільги у всіх гілках влади потужного лобі, яке забезпечувало збереження цих пільг протягом значного часу, незважаючи на суттєві негативні економічні наслідки.

Крім того, суттєво загальмувався процес іноземного інвестування, оскільки новостворені спільні підприємства не можуть користуватись аналогічними пільгами і тому апріорі є неконкурентоспроможними у багатьох сферах бізнесу на українському ринку.

Іноземні інвестиції, зокрема у формі спільних підприємств, досі не мають значного впливу і на процеси приватизації. Так, у 1993—1994 рр. зафіксовано лише кілька відповідних приватизаційних угод (тютюнові фабрики у Кременчузі, Прилуках, Львові, Черкасах, м’ясокомбінат в Одесі, Укррічфлот). В той час за даними Світового Банку кількість таких угод складала: у Польщі — 108, Китаї — 87, Угорщині — 81, Болгарії — 47, Естонії — 41, Румунії — 26, Росії — 21, Литві — 20. У 1995—1996 рр. Значущими прикладами прямої закупівлі акцій приватизованих підприємств іноземними інвесторами були лише інвестиції в тростянецької кондитерської фабрики «Україна» (80% статутного фонду) швейцарської компанії «Kraft Jakobs Sushard» та в хімічне підприємство «Азот» (30% фонду) ліхтенштейнської компанії «Thermosyntex».

Суттєві іноземні інвестиції очікуються у 2001—2002 рр. у зв’язку з приватизацією великих підприємств, зокрема, “Укртелекому”, енергокомпаній, інших підприємств стратегічного значення.

Показовим прикладом може слугувати продаж у березні 2000 р. 30% акцій ВАТ “Миколаївський глиноземний завод”. Переможцем конкурсу стала компанія “Український алюміній”, котра запропонувала за пакет 547,2 млн. грн. при стартовій ціні 115,0 млн. грн. Згідно фіксованих умов конкурсу “Український алюміній” повинен забезпечити будівництво в Україні заводу з виробництва первинного алюмінію (з 2002 р.), погасити заборгованість НГЗ перед бюджетом (7 млн. грн.), збільшити обсяг щорічного випуску глинозему до 1,3 млн. т.

З ряду об’єктивних та суб’єктивних причин у 1997—1999 рр. започатковано практику портфельних запозичень на міжнародних фінансових ринках (табл. 5.23).



Перша фідуціарна позика була отримана Україною 11 серпня 1997 року (сума з процентами 450 млн. доларів). Організована вона була банком Notura International з терміном погашення 1 рік (дата погашення 11 серпня 1998 р.). Тоді Україна отримала біля 397 млн. доларів. У жовтні 1997 року країна отримала комерційну позику також на один рік від банку Chase на загальну суму 109 млн. доларів (комісійна винагорода банку 0,75%). Реально отримано біля 99 млн. доларів.

У грудні 1997 року та в серпні 1998 року було випущено два транші деномінованих у гривні хеджируваних цінних паперів. Умови обох випусків було приблизно однаковими. Грудневий випуск мобілізував 750 млн. гривень через Merrill Lynch, а серпневий випуск — близько 330 гривень через ING Barings Bank.

Міністерством фінансів було випущено три групи єврооблігацій: DM750 (11 лютого 1998 р.), DM250 (17 квітня 1998 р.), ECU500 (15 березня 1998 р.).

Несприятлива кон’юнктура на ринку єврооблігацій, а також в цілому невдалий досвід виходу України на цей ринок значно звузили можливості подальшого використання цього джерела зовнішнього фінансування. З різних причин невтішними були і спроби організації муніципальних займів із залученням іноземних інвесторів.

Найбільш показовою в негативному плані була місцева позика м. Одеси у травні 1997 р. терміном на 1 рік на загальну суму 61 млн. грн. з доходністю 50% річних. Біля 70% облігацій придбали нерезиденти. Однак в установлені терміни було виплачено лише 250 тис. грн., а до кінця 1998 р. ще біля 1,2 млн. грн. Рейтингові агентства зафіксували дефолт, в результаті чого м. Одеса надовго признана неплатоспроможною, що в свою чергу суттєво знизило шанси інших міст на запозичення на міжнародних ринках.

Перші спробі виходу на євроринок зробили і окремі підприємства України. Так, у 1998 р. акції АТ «Азот», АТ «Центренерго», АТ «Укрнафта», АТ «Маріупільський металургійний комбінат ім. Ілліча», АТ «Сумське НВО ім. Фрунзе», АТ «Запоріжтрансформатор» через GDR котувались на Берлінській фондовій біржі, а АСК «Укррічфлот» — на Віденській фондовій біржі.

Слід зазначити, що депозитарні розписки, зайнявши своє місце у світовій індустрії цінних паперів, привертають до себе увагу практично всіх груп інвесторів. Україна, з її економічним потенціалом, з одного боку, викликає зацікавленість з боку зарубіжних інвесторів, з іншого боку — реалізація програм випуску депозитарних розписок є надійним та зручним механізмом отримання справедливої ціни за акції українських елементів, засобом підвищення їхньої ліквідності та шляхом залучення відносно дешевих інвестиційних ресурсів на міжнародних ринках капіталів. Про це, зокрема, свідчить досвід сусідніх країн: Росії, Польщі, Чехії, Словаччини.

Вже у 1995 році в Україні почали з’являтися представники іноземних банків, щонайбільш активно працюють на ринку АДР (The Bank of New York, Bankers Trust Company, Chase Manhattan). Однак, реально на міжнародні ринки через АДР українські емітенти вийшли у 1998 р. Насьогодні на міжнародних ринках обертаються депозитарні розписки: «Азовсталі»; «Дніпроенерго»; «Укрнафти»; «Старолу»; Нижноднепровсього трубного забоду»; «Центренерго»; Жидачевського целюлозно-паперового комбінату»; «Полтавського ГОКу»; «Запоріжтранспорматору»; «ММК ім. Ілліча»; «Азоту» (Черкаси); «Сумського НПО ім. Фрунзе»; «Запоріжсталі»; «Укррічфлоту».

Проблеми випуску АДР українськими підприємствами виникають, на наш погляд, із наступного:

американські інвестори розглядають їх переважно як спекулятивний інструмент, що сприяє диверсифікації капіталу у загальному інвестиційному портфелі, а українські емітенти, перш за все, розраховують на залучення додаткового капіталу. Цікаво, що одним з суттєвих мотивів використання американськими менеджерами цих паперів виступає неспівпадіння періодів спаду та підйому на світовому та українському фондових ринках;

переваги виходу на американський фондовий ринок на практиці не завжди перекривають витрати на виконання завищених вимог американської Комісії з Цінних Паперів та Фондових Бірж з приводу звітності для випуску АДР. Крім того, за сучасних умов АДР українських підприємств не потрапляють до світових комерційно-торговельних систем і тому інвестори купують, як правило, незначні їх пакети. Навіть участь солідного андеррайтера не гарантує успіху, оскільки інформація про українські підприємства не є загальнодоступною, а їх популярність серед зарубіжних брокерів тривалий час буде невеликою;

крім АДР існують інші (простіші та дешевші) способи залучення інвестицій на світових фінансових ринках. Хоча американський ринок є найбагатшим, значні ресурси є і в інших країнах, наприклад, в Англії. У межах Лондонської фондової біржі існує свій альтернативний інвестиційний ринок (АІМ), де процедурні вимоги значно нижчі. Важливо, що працюючі там інвестори готові вкладати кошти у корпоративні цінні папери, котрі не котируються на організованих фондових ринках;

реальною альтернативною АДР є пряме кредитування та робота із стратегічними інвесторами. У ряді випадків доцільніше орієнтуватись на капітали венчурних та інших спеціальних фондів. Цікавим у цьому плані є досвід російських підприємств, наприклад, трирічна угода СБС та Banque Indosuez щодо випуску декількох траншів дисконтних єврооблігацій на суму 100 млн. дол. США. Перші два транші сукупним обсягом 50 млн. дол. США було розміщено за допомогою європейських розрахункових центрів (люксембурзького Cedel Bank та брюсельського Euroclear). Аналогічну схему розміщення цінних паперів обрав банк «Російський кредит»;

альтернативою випуску АДР є випуск Українських депозитарних сертифікатів (УДС або UDC), здійснення яких відбувається через банк ING Barings. УДС дозволяють невелювати іноземним ісвесторам певні властиві українському ринку недоліки при умові, що розрахунки здійснюються у триденний строк у міжнародно визначених системах Euroclear та Depository Trust Company. Перевагою УДС є те, що безпосередньо враховуються місцеві умови, хоча відповідні програми можуть бути реалізованими лише крупними інституційними інвесторами. На російському ринку ING Barings здійснив випуск цілої низки аналогічних УДС Російських депозитарних сертифікатів (РДС), серед яких РДС ГУМу. АвтоВАЗу, Ростелекому, Лененерго, Мосенерго, Норільського нікелю та інших. Свої проекти створення похідних паперів на російські акції розробляв також Bank Eurasia.

Слід зазначити, що підприємствам, котрі вирішили випускати АДР, потрібно вважати не тільки на критерії інвестиційної привабливості, але й на поточний стан регіонального фінансового ринку та макроекономічні індикатори країни в цілому. Необхідно врахувати і тенденції розвитку сучасного світового фінансового ринку. Зокрема, спостерігається переважання сукупної пропозиції портфельних інвестицій над їх попитом. Характерним при цьому є регіональна специфіка та особливості окремих країн. Так, з пенсійних фондів 11-ти європейських країн найменш консервативними у 1990-і роки були фонди Бельгії, Великобританії, Швейцарії (в структурі їх активів частка іноземних акцій та облігацій коливалась у межах від 17,0% до 41,0% від загальної суми вкладень), а найменш ризиковану політику міжнародної диверсифікації інвестиційних портфелів впровадили Норвегія (0%), Італія (2,0%) та Швеція (9,0%). Характерною є тенденція галузевої концентрації ресурсів портфельних інвесторів, наприклад, у телекомунікації.

Варто пам’ятати, що виступаючи перспективним методом залучення інвестицій, депозитарні розписки все одно є лише невеликим фрагментом у довгостроковій програмі фінансового оздоровлення та розвитку підприємства, яка може тривати в середньому від 3 до 10 років. У цьому плані актуальними стають проблеми використання депозитарних розписок у процесі приватизації. В принципі вищому менеджменту українських компаній це дозволяє знизити ризики конкурентного поглинання акціонерних товариств (скупка контрольного пакету акцій або блокуючого пакету), оскільки депозитарні розписки, як правило, розраховані на портфельних, а не стратегічних інвесторів. Одночасно, це породжує передумови для навмисного затягування строків приватизації, що актуалізує питання суттєвого удосконалення національної нормативно-правової бази.

Для розвитку іноземного інвестування важливе значення має взаємодія України з міжнародними фінансово-кредитними організаціями — насамперед з Міжнародним валютним фондом, Світовим та Європейськими банками реконструкції та розвитку, Європейським Союзом. (табл. 5.24) Ефективне співробітництво з ними допомагає запроваджувати програми фінансової стабілізації та залучати пільгові кредити в економіку країни. Стратегія міжнародних фінансових організацій спрямована на підтримку таких напрямів реформ, як розвиток приватного сектору, структурна перебудова державного та фінансового секторів, програми соціального захисту, охорону природного навколишнього середовища.



Кредитування з боку МВФ має не тільки безпосереднє значення, але й є сигналом для приватних інвесторів, котрий дає їм зрозуміти, що ризик вкладення коштів в економіку країни не дуже високий. МВФ висуває ряд умов надання позик та кредитів Україні: стабілізація економіки, зниження бюджетного дефіциту, стримування інфляційних процесів, зменшення дотацій збитковим підприємствам та галузям, засоби по нормалізації платіжної дисципліни та виконання зобов’язань перед зовнішніми кредиторами, офіційне використання реального обмінного курсу національної валюти, реалізація програми перебудови та приватизації. Головною умовою є реальне здійснення ринкових реформ протягом двох-трьох років, що гарантує повернення кредиту та послідовність у реалізації реформ.

МВФ використовує декілька різновидів механізмів надання фінансової допомоги Україні. Звичайне кредитування — це програми stand-by і розширеного кредитування — EFF; пільгове кредитування — механізм фінансування системних перетворень — STF. Компенсаційне і надзвичайне кредитування — ССFF. Додаткове резервне кредитування — SRF (табл. 5.25).



Слід зазначити, що у вересні 1999 р. фінансування України Міжнародним валютним фондом було припинено через невиконання українською стороною параметрів розширеного фінансування EFF. У лютому-березні 2000 р. виникли певні проблеми у взаємовідносинах з МВФ через підозри у нецільовому використанні кредитних ресурсів, досить неоднозначно висловлені у зарубіжній пресі, перш за все у Finantional Times. Продовження кредитування було поставлено в залежність від результатів міжнародної аудиторської перевірки діяльності НБУ України у 1997—1999рр. У 2001 р. кредитування України з боку МВФ було відновлено.

Однак проблема співпраці України з міжнародним валютним фондом має більш широкий контекст. З одного боку, слід враховувати, що МВФ практично став інститутом довготермінового кредитування країн в обмін на погоджені зміни в макроекономічній політиці країн-реципієнтів. Так, 11 країн використовують кредити МВФ на протязі 30-ти років, 32 країни — 20—29 рр., 41 країна — 16—19 рр. Країнам переважно пропонується знизити темпи інфляції, зменшити частку державного регулювання, дозволити західним банкам і брокерським конторам відкривати філії в країні, підвищити кількість іноземних утримувачів акцій, спростити процедуру прямого інвестування — одним словом відкрити економіку і зняти будь-які протекціоністські обмеження, тоді як, наприклад, післявоєнна Японія і Великобританія та інші розвинуті країни для виходу із кризи проводили політику захисту вітчизняного виробника. Однак проблема доцільності співпраці країн-боржників з МВФ і дотримання вимог іноземних кредиторів щодо державної економічної політики дискутується лише у теоретичному плані, оскільки, відмова від співпраці з МВФ на сьогодні веде до виключення країни із світових фінансових кіл і неможливість отримання нових кредитів не лише від міжнародних фінансових організацій та держав, але і від приватних кредиторів. З іншого боку, МВФ виявився глобально неспроможним, зокрема у запобіганні та нейтралізації наслідків сучасної фінансової кризи. Більше того, можна говорити і про власний “внесок” у розвиток цієї кризи, тому слід очікувати кардинальних змін у політиці МВФ, яка критикується як країнами-донорами, так і країнами-реципієнтами. На сьогодні, поки що по відношенню до Росії, мова йде не просто про непродуктивне, а про шкідливе використання багатомільярдних фінансових ресурсів.

Слід також акцентувати увагу на те, що у структурі зовнішнього державного боргу складова міжнародних фінансових організацій становить більше 40% (4,8 млрд. дол. США із 11,5 млрд. дол. США), в тому числі МВФ — 2,8 млрд. дол. США.

Очікуються суттєві зміни не тільки в керівництві, а і в кредитній політиці МВФ з її переорієнтацією на короткотермінові стабілізаційні позики. Довгострокові інвестиційно-кредитні проекти можуть перейти в компетенцію Світового банку.

Портфель спільних з Світовим банком проектів розвитку економіки України покривав цілий спектр економічних реформ і передбачав реалізацію протягом 1996—1999 років більше 30 програм загальним обсягом близько 4 млрд. дол. США. В рамках цієї роботи здійснюється 7 кредитних угод, в тому числі: проект розвитку підприємств (300 млн. дол.); проект реструктуризації вугільної галузі (300 млн. дол.); експериментальний проект у вугільній галузі (15,8 млн. дол.); проект реструктуризації галузі сільського господарства (300 млн. дол.); проект розвитку ринку електроенергії (317 млн. дол.); проект реабілітації гідроелектростанцій (114 млн. дол.); проект розвитку насінництва (32 млн. дол.). Розпочинається реалізація інших важливих проектів: реформи державного управління, реформи пенсійної системи, реформи бюджетних витрат, структурної перебудови фінансового сектора, другого етапу проекту розвитку підприємств, реформи газового сектору.

У цілому Кредити Світового банку є досить привабливим джерелом зовнішнього фінансування, направленим як на покриття дефіциту державного бюджету, так і на потреби економіки України. Згідно класифікації Світового банку, Україна відноситься до третьої категорії країн (середній рівень прибутків). Для таких країн термін погашення кредитів становить 17 років з пільговим періодом 5 років, під час яких виплачуються лише проценти. Ставка процентів при цьому може бути як фіксованою, так і плаваючою, прив’язаною до ставки LIBOR. Проценти по позиках Світового банку, які були залученими Україною, зараз виплачують по плаваючій ставці. З урахуванням загальної маржі Світового банку, процентна ставка для України складає біля 6,5% річних.

Іншим джерелом пільгового фінансування інвестиційних проектів є позики Європейського банку реконструкції і розвитку, які надаються на 3—5 років по ставці LIBOR + 1%.

ЄБРР було створено 25 травня 1990 р. на підставі угоди про надання сприяння реформам у країнах центральної Європи в умовах переходу до ринкових відносин. ЄБРР є комерційним банком, тому умови надання цим банком кредитів суттєво відрізняються від умов кредитування МБРР та МВФ. Основними об’єктами є самоокупні проекти.

Напрямами підтримки, яка здійснюється ЄБРР, є:

Надання прямих кредитів та участь у спільному (з іншими кредиторами) фінансуванні.

Інвестування акціонерного капіталу підприємств приватного та державного сектора.

Гарантоване розміщення цінних паперів, випущених приватними та державними підприємствами.

Полегшення доступу підприємствам до внутрішніх та міжнародних ринків капіталу шляхом надання гарантій, фінансових консультацій та сприяння в інших формах.

Надання або участь у позиках та надання технічного сприяння для реконструкції й розвитку інфраструктури.

У своїй діяльності ЄБРР керується такими основними принципами:

Банк не повинен конкурувати з іншими організаціями.

Банк спеціалізується на сприянні у проведенні реформ країнами з плановою економікою.

ЄБРР вкладає кошти головним чином у приватний сектор.

Крім того, ЄБРР висуває до позичальників такі вимоги:

Позичальник або представник банку повинен подати бізнес-план використання та повернення кредиту.

Кредит надається під заставу, що перевищує суму кредиту у 1,5-2 рази.

Позичальник або банк, як гарант, повинні ввійти у проект з власним капіталом у відношенні 70:30

Кількість робочих на підприємстві повинна бути до 500 чоловік.

Розмір власних активів підприємства повинен бути не більшим ніж US$2,5 млн.

Мінімальна сума кредиту по лінії ЄБРР — US$50 тис., максимальна — US$2,5 млн.

ЄБРР визначив стратегію співробітництва з Україною та розробив загальний план сприяння реформам в Україні, згідно з яким, 2/3 засобів, що виділяються, приходяться на кредити, 1/3 — на здійснення технічної допомоги.

Останнім часом ЄБРР розширив технічну допомогу з розробки проектів та їх реалізації. Серед проектів, опрацьованих з ЄБРР, можна виділити:

Спорудження міжнародного аеропорту Бориспіль.

Проект з реконструкції волоконно — оптичної лінії зв’язку (ITUR).

Кредит на розвиток малого та середнього бізнесу в Україні.

Проект створення енергоринку в Україні.

Значним джерелом зовнішнього фінансування стало залучення і використання іноземних кредитів під гарантії Кабінету Міністрів України. Успіх на цьому кредитному ринку можна було досягти, забезпечивши жорсткий і прозорий порядок державного гарантування іноземних кредитів з їх орієнтацією, в першу чергу, на довгострокові інвестиційні проекти, чого не вдалося зробити останніми роками. За 1992—1998 рр. було залучено більше 3,2 млрд. дол. США іноземних кредитів у межах 15 кредитних ліній, підписано 8 нових міжнародних угод по залученню ще близько 1 млрд. дол. США іноземних кредитів. З початку дій кредитних угод із держбюджету сплачено 1,4 млрд. дол. США (93% заборгованості), в тому числі у 1998 р. — 260,1 млн. дол. США при відшкодуванні витрат в сумі 14,4 млн. дол. США (5,5%).

Технічна допомога Україні надається переважно Європейським Союзом за програмою ТІСІС (технічна допомога країнам колишнього СРСР), а також так званими двосторонніми донорами, в першу чергу, США (через Американське агентство міжнародного розвитку).



Література

Губський Б. В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. — К.: Наукова думка, 1998.

Инвестиции в Украине. Под ред. С. Н. Вакарина. — К.: Конкорд, 1996.

Лук’яненко Д. Г., Білошапка В. А., Пестрєцова О. І. Спільні підприємства в Україні: Організація і умови ефективного розвитку: Підручник / За ред. Д. Г. Лук’яненка. — К.: вид-во «Хвиля-Прес”, 1995.

Мозговой О. Н. Фондовый рынок Украины. — К.: УАННП “Феникс”, 1997.

Моніторинг інвестиційної діяльності в Україні. — К.: ПК “Принт Експрес”, 1999, №1, №2, 3, 4.

Пахомов Ю. М., Лук’яненко Д. Г., Губський Б. В. Національні економіки в глобальному конкурентному середовищі. — К.: України, 1997.

Пересада А.А. Інвестиційний процес в Україні. — К.: Вид-во Лібра, 1996.

Прямі іноземні інвестиції за 1992—1999 рр. — К.: Міністерство статистики України, 1999.

Україна за роки незалежності. — 2-е видання, переробл., допов. та розшир. — К.: Нора-Прінт, 1999.