library.if.ua

Міжнародний ринок грошей і капіталів

9.2 Формування капітальних ресурсів МВФ

Капітал Міжнародного валютного фонду формується за рахунок внесків держав-членів, які проводяться ними по підписці. Кожна країна-учасник має квоту, виражену в спеціальних грошових одиницях, які отримали назву SDR, або українською мовою СПЗ (спеціальні права запозичення). Розмір квоти визначається з врахуванням економічного потенціалу країни й її питомої ваги у світовій економіці та торгівлі. Залежно від цих важливих економічних параметрів розподіляються квоти між країнами-членами МВФ дуже нерівномірно – у одних квота велика, а у інших – маленька.

Але які б масштаби не мала квота, вона завжди є ключовою ланкою у взаємовідносинах між країнами, які входять до складу МВФ. Її радикальне значення полягає в тому, що від неї залежить сума внеску в статутний капітал Фонду, можливість отримання певних розмірів кредитів від МВФ, а також кількість голосів, які має країна при рішенні питань в органах управління Фонду.

Розміри квот переглядаються згідно з статутом МВФ через кожні п’ять років. Це робиться з метою встановлення, чи не потрібно збільшити квоти в результаті зростання масштабів світового господарства або збільшення економічного потенціалу країн-учасниць і зростання їхньої ролі у світовій економіці. За час існування Фонду було здійснено декілька таких переглядів. Спочатку розміри квот були визначені на Бреттон-Вудській конференції. За її рішеннями країни повинні були робити внески в статутний капітал Фонду в розмірі 25% квоти в золоті, а решту в національних валютах країн-членів Міжнародного валютного фонду.

Після прийняття Ломейських угод в середині 70-х років до статуту Фонду були внесені поправки стосовно порядку оплати своєї квоти. У відповідності з цими поправками, які вступили в силу 1 квітня 1978 року країни-члени МВФ були звільнені від необхідності робити 25% внесків в рахунок своєї квоти в золоті. Віднині ця частина квоти повинна була сплачуватись або у вільно конвертованих валютах, або в СПЗ. Решта 75% квоти може вноситись національною валютою. Така пропорція між частками внесків країн-членів у капітал Фонду в резервних активах (ВКВ чи СПЗ) і національних валютах визначається Радою керівників. Але їхні повноваження в цьому питанні не безмежні. Згідно з статутом МВФ керівники не мають права встановлювати величину сплати в резервних активах в розмірі, який перевищує 25% квоти країни-члена МВФ.

Внески країн за підпискою в статутний капітал Фонду мають тенденцію зростати, що призводить до його постійного розширення. В тому ж напрямку діє й вступ до Фонду нових країн, в тому числі колишніх радянських республік. В результаті цих явищ власний статутний капітал Фонду на кінець 1995 року склав 100 млрд. доларів. А на кінець 1999 року він вже становив 145 млрд. 321 млн. СПЗ.

Однак МВФ оперує не тільки власними, але й залученими коштами. Статут Фонду припускає, що в доповнення до власного капіталу, який формується на основі підписки країн-членів, він має право використовувати також позичені кошти, якщо вважає необхідним для розширення своєї діяльності поповнити запаси своєї валюти. Фонд може отримувати позичені кошти з будь-яких джерел, тобто брати їх як в державних установах, так і на приватному ринку позичкових капіталів. Зокрема, Міжнародний валютний фонд отримує позики у центральних банків країн-членів, у їхньому казначействі, у Банку міжнародних розрахунків.

Помітну роль в розширенні кредитних можливостей Фонду зіграла Генеральна угода про позики (General Arrangements to Borrow – GAB), підписана в січні 1962 року в Парижі Міжнародним валютним фондом та десятком найбільших держав Заходу. Вона передбачала надання Фонду на постійно відновлювальній основі позик з метою попердження чи подолання розладу міжнародної валютної системи. В свою чергу, отримавши позичені кошти від одних учасників угоди, МВФ міг надати їх у позику іншим учасникам угоди, які мають потребу в валютних коштах. Ця угода вдосконалювалась і поновлювалась кожні п’ять років.

У 1997 році Виконавча рада МВФ ухвалила Нову угоду про позики (New Arrangements to Borrow – NAB). Нова угода не замінює Генеральної угоди про позики, а лише доповнює її.

Крім того у 70-ті роки було створено ряд спеціальних фондів – нафтовий, довірчий, фонд Віттевеєна та інші, через які МВФ отримує додаткові кошти у вигляді позик спеціально для фінансування своєї допомоги окремим країнам-членам. Наприклад, через довірчий фонд надаються кредити на тривалий термін під пільгові проценти. Тут МВФ виступає в ролі посередника, отримуючи позичкові кошти від одних держав і надаючи їх іншим країнам-позичальникам, над валютною політикою яких він встановлює свій контроль.

В цілому позичені кошти, отримані Міжнародним валютним фондом з різних джерел у 1995 році, складали 30 млрд. доларів.

В кінці 60-х – початку 70-х років темпи зростання міжнародної торгівлі переважали зростання золотовалютних резервів. Нестачу міжнародної ліквідності не могли перекрити і запаси валюти Міжнародного валютного фонду. Ці обставини спонукали країни до утворення в тому чи іншому вигляді наднаціональних платіжних засобів. Початковим етапом розвитку даної тенденції було заснування нового платіжного засобу у вигляді спеціального механізму – SDR (Special Drawing Rights – спеціальні права запозичення – СПЗ). Угода про утворення СПЗ вперше була прийнята у жовтні 1969 року на сесії МВФ, а з 1 січня 1970 року ця система була введена в дію.

СПЗ являють собою спільно створені країнами-учасницями МВФ міжнародні кредитні резервні й платіжні засоби, призначені для поповнення офіційних валютних резервів, врегулювання сальдо платіжних балансів, розрахунків з Міжнародним валютним фондом, а також для зіставлення вартості національних валют. Мета СПЗ полягала насамперед в тому, щоб створити нові міжнародні активи в доповнення до існуючих резервів, але створити їх у такий спосіб, який би не вимагав додаткового реального внеску коштів.

Наново створені міжнародні активи у вигляді СПЗ не мають нічого спільного з емісією звичайних національних грошових знаків. Вони не мають ні самостійної вартості, ні реального забезпечення, оскільки їхній випуск здійснюється Міжнародним валютним фондом без будь-якого забезпечення їх золотом, валютою чи товарами. Їхня емісія відбувається у вигляді записів на спеціальних рахунках МВФ і тільки у тому випадку, якщо Виконавча рада Фонду приходить до висновку, що на даному етапі розвитку світової економіки і торгівлі виникла довгострокова нестача міжнародних ліквідних резервів та виникла гостра потреба в їхньому поповненні. Отже, СПЗ – це не фізично існуючі міжнародні валютні ресурси, а активи, які мають умовний характер – запис на банківських рахунках. Спеціальні права запозичення не мають реального забезпечення й існують виключно за рахунок міждержавної домовленості країн-членів Міжнародного валютного фонду.

Утримувачами спеціальних записів на рахунках МВФ у валюті СПЗ можуть бути країни-члени, а за рішенням Ради керівників, яке прийняте більшістю голосів у 85%, і країни, які не є членами фонду, а також міжнародні, регіональні й національні банки, валютні установи й інші подібні організації, які мають офіційний статус. В той же час комерційні банки і приватні особи не можуть бути утримувачами валютних коштів у СПЗ на рахунках МВФ.

Перший випуск СПЗ був проведений у 1970-1973 роках на суму 9,3 млрд. СПЗ, а другий – в 1979-1980 роках на суму в 12,1 млрд. СПЗ. При цьому дві третини загального обсягу отримали промислово розвинуті країни, а одна третина припала на частку країн, що розвиваються. Розподіл валюти у формі СПЗ відбувається на основі певних принципів. Міжнародний валютний фонд виділяє країнам-членам суми у вигляді записів на спеціальних рахунках пропорційно їхнім квотам в МВФ. Країни-члени Фонду включають ці суми до ліквідних резервів своїх центральних банків і можуть використовувати їх разом з золотом та резервними національними валютами для покриття дефіцитів платіжних балансів, для розрахунків між собою по операціях і угодах, а також з самим Фондом.

При цьому самі записи в СПЗ не функціонують в якості платіжного засобу і безпосередньо не застосовуються в міждержавних розрахунках. Володіння лімітом СПЗ не дає країні можливості придбати у інших країн в обмін на свої СПЗ конвертовану валюту, в якій в даний момент виникає потреба для здійснення зовнішніх платежів, для сальдування свого платіжного балансу. В підсумку проведення цієї обмінної операції обсяг СПЗ збільшується у країни, яка видала реальну конвертовану валюту, і зменшується у країни, яка отримала цю валюту. Але СПЗ можуть використовуватися не тільки для покриття дефіцитів платіжних балансів, але й для придбання власної валюти у інших країн для погашення своєї іноземної заборгованості чи для поповнення своїх офіційних валютних резервів.

Хоча СПЗ і не мають власної вартості, проте при обміні їх на конвертовану валюту враховується їхній штучний вартісний зміст, який присвоює їм Міжнародний валютний фонд. Спочатку була здійснена прив’язка СПЗ до золота через американський долар, а саме золотий зміст СПЗ був зафіксований на рівні 0,888671 грама, що відповідало золотому змісту долара до його девальвації в грудні 1971 року. З липня 1974 року Міжнародний валютний фонд ввів новий метод визначення штучної вартості СПЗ, який спочатку будувався на вартості кошика валют 16 країн, зовнішня торгівля яких складала в 1968-1972 роках не менше 1% загального обсягу світового товарообороту. З січня 1981 року в необхідному наборі валютного кошика залишили тільки п’ять валют, питома вага яких була визначена в таких масштабах: долар США – 42%, німецька марка – 19, японська ієна – 14, англійський фунт стерлінгів і французький франк – по 12%. Залежно від зміни економічної ролі країн питома вага кошикових валют коригується через кожні п’ять років.

Щоб надати спеціальним правам запозичення вагомого валютного характеру, за рішенням МВФ на активи країн-членів, які виражені у СПЗ, нараховуються проценти. Спочатку процентна ставка була встановлена на рівні 80% від ринкової ставки, а з 1 липня 1981 року вона була підвищена до 100% ринкової ставки. З 1983 року процент по СПЗ встановлюється щонедільно. Його величина представляє собою комбіновану ринкову процентну ставку, яка є середньозваженою процентних ставок по короткострокових грошових зобов’язаннях на внутрішніх ринках п’яти країн – США, Великобританії, Німеччини, Франції та Японії, тобто тих країн, які формують валютний кошик СПЗ.

Після появи спеціальних прав запозичення деякі економісти на Заході стали говорити про можливість замінити цими рахунковими одиницями як резервні валюти, так і золото. Однак ці твердження не відповідають дійсності. Так, СПЗ не можуть виконувати тих функцій, які притаманні національним валютам. Хоча останні нерідко інфляційно знецінюються, але вони завжди мають певну купівельну силу, на них можна що-небудь купити. На відміну від цього спеціальні права запозичення представляють собою прості розрахункові одиниці, які знаходяться на рахунках центральних банків у МВФ, і жодна приватна особа не може отримати їх в своє розпорядження і використати для здійснення платежів.

Ще в меньшій мірі СПЗ можна порівняти з золотом. Жовтий метал є найбільш надійним інструментом для здійснення кінцевих міжнародних розрахунків, для сальдування платіжних балансів. Золото – це світові гроші. Навпаки, в силу цілого ряду обставин спеціальні права запозичення не можуть бути світовими грошима. Насамперед, СПЗ – це всього лише бухгалтерський запис на рахунках МВФ, вони є штучно створеним резервним засобом, який не має самостійної вартості, й уже за однією цією ознакою не може порівнюватись з золотом. По-друге, емісія спеціальних прав запозичення не забезпечується матеріальними цінностями. Запис же на рахунках в МВФ швидше нагадує поточні рахунки в банку, відкриті без реального внеску коштів. По-третє, СПЗ вільно не функціонують в рамках світової валютної системи, а є лише засобом розрахунків між центральними банками. По-четверте, на відміну від золота, яке обертається вільно, операції в СПЗ проводяться під контролем Міжнародного валютного фонду.

Таким чином, спеціальні права запозичення навіть після декількох десятиріч зі дня їхнього введення все ще не змогли затвердитися в якості справжніх міжнародних грошей. Пануючі позиції в цьому відношенні залишаються за національними резервними валютами.