library.if.ua

Міжнародний ринок грошей і капіталів

9.3 Механізм надання кредитів

Міжнародний валютний фонд мобілізує грошові кошти шляхом підписки країн, які роблять певні внески в загальний капітал, за допомогою позик, а також шляхом емісії спеціальних прав запозичення. Всі ці кошти зосереджуються на Рахунку загальних ресурсів (General recources account), за посередництвом якого Фонд проводить свої фінансові операції. Згідно з твердженнями, які публікуються в бюлетнях Фонду та інших друкованих матеріалах, сконцентровані в його сейфах грошові кошти використовуються для підтримки перебудови економічної політики країн-членів. Роблячи тим самим цей процес менш болючим в порівнянні з тим, яким він був би без цієї діяльності.

Техніка надання кредитів фактично представляє собою процес купівлі-продажу валюти. Зацікавлена країна отримує у МВФ необхідну їй вільно конвертовану валюту чи СПЗ в обмін на свою національну валюту. В результаті проведення цієї операції у Фонда збільшуються запаси валюти країни-члена, яка отримала кредит і одночасно зменшується запас валют інших країн чи спеціальних прав запозичення на суму, отриману в своє розпорядження країною-позичальником. Якщо прийняти до уваги той факт, що в ролі покупця виступають головним чином держави з неконвертованою валютою, то виходить, що МВФ продає країнам-позичальникам вільно конвертовану валюту під запас відповідних сум неконвертованих національних валют, на які в даний момент немає попиту і які внаслідок цього залишаються у Фонді. При сплаті боргу країни-позичальники викуповують національну валюту.

Міжнародний валютний фонд проводить свої фінансові операції тільки з країнами-членами, точніше, з такими їхніми офіційними органами, як центральні банки, казначейства чи валютні стабілізаційні фонди. Доступ до грошових ресурсів Фонду залежить, в першу чергу, від масштабів потреб країни в коштах для оздоровлення платіжного балансу, а потім й від ступеня її готовності погодитись не тільки з загальними економічними вимогами, але й з умовами, які висуває адміністрація Фонду. Так згідно з статутом, який діє сьогодні, важливою кількісною умовою є вимога, щоб загальна сума валюти даної держави, що знаходиться в активах МВФ, не перевищувала 200% величини її квоти, включаючи й ті 75% квоти, які були внесені країною за підпискою. Правда, у виключних випадках обмеження на використання валютних коштів може тимчасово призупинятися. Тоді МВФ надає країнам, які мають потребу, іноземну валюту понад встановлених лімітів.

Звичайно Міжнародний валютний фонд надає кредити на термін від 3 до 5 років. Після закінчення встановленого періоду країна-позичальник зобов’язана повернути Фонду вільно конвертовну валюту чи кошти у СПЗ і отримати назад свою національну валюту. Крім цього країна-позичальник з покращенням стану її платіжного балансу і зростанням валютних резервів повинна достроково викупити надлишкову для Фонду свою національну валюту. З свого боку Фонд має право зобов’язати цю країну виконати дану операцію. Кредити однієї країни-позичальниці вважаються також погашеними і в тому випадку, коли її національна валюта, яка знаходиться у Фонда, купується іншими країнами-членами.

З часом суворо обмежені правила запозичення валютних коштів були розширені й доповнені багатьма постановами у зв’язку зі зростаючою необхідністю сальдування платіжних балансів держав, що розвиваються.

Кредити, які надаються Міжнародним валютним фондом обмежуються певними лімітами, що встановлюються керівництвом цієї організації відносно квоти країн-членів. При цьому МВФ стверджує, що ці ліміти не є цільовими установками, а лише – граничними кількісними рівнями. Що ж до конкретних масштабів доступу до фінансових ресурсів Фонду, то вони визначаються у кожному конкретному випадку. Залежно від ступеня труднощів, які переживає країна, та інших обставин, що ускладнюють її зовнішньоекономічну дяльність, країна-член може отримати від МВФ різні види кредитів.

Насамперед, кожна країна може отримати від Фонду без будь-яких умов і без процентів першу порцію іноземної валюти в розмірі 25% її квоти-внеску. Спочатку ця величина кредиту іменувалась золотою часткою, а тепер вона називається резервною часткою чи резервною позицією. В межах резервної частки країни-члени Фонду можуть отримувати від нього іноземну валюту за першою вимогою автоматично. Купівля таких сум іноземної валюти не обумовлюється попердньою згодою МВФ. Справа в тому, що використання резервної частки не розглядається в якості кредитної операції у власному розумінні слова, а просто оцінюється як операція по вилученню країною іноземної валюти, яка була внесена нею в рахунок підписки. Для України при вступі до Фонду було встановлено резервну частку в розмірі 22,7% від квоти.

Головним каналом отримання загальних ресурсів МВФ є політика кредитних часток, чи кредитних траншів (credit trenche policy). Крім резервної частки кожна країна-член Фонду має можливість отримати кошти в іноземній валюті по чотирьох кредитних частках, кожна з яких складає 25% квоти. Цей порядок країна може застосувати лише на договірних з Фондом умовах. При цьому кредитні частки можуть бути використані послідовно одна за одною чи можуть бути надані повністю за угодою з Фондом. Країна, яка одночасно витрачає свої кредитні частки, може одночасно використати і свою резервну частку, але може й не зачіпати її. Якщо вона витрачає кредитні частки й свою резервну частку, то це означає, що гранична сума іноземної валюти, яку країна може запозичити в МВФ складає 12,5% розміру її внеску-квоти.

Крім резервної та кредитної часток країни-члени МВФ часто можуть отримати іноземну валюту у Фонду і по інших каналах. Одним з них є угоди про резервні кредити, чи угоди типу стенд-бай (stand-by arrangement). Угоди про резервні кредити дають країні можливість взяти іноземну валюту у МВФ в обмін на національну в межах суми, про яку була досягнута домовленість, при умові виконання країною положень, обумовлених в угоді. Метод надання кредитів за системою стенд-бай використовується достатньо систематично з 1952 року. В Статуті фонду (стаття ХХХ) зазначено: “Механізм стенд-бай полягає у рішенні Фонду, за яким державі-члену надається гарантія, що вона зможе здійснити закупки протягом певного періоду і в певному обсязі відповідно до умов зазначеного рішення”. Це практично означає відкриття для держави кредитної лінії.

Запозичення в рамках цього механізму здійснюється поетапно (щоквартально) на основі досягнення державою обумовлених цілей. Строк дії домовленостей про кредити стенд-бай – 12-18 місяців, але може продовжуватися до 36 місяців. Кредити належить погасити протягом 3-5 років після кожного запозичення.

У 1963 році Міжнародний валютний фонд став надавати кредити на основі компенсаційного фінансування. Кредити компенсаційного фінансування надаються країнам-виробникам сировини для покриття дефіцитів платіжних балансів, пов’язаних з падінням цін на сировинні товари з причини уповільненого економічного зростання промислово розвинутих країн чи внаслідок таких природних явищ, як посуха чи заморозки. З 1980 року механізм компенсаційного фінансування передбачає надання продовольчих пільг для країн, які мають труднощі з зовнішніми платежами й у зв’язку з потребою збільшення імпорту зернових.

Надання позик у рамках кредитних часток Міжнародного валютного фонду призначалось для подолання кон’юнктурних труднощів, які мали окремі країни у сфері зовнішньоекономічної рівноваги. Але уже перша нафтова криза показала, що викликані нею порушення рівноваги носили не стільки кон’юнктурний, скільки структурний характер, і подолати їх можливо лише за рахунок середньострокової кредитної політики. Така ситуація вимагала збільшення масштабів міждержавного кредитування з метою більш повної компенсації дефіцитів платіжних балансів, які зростали. Відповідно в цьому питанні зростала й роль Міжнародного валютного фонду.

У вересні 1974 року в рамках МВФ була створена система розширеного фінансування (Extended Fund Facility), фактично доповнююча резервну й кредитну частку. Нова система призначалась для країн, які мали економічні труднощі структурного плану. Система передбачала надання валютних коштів цим країнам з метою фінансування дефіцитів їхніх платіжних балансів на більш тривалий період часу (на три роки), ніж це передбачалось статутом в рамках політики звичайних кредитних часток. Надання кредитів відбувається протягом трьох років, а погашаються вони в період з четвертого по десятий рік. Запозичення з Фонду можуть досягати 140% квоти зацікавленої країни.

Держава, яка звертається із запитом щодо кредитів у рамках даного механізму, має викласти свої цілі й висвітлити заходи щодо їхньої реалізації на період дії домовленості. Щорічно держава-позичальник повинна надавати Фондові документ із детальним роз’ясненням курсу і заходів економічної політики на наступний рік.

У 1977 році в рамках МВФ організовується ще одна система кредитування, яка отримала офіційну назву системи додаткового фінансування (Supplementary Financing Facility), яка за іменем ініціатора її створення – колишнього директора-розпорядника МВФ – отримала назву Фонд Віттевеєна (Witteveen Facility). Мета цієї системи полягала в тому, щоб дати можливість Фонду надавати допомогу країнам, які стикнулись з затяжними дефіцитами платіжних балансів і вичерпали ліміти отримання звичайних кредитів. Для цього фінансові кошти повинні бути отримані за рахунок позичених ресурсів.

На зміну системи додаткового фінансування прийшла політика збільшеного доступу до ресурсів Фонду (Policy of Enlarged Access to Fund’s Resources). Політика збільшеного доступу стала прямим продовженням системи додаткового фінансування. На її основі МВФ отримав можливість надавати додаткові фінансові кошти за рахунок позичених ресурсів країнам, у яких масштаби дефіцитів платіжних балансів були дуже великими в порівнянні з величинами їхніх квот. Політика збільшеного доступу застосовувалась вибірково. По-перше, у тих випадках, коли зацікавлена країна мала потребу у більших кредитах, ніж вона могла отримати від МВФ в рамках чотирьох кредитних часток і системи розширеного фінансування. По-друге, ресурси Фону на основі політики збільшеного доступу могли бути використані країною-членом у тому випадку, коли їй був потрібен відносно більш тривалий період часу для здійснення необхідних економічних перетворень, а також більший термін для погашення кредиту. У відповідності з цією вимогою кредити, які надавались в рамках політики збільшеного доступу, як правило, виходили за межі одного року, а в деяких випадках могли продовжуватись до трьох років.

Реалізація політики збільшеного доступу до ресурсів Фонду здійснювалась на певних умовах, була розділена на декілька етапів і залежала від виконання зобов’язань країною-позичальником. При цьому МВФ визначав щорічні можливості запозичення коштів в межах 90% чи 110% квоти зацікавленої країни залежно від складності проблем її зовнішніх платежів і від її спроможності врегулювати їх. Але Фонд міг заключити три річних угоди підряд і таким чином довести межу кредитів до 270 чи 330% їх квоти. Проте правилами передбачалось, що сума всіх кредитів, яка надається зацікавленій країні на основі політики збільшеного доступу, не повинна перевищувати 400 чи 440% її квоти.

У рамках механізму фінансування буферних запасів Фонд допомагає країні-члену зробити внесок до міжнародних буферних запасів, якщо вона переживає труднощі з платіжним балансом. Із середини 70-х років кошти за цим механізмом не надавались.

У грудні 1997 року Виконавча рада створила додатковий резервний механізм (The Supcentral Reserve Facility). Його призначення – надання допомоги державам-членам у разі надзвичайних труднощів із платіжним балансом, пов’язаних з необхідністю термінового фінансування внаслідок раптової і руйнівної втрати довіри на ринках, що спричиняє тиск на рахунки капіталу та резерви держав-членів. Фінансування за цим механізмом є формою надання додаткових ресурсів за механізмами стенд-бай або розширеного фінансування. Запозичення погашаються протягом 1 – 1,5 року.

До механізму пільгового фінансування МВФ належить механізм розширеного фінансування структурної перебудови створений у 1987 році. 1994 року його було вдосконалено та продовжено термін дії. Це основний механізм за допомогою якого Фонд надає фінансову підтримку (у вигляді пільгових позик та грантів) країнам-членам із низьким рівнем доходів та хронічним дефіцитом платіжного балансу. Мета – підтримка середньострокових програм структурної перебудови. Державам, які прагнуть скористатися зазначеним механізмом, необхідно за сприяння персоналу МВФ та Світового банку розробити основи економічної політики на трирічний період дії програми структурної перебудови. Цей документ щороку оновлюється.

Фонд застосовує також ряд інших механізмів, які допомагають державам-членам вирішувати специфічні пробеми. Серед них – механізм екстренного фінансування, підтримка фондів валютної стабілізації, екстренна допомога країнам, які мають труднощі з фінансуванням платіжного балансу внаслідок несподіваних стихійних лих або конфліктних ситуацій.

У 1993 році почав діяти механізм фінансування системних перетворень (The Systemic Transformation Facility). Він запроваджувався як тимчасовий (функціонував до кінця 1995 року) з метою надання державам-членам фінансової допомоги для врегулювання проблем платіжного балансу, пов’язаних із переходом від торгівлі, основаної на неринкових цінах, до багатосторонньої торгівлі на ринкових засадах. Реціпієнтами за цим механізмом фінансування могли стати колишні соціалістичні країни та держави з аналогічними труднощами щодо платіжного балансу.

Слід зазначити, що свої перші два кредити (у 1994 і 1995 роках) Україна отримала саме за цим механізмом, наступні – за механізмом стенд-бай, а у жовтні 1998 року Фонд почав кредитувати її за механізмом розширеного фінансування.

Основний потік ресурсів, наданих МВФ державам-членам, проходить через механізми кредитних часток, стенд-бай і розширеного фінансування.

Основна маса наданих Фондом кредитів проходить через рахунок загальних ресурсів (у 1998 році – понад 95%), насамперед за механізмами стенд-бай і першої кредитної частки.