library.if.ua

Економічна політика (2004)

1. Економіка і політика: їх сутність і взаємозв’язок

Вже отриманий студентом арсенал знань, відносно практичної функції економічної теорії, дозволяє зробити висновок, що відповідні знання призводять до передбачення, а передбачення (прогнозування) — до конструктивно-раціональної дії в економіці. Безсумнівно і те, що економічна теорія розвивалась у пошуках відповіді на проблеми, які виникали у господарській практиці. Ось чому правомірно розрізняти економічну теорію та економічну політику. Адже важливе не лише осмислення економічної дійсності, а й прогнозування економічної динаміки. З відповідною долею умовності можна стверджувати: якщо економічна теорія вивчає в першу чергу механізм дії об’єктивних економічних законів, то економічна політика — механізм використання економічних законів соціально-економічними суб’єктами (перш за все державою).

При цьому предметом нашої уваги є національна економічна політика. Стан суспільства, де така політика відсутня, як вважає лауреат Нобелівської премії Дж. Бьюкенен, слід назвати «хаосом». Нині є цілий ряд обставин, які виводять економічну політику на передній план: по-перше, це — ускладнення суспільного життя в усіх його формах прояву; по-друге, комплексність соціально-економічних завдань, розв’язання яких не можливе без відповідного економічного аналізу; по-третє, складний і суперечливий пошук узгодження дій в сфері міжнародних економічних відносин. Натуральним (природнім) проявом значимості економічної політики стало зростання частки державних витрат у ВВП. Так, за ХХ століття вона збільшилась у 5 разів і нині в середньому в розвинутих країнах зросла до 40%.

Економічна політика як наука є однією з складових системи економічних наук. Як можна визначити її місце в системі цих наук?

Нині в спеціальній літературі фактично загальноприйнятим є поділ економічних наук на три підгрупи:

перша — це теоретичні науки (політекономія, мікро- та макроекономіки);

друга — теоретико-прикладні (економічна політика, державне регулювання тощо);

третя — конкретно-прикладні (широка низка наук, які досліджують і вивчають економіку окремих галузей, а також наук функціонально-спеціальних — фінанси, бухоблік, статистика тощо).

Тобто економічна політика займає проміжне місце між теоретичними і конкретно-економічними науками. З одного боку, вона спирається на теоретичні узагальнення політекономії та макро- і мікроекономіки, а з іншого — виступає стартовою опорою конкретно-економічних наук.

Слід відмітити, що економічна політика як наука використовує фундаментальні наробки не лише в сфері економіки, але й соціології, психології, історії та політики. Першоосновою політичного дослідження виступають економічні концепції, моделі, досвід.

Для більш обґрунтованого визначення предмету економічної політики та її місця в системі економічних наук необхідно мати чітку уяву про зміст політики та економіки і взаємозв’язок між ними як науками.

Серед багаточисельних визначень економіки як науки досить методологічно дієвим є її трактування як сукупності економічних відносин, котрі співвідносяться з відповідним рівнем розвитку продуктивних сил суспільства. Водночас економічна наука покликана досліджувати, як максимально ефективно слід використовувати обмежені виробничі ресурси для оптимального задоволення всезростаючих потреб, тобто що? для кого? і скільки виробляти. Відомий англійський економіст А. Маршалл трактував економіку як «вчення про нормальну життєдіяльність людства». Таке широке визначення підкреслює, що для дослідження конкретних економічних ситуацій потрібно знати основи функціонування «здорового» економічного організму. Подібно іншим галузям знань, економіка включає набір аксіом, доказів, які придатні для аналізу в будь-яких конкретних умовах. В такому розумінні вона не може бути національною, так як не може існувати англійська фізика, французька математика, німецька хімія.

Таким чином, на першому рівні абстракції можна говорити про економічну науку як систему (пануючу) економічних відносин в процесах виробництва, розподілу, обміну і споживання.

Основними агентами (суб’єктами) цих відносин виступають: домогосподарства; підприємства (фірми); держава з її інституціями. Вони здійснюють різноманітну діяльність, спрямовану на реалізацію своїх економічних та інших інтересів. Важливими знаряддями такої діяльності, поряд з органами державної влади та управління, виступають також різні класи (страти), прошарки, політичні партії, об’єднання, рухи тощо. Метою їхньої діяльності є підпорядкування своїм інтересам держави та використання останньої як знаряддя здійснення (реалізації) своїх корінних соціальних, економічних і політичних інтересів. А це — вже політика!

Отже, політика це, з одного боку, — діяльність суспільних класів, груп, партій, організацій, еліт у відповідності зі своїми інтересами і цілями; а з іншого — також і діяльність органів державної влади і державного управління згідно соціально-економічної природи даного суспільства.

В спеціальній літературі мають місце різноаспектні трактовки поняття «політика», серед яких слід виділити такі основні підходи до її розуміння:

— функціональний (Платон), тобто залежний від діяльності, а не від структури (складу) соціальних сил, які уособлюють (персоніфікують) владу;

— комунікативний (Арістотель), залежний від змін у суспільному житті, тобто змінний;

— директивний — силове розуміння політики (Макс Вебер).

Так, М. Вебер писав, що поняття «політика» має надзвичайно широкий смисл і охоплює всі види діяльності по самостійному керівництву. Можна говорити про валютну політику Імперського банку, про політику профспілок під час страйку, про шкільну політику міської (сільської) общини або про політику правління, що керує корпорацією тощо. Вебер відмічав, що політика, судячи зі всього, означає прагнення до участі у владі або справляти вплив на розподіл влади будь-то між державами чи всередині держави, між групами людей, яких вона у собі заключає.

В самому загальному виді політику розподіляють на національну і міжнародну; суб’єктами останньої (поряд з відповідними державами) виступають такі міжнародні організації як ООН, НАТО, ЄС, МВФ, СОТ тощо. Національну політику ділять на внутрішню і зовнішню, на економічну, соціально-політичну, екологічну, оборонну та ін. Цю класифікацію можна продовжувати, хоч вона, як і будь-яке породження нашої аналітичної свідомості не вільна від умовностей.

Але політика — це і наука, яка вивчає умови та способи здійснення цілей держави. В загальному уявленні вона за своєю сутністю, з одного боку, мистецтво управління державою, а з іншого, — це і вчення про обов’язки держави у відношенні до суспільства і людей. Тут головне її (політики) завдання — вірне визначення компетенції держави, тобто тих меж, в яких вона повинна діяти, і тих меж, через які вона не має права переступати у своїх втручаннях у відповідну сферу життєдіяльності суспільства.

І так, політика — це управлінська діяльність держави і різних суспільних органів, інституцій, в процесі якої ставляться загальнозначимі цілі, котрі поєднуються із прагненням, як правило, утримати або заполучити (завоювати) владу.

В контексті останнього положення та для того щоб позначити напрям, за яким рухається сучасна наукова думка наведем ще одне визначення політики (в економічному аспекті), яке було дане фундатором теорії суспільного вибору Джеймсом Бьюкененом. Він вважає, що така політика представляє собою процес обміну між суб’єктом і державою, коли кожний добровільно погоджується обміняти свою частку витрат по утриманню державних служб на послуги, які споживаються спільно.

Слід враховувати, що політика охоплює надзвичайно широкий спектр проблем у всіх сферах функціонування (діяльності) суспільства — безпосередньо політичній, виробничій, духовній, національній, зовнішніх відносинах тощо. Усе це конкретні гілки політики в цілому. Але вони опосередковують одна одну, знаходяться в тісних взаємозв’язках і взаємозалежностях. При цьому в конкретних суспільних умовах певні з них можуть набувати не просто важливого значення, а навіть — вирішального.

Однак при всіх умовах та з урахуванням довгострокової перспективи конструктивно-вирішальна роль належить економічній політиці. Виникає питання чому? Така її констатуююча роль обумовлена тим, що саме економіка є вирішальною сферою розвитку будь-якого суспільства. Політичні дії в різних сферах (областях галузях) практично не можливо конструктивно аналізувати у відриві від економічних реалій. В цьому відношенні економічну політику (зрозуміло, науково обґрунтовану) образно можна порівнювати з могутнім прожектором (чи Олександрійським маяком), який освітлює і вказує вірні шляхи подальшого розвитку суспільства. Так, Мілтон Фрідмен оцінює позитивні економічні знання в якості фундаменту, на якому будується політична діяльність. А в частині прийняття рішень політику він скоріше відносить до мистецтва, ніж до науки. За думкою цього автора, такий підхід дозволяє виявити основоположну єдність кінцевих цілей у представників різних економічних течій, що сприяє подоланню розбіжностей. В той же час економічна політика є і своєрідним «містком» між економічною теорією та господарською практикою.

Адже будь-яке економічне знання є цінним не саме по собі, а тим як служить практичним цілям суспільства. Економічна теорія не може обмежуватись просто констатацією фактів чи лише описувати економічні закономірності. Її теоретико-пізнавальна функція має бути доповнена практичною функцією, що знаходить свій вираз у відповідній економічній політиці. При цьому важливою умовою ефективної реалізації економічної політики є цілісне бачення економічних процесів.

Утворюючи наукову базу політики, економіка, а точніше політична економія, пропонує (обґрунтовує) загальнозначимі шляхи, які придатні для подолання багатьох економічних негараздів (безробіття, інфляції, різних форм криз та ін.), а також — стимулювання економічного зростання, підвищення добробуту в країні тощо.

Але які рішення вибрати та використати в конкретній ситуації, на які «клавіші» нажимати і від яких заходів утриматися — це прерогатива політики, тобто відповідних лідерів, прямо і безпосередньо використовуючи теоретичні наробки економістів.

Оволодіння економічною теорією є важливою передумовою підвищення соціальної активності різних суспільних груп та інституцій, опанування сучасним економічним мисленням та свідомим господарюванням, тобто умовою здійснення відповідної економічної політики як на мікро-, так і макрорівні.

Домінантою економічної політики є оптимальна реалізація основної мети функціонуючої економічної системи, що проявляється в досягненні як найбільш можливого високого рівня національного добробуту.

Теорія і практика свідчать, що економіка розвивається успішно лише тоді, коли держава, здійснюючи відповідну політику, створює для цього необхідні умови, через реалізацію широкого спектру різнорівневих економічних функцій. Ретроспективний аналіз показує, що ці функції держави з’являються вже на стадії зародження (становлення) її як суспільного інституту. Ще в традиційних суспільствах держава своїми законами регламентувала питання господарського життя: встановлення норм майнових відносин, видів і рівня податків тощо. Надалі, чим складнішою ставала господарська діяльність, тим більш широко в неї втручалась держава. При цьому виникало багато загальних економічних проблем, вирішення яких окремому суб’єкту, без участі держави, було не під силу. Серед досить універсальних тогочасних проблем можна виділити необхідність:

сприяння розвитку продуктивних сил та національної економіки в цілому;

забезпечення неподільності території країни як середовища для господарської діяльності;

формування фінансових ресурсів державної скарбниці, за рахунок чого утримувались би державні інституції;

участі у перерозподілі суспільного продукту та розвиток духовної сфери.

Вирішенням цих та інших спільних проблем міг займатися лише такий інститут, який був би відносно незалежним від окремого господарюючого суб’єкта, а також міг би виражати інтереси всього суспільства в цілому. Ось чому цілком логічно, що з часом держава стала апаратом організації, об’єднання господарського життя, його управління на макрорівні, а відповідно і реалізації економічних інтересів.

Таким чином, виникнення і розвиток економічних функцій держави — результат розвитку продуктивних сил та розвитку об’єктивних її потреб.

Відомий американський економіст П. Самуельсон вбачає економічну роль сучасної держави у виконанні нею трьох основних функцій: забезпечення економічної ефективності; соціальної справедливості та соціальної стабільності. Ці функції, враховуючи безліч інших підходів до їх класифікації, можна назвати функціями першого порядку, оскільки всі інші дії держави (регулюючі, перерозподільчі, стимулюючі, нормоутворюючі тощо) підпорядковані реалізації цих перших.

Держава завжди виконувала і виконує не лише функції інструменту реалізації економічних інтересів суспільства, а й — функції захисту панівних соціальних верств. Проте поняття «панівні соціальні верстви (класи)» є історичним. Так, в умовах постіндустріального суспільства, поряд з капіталістами-власниками, різними підприємцями та менеджерами постає і значна маса населення, так званий «середній клас». За таких умов держава сприяє розробці компромісних позицій різних верств для забезпечення соціальної рівноваги та стабільності в суспільстві.

Таким чином, економічну роль держави правомірно розглядати в двох основних аспектах: забезпечення нею умов для реалізації загальносуспільних інтересів та координація, узгодження інтересів провідних (панівних) верств населення.

Держава, як було вже відмічено, має істотні можливості впливу на економіку, оскільки вона може стимулювати або затримувати (гальмувати) розвиток тих чи інших форм, сфер економічних відносин, а відповідно виконувати прогресивну чи регресивну роль. Водночас, незважаючи на свою значимість та відносну самостійність держава не може примусити суспільство жити за такими відносинами (зв’язками), які суперечать об’єктивним економічним законам, або для яких ще не створено реальних умов. Волюнтаризм в діяльності держави, тобто неврахування законів розвитку економіки призводить до її дезорганізації, що відкидає суспільство в його еволюції назад.