library.if.ua

Економічна політика (2004)

3. Концепції економічної політики

Необхідність активної економічної політики держави, як важливого фактора успішного розвитку економіки, була обґрунтована ще Ф. Лістом, підтримана К. Родбертусом, розвинута В. І. Леніним і в оновленій формі сформульована Дж. М. Кейнсом.

Зміст і форми економічної політики з часом ускладнюються, але життєво-важливою умовою раціонального функціонування економіки вона залишиться і в майбутньому.

Багатоаспектнійсть економічних реалій В. Ойкен класифікував таким чином: сукупність економічних процесів; різні види економічних порядків; економічна політика. Він вважав останню функцією економічних порядків — сукупності умов, які включають як фактори об’єктивні (потреби, ресурси, техніко-технологічні умови), так і законодавчі, соціальні, в тому числі й норови, звичаї, духовно-психологічний настрій та інші інститути (профспілки, підприємницькі союзи тощо).

Узагальнюючи історичну практику, В. Ойкен пропонував таку типологію економічних політик: політика свободи дій господарюючих суб’єктів (laissez-faive); політика планово-централізованого (повністю чи частково) управління економікою; політика «середнього шляху»; політика конкурентного порядку; точечна політика. Відносно перших двох типів політик (свободи дій та планово-централізованого управління), то вони досить широко розглянуті в літературі і ми їх не коментуємо.

Політика «середнього шляху», за Ойкеном, має передбачати той чи інший ступінь державного втручання в ринкову економіку, знаходження компромісу між ринком і плановим господарством: зокрема політику «повної зайнятості», дії щодо втручання держави в розподільчі відносини; та кон’юнктурного регулювання.

В умовах політики конкурентного порядку мають створюватись державою умови, які максимально сприяють розвитку конкуренції. Головне завдання такої політики — обмеження або недопущення тенденцій до концентрації економічної влади (монополізму).

До змісту точечної або пунктирної економічної політики він включає систему політико-правових дій держави, які орієнтовані на розв’язання окремих макроекономічних проблем та захист конкретних сфер.

Взагалі В. Ойкен оптимальним вважав конкурентний порядок і політику конкурентного ринку, функції якого (порядку) не повинні виходити «за ази меж пристосування».

Цим поглядам протистоїть «активістська доктрина» економічної політики, про що було відмічено в тексті раніше в попередньому параграфі.

Ряд фахівців вважають базовою теорією економічної політики концепцію, яку запропонував ще в 50-ті рр. ХХ-го століття голландський економіст (перший лауреат Нобелівської премії з економіки (1969 р.) Ян Тінберген (1903—1994). Положення його праць «Теорія економічної політики» (1952) та «Економічна політика: принципи і побудови» (1956) стали концептуально-відправними для економістів 60—70 рр. минулого століття. Згідно його концепції складовими економічної політики є: по-перше, ключові цілі суспільного добробуту (система макроекономічних показників); по-друге, інструменти, якими володіє уряд. До інструментів він відносить чотири групи заходів — бюджетно-податкові (фіскальні), грошово-кредитні (монетарні), регулюючі доходи та зовнішні (маніпуляції з валютним курсом); по-третє, модель, яка органічно зв’язує цілі та інструментарій, а також дозволяє визначати оптимальний масштаб політичних дій. Останнє положення, з нашої точки зору, є досить сумнівним твердженням. Але суттєво тут й те, що число використовуваних інструментів повинно співпадати з кількістю поставлених цілей.

В цілому концепцію економічної політики Тінбергена слід віднести до розряду нормативних. Він також розробив методику планування і прогнозування для своєї країни, запропонував моделі, які придатні були для економічного планування в країнах, що розвиваються.

Послідовники Я. Тінбергена внесли ряд доповнень в його концепцію. Зокрема, американський економіст Генрі Тейлор розробив оптимальну функцію добробуту та функцію мінімізації втрат, а також включив в модель витрати, які пов’язані з переходами від одних інструментів до використання інших.

В цілому економетрична модель Я. Тінбергена була схемою економічної політики більше двох десятиліть. Але в середині 70-х рр. фахівці все більше стали звертати увагу на недоліки цієї концепції, надаючи особливого значення проблемам — невизначеності. Останні є досить різноманітними. Так, в умовах невизначеності уряди не можуть знати точно, який вплив справлять їх заходи на цільові показники. До проблем невизначеності можна віднести часові лаги між виникненням тієї чи іншої небезпеки з прийняттям рішень та їх економічним ефектом. В моделі економічної політики Тінбергена виведені також коефіцієнти, які зв’язують економічні змінні і політичні дії, але часті зміни як в економіці, а особливо в політиці роблять ці коефіцієнти ненадійними.

В даному зв’язку заслуговує на увагу критика концепції Тінбергена Робертом Лукасом.

Останній звернув особливу увагу на проблему оцінки очікувань, котра, як правило, здійснюється приблизно з врахуванням минулого досвіду. Але така механічна екстраполяція, на що вірно вказав Лукас, є помилковою. Адже реакції в суспільному житті, в т.ч. й економіці на політичні зміни неможливо передбачити, виходячи лише з минулого. Політика, яка базується на середньостатистичних показниках минулого та недооцінює фактор мінливості очікувать приречена на помилки та невдачі.

Таким чином, суть в розвитку теорії економічної політики, за Лукасом, заключається в тому, що економічні показники, які беруть як вихідні, при побудові моделі відповідної політики ненадійні, оскільки самі є наслідком політичних маніпуляцій.

Загальні позиції, які висунула неокласична теорія економічної політики, можна систематизувати слідуючим чином.

По-перше, кінцеву мету такої політики можна визначити у вигляді мінімізації витрат, але для цього потрібно зберігати послідовність провірених політичний дій і не відступати від правил (принципів).

По-друге, важливо завойовувати і підтримувати довіру електорату, оскільки відхилення від проголошеного курсу підривають довіру до дієздатності влади. Останнє надзвичайно важливе і для сучасних українських реалій.

Так, згідно результатів соціологічних моніторингових досліджень, проведених Інститутом соціології НАН України, відповіді: респондентів «скоріше довіряю» і «повністю довіряю» відповідним гілкам влади приведено в наступній таблиці.



Рівень довіри місцевим органам влади у 2002 р. становив 14,3%, а політичним партіям — 7,3%. В той же час «рівень недовіри» («зовсім недовіряю» та «скоріше не довіряю») для всіх опитаних мав тенденцію до збільшення і становив в середньому 60—65%. Про яку конструктивність такої політики може бути мова?

По-третє, позитивна і нормативна сторони політики доповнюють одна одну: перша досліджує комплекс проблем і пропонує рекомендації, враховуючи можливості, як правило, опосередкованого діяння; друга — достатньо поширена і зосереджує увагу на фіскальних методах. Таким чином, нормативна складова економічної теорії вивчає як владні структури повинні діяти, а позитивна — вносить в загальну теоретичну скарбничку результат своїх досліджень і напрацювань.

На закінчення слід відмітити, що економічна політика завжди просотує суспільне середовище. Вона завжди була, є й буде, тому удаване постолювання про відсутність її — це теж політика. Головне — конструктивність і дієвість політики, а не декларативні наміри — заяви різних «заєдинщиків», «веко-нашенських українців», «озимозаморожених» до пересічного «маленького українця». Так, — це політика, але абсолютно неконцентрована в — економічну, а відповідно — національна ганьба таким політикам, що є «актом щонайбільшої справедливості».