Бібліотекаекономіста

Бєляєв О.О. «Економічна політика (2004)» Предмет «Основи економічної теорії»

3. Концепції економічної політики

Необхідність активної економічної політики держави, як важливого фактора успішного розвитку економіки, була обґрунтована ще Ф. Лістом, підтримана К. Родбертусом, розвинута В. І. Леніним і в оновленій формі сформульована Дж. М. Кейнсом.
Зміст і форми економічної політики з часом ускладнюються, але життєво-важливою умовою раціонального функціонування економіки вона залишиться і в майбутньому.
Багатоаспектнійсть економічних реалій В. Ойкен класифікував таким чином: сукупність економічних процесів; різні види економічних порядків; економічна політика. Він вважав останню функцією економічних порядків — сукупності умов, які включають як фактори об’єктивні (потреби, ресурси, техніко-технологічні умови), так і законодавчі, соціальні, в тому числі й норови, звичаї, духовно-психологічний настрій та інші інститути (профспілки, підприємницькі союзи тощо).
Узагальнюючи історичну практику, В. Ойкен пропонував таку типологію економічних політик: політика свободи дій господарюючих суб’єктів (laissez-faive); політика планово-централізованого (повністю чи частково) управління економікою; політика «середнього шляху»; політика конкурентного порядку; точечна політика. Відносно перших двох типів політик (свободи дій та планово-централізованого управління), то вони досить широко розглянуті в літературі і ми їх не коментуємо.
Політика «середнього шляху», за Ойкеном, має передбачати той чи інший ступінь державного втручання в ринкову економіку, знаходження компромісу між ринком і плановим господарством: зокрема політику «повної зайнятості», дії щодо втручання держави в розподільчі відносини; та кон’юнктурного регулювання.
В умовах політики конкурентного порядку мають створюватись державою умови, які максимально сприяють розвитку конкуренції. Головне завдання такої політики — обмеження або недопущення тенденцій до концентрації економічної влади (монополізму).
До змісту точечної або пунктирної економічної політики він включає систему політико-правових дій держави, які орієнтовані на розв’язання окремих макроекономічних проблем та захист конкретних сфер.
Взагалі В. Ойкен оптимальним вважав конкурентний порядок і політику конкурентного ринку, функції якого (порядку) не повинні виходити «за ази меж пристосування».
Цим поглядам протистоїть «активістська доктрина» економічної політики, про що було відмічено в тексті раніше в попередньому параграфі.
Ряд фахівців вважають базовою теорією економічної політики концепцію, яку запропонував ще в 50-ті рр. ХХ-го століття голландський економіст (перший лауреат Нобелівської премії з економіки (1969 р.) Ян Тінберген (1903—1994). Положення його праць «Теорія економічної політики» (1952) та «Економічна політика: принципи і побудови» (1956) стали концептуально-відправними для економістів 60—70 рр. минулого століття. Згідно його концепції складовими економічної політики є: по-перше, ключові цілі суспільного добробуту (система макроекономічних показників); по-друге, інструменти, якими володіє уряд. До інструментів він відносить чотири групи заходів — бюджетно-податкові (фіскальні), грошово-кредитні (монетарні), регулюючі доходи та зовнішні (маніпуляції з валютним курсом); по-третє, модель, яка органічно зв’язує цілі та інструментарій, а також дозволяє визначати оптимальний масштаб політичних дій. Останнє положення, з нашої точки зору, є досить сумнівним твердженням. Але суттєво тут й те, що число використовуваних інструментів повинно співпадати з кількістю поставлених цілей.
В цілому концепцію економічної політики Тінбергена слід віднести до розряду нормативних. Він також розробив методику планування і прогнозування для своєї країни, запропонував моделі, які придатні були для економічного планування в країнах, що розвиваються.
Послідовники Я. Тінбергена внесли ряд доповнень в його концепцію. Зокрема, американський економіст Генрі Тейлор розробив оптимальну функцію добробуту та функцію мінімізації втрат, а також включив в модель витрати, які пов’язані з переходами від одних інструментів до використання інших.
В цілому економетрична модель Я. Тінбергена була схемою економічної політики більше двох десятиліть. Але в середині 70-х рр. фахівці все більше стали звертати увагу на недоліки цієї концепції, надаючи особливого значення проблемам — невизначеності. Останні є досить різноманітними. Так, в умовах невизначеності уряди не можуть знати точно, який вплив справлять їх заходи на цільові показники. До проблем невизначеності можна віднести часові лаги між виникненням тієї чи іншої небезпеки з прийняттям рішень та їх економічним ефектом. В моделі економічної політики Тінбергена виведені також коефіцієнти, які зв’язують економічні змінні і політичні дії, але часті зміни як в економіці, а особливо в політиці роблять ці коефіцієнти ненадійними.
В даному зв’язку заслуговує на увагу критика концепції Тінбергена Робертом Лукасом.
Останній звернув особливу увагу на проблему оцінки очікувань, котра, як правило, здійснюється приблизно з врахуванням минулого досвіду. Але така механічна екстраполяція, на що вірно вказав Лукас, є помилковою. Адже реакції в суспільному житті, в т.ч. й економіці на політичні зміни неможливо передбачити, виходячи лише з минулого. Політика, яка базується на середньостатистичних показниках минулого та недооцінює фактор мінливості очікувать приречена на помилки та невдачі.
Таким чином, суть в розвитку теорії економічної політики, за Лукасом, заключається в тому, що економічні показники, які беруть як вихідні, при побудові моделі відповідної політики ненадійні, оскільки самі є наслідком політичних маніпуляцій.
Загальні позиції, які висунула неокласична теорія економічної політики, можна систематизувати слідуючим чином.
По-перше, кінцеву мету такої політики можна визначити у вигляді мінімізації витрат, але для цього потрібно зберігати послідовність провірених політичний дій і не відступати від правил (принципів).
По-друге, важливо завойовувати і підтримувати довіру електорату, оскільки відхилення від проголошеного курсу підривають довіру до дієздатності влади. Останнє надзвичайно важливе і для сучасних українських реалій.
Так, згідно результатів соціологічних моніторингових досліджень, проведених Інститутом соціології НАН України, відповіді: респондентів «скоріше довіряю» і «повністю довіряю» відповідним гілкам влади приведено в наступній таблиці.
Рівень довіри місцевим органам влади у 2002 р. становив 14,3%, а політичним партіям — 7,3%. В той же час «рівень недовіри» («зовсім недовіряю» та «скоріше не довіряю») для всіх опитаних мав тенденцію до збільшення і становив в середньому 60—65%. Про яку конструктивність такої політики може бути мова?
По-третє, позитивна і нормативна сторони політики доповнюють одна одну: перша досліджує комплекс проблем і пропонує рекомендації, враховуючи можливості, як правило, опосередкованого діяння; друга — достатньо поширена і зосереджує увагу на фіскальних методах. Таким чином, нормативна складова економічної теорії вивчає як владні структури повинні діяти, а позитивна — вносить в загальну теоретичну скарбничку результат своїх досліджень і напрацювань.
На закінчення слід відмітити, що економічна політика завжди просотує суспільне середовище. Вона завжди була, є й буде, тому удаване постолювання про відсутність її — це теж політика. Головне — конструктивність і дієвість політики, а не декларативні наміри — заяви різних «заєдинщиків», «веко-нашенських українців», «озимозаморожених» до пересічного «маленького українця». Так, — це політика, але абсолютно неконцентрована в — економічну, а відповідно — національна ганьба таким політикам, що є «актом щонайбільшої справедливості».