Економічна політика (2004)

Формування структурної політики передбачає теоретичне обґрунтування її мети пріоретних напрямів на відповідному етапі розвитку економіки, критеріїв такої пріоритетності, методів та важелів (інструментів) структурного регулювання тощо.

В загальному контексті ця політика включає такі основні напрями:

— стимулювання з метою створення такої структури економіки, яка б відповідала вимогам НТП і НТР (це — і перехід від трудо-, енерго- та матеріаломістких галузей до капіталомістких і наукомістких);

підвищення конкурентноздатності національної економіки;

подолання техніко-технологічної відсталості відповідних регіонів та раціональний розподіл виробничих ресурсів;

формування всього спектру інституціональної інфраструктури (особливо для перехідних економік ринкового типу);

створення розвинутого споживчого сектору (що також має першочергове значення для перехідного періоду до ринку).

Таким чином, щодо напрямів структурної політики, то тут усе більш-менш ясно як з точки зору теорії, так і практики. Хоч виокремлення їх пріоритетності з урахуванням специфіки економіки країни, стану її розвитку, тактичних і стратегічних цілей не таке вже й просте завдання.

Труднощі при виборі мети структурної політики держави починаються вже із запитань: які існують критерії оптимальності галузевої, регіональної, а тим більше — інституціональної структури народного господарства? Існують чи ні такі критерії взагалі?

Ретроспективний аналіз показує, що в радянській практиці господарського управління на протязі тривалого періоду межа впливу держави на структуру економіки визначалась прагненням забезпечити найбільш повне, незалежне від постачальників з-за кордону, задоволення потреб суспільства в товарах і послугах. (Інша справа як це вирішувалось, але тут ми абстрагуємось від цього.)

Як показали перші кроки переходу до ринку без глибокої інтеграції нашої економіки у світовий ринок проблему ліквідації дефіциту та прискорення модернізації виробничого потенціалу не вирішити. Ми приречені створювати «відкриту» економіку. Таким чином, в умовах нормального становлення ринкових відносин колишні орієнтири не підходять.

Західні держави при виборі мети структурної політики керуються конкретним розкладом політичних сил, які виступають з вимогами підтримки тих чи інших сфер, галузей економіки, та необхідністю реагування на найбільш великі диспропорції, що істотно порушують процес суспільного відтворення.

А конкретно щодо критеріїв пріоритетності тієї чи іншої галузі, то можна виділити такі:

— експортний потенціал галузі (її продукція повинна посилювати конкурентоспроможність галузі на зовнішньому ринку та сприяти швидкому нарощуванні експорту);

— перспективи попиту на продукцію галузі на внутрішньому ринку;

— соціально-економічний розвиток держави в цілому (розвиток пріоритетної галузі покликаний забезпечити зростання наукового та інтелектуального потенціалу країни взагалі);

— роль галузі в мінімізації дефіцитів у торговому балансі країни;

— сприятливий побічний ефект (якщо в разі прискореного розвитку даної галузі підвищується ефективність в інших галузях та секторах, то вона може бути визнана пріоритетною).

В українських умовах формування мети нової структурної політики, за наявності різних політичних сил і глибоких суперечностей економічних інтересів різних соціальних груп, які сьогодні лише формуються, проходитиме і в подальшому в боротьбі та пошуку компромісів. Вони досягатимуться тоді, коли диспропорції в народному господарстві стануть соціально несприятними для знаної маси населення. І тут втручання держави в структурні зрушення матиме не запобіжний, а безпосередньо реагуючий характер. А щодо вибору галузевих критеріїв пріоритетності, то вони є практично універсальними і цілком можуть слугувати такими і для наших умов. Неминучим для України є і вибір методів та інструментів (важелів) структурної політики.

Державне регулювання структури економіки, як відомо, здійснюється за допомогою методів прямого і непрямого (опосередкованого) впливу. Перша група: система державних замовлень і закупівель; цільове фінансування окремих сфер діяльності та господарюючих суб’єктів; централізовано встановлені ціни, дотації, субсидії, субвенції; методи правового регулювання. Друга група методів впливу: податкове регулювання; процентні ставки; прискорена амортизація тощо.

До економічних важелів (інструментів) регулювання структури економіки належать:

різноманітні кредитні пільги, мета яких зробити більш доступними кредитні ресурси через зниження процентних ставок;

фінансування у формі дотацій, субсидій, інвестиційних надбавок, бюджетних позичок та ін. У багатьох країнах вони використовуються для заохочення створення нових високотехнологічних виробництв. В ряді країн введена спеціальна надбавка за новостворені робочі місця (Німеччина, Франція). Часто держава надає субсидії і позики за цільовим призначенням;

пільгове оподаткування, стимулюючий вплив якого можна розглядати як і особливий вид субсидій (фінансової допомоги). Заохочення вкладень у відсталі галузі та регіони, здійснюється через звільнення від податків частини інвестиційних фондів;

прискорена амортизація, за допомогою якої держава підвищує норми списання основного капіталу, що сприяє його технічному оновленню (терміни амортизації окремих елементів — науково-дослідного обладнання тощо — скорочуються до 3-х років);

митна політика, яка виступає і як форма регулювання закордонних джерел та залучення іноземних додаткових коштів для здійснення структурної перебудови.

У практиці західноєвропейських країн до таких інструментів держави належать адміністративні й правові інструменти, які використовуються лише для «окреслення загальних рамок» діяльності господарюючих суб’єктів, а у виняткових випадках вони виступають правовою основною створення сприятливих умов для окремих виробництв і регіонів.

Нарешті, в якості інструменту структурної політики може виступати державне підприємництво, насамперед, створення об’єктів виробничої і соціальної інфраструктури.

Слід підкреслити, що роль названих інструментів у західноєвропейських країнах далеко нерівнозначна. Досвід показує, що в ринковій економіці можуть інтенсивно використовуватися лише такі інструменти, які сумісні з основами економічної системи. Поряд з цим виникає запитання: а які критерії такої сумісності?

Про це можна скласти уявлення, скориставшись досвідом економічних перетворень та теоретичними дискусіями, що мали місце в сій час у Західній Німеччині, «соціальне ринкове господарство» якої розглядається багатьма нашими радикальними економістами як зразок для наслідування. Справді, тут є деяка спільність у висхідних засадах реформування, і насамперед, — це високий рівень концентрації (одержавлення) економіки.

Як відомо, в тогочасній Німеччині (ФРН) реформи розпочалися із скасування розпоряджень, які регулювали ціни, умови купівлі-продажу, пов’язані з частковими обмеженнями у сфері міжнародного руху капіталу та ін. Але вже в середині 50-х років реформаторам стало зрозуміло, що необхідно створити особливі умови для таких галузей, як сільське господарство, вугільна промисловість, металургія, транспорт, засоби зв’язку, а також будівництво. Ці умови були зафіксовані в спеціальних положеннях (статтях) Закону проти обмеження конкуренції.

У той же час, коли класичний лібералізм повністю відкидав ідею державного втручання в економіку, то неоліберали (наприклад, В. Репке) допускали таке втручання за відповідних обставин. Ці обставини на перших порах визначалися дуже розмито: «Втручання держави повинно бути сумісним з ринком». Згодом цей постулат було конкретизовано.

Нині неоліберали стосовно інструментів структурної політики держави визнають чотири випадки їх сумісності (чи несумісності) з ринковим господарством: 1) вони сумісні як з метою економічної політики, що проводиться в рамках ринкового господарства, так і з самою її системою; 2) вони несумісні з метою, але сумісні з системою; 3) вони сумісні з метою, але несумісні з системою; 4) вони несумісні ні з метою, ні з системою.

На жаль, наші теорія, практика реформування так питання ще не ставлять взагалі. Значною мірою процеси трансформування колишньої економічної системи взагалі й структурні перетворення зокрема відбуваються за принципом: «Як Бог на душу покладе».

Виходячи з даної класифікації, особливі заперечення з боку наших «риночників» можуть викликати інструменти, які безпосередньо впливають на умови конкуренції, на ціновий механізм, зберігають застарілі галузі та підприємства, гальмують технологічні зрушення, тобто ті, які тимчасово підтримують окремі галузі і регіони в такому напрямі.

Значно менше заперечень можуть викликати ті інструменти, які спрямовані на стимулювання економічного зростання та ефективності виробництва, а також субсидії, які полегшують адаптацію господарюючих суб’єктів до зміни економічної ситуації: субсидії на раціоналізацію виробництва; на компенсацію втрат, зумовлених об’єктивними факторами тощо.

Але мудрість структурної політики, як і будь-якої іншої, полягає в передбаченні таких інструментів, які дають змогу домогтися найбільш ефективності у процесі її здійснення.

Аналіз досвіду проведення структурної політики в країнах з розвинутою ринковою економікою дає змогу спрогнозувати, що і в нас основним інструментом для стимулювання структурних змін можуть стати різноманітні субсидії.

Найбільший ефект від використання існуючого в руках держави інструментарію здійснення структурної політики може бути досягнутий тоді, коли вдається спрогнозувати об’єктивні тенденції змін в економіці, зокрема зрушення в поділу праці, а також виробити комплексну програму просування до поставленої мети й мобілізувати для цього весь арсенал засобів.

Таким чином, на структурну політику покладається функція координації усіх інструментів впливу на економіку, які використовуються державою в процесі регулювання ринкової системи.