library.if.ua

Економічна політика (2004)

1. Державна регіональна політика.

До здійснення практичних кроків ринкових трансформацій теоретично визнавалась необхідність господарської самостійності територіальних органів, її вбачали у розв'язанні регіонального (територіального) господарського розрахунку. Особливо активно ця ідея пропагувалася економістами Прибалтики з другої половини 80-х років.

Нині, незважаючи на істотні особливості та необхідність застосування регіональних комерційних (ринкових) принципів управління економікою (порівняно з усім народним господарством або стосовно галузей чи підприємств), в управлінні регіональними процесами продовжують використовуватися універсальні критерії і показники, що не відбивають їхньої специфіки. Фактично регіони розглядаються як зменшені копії народного господарства в цілому. Тому функції територіальних органів управління як зводилися, так і зводяться до пасивного узагальнення тенденцій і показників рівня розвитку підприємств і відомств, розташованих у межах території. Закріпилася безпорадність регіональних органів у розв'язанні власних конкретних завдань з соціально-економічного розвитку тієї або іншої території, їхні можливості практично цілком залежать від коштів, що виділяються галузевими або центральними органами.

Ефективна соціально-економічна політика містить можливості зміцнення унітарних засад української державності, тому її формування вимагає чіткого визначення концептуальних принципів розвитку регіонів на загальнодержавному рівні. Така концепція має формувати ідеї, мету та пріоритети розвитку регіону на тактичну та стратегічну перспективи, враховувати основні проблеми і напрями їх розв’язання для забезпечення структурної перебудови регіону, поліпшення територіальних економічних пропорцій, здійснення роздержавлення та приватизації майна, земельної реформи, сприяти розвитку підприємництва, поступово вирівнювати існуючі відмінності між економічними і соціальними рівнями розвитку окремих регіонів з врахуванням історичних, демографічних, природно-ресурсних та економічних особливостей.

Така політика спрямовується на підтримку внутрішньорегіональної та міжрегіональної збалансованості соціально-економічного розвитку, екологічного стану та поліпшення життєвого рівня людей. Найголовнішим із засадних принципів державного управління економікою регіонів є розподіл влади між центром і регіонами та практична діяльність у регіонах – це складає предмет політики держави стосовно регіонів, тактика держави полягає в її діях щодо вирівнювання умов діяльності та соціально-економічного стану різних регіонів, створення умов для їх ефективного функціонування.

Економічний потенціал регіонів визначають, по перше, за його природними умовами, що становлять природно-екологічний базис розвитку регіонів та розглядаються за якістю землі, природними ресурсами, віддаленістю від ринків збуту, розвиненістю інфраструктури, погодно-кліматичними умовами, екологічним станом територій, що безпосередньо впливають на кінцеві результати господарської діяльності регіону; по-друге, за виробничим потенціалом, який разом з ресурсами має конкретне грошове визначення та існує у реальних формах виробничого капіталу: основний та оборотний капітал, фонди обігу та оборотні засоби з врахуванням зношування основних фондів. Третім фактором, що визначає розвиток регіонів є трудовий потенціал, який характеризується за чисельністю, структурою та якістю робочої сили відповідно до рівня кваліфікації та освіти працівників.

Сутністю державної регіональної політики є сукупність організаційно-правових та економічних заходів щодо поточних цілей держави та ефективного розвитку регіонів, раціонального використання ресурсів, створення сприятливих умов життєдіяльності людей, забезпечення екологічної безпеки довкілля тощо.

На етапі становлення ринкових відносин на формування та реалізацію політики соціально-економічного розвитку регіонів України впливають чотири групи чинників: 1) державна регіональна політика; 2) чинники, що реалізують економічні відносини в регіоні (ринкова трансформація); 3) природно-ресурсний та виробничий потенціал регіону; 4) організаційно-управлінські.

Перша група чинників – це база для досягнення соціально-економічних цілей. Чинники інших груп мають подвійне призначення: з одного боку, вони є базою для досягнення соціально-економічних цілей, а з іншого - на певному етапі виступають цілями соціально-економічного розвитку регіону. Важливим методологічним моментом у цьому процесі можна вважати те, що регіональна політика соціально-економічного розвитку не є складовою державної регіональної політики, а розробляється на її основі, з врахуванням принципів та базових засад останньої.

Саме через це доцільно розробити відповідні механізми політики соціально-економічного розвитку регіону: механізми реалізації державної регіональної політики; механізми обґрунтування цілей політики соціально-економічного розвитку; механізми інституційно-ринкових перетворень; механізми обґрунтування раціонального використання природно-ресурсних та виробничих чинників розвитку; механізми вдосконалення управлінських рішень.

Державна регіональна економічна політика на сучасному етапі має будуватися з врахуванням недосконалості наявної галузевої структури більшості регіональних господарських комплексів, їх низької економічної ефективності; значних відмінностей між регіонами в рівнях соціально-економічного розвитку та істотного відставання деяких регіонів від нормативів розвитку соціальної та виробничої інфраструктури (особливо це стосується сільської місцевості); нераціонального використання місцевих природних і трудових ресурсів; надмірного забруднення довкілля в багатьох містах і районах; відставання у комплексному розвитку міст і сіл; незадовільної реалізації можливостей регіонів щодо міжнародної інтеграції України, спільного підприємництва в галузі туризму та рекреації, залучення до країни іноземних інвестицій тощо.

Отже, для розв'язання цих проблем постає необхідність створити умови для оптимальної економічної самостійності регіонів, вжити організаційних, правових та економічних заходів для забезпечення ефективного державного регулювання процесів регіонального розвитку країни та координації міжрегіональних зв'язків, тобто опрацювати засади виваженої державної регіональної політики (ДРП), оскільки, як уже зазначалося, поспішність економічної самостійності регіонів без забезпечення правового поля буде носити переважно політичний характер, коли регіону буде відведена роль пасивного спостерігача за перебігом економічних процесів на його території. Щоб уникнути такої ситуації важливо визначити регіональну політику держави з погляду розподілу влади між центром і регіонами, який характеризує її як сукупність організаційно-правових та економічних заходів, що здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей. Такі заходи спрямовуються на стимулювання ефективного розвитку регіонів, раціональне використання ресурсів, створення нормальних умов життєдіяльності населення, забезпечення екологічної безпеки та вдосконалення територіальної організації суспільства.

Об’єктами державної регіональної політики є територіальні утворення, в межах яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування, склад цих об'єктів визначається адміністративно-територіальним устроєм та економічним районуванням України, суб'єктами - органи державної влади, представницькі органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції розв'язують проблеми соціально-економічного розвитку регіонів.

Саме брак власної регіональної політики в недалекому минулому призвів до значних диспропорцій у регіональній структурі економіки держави, нагромадження економічних та соціальних проблем. Сьогодні для регіонів України важливим є питання щодо специфіки становлення підприємництва, роздержавлення і приватизації власності, реформування аграрної сфери, соціальний захист населення. На регіональному рівні принципово важливо для забезпечення функціонування повноцінних ринкових відносин збільшити купівельну спроможність населення, оскільки нинішній її рівень скасовує можливість існування сучасного ринку – ринку споживача.

Складовими частинами державної регіональної політики є економічна, соціальна, екологічна, науково-технічна, гуманітарна, національна, управлінська, демографічна, зовнішньоекономічна та управлінська політика. Для кожної з них держава має встановити мету, завдання, пріоритети в регіональному аспекті, тобто визначити права, сферу, ресурси та методи роботи регіонів, здійснювати певні дії щодо них та доручати виконання окремих завдань.

1. Економічна політика. Сутність економічної політики полягає в забезпеченні регіонам можливостей для самостійного розвитку на умовах самофінансування та самозабезпечення. До складу економічної політики входять бюджетна та податкова політика: планування, прогнозування та програмування розвитку регіону; використання природних ресурсів та власності регіонів на основі активної інвестиційної політики, розміщення продуктивних сил, політика розвитку регіональних комплексів (АПК, транспортний, будівельний), контрольно-аналітична діяльність та інформаційне забезпечення.

Регіональна політика держави передбачає поступове вирівнювання існуючих відмінностей між економічними й соціальними рівнями розвитку окремих регіонів, зважаючи на їхні історичні, демографічні, природно-ресурсні та економічні особливості, і спрямовується на підтримку внутрішньорегіональної та міжрегіональної збалансованості соціально-економічного розвитку та суттєве поліпшення екологічного стану регіонів.

2. Соціальна політика передбачає заходи щодо підвищення зайнятості населення і реалізується в активній регіональній соціально-економічній політиці, що спрямована на задоволення потреб населення у добровільному виборі виду діяльності, розвиток підприємництва (фермерства), стимулювання створення інноваційних технологій, впровадження нових форм організації праці. Одним із заходів щодо регулювання зайнятості є державний протекціонізм, який дає змогу зберігати стабільність й підтримувати на визначеному рівні життєзабезпеченість населення. Стратегічною лінією регіонального управління в системі забезпечення зайнятості населення має стати розширення приватного сектора, регулювання процесу створення малих і середніх підприємств. Складовими соціальної політики є забезпечення зростання рівня добробуту населення, соціальний захист, забезпечення рівних прав і можливостей всіх громадян, права на працю та заробіток, власність, гідне соціальне забезпечення, освіту, охорону здоров’я, а також природних прав людини, до яких належать повага до людської праці, свобода слова, совісті, безпека особистості, рівність перед законом.

На сучасному етапі одним з найважливіших завдань соціальної сфери є забезпечення гідного заробітку населення, оскільки в Україні надзвичайно низький рівень заробітної плати сполучається з одним з найбільших у світі рівнем експлуатації робочої сили, а крім того, наявне таке аморальне явище, як невиплати заробітної плати, внаслідок чого за межею бідності перебуває 82% населення, зменшився також рівень харчування населення щодо споживання ним основних продуктів харчування (за рівнем виробництва борошна Україна опустилася до рівня 1953 р., споживання м’ясних продуктів зменшилося вдвічі), внаслідок цього в Україні близько 600 тисяч хворих на туберкульоз – хворобу бідних, 740 тисяч – онкологічних хворих, 1,2 мільйона – психічно хворих, 700 тисяч – алкоголіки, 6 мільйонів – хворих на серцево-судинні захворювання. Катастрофічно зростало безробіття, в 90-х рр. ХХ ст. воно становило більше 40 % разом з прихованим, а в науці – 90%, найбільших розмірів воно досягло в західних регіонах України. За рівнем якості життя Україна за останнє десятиріччя займає 133 місце серед членів ООН.

У системі розвитку соціальної інфраструктури першочергового вирішення потребують такі питання житлово-комунального господарства, як реформування економічних відносин шляхом проведення радикальних змін чинного порядку фінансування, кредитування, оподаткування та ціноутворення; забезпечення збалансованого розвитку тепло-, водо-, газопостачання та водовідведення в ході реалізації програм житлового, цивільного та промислового будівництва; технічне переоснащення галузі на основі широкого застосування вітчизняних та зарубіжних науково-технічних досягнень.

Ефективність соціальної політики залежить від економічних можливостей держави, тобто від частки національного доходу, що спрямовується на споживання. Головним завданням соціальної політики є забезпечення соціального захисту різних верств населення регіонів, який здійснюють органи регіонального та місцевого управління в межах своїх можливостей: це може бути фінансова підтримка, працевлаштування, продаж товарів за зниженими цінами, безкоштовне харчування, медичне обслуговування інвалідів тощо. Найважливішою складовою соціальної політики є забезпечення громадянам прожиткового мінімуму.

3. Науково-технічна політика має спрямовуватися на розвиток фундаментальної та прикладної науки для визначення пріоритетних об’єктів щодо вдосконалення та розвитку інвестиційної та інноваційної діяльності в регіонах, формування конкурентоспроможної інформаційної системи України та її інтеграції в європейські та світові системи.

4. Екологічна політика повинна бути спрямована на зменшення неприпустимого забруднення довкілля, зниження забрудненості води, повітря, проти деградації землі, на захист лісів. У регіонах має реалізовуватися політика екологізації виробництва для зниження техногенного навантаження на навколишнє середовище, особливо у найбільш забруднених Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Харківській та Київській областях, це також стосується перенесення забруднювачів.

5. Демографічна політика має гальмувати депопуляційні процеси та деструктурування населення, перш за все – зупинити скорочення населення України, проте, нажаль, простежується протилежна тенденція демографічного спаду: у 1995 р. населення скоротилося на 299,7, 1996 – на 309,5, 1997 – на 311,6, 1998 – на 300,7, 1999 – на 350,0, 2000 – на 600 тис. чол., що спричинене кризовими явищами в економіці та згубним впливом екологічного стану довкілля.

Загострення демографічної кризи характеризувалося збільшенням смертності, яка вперше за повоєнний час перевищила народжуваність у 1992 р., а в наступні роки в Україні померло на 2 млн. осіб більше, ніж народилося. Це найнижчий показник народжуваності, який будь-коли мав місце у країні. Така демографічна ситуація характеризується як депопуляція нації. Кризові явища спостерігаються в інших складових депопуляції: тривалість життя в Україні на 6-7 років коротша, ніж у розвинутих країнах світу, дитяча смертність удвічі вища, ніж у країнах Заходу. Кожен третій у працездатному віці помирає, не доживши до пенсії. Така ситуація потребує стабілізації економіки та підвищення життєвого рівня населення, а також проведення економічно обґрунтованої демографічної політики, спрямованої на підвищення рівня народжуваності, істотне поліпшення рівня охорони здоров’я тощо.

6. Гуманітарна політика має бути побудована на засадах розуміння того, що людина є найважливішою цінністю суспільства, а це вимагає вирішення найважливіших проблем розвитку її духовності та моралі, освіти, поліпшення якості життя, що мають спиратися на ідеї справедливості, патріотизму, поєднання світових та національних цінностей, гуманності, захисту людської гідності та принципів сучасної світової політичної і соціальної демократії, які передбачають реалізацією прав і свобод людини, забезпечення прав національних меншин, рівність чоловіків і жінок, створення умов для вільного волевиявлення народу на виборах всіх рівнів. Регіональна політика в гуманітарній сфері повинна сприяти розвитку освіти, науки, культури, медицини, сфери обслуговування, народному підприємництву.

З врахуванням структури сучасної економічної системи гуманітарна політика в межах найважливіших елементів економічної системи повинна залучати вільний доступ людини до освіти (в т.ч. вищої), набуття професії, наявність змістовної праці, належних умов праці, передусім – повагу до будь-якої праці. В Україні останнім часом послабилася гуманітарна політика через значне безробіття, звуження можливості найбідніших верств населення отримати вищу освіту, внаслідок безробіття відбувається декваліфікація працівників. Послаблюється гуманітарна політика і тоді, коли частина працездатного населення працює на важких, небезпечних, екологічно брудних видах виробництв.

У сфері організаційно-економічних відносин гуманітарна політика повинна передбачати участь безпосередніх працівників в управлінні виробництвом, участь в управлінні власністю, широкий розвиток народних підприємств, кооперативів, трудової приватної власності, а також забезпечення оплати праці на рівні вартості робочої сили високої якості, прогресивного оподаткування трудових доходів тощо.

Основним завданням у галузі культури має стати перетворення України на сучасну гуманітарну культурно-інформаційну державу без периферійної обмеженості в першу чергу за рахунок впровадження системи інформаційних комунікацій на основі розвинутої мережі музеїв, бібліотек, книговидавництв, театру, кінематографу, комп’ютеризованої системи освіти, створення української складової загальної мережі Інтернет-Ukrainian.Net. Саме тому науці, освіті, культурі має бути наданий статус найбільш економічно, соціально та політично важливих, оскільки вони є головним джерелом та базисом розвитку сучасного суспільства, держави та її регіонів. Послідовна гуманізація суспільства, проте, має сполучати заходи протистояння комерціалізації культури, експансії сурогатів масової культури, особливо тієї, що суперечить духовним засадам українського народу та загальнолюдським цінностям.

7. Національна політика повинна забезпечувати захист загальнонаціональних інтересів усього народу України відповідно до розробленої національної ідеї для задоволення духовних, мовних, культурних потреб українського народу та більш як 100 національностей, народностей та етнічних груп країни, консолідацію різних етносів і етнічних груп за умов забезпечення їх рівноправності та вільного розвитку, а також сприяти розвитку міжнаціональної солідарності й співробітництва. Вирішальну роль у формуванні, функціонуванні та забезпеченні ефективності національної політики повинна відігравати адекватне матеріальному і духовному потенціалу народу усвідомлення національних цінностей, інтересів і цілей, а також їх закріплення у політичній та соціально-економічній організації суспільства. Така політика як результат спільних зусиль усього народу має інтегральний характер, що повинен бути закріплений в усіх гілках влади на всіх рівнях, наявних у державі сил і засобів, об’єднань громадян і окремих осіб.

У сфері національної безпеки повинен забезпечуватися пріоритет мирних засобів у розв’язанні конфліктів, адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам для формування збалансованої національної політики та ефективного вжиття комплексу узгоджених заходів щодо захисту національних інтересів у політичній, економічній, соціальній, військовій, екологічній, науково-технологічній та інших сферах в інтересах захисту народу – головного творця та хранителя національного надбання, основного суб’єкта національної політики.

8. Зовнішньоекономічна політика передбачає залучення іноземного капіталу, зовнішні позики та створення вільних економічних зон (ВЕЗ) для активізації підприємництва, формування ринкової інфраструктури, а також нарощування експортного капіталу окремих регіонів, що потребують прискореного розвитку.

9. Управлінська політика. Основною її метою є створення єдиної системи регіонального управління, що відповідає завданням регіонального розвитку.

Державна регіональна політика постає як база для досягнення соціально-економічного розвитку регіону і повинна реалізовувати поступове перенесення основної ваги в управлінні соціально-економічними процесами з державного на регіональний рівень управління, що передбачає надання більш широких компетенцій місцевим представницьким та державним виконавчим органам. У сфері регіональної економіки такими гіпотетичними функціями обласних державних адміністрацій мають стати управління державним майном, земельними та окремими стратегічними природними ресурсами, здійснення приватизації, демонополізації тощо. Базовими для формування та реалізації такої політики виступають механізми реалізації державної регіональної політики, що спираються на стратегію соціально-економічного розвитку регіону і включають заходи економічного та фінансового забезпечення: виділення у складі державного бюджету коштів для фінансової підтримки депресивних регіонів, створення дієздатних та економічно самодостатніх територіальних громад шляхом їх об’єднання, завершення передання у комунальну власність державного майна та інших об’єктів різних форм власності. Саме цьому повинні сприяти механізми реалізації політики соціально-економічного розвитку регіону відповідно до обґрунтованої мети такої політики, із залученням механізмів реалізації державної регіональної політики, механізмів інституційних ринкових перетворень, механізмів обґрунтування раціонального використання природно-ресурсних та виробничих чинників розвитку та механізму вдосконалення управлінських рішень.

Регіональна політика держави – сфера діяльності в питаннях управління економічним, соціально-політичним, національно-етнічним розвитком країни у просторовому (регіональному) аспекті, тобто вона має бути пов’язана із взаємовідносинами між державою і регіонами, а також регіонів між собою. Необхідними складовими цієї політики (за будь-яких модифікацій її визначення) є чітко сформульовані цілі, об’єкти і суб’єкти, а також засоби її здійснення.

Державне регулювання регіонального розвитку властиве кожній країні, хоч і не однаковою мірою та в різних формах. Постійні суперечки про те, існує чи не існує регіональна політика, пояснюються тим, що усвідомлену й активно діючу регіональну політику нерідко важко ідентифікувати у багатоаспектній і слабо координованій діяльності різноманітних державних інституцій, які впливають на регіональний розвиток. Регіональна політика може бути активною, інституційно відособленою, може забезпечуватися спеціалізованими засобами та інструментами тощо, але водночас вона може бути і малопомітною, що практично не виділяється серед інших напрямів діяльності держави.

Визначальна мета державної регіональної економічної політики за всієї розмаїтості формулювань її в різних країнах відтворює співвідношення між економічною ефективністю і соціальною справедливістю.

Економічні цілі включають пожвавлення виробництва в депресивних регіонах, створення полюсів зростання і зон ефективного підприємництва, посилення міжрегіональної економічної інтеграції тощо. Серед найголовніших соціальних цілей регіональної політики – пріоритетне зростання зайнятості та доходів населення, поліпшення соціальної інфраструктури та розширення доступності суспільних благ в найбільш віддалених регіонах. Принцип соціальної справедливості у регіональному аспекті полягає в тому, що громадяни і соціальні групи повинні мати рівні можливості щодо трудозабезпечення, отримання доходів і суспільних благ незалежно від місця проживання. Реалізація цього принципу (його ще називають ідеєю “територіальної солідарності”) потребує перерозподілу фінансових ресурсів від більш матеріально забезпечених до менш забезпечених (тим паче кризових) регіонів.

На стадії економічного зростання держава має більше фінансових можливостей для справедливого міжрегіонального перерозподілу коштів. А за умов скорочення державних доходів, наприклад при зменшенні податкових надходжень унаслідок економічного спаду, держава змушена, з одного боку, стимулювати регіони, які мають найбільші передумови для поновлення економічного зростання, а з другого – обмежуватися соціальною підтримкою тільки тих регіонів, населення яких перебуває в найважчому становищі. Природно, що зміна політики міжрегіонального перерозподілу може викликати незадоволення, а то й опір або “багатих” або “бідних” регіонів. Наприклад, представники влади та й прості громадяни західних земель Німеччини критикують політику масштабної допомоги східним, постсоціалістичним землям країни. Певні колізії між регіонами-донорами і регіонами-реципієнтами спостерігаються в багатьох країнах, які здійснюють активну регіональну політику.

В ідеології державної регіональної економічної політики важливе місце нині займає уявлення, що головним її об’єктом є різноманітні регіональні (просторові) нерівності – відчутна різниця у рівнях розвитку зайнятості, доходів населення, умовах підприємництва тощо. З цього випливає, що головне завдання державної регіональної політики – мінімізувати нерівності, які створюють підґрунтя для виникнення соціальних конфліктів і перешкоджають соціально-економічному розвиткові країни в цілому. Отже, висновок тут один: для того, щоб визначити завдання державної регіональної економічної політики і засоби їх вирішення, необхідно виявити основні нерівномірності та їх чинники.

У працях зарубіжних фахівців з цього питання до числа найбільш поширених чинників регіональних особливостей віднесені:

різкі розбіжності природно-кліматичних умов життя і підприємництва в окремих регіонах країни;

масштаби, якість і напрями використання природних ресурсів, що визначають “продуктивність” регіонів. Цей фактор впливає не тільки на сільське господарство, рибальство, видобуток корисних копалин і лісове господарство, але й на умови економічної діяльності та життя людей;

периферійне або глибинне розташування регіону, внаслідок чого підвищуються транспортні витрати, звужується ринок збуту;

застаріла структура виробництва, запізнювання з уведенням інновацій;

агломераційні переваги (велике перетинання в регіоні міжгалузевих зв’язків і розвинутої інфраструктури) та агломераційні хиби (перенаселення);

стадія технологічного розвитку, що має вияв у переважанні тих або інших видів виробництва і виробничо-технологічних станів;

демографічні розходження (структура населення, динаміка відтворення, у тому числі обумовлена етнічно-релігійними особливостями);

розходження підприємницького клімату (податкова система, ступінь адміністративного контролю над фірмами тощо);

політичні й інституційні чинники (наприклад, ступінь регіональної автономії);

соціально-культурні фактори (ступінь урбанізації, освіченість населення, наявність наукових і культурних центрів тощо).

Таким чином, державна регіональна політика не може не бути багаторівневою. Її суб’єктами виступають законодавчі та виконавчі органи влади центру і регіонів, органи місцевого самоврядування, а також різноманітні міжрегіональні асоціації. Принципи, організація, методи, форми державної регіональної політики в різних країнах істотно різняться.

Аналіз зарубіжних досліджень з проблем територіального розвитку свідчить про різноманітність методів усунення або скорочення регіональної нерівності в розвинутих країнах. Безперечний інтерес викликає досвід розміщення підприємств високотехнологічних галузей в економічно та соціально відсталих районах з надлишками трудових ресурсів, природними обмеженнями цілорічної сільськогосподарської зайнятості (створення технопарків, центрів нововведень, “технополісів”). Одним із методів, які широко практикуються у державній регіональній політиці, є створення “полюсів зростання”: обираються пункти, найсприятливіші щодо ресурсів або географічного розташування; у подальшому кожен такий пункт, забезпечений інфраструктурними спорудами та виробничими підприємствами, перетворюється на “центр розвитку”. Таке перетворення стає важливим фактором регіонального економічного розвитку, багато в чому воно пов’язане з тією роллю, яку “полюси” відіграють у доведенні розробок, здійснюваних вищими навчальними закладами, а також у виготовленні нових видів промислової продукції, придатних для реалізації на ринку. Такі “полюси зростання” проблемних регіонів покликані поступово вивести їхню економіку зі стану депресії.

Важливою частиною системи державного управління територіальним розвитком постають цільові програми загальнонаціонального, регіонального, місцевого рівнів. Вони дуже поширені у країнах ЄС. Так, у Німеччині за допомогою державних цільових програм розвиваються дві третини земель. За допомогою державних програм стимулюється розвиток 40% територій у Великобританії, 90% – у Норвегії. Програми регіонального розвитку, регіональні бюджетні фонди створено в усіх країнах ЄС.

У сучасних умовах регіональні програми мають виконувати роль активного методу регулювання ринкової економіки, інтеграції державних, колективних, приватних інтересів, мобілізації зусиль для проведення активної регіональної політики. Регіональні цільові програми, якщо вони, звичайно, використовуються, – це інструменти прямого впливу держави на формування ринкових відносин того чи іншого регіону, забезпечення принципів саморегулювання і цілеспрямованості його розвитку. Такі програми повинні враховувати та спиратися на використання переваг та можливостей геополітичного становища регіону та його матеріальної бази для найбільш раціонального використання природно-ресурсного і виробничо-економічного потенціалу регіону на основі інтенсифікації складників та чинників зростання, а також переваг ринкового реформування відносин власності, поліпшення умов праці та середовища життєдіяльності населення, особливо щодо розв’язання проблеми зайнятості, подолання негативних демографічних тенденцій та екологічного стану довкілля. Відповідно матеріальна база розвитку та розміщення продуктивних сил регіону, що залучає сукупність усіх видів природних ресурсів із врахуванням якості транспортно-експлуатаційної та економічної доцільності господарського використання природних ресурсів, і перш за все – мінерально-сировинних, визначає спеціалізацію регіональної економіки та є фактором розвитку виробництва регіону.