library.if.ua

Економічна політика (2004)

1. Суть і напрямки зовнішньоекономічної політики

Зовнішньоекономічна політика (ЗЕП) є продовженням внутрішньої економічної політики за стратегічною метою, але з використанням зовнішніх факторів, знарядь для її реалізації, отже, безпосередньо пов’язана з внутрішньою політикою. Це національна політика країни по відношенню до інших суб’єктів світового господарства, якими можуть бути і держави, і міжнародні економічні організації, інститути і міжнародні акціонерні товариства. Позиції країни у міжнародних економічних відносинах визначаються рівнем економічного і політичного розвитку певної країни, величиною національного капіталу, життєвим рівнем населення, природними багатствами, рівнем розвитку науки та іншими чинниками, тому зовнішньоекономічна політика є функцією певної економічної та політичної системи країни.

Розвиток і поглиблення міжнародного поділу праці в умовах територіально-адміністративної економічної відокремленості національних економік визначають об’єктивну необхідність міжнародних економічних ринкових відносин на основі дії об’єктивних економічних законів. Кожний національний суб’єкт цих відносин переслідує свої економічні інтереси, визначає пріоритети з врахуванням реального стану національної економіки, сили національного капіталу. В умовах обмежених ресурсів і підвищення ефективності виробництва, особливо в розвинутих країнах, зростає і загострюється конкуренція на світовому ринку між національними товаровиробниками. Ця конкуренція посилює диференціацію країн на розвинуті і слабко розвинуті, на багаті та бідні. Економічно могутні країни, регіональні інтеграції можуть проводити зовнішню політику з позиції економічної сили і істотно впливати на міжнародні економічні відносини для реалізації своїх національних інтересів. Країни з низьким рівнем розвитку змушені пристосовуватись до такого порядку і формувати свою зовнішню політику на основі реальних економічних можливостей, або об’єднуватися у регіональних економічних інтеграціях (ЄС тощо).

В економічні літературі існують різні визначення зовнішньої економічної політики, наприклад, її характеризують як один із основних макроекономічних зв’язків, що спирається на тарифи і ліцензії в нинішній торгівлі, встановлення обмінного курсу національної валюти для стимулювання прискорення або уповільнення економічного розвитку країни. Або існує визначення зовнішньої економічної політики як системи заходів, націлених на досягнення економікою конкретної країни визначених переваг на світовому ринку і одночасно на захист внутрішнього ринку від конкуренції іноземних товарів.

Більш чітко сутність зовнішньоекономічної політики визначається як “комплекс заходів, спрямованих на підвищення ефективності функціонування національної економіки у системі світового господарства”.

В учбовій та науковій літературі іноді ототожнюють поняття “зовнішньоекономічна політика” (ЗЕП) і “міжнародні економічні відносини” (МЕВ). Але це не тотожні поняття, бо політика – це бажання, наміри суб’єкта економічної діяльності реалізувати свої економічні інтереси, а зовнішні, міжнародні економічні відносини – це засіб, форма фактичної реалізації намірів, політики. Тому можна погодитись з тим, що зовнішньоекономічна політика (ЗЕП) – це політичний курс дій суб’єктів зовнішньоекономічних відносин і діяльності або політична стратегія суб’єкта в реалізації його зовнішньоекономічних інтересів. ЗЕП держави у процесі функціонування та розвитку МЕВ є суб’єктивним чинником, що породжує різні суб’єктивні відносини з цією системою. А загалом під зовнішньоекономічною політикою розуміють форму політичної організації публічної матеріальної можливості та спроможності соціального суб’єкта формувати й реалізовувати його зовнішньоекономічні інтереси та цілі у сфері міжнародних відносин.

В цьому визначенні ЗЕП поєднується і формування політики і намірів та їх реалізація у міжнародних відносинах, а от ступінь реалізації намірів, цілей політики може бути різним (повним, частковим).

На відміну від внутрішньої економічної політики виокремлюють такі специфічні ознаки ЗЕП:

1. визначення і реалізація цілей ЗЕП (якщо за стратегічною метою і внутрішня, і зовнішня економічна політика держави можуть практично співпадати, то за засобами реалізації – відрізнятись);

2. визначення національних інтересів держави та їх узгодження з інтересами інших держав (узгодження інтересів може бути як стихійно-ринковим, конкурентним, так і ринково-регульованим);

3. національне організаційно-інституційне і теоретично-концептуальне забезпечення ЗЕП (правова, організаційна структура та інфраструктура національних ринкових відносин, відповідна теоретична концепція міжнародних економічних відносин, визначальні напрямки МЕВ).

Саме по собі зовнішнє середовище не визначає суті зовнішньоекономічної політики (ЗЕП), оскільки цю суть формують в основному інтереси його політичного панівного класу. Зміст ЗЕП відповідної держави визначається її соціально-економічною організацією, а зовнішнє середовище надає ЗЕП лише форми, що відповідає об’єктивним умовам міжнародних економічних відносин на певному історичному етапі розвитку. Тому конкретна держава при інтеграції у світову економічне співтовариство змушена пристосовувати свої інтереси і цілі до об’єктивної ситуації в системі міжнародних економічних відносин.

На процес формування і реалізації ЗЕП впливають як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники. Об’єктивною основою формування ЗЕП є наявність зовнішніх економічних потреб, які, в свою чергу, стають основою зовнішньоекономічного інтересу, а останній реалізується через політичний інтерес, перш за все економічний, стає метою зовнішньоекономічної діяльності.

Реалізація зовнішньоекономічного інтересу - це завжди можливість вибору шляхів, форм, знарядь для досягнення мети. Цей вибір залежить від розстановки економічних сил, класів, соціальних груп, партій, від певної системи політичних відносин і пануючого класу або політичної партії та ідеології, теоретичної економічної концепції та інших факторів. Тому зовнішньоекономічна політика країни має завжди високий рівень суб’єктивізму, бо залежить від панування певного класу, соціальної групи або політичної партії, блоку партій в уряді.

Структурними елементами ЗЕП є суб’єкти, об’єкти і ресурси (матеріально-технічні, організаційні, адміністративні, людські та духовні). Кожний суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності переслідує свої інтереси і цілі. Головним суб’єктом ЗЕП і МЕВ є держава, тому визначальним принципом зовнішньоекономічної діяльності є принцип всеохоплюваності, що означає загальнообов’язковість рішень держави для всіх суб’єктів міжнародних економічних відносин. Виразниками і втілювачами зовнішньоекономічних інтересів є фізичні та юридичні особи як суб’єкти ЗЕП, які дбають про свої інтереси.

Держава як виразник і втілювач національного економічного інтересу також має свої цілі або “дерево цілей” ЗЕП, яке складається з генеральних і стратегічних цілей [6, с. 83-84].

Основною метою зовнішньоекономічної політики є забезпечення добробуту людей і неухильний розвиток особистості на основі економічної незалежності держави і стабільного економічного розвитку.

Виділяють різні типи стратегічних цілей: кількісні (зростання, наприклад, зовнішньоторговельного обороту) та якісні (підвищення конкурентоспроможності товарів на світовому ринку); короткострокові (стимулювання експорту), середньострокові (створення спільних високотехнологічних підприємств з іноземними партнерами) і довгострокові (регіональна інтеграція та довгострокове співробітництво з певними країнами). Наприклад, вступ України до ЄС є не стратегічною метою, а засобом реалізації такої мети.

Реалізація всіх стратегічних цілей повинна бути підпорядкована генеральній меті, а кінцевою метою державної ЗЕП є зміцнення і оновлення соціально-економічних відносин в державі.

Окремими цілями з точки зору їх ролі щодо досягнення кінцевої мети можуть бути: а) гармонійними; б) автономними, що не залежать одна від одної; в) суперечливими, що частково перекривають одна одну; г) взаємовиключними, що заперечують одна одну; д) домінуючими, що відображають пріоритети ЗЕП.

Необхідно підкреслити, що зовнішня економічна політика мінлива, нестабільна, оскільки на неї впливають різноманітні внутрішні та зовнішні фактори: соціально-політична соціально-політична ситуація у певній країні і становище в національній економіці, міжнародна ситуація у системі міжнародних відносин тощо.

Зовнішньоекономічна політика може аналізуватись з двох боків: захисного і наступального. Кожна держава залежно від рівня розвитку національної економіки і системи ринкових міжнародних відносин проводить таку ЗЕП, яка відповідає її національним, перш за все економічним, інтересам. В економічній теорії аналізуються такі основні напрямки формування і реалізації зовнішньоекономічної політики.

Історично першим напрямком зовнішньої економічної політики на етапі розвитку зовнішньої торгівлі у феодальному суспільстві був меркантилізм (від “merkante” – купець). Прихильники цієї політики виходили з того, що основою феодального суспільства був купецький капітал, переважно грошовий. Тому багатство держави ототожнювали з нагромадженням грошей (золота, срібла) і вважали, що зовнішня торгівля як напрям ЗЕП повинна бути зорієнтована на накопичення дорогоцінних металів (реальних грошей) шляхом здійснення політики обмеження імпорту і розширення експорту за допомогою втручання держави та її контролю за станом імпорту та експорту.

Основними засобами обмеження імпорту товарів на внутрішній ринок було мито. До колоній товари могли ввозитись тільки з метрополії, постачання з інших країн обмежувалось або навіть заборонялось.

З розвитком продуктивних сил суспільства і переходом до капіталістичного способу виробництва виникає другий напрямок ЗЕП – протекціонізм, завдання якого полягало не в нагромадженні грошей державою, а в захисті національної економіки, національних товаровиробників за допомогою мита і кількісного обмеження імпорту, а іноді й експорту.

З розвитком капіталістичного способу виробництва, підвищенням ефективності виробництва, особливо у промислово розвинутих країнах, політика протекціонізму все більше суперечила економічним інтересам капіталістичних виробників, яким потрібні були нові ринки збуту. Ця політика суперечила експансії капіталу. На шляхах реалізації зростаючого обсягу більш дешевих товарів машинного виробництва постали перепони, створені політикою протекціонізму. Світовий ринок був поділений на сектори, регіональні ринки на основі метрополій та залежних від них країн.

Об’єктивні потреби розвитку капіталістичного виробництва, зростання обсягів виробництва призвели до виникнення нового напрямку, концепції “вільної торгівлі”, яку розробили представники класичної англійської політичної економії А.Сміт та Д. Рікардо. Головна ідея цього вчення полягала в тому, що найбільшу вигоду, користь отримують країни, які беруть активну участь у міжнародному поділі праці на основі витрат виробництва, або витрат праці (абсолютних – за А.Смітом і відносних – за Д. Рікардо. Ці погляди у подальшому були розвинуті іншими вченими (Е. Хекшером та Б. Олінем), які сформулювали так звану теорію чинників виробництва, а також іншими вченими.

Суть поглядів прихильників “вільної торгівлі” суперечила поглядам як меркантилістів, так і представників протекціонізму, тому що ліберали рекомендували державі максимально обмежити втручання в економіку, зокрема в зовнішньоекономічну діяльність, передусім у зовнішню торгівлю. Втручання допускалося лише в окремих випадках: для забезпечення безпеки і зміцнення обороноздатності країни або централізації державної підтримки експорту, що здійснюється іншою державою.

В сучасних умовах у торговельно-політичній практиці широко використовуються обидва напрямки зовнішньоекономічної політики – як протекціонізм, так і політика вільної торгівлі. У “чистому вигляді” вони практично ніколи не використовуються.

Представники індустріально розвинутих країн світу по відношенню до слабо розвинутих країн і сьогодні виступають під гаслом вільної торгівлі, лібералізації ринкових відносин, знищення перепон на шляху руху товарів (кількісні та митні обмеження). Але по відношенню до інших країн, які виробляють більш конкурентоспроможні товари, уряди розвинутих країн проводять політику протекціонізму, якщо внутрішня економіка або відповідні галузі недостатньо конкурентоспроможні на світовому ринку, і тому потребують державного захисту у національних інтересах.

Історія свідчить, що до останнього часу основним напрямком ЗЕП був протекціонізм, а вільна торгівля існує лише епізодично на тлі застосування політики протекціонізму.

Поява монополій і монополізація (олігополізація) окремих галузей призвела до виникнення четвертого напрямку ЗЕП – зверхпротекціонізму, або наступального, агресивного протекціонізму. Його відмінність від протекціонізму вільної конкуренції полягає у тому, що він захищає інтереси найрозвинутіших, монополізованих галузей економіки, а протекціонізм на домонополістичній стадії розвитку був спрямований на захист від іноземної конкуренції найбільш слабких, неконкурентоспроможних галузей економіки. Мета такої політики полягає в тому, щоб за рахунок високих, монопольних цін на внутрішньому ринку отримувати монопольно високий прибуток, що дасть змогу агресивно наступати на позиції конкурентів на світовому ринку.

В умовах сучасної НТР, поглиблення міжнародного поділу праці і загострення конкуренції на світовому ринку посилились процеси інтернаціоналізації та інтеграції, які здійснюють зростаючий вплив на формування і реалізацію зовнішньоекономічної політики. Виникнення різних регіональних і міждержавних інтеграційних союзів (наприклад, ЄС тощо) визначили появу нового напрямку ЗЕП – колективного протекціонізму. Характерною рисою цього напрямку є певна лібералізація взаємної торгівлі (але узгодженої між країнами інтеграції) і проведення узгодженої єдиної протекціоністської політики щодо інших країн. Прикладом такої політики є відносини між ЄС та США, іншими країнами.

У сучасних умовах у формуванні ЗЕП активна роль належить державі, монополістичним групам та створеним ними різним асоціаціям, комітетам та іншим національним і галузевим об’єднання національного капіталу, між якими існують певні суперечності, що визначає певну компромісність економічної політики.

Ринкові відносини стають все більш регульованими. Значного регулятивного впливу зазнають і зовнішньоекономічні відносини, отже, й формування та реалізація ЗЕП кожної країни, вплив на зовнішньоекономічні відносини країн здійснюють і міждержавні міжнародні офіційні і неофіційні інститути (наради семи капіталістичних країн, які проводяться з 1975 р. регулярно; Міжнародне енергетичне агентство, створене у 1974 р.; ГАТТ – ВТО; МВФ, Світовий банк, ОЕСР тощо).

Значний вплив на міжнародні економічні відносини здійснюють ТНК, які пов’язані між собою угодами про розподіл ринків, ціни, умови продажу, захист патентів тощо. Такі угоди створюють перепони для імпорту не менш відчутні, ніж ті, що створюються за допомогою звичайних торговельно-політичних бар’єрів. Це - приватномонополістичний протекціонізм як специфічна риса сучасної зовнішньоекономічної політики, яка отримала назву обмежувальної практики монополій.

Зовнішньоекономічна політика країн світу в сучасних умовах формується під значним впливом глобалізації. Під глобалізацією в економічній науці звичайно розуміють вільний рух між країнами товарів і факторів виробництва (праці, капіталу, знань). Існують різні точки зору і визначення “глобалізації”, але головними критеріями глобалізації є діалектична взаємодія природи, людини і суспільства в умовах сучасної НТР.

Вчені вважають, що почалася глобалізація з кінця ХІХ ст.

Особливим напрямком ЗЕП, яка проводилася в СРСР та інших соціалістичних країнах, була політика монополії зовнішньої торгівлі як виключне право на здійснення зовнішньоекономічних зв’язків країни.

Основними складовими і засобами зовнішньоекономічної політики є торговельна політика, кредитно-грошова політика, валютно-кредитна політика, двосторонні та багатосторонні договори та угоди, митно-тарифні засоби, нетарифні засоби тощо.