Економічний ризик: ігрові моделі (2002)

1.1.2. Конфліктність в економіці

Проблеми конфліктності — один з традиційних напрямів наукових досліджень низки економічних дисциплін, зокрема економічної соціології. Цей напрям отримав назву “конфліктологія”.

Конфлікт — відносно добре вивчена психологією, економічною наукою та філософською думкою форма міжособистісних стосунків. Він нерідко виникає навіть між людьми доброї волі.

Під конфліктом розуміють будь-яке явище, щодо якого можна говорити про незбіжність інтересів його учасників, про їх дії, про наслідки явища, до яких ці дії призводять, про сторони, так чи інакше зацікавлені у цих наслідках, про сутність цієї зацікавленості за нетотожності інтересів.

У низці наукових праць ідеться про проблеми трудового конфлікту — суперечності, котрі виникають з приводу організаційно-трудових стосунків.

Трудовий конфлікт виникає в тому разі, коли [46]:

а) суперечності відображають незбіжні (суперечні) позиції суб’єктів;

б) ступінь суперечностей досить високий;

в) суперечності доступні до зрозуміння, тобто індивіди і групи усвідомлюють їх, чи навпаки, незрозумілі;

г) суперечності виникають миттєво, несподівано чи накопичуються впродовж тривалого часу, до виникнення якихось соціальних конфліктів.

Трудовий конфлікт, як правило, має негативні наслідки. Але його доцільно вивчати і з позитивного боку. Існує низка позитивних функцій трудового конфлікту, що послаблюють його та знижують зумовлений ним ризик. Це такі функції:

інформаційна (лише через конфлікт стає відкритою інформація, функціонально необхідна всім чи багатьом);

соціалізації (в результаті конфлікту особи отримують соціальний досвід, знання, недоступні за звичайних умов);

нормалізації морального стану (конфліктом розв’язуються накопичені негативні настрої, відбувається очищення моральних орієнтацій);

інноваційна (конфлікт стимулює зміни, через нього визнається існування проблем).

Визнання позитивних функцій трудового конфлікту аж ніяк не означає, що конфлікт необхідно спеціально створювати. За наявності конфлікту треба правильно сприймати його з погляду можливих позитивних результатів; не придушувати, а розв’язувати його з корисним ефектом; аналізувати, навчатися через конфлікт: регулювати, спрямовуючи його до позитивного результату.

Теорія трудового конфлікту розробляється і деталізується за трьома напрямами:

1) конфлікти між робітниками і трудовими групами;

2) конфлікти між персоналом та адміністрацією;

3) конфлікти між організацією загалом і зовнішньоекономічним середовищем (конкуренти, контрагенти, зміни у законодавстві тощо).

Однією з характерних рис соціально-економічного розвитку є множинність, багатогранність інтересів і наявність сторін, які виражають ці інтереси. Класичними прикладами є: 1) ситуації, коли, з одного боку — один покупець, з іншого — один продавець (ситуація монополія — монопсонія); 2)ситуації, коли на ринок виходять виробники, які володіють достатньою силою для впливу на ціну товару (ситуація олігополії, зокрема дуополії, якщо таких учасників двоє).

Конфлікт може виникнути також через розбіжності цілей, які відображають не лише суперечні інтереси різних сторін, але й різнобічні інтереси (цілі) однієї й тієї ж особи. Наприклад, розробник економічної політики передбачає різноманітні цілі, намагаючись узгодити суперечливі вимоги, що диктуються ситуацією (збільшення обсягів виробництва, підвищення доходів, зниження собівартості та екологічного навантаження тощо).

В економіці постійним стимулом генерування нової інформації є конкуренція, котра автоматично відкриває шлях науково-технічним винаходам, технічному прогресу, і навпаки, науково-технічний прогрес — його динамізм стимулює конкуренцію.

Конкуренти, у вузькому розумінні, — це фірми, котрі змагаються за споживача товарів чи послуг іншої (певної) фірми.

Кожне підприємство (компанія, фірма) стикається із безліччю різноманітних конкурентів. Щодо предмета конкуренції (задоволення потреб) розрізняють: бажання-конкуренти, тобто бажання, котрі споживач можливо захоче задовольнити; товарно-родові конкуренти, тобто інші (ніж пропонує певна фірма) основні способи задоволення якогось бажання; товарно-видові конкуренти, тобто інші різновиди певного товару, здатні задовольнити бажання споживача; марки-конкуренти, тобто різні марки одного й того ж товару, здатні задовільнити бажання споживача.

Оскільки постійна конкурентна боротьба, пов’язана з постійними змінами, що відбуваються на ринку, не може не позначатися безпосередньо на характері управління підприємством (фірмою), то необхідно звернути увагу на таке:

з’являється потреба у наявності якомога вичерпного і достовірного інформаційного матеріалу для аналізу та прийняття рішення;

виникає необхідність проводити маркетингові дослідження ринку і зіставлення існуючої маркетингової стратегії менеджменту з потребами ринку;

виникає потреба ширшого використання методів сценарного аналізу в разі планування функціонування підприємства (фірми) з максимальним урахуванням при цьому всіх можливих видів невизначеності та конфліктності.

В останні десятиріччя усе більше уваги приділяється аналізу конкурентної позиції організації (фірми). Конкурентний аналіз складається з двох основних етапів:

визначення головних конкурентних сил у галузі;

формування основних варіантів конкурентних стратегій.

Визнаним лідером у розробленні теорії конкурентного аналізу є професор Гарвардської школи бізнесу М. Портер, автор основних моделей з визначення головних сил конкуренції і варіантів конкурентних стратегій. За М. Портером [87], для ринку рівень прибутку фірми визначається тим, наскільки ефективно компанія протидіє таким конкурентним силам:

новим конкурентам, які проникають у галузь шляхом виготовлення товарів-аналогів;

загрозі з боку товарів-замінників (субститів);

компаніям-конкурентам, які вже закріпилися на галузевому ринку;

впливу продавців (постачальників);

впливу покупців (клієнтів).

У зв’язку із нарощуванням динамізму економічних і соціальних процесів, які відбуваються у суспільстві, швидкими змінами кон’юнктури на внутрішньому і зовнішньому ринках усе більше зростає роль стратегічного планування.

Стратегія підприємства (фірми) — це сукупність її головних цілей і основних способів щодо реалізації власної місії. Вона має ґрунтуватися на реальних можливостях розвитку фірми.

Головна відмінність стратегічного планування від довготермінового — це його варіантність, розроблення альтернативних версій розвитку майбутнього стану фірми. Отже, тут існує елемент невизначеності та зумовлений нею ризик.

Сутність стратегічного планування розкривають його основні процедури:

стратегічне прогнозування;

програмування (проекти стратегічних програм);

проектування (проекти стратегічних планів) різних рівнів ієрархії національної економіки.

Із сутності та логіки стратегічного планування випливає, що центральне місце тут посідає процес формування цілей, які висуваються перед відповідними соціально-економічними системами у плановому періоді [105].

Під цілями у стратегічному плануванні розуміють бажані стани чи результати функціонування відповідного об’єкта планування на певний момент у майбутньому.

Цілі можуть виявитися недосяжними у межах планового періоду, але наближення до них упродовж цього періоду має бути можливим. Завдання, в принципі, мають бути здійсненими впродовж планованого періоду, хоча не завжди можна вимагати їх повного виконання. Можливі відхилення від цілей і завдань у несприятливий бік характеризують відповідний ступінь ризику.

На стадії формування цілей і завдань суб’єктові стратегічного планування необхідно:

визначити цілі планової системи і перекласти їх мовою завдань;

передбачити чітке формування усіх завдань і розробити критерії оцінки щодо виконання кожного з них;

опрацювати інструментарій для подолання можливих суперечностей, конфліктів між завданнями, тобто розв’язати низку проблем, визначитися відносно того, як необхідно діяти, коли виконання одного завдання суперечить вирішенню іншого, що зумовлює відповідний ступінь ризику.

Існує ціла низка способів класифікації (класифікаційних ознак) цілей організації [2].

Цілі організації поділяються на економічні та неекономічні. До неекономічних можна віднести соціальні цілі (наприклад, поліпшення умов праці).

Економічні цілі організації, виражені у показниках господарської діяльності, можна, в свою чергу, поділити на кількісні та якісні.

Приклад кількісної цілі: збільшення частки ринку фірми до 10% у 2003 р. Приклад вербальної (якісної) цілі: досягнення фірмою технологічних переваг у галузі.

Діяльність економічної організації об’єктивно є дуже різноманітною, тому, як стверджують більшість фахівців з менеджменту, організація не повинна зосереджуватися лише на єдиній цілі, а має визначити кілька найбільш суттєвих орієнтирів. А як відомо, між різними цілями існує певна суперечність, конфліктність і зумовлений цим ризик.

Сьогодні загальновизнано, що бізнес має позитивно впливати на суспільне буття не лише у вузькому сенсі — збільшення можливостей для матеріального зростання, але й у більш широкому, згідно із загальноприйнятими суспільними цінностями, забезпечуючи суспільство якісними товарами і послугами, формуючи сприятливе екологічне середовище, беручи участь у вирішенні гострих соціальних проблем тощо.

Коли цілі визначено, їх необхідно дослідити щодо якості. Головні критерії тут такі:

максимально можлива конкретність цілей;

гнучкість цілей і наявність простору для їх коригування у зв’язку із непередбачуваними змінами;

вимірність цілей;

зіставлюваність (порівняльність). Зіставлюваними мають бути: а) цілі різних ключових просторів; б) внутрішньофірмова ієрархія цілей: кожна з цілей має відповідати цілі більш високого рівня ієрархії.

За стратегічного планування потрібно враховувати вплив системи цінностей, ідеології, якої дотримується суб’єкт (управлінська команда). Саме вони можуть мати вирішальний вплив на вибір цілей.

Отже, системному аналітику слід вивчати ієрархію цінностей осіб, які приймають рішення, а також інших зацікавлених сторін. У соціотехнічних системах, зокрема соціально-економічних, поширеними є такі системи цінностей, як технократична та гуманістична, які певною мірою суперечать одна одній [86].

Треба також мати на увазі, що конкретні системи цінностей досить часто є змішаними й суперечливими, а ціль, відповідно, рідко буває однією. Отже, важливо не втратити істотних цілей.

Наголосимо, що з часом цілі можуть змінюватися не лише за формою — завдяки кращому розумінню проблем, але й за змістом — внаслідок зміни умов або інших чинників. У цих випадках теж виникає невизначеність, конфліктність і відповідний ризик відхилення від реальних цілей.

Критерії є кількісними моделями цілей, бо цілі в більшості випадків формуються на якісному, вербальному рівні, й мають якнайточніше відтворювати цілі. Критерії не можуть збігатися з цілями, хоча б через те, що вони фіксуються за різними шкалами виміру: цілі — за номінальними, де немає порівняльності елементів, а критерії — за впорядкованими шкалами.

Критерії відображають системи цінностей. Різні системи цінностей важко порівнювати — вони невпорядковані, не можуть бути зведені одна до одної; це відбивається у багатокритеріальності реальних задач, пов’язаних зі складними системами, якими є економічні об’єкти.

Багатокритеріальність реальних задач пов’язана не лише з наявністю багатьох цілей та цінностей, але й з тим, що не завжди одну ціль можна виразити одним критерієм, хоч цього й прагнуть.

У разі адекватного опису цілей важлива не кількість використовуваних критеріїв, а наскільки повно (адекватно) вони характеризують ціль. При формуванні критеріїв прагнуть компромісу між повнотою (точністю) опису цілей і кількістю критеріїв. Наголосимо, що багатокритеріальність призводить до певних суперечностей між окремими критеріями і до зумовлених цим конфлікту та ризику.

Отже, серед ситуацій суперечностей, конфлікту в господарській діяльності можуть бути, зокрема, негаразди по горизонталі чи вертикалі управління, суперечності і конфлікти в трудових колективах, брак належної мотивації до праці, неефективне використання наявних ресурсів, труднощі адаптації до зовнішнього соціально-економічного середовища, напружені стосунки з іншими організаціями, установами, інституціями, а також множинність цілей, багатокритеріальність тощо.