library.if.ua

Менеджмент виробничих витрат у сільському господарстві (1998)

2.1.2. Земля як основний виробничий ресурс

Розглянувши джерела формування виробничих витрат, треба висвітлити й механізм формування їх величини. У ринковій економіці цей процес відбувається за допомогою ринку виробничих ресурсів, де згідно з попитом і пропозицією на певні види ресурсів визначається ціна на них. Так, розмір земельної ренти визначається в основному лише попитом на земельні ресурси, адже пропозиція землі та інших природних ресурсів є абсолютно нееластичною.

Абсолютна нееластичність природних ресурсів пояснюється чітко обмеженою їх кількістю. Наприклад, неможливо використати більше землі, ніж є її в наявності. Можна покращити її якість, провести трансформацію земельних угідь з одного виду в інший, але загальний розмір земельної площі збільшити неможливо. Попит же на землю, як і на інші виробничі ресурси, зумовлений двома основними чинниками  продуктивністю певного виду земельних угідь і ринковою ціною товару (продукту), що буде вироблений за допомогою землі.

Якщо все сказане виразити графічно, то можна побачити, що саме точка перетину двох ліній  попиту й пропозиції  і визначатиме розмір земельної ренти. При цьому зміни розміру земельної ренти аж ніяк не впливатимуть на розмір земельної площі  і при низькій і при високій земельній ренті розмір земельної площі не зміниться.

Отже, на макроекономічному рівні, з точки зору суспільства загалом, земельна рента не виконує жодної стимулюючої функції і являє собою надлишок, без якого можна було б і обійтися, адже це не впливає на розмір земельної площі, що знаходиться в користуванні.

Саме з таких позицій виходять деякі економісти, стверджуючи, що земля є безкоштовним даром природи й не потребує жодних витрат на її виробництво. А відтак вони запитують, чому лише частина людей, причому дуже незначна, має бути землевласниками й отримувати незароблену земельну ренту? Звідси робиться висновок, що земля повинна бути націоналізованою і земельна рента має перерозподілятися державою на потреби всього суспільства.

Так, відомий вітчизняний економіст М.І.Туган-Барановський з цього приводу писав, що земля дана людині природою і як сама природа повинна належати всім людям. Приватна власність на землю позбавляє певну частину людей їх безумовного права власності на землю і може розглядатися як володіння власне людиною. Такий погляд на земельну власність є основою соціалістичної та комуністичної ідеології й базою відповідного економічного вчення. При цьому в категоричній формі відкидається можливість існування приватної власності на землю і купівліпродажу землі.

Цей підхід до власності на землю, з нашої точки зору, не є однозначно безпідставним або однозначно правильним. Якщо розглядати це питання з макроекономічних позицій, то насправді такий підхід справедливий. Однак з огляду на цю проблему через призму мікроекономіки він не витримує критики. Пояснюється це передусім необхідністю комплексного підходу до зазначеної проблеми як з точки зору економіки загалом, так і окремих її суб’єктів, тобто виробників. А через те, що земля є одним із основних виробничих ресурсів і входить до системи економічних відносин поряд і нарівні з іншими ресурсами, то на неї поширюється й дія всіх законів економіки. У цьому разі йдеться про механізм ефективного використання ресурсів як похідної основної дилеми економіки  недостатньої кількості виробничих ресурсів і необмежених потреб суспільства в товарах і послугах. Говорити про ефективність використання землі можна лише за умови, по-перше, наявності ціни на неї, а, по-друге, можливості врахування цієї ціни в собівартості виробленої продукції. Лише у такий спосіб можна економічно виміряти ефективність альтернативних варіантів використання землі й обрати найкращий.

У цій ситуації, з точки зору мікроекономіки, не так уже й важливо, хто на ринку землі виступатиме в ролі продавця й покупця  держава чи приватна особа. Головне, щоб такий ринок існував, функціонував, причому бажано, аби він функціонував у режимі чистої конкуренції, а не чистої монополії, олігополії чи монополістичної конкуренції. Тому націоналізація землі з цих позицій не є ефективним засобом. Водночас, з макроекономічного погляду справедливішим для суспільства дійсно є націоналізація землі.

Отже, виникає протиріччя між ефективністю і справедливістю. Який же вихід, які рішення доцільно приймати конкретно для економіки України?

Як відомо, у більшості країн світу земля перебуває в приватній власності й досить ефективно використовується. Однак при цьому слід ураховувати й інші чинники, що безпосередньо впливають на ефективність використання земельних ресурсів. До них слід віднести історичні аспекти й традиції ведення сільського господарства, рівень його матеріальнотехнічного забезпечення, міжнародну спеціалізацію галузі, стан економіки країни загалом. Виходячи із зазначених чинників, ми робимо висновок, що в Україні, безумовно, має бути ринок землі як дуже важливий стабілізаційний чинник, без якого неможливе нормальне функціонування економіки. В Україні також має існувати інституція приватної власності на землю, але, як ми також неодноразово зазначали, при цьому варто відрізняти використання землі для товарного сільськогосподарського виробництва від інших напрямків використання земель. У цьому разі ми передбачаємо існування суспільної власності на землю (націоналізацію землі) з державним регулюванням використання земель сільськогосподарського призначення та існування приватної власності на землю (в тому числі у фермерських господарствах) і ринку землі за всіма напрямками її використання. Саме такий нинішніх у сьогоднішніх соціальноекономічних умовах України, з нашої точки зору, найбільш прийнятний. Тобто громадянин України повинен мати право на приватну власність на землю під забудову й ведення підсобного домашнього господарства, всі суб’єкти господарської діяльності  на приватну власність на землю для виробничої діяльності, що не пов’язана із сільським господарством. Однак при товарному сільськогосподарському виробництві, враховуючи існуючу організаційну структуру нашого сільського господарства, де домінуючу роль відіграють великі державні чи колективні сільськогосподарські підприємства, потрібне державне регулювання землекористування.

Людині, котра бажає стати фермером, повинна надаватися земля відповідно до чинного законодавства України, передбачаючи й право на приватне володіння певною частиною земельної ділянки. Загалом ми вважаємо досить вдалими законодавчі механізми стосовно регулювання землекористування в Україні, які закладені в Земельному кодексі України і Законі України «Про селянське (фермерське) господарство».

Згідно з чинним законодавством України рентна плата за землю сплачується суб’єктами господарювання та іншими юридичними особами, а також громадянами у вигляді податку на землю за відповідними ставками податку і не входить до собівартості продукції. Однак, на наш погляд, такий підхід не обґрунтований. Функціонування землі як виробничого ресурсу породжує відповідні виробничі витрати, пов’язані з цим функціонуванням, а саме  рентну плату. Якщо функціонування капіталу породжує таку статтю виробничих витрат, як амортизаційні відрахування, а функціонування трудових ресурсів  заробітну плату, то витрати, пов’язані з функціонуванням земельних ресурсів, також повинні входити до собівартості продукції. Після завершення формування первинного ринку земля стане дійсно товаром у повному розумінні цього слова й регулюючі функції держави набудуть іншої спрямованості в цій сфері ринкових відносин, як це робиться в більшості країн з розвиненою ринковою економікою.