library.if.ua

Менеджмент виробничих витрат у сільському господарстві (1998)

2.3.1. Принципи формування і класифікація виробничих витрат

На рівні підприємства питання формування й рівня виробничих витрат є головними. Це стосується будь-яких підприємств, незалежно від того, працюють вони в умовах, наближених до моделей ринку чистої конкуренції, монополістичної конкуренції, олігополії чи чистої монополії. Саме рівень виробничих витрат і ціна визначають оптимальні обсяги виробництва продукції й послуг, доцільність застосування певних технологій виробництва і, зрештою, основну мету діяльності підприємства  отримання прибутку. Класифікація прибутку на економічний, рахунковий або бухгалтерський та нормальний безпосередньо пов’язана з формуванням і класифікацією витрат підприємства.

Будь-яке рішення, яке приймає виробник щодо вибору своєї діяльності, обсягів виробництва тощо, має свою ціну. Прийняття того чи іншого рішення і використання наявних ресурсів для його виконання означає неможливість здійснення іншого рішення при тих самих виробничих витратах. При цьому під економічними витратами розуміють використання ресурсів за найкращим із усіх можливих варіантів їх використання. Ця концепція виробничих витрат ілюструється через лінію виробничих можливостей, котра на макроекономічному рівні має вигляд кривої, а на мікроекономічному рівні — прямої лінії (рис. 2.4). Розподіляючи наявні ресурси між видами продукції О1,2,3,4, виробник приймає рішення щодо обсягів її виробництва. Це означає, що будь-яка точка на кривій виробничих можливостей відповідає певній кількості продукції, (відповідно О1,2 чи О3,4) при повному залученні наявних виробничих ресурсів.



У теорії виробничих витрат важливе місце посідає чинник часу. З ним пов’язана насамперед класифікація витрат на мікрорівні та теорія виробничої функції. Так, виділяють три періоди часу, з якими пов’язані класифікація виробничих витрат і теорія виробництва: одномоментний, короткостроковий і довгостроковий. Протягом одномоментного періоду неможливо змінити будь-який ресурс у процесі виробництва. Усі виробничі ресурси є фіксованими, відтак усі виробничі витрати  постійними. Короткостроковий період охоплює період часу, протягом якого частина виробничих ресурсів може змінюватися в обсязі, а інша їх частина  ні. Змінна частина ресурсів  це динамічна їх частина, куди входять ресурси, що відносно легко можуть переміщуватися в просторі (наприклад, обігові фонди, трудові ресурси). Проблема врахування часу при формуванні виробничих витрат пов’язана також і з їх загальною динамікою. Функцію виробничих витрат можна розглядати як у статиці, так і в динаміці. Саме з динамікою виробничих витрат пов’язаний довгостроковий виробничий період. Проте динамічна модель формування виробничих витрат складніша. В економічній науці свій розвиток динамічна модель функції виробничих витрат отримала протягом останніх 25 років. Проблеми, що виникають при її використанні, пов’язані передусім з високою економетричною специфікацією порівняно зі статичною моделлю.

У довгостроковому періоді динаміка виробничих витрат полягає в тому, що для підприємства виникають можливості змінювати масштаб виробництва й власне свої розміри. Довгостроковий період складається з низки короткострокових періодів, де рівень собівартості продукції та її динаміку визначає закон зниження віддачі ресурсів. Однак динаміка собівартості продукції в довгостроковому періоді не пов’язана з дією цього закону. Отже, виникає певне протиріччя в динаміці виробничих витрат у короткостроковому та довгостроковому періодах.

Cуть закону зниження віддачі ресурсів полягає в тому, що динаміка обсягів використання виробничих ресурсів має певний зв’язок з динамікою обсягів виробництва продукції й темпів їх збільшення при різних обсягах використання ресурсів, а також з динамікою собівартості продукції. При цьому з підвищенням обсягів використання ресурсів спочатку простежуються досить високі темпи нарощування обсягів виробництва продукції, потім ці темпи знижуються і, нарешті, сам обсяг виробництва продукції знижується. Аналогічна картина спостерігається і з динамікою собівартості продукції, тільки в зворотному порядку: спочатку темпи зниження собівартості продукції високі, потім вони уповільнюються і собівартість досягає свого мінімального рівня, а далі собівартість значно зростає. Важливим моментом дії закону зниження віддачі ресурсів є те, що зі збільшенням обсягів використання певного виду ресурсу обсяг використання інших ресурсів залишається фіксованим. Цей постулат є типовим саме для короткострокового періоду.

Для формалізованого запису і простеження залежності між обсягом виробництва і різними видами виробничих витрат введемо такі умовні позначення: О  обсяг виробленої продукції (послуг, робіт); КР  кількість залучених ресурсів; ПО  питомий обсяг виробництва або середній продукт (із розрахунку на одиницю продукції, ресурсу); МО  маржинальний обсяг виробництва продукції; ПВ  постійні витрати, всього; ЗВ  змінні витрати, всього; СВ  сумарні витрати, всього; ППВ  питомі постійні витрати; ПЗВ  питомі змінні витрати; ПСВ  питомі сумарні витрати; O  приріст продукції; КР  приріст ресурсу; СВ  приріст сумарних витрат; ЗВ  приріст змінних витрат.

Методика визначення питомого і маржинального продукту, а також витрат за їх видами така:



Описані закономірності у співвідношеннях обсягів використання ресурсу, обсягів виробництва продукції, темпів зростання використання ресурсів і виробництва продукції та темпів цієї динаміки графічно зображено на рис. 2.5. На рис. 2.5,а виробнича функція показує, як змінюється абсолютний обсяг виробництва продукції залежно від зміни обсягів використання ресурсу. Аналізуючи цю функцію, можна зробити висновок, що з нарощуванням обсягів використання ресурсу зростають і обсяги виробництва продукції. Однак, по-перше, темпи зростання обсягів використання ресурсу і виробництва продукції не збігаються, по-друге, існує певний обсяг використання ресурсу, який дає змогу отримувати максимум продукції, й подальше нарощування обсягів використання ресурсу призводить до абсолютного зниження обсягів виробництва продукції.

Динаміку виробничої функції можна детальніше проаналізувати, розрахувавши темпи приросту обсягів виробництва продукції і використання ресурсу, а також продуктивності ресурсу як в абсолютному, так і у відносному вимірюванні (рис. 2.5,б). Так, точка А показує найвищий темп приросту обсягів виробництва, коли на одиницю приросту ресурсу досягається найбільший приріст обсягу виробництва продукції. Співвідношення між темпами приросту обсягів використання ресурсу й виробництва продукції відображає крива маржинального продукту. В цій точці маржинальні витрати досягають свого мінімуму (рис. 2.5,в).



Точка Б на кривій виробничої функції показує найпродуктивніший рівень використання ресурсу, коли на одиницю ресурсу припадає максимальний обсяг виробництва продукції (середнього продукту). Саме в цій точці середній продукт дорівнює маржинальному продукту, а маржинальні витрати відповідають мінімальному рівню питомих змінних виробничих витрат.

Точка В показує максимальний обсяг виробництва продукції, зниження віддачі ресурсів (середній продукт знижується) і нульовий рівень маржинального продукту. Отож у цій точці повністю припиняється приріст обсягів виробництва, а загальні змінні, сумарні, питомі змінні й питомі сумарні витрати мають тенденцію до зростання. Як і в двох попередніх випадках, загальні постійні виробничі витрати залишаються без змін, а питомі постійні витрати мають чітку тенденцію до зниження. Отже, виробнича функція має три чітко окреслені фази: від О до Б  перша фаза, від Б до В  друга фаза, від В і далі  третя фаза. Перша фаза характеризується нарощуванням обсягів виробництва продукції найвищими темпами. Однак у цій стадії використання виробничих ресурсів нераціональне, хоча й досягаються мінімальні рівні собівартості одиниці продукції. Це пояснюється тим, що обсяг ресурсів, залучених у виробництво, не забезпечує досягнення максимуму обсягів виробництва продукції, хоча на одиницю ресурсу цей максимум досягається. Те, що максимуму обсягів виробництва продукції в абсолютному вимірюванні не досягнуто, знижує можливості отримання додаткових грошових надходжень підприємства, адже занижуються обсяги реалізації продукції, а отже, й потенційні можливості отримання додаткового прибутку.

У другій стадії виробничої функції досягається максимум абсолютних обсягів виробництва продукції, хоча темпи нарощування цих обсягів значно знижуються порівняно з першою фазою. Більше того, спадає рівень продуктивності ресурсів (середнього продукту), а маржинальний продукт досягає нульового значення. При цьому простежується як абсолютне зростання змінних і сумарних виробничих витрат, так і збільшення їх питомих значень.

Для третьої фази виробничої функції характерним є зниження абсолютних обсягів виробництва продукції, зберігається тенденція зниження продуктивності ресурсів, маржинальний продукт набуває від’ємного значення. Простежується також тенденція нарощування абсолютних і питомих значень змінних і сумарних витрат. Тобто в цій стадії ще більш очевидним є нераціональне використання виробничих ресурсів, з нарощуванням використання яких зменшується ефективність виробництва.

З наведеного аналізу виробничої функції можна зробити висновок, що виробництво може бути найефективнішим лише в другій фазі функції, де досягається абсолютний максимум обсягів виробництва продукції; середній продукт хоча й знижується, але загалом він вищий, ніж у першій фазі, маржинальний продукт має ще додатне значення, а сумарні й загальні змінні виробничі витрати мають найнижчі темпи приросту. Отже, саме в другій фазі виробничої функції підприємство має прагнути знаходитися й визначати такі обсяги використання ресурсів і виробництва продукції, які б забезпечували максимум прибутку.

Розуміючи виробничі витрати як похідну від вартості виробничих ресурсів, слід зазначити, що такий підхід дає змогу грунтовніше підійти до визначення й класифікації виробничих витрат. Згідно з марксовою теорією вартості затрати суспільної праці на виробництво продукту і є власне виробничими витратами даного продукту. Звідси виникає відоме протиріччя між першим і третім томами «Капіталу». Стверджуючи, що в основі вартості продукту лежить лише праця, і будуючи на цій базі всі свої теоретичні виклади закону вартості, Маркс водночас заперечує це, стверджуючи, що обмін товарів за вартістю є не що інше, як обмін за цінами виробництва, де ціна виробництва «...визначається не тільки вартістю даного товару, але також сукупною вартістю всіх товарів». Якщо в умовах простого товарного виробництва при формуванні виробничих витрат ураховувалася лише праця, необхідна для виробництва певного продукту, то в умовах ринкової економіки виробничі витрати й ціна товару стають функцією не лише праці, затраченої на його виробництво, а й процесу конкуренції, в результаті якої усереднюється норма прибутку. Отже, ціна виробництва в ринковій економіці формується не лише в процесі розподілу, як це стверджував Маркс, а й безпосередньо у виробничому процесі.

Математична суть функції виробничих витрат полягає в їх мінімізації при виробництві певного виду продукції. У найпростішому загальному формалізованому вигляді функцію виробничих витрат можна записати так:

С = f(x1, x2, ... , xnxn+1, xn+2, ... , xm), (8)

де С  виробничі витрати, всього; x1,2, ... , n  постійні виробничі витрати; x n+1, n+2, ... m  змінні виробничі витрати.

Однак такий запис функції виробничих витрат не повною мірою віддзеркалює процес їх формування, оскільки при цьому з поля зору зникають такі важливі чинники, як час, розмір інвестицій, що вкладаються у виробництво, ціна виробничих ресурсів і її транспозиція.

Окремі економісти пропонують ураховувати чинник часу як самостійну субстанцію функції виробничих витрат. Зокрема, це передбачення впливу збільшення цін на товарно-матеріальні запаси з часу їх придбання до моменту використання у виробничому процесі.

В економічній науці й практиці використовують також виробничу функцію і відповідно функцію витрат на основі функції Кобба — Дугласа. Ця виробнича функція має такий загальний вигляд:



де у  обсяг виробництва продукції; х  кількість залучених змінних ресурсів; а  константа; b  коефіцієнт трансформації, що показує, як змінюється «у» при зміні «х».



У наступних розділах ми детальніше розглянемо функцію виробничих витрат і її математичну інтерпретацію. Взагалі, математичні методи (як у теоретичній, так і в прикладній економіці ринкових відносин) використовуються досить широко. Це один із тих аспектів, який відрізняє економічну науку, що розвивалася в умовах планового соціалістичного господарства на теренах колишнього Радянського Союзу, від західної ринкової економіки. Оскільки закони економіки є об’єктивними, то й будуватися вони мають на об’єктивних математичних закономірностях.