library.if.ua

Менеджмент виробничих витрат у сільському господарстві (1998)

2.4.2. Роль аграрної політики в системі формування витрат

Аграрна політика держави є також важливим чинником формування і регулювання виробничих витрат у сільському господарстві. Проводячи відповідну аграрну політику, держава може впливати як на рівень витрат, так і на рівень доходів фермерів, а також несільськогосподарських галузей народного господарства. Наприклад, якщо аграрна політика забезпечує підвищення ефективності використання ресурсів у сільському господарстві, то це зумовлює зростання доходів у всіх галузях економіки, враховуючи як сільськогосподарських виробників, так й інші групи населення.

З іншого боку, якщо аграрна політика спрямована на перерозподіл доходу з інших галузей у сільське господарство, то це негативно впливає на рівень доходів в економіці загалом  дохід не зростає або навіть знижується.

До останнього напрямку політики слід віднести дії уряду, спрямовані на підвищення цін на сільськогосподарську продукцію, встановлення квот обмеження посівних площ і обсягів виробництва тваринницької продукції, виплату дотацій фермерам. Зокрема, підвищення цін на сільськогосподарську продукцію відносно їх оптимального ринкового рівня зумовлює підвищення заробітної плати в сільському господарстві та залучення більших обсягів змінних виробничих ресурсів у довгостроковому періоді, тобто до зростання виробничих витрат. Наслідком такої політики є нераціональне, з точки зору суспільства, використання виробничих ресурсів і зниження рівня ефективності економіки загалом.

Прикладом нераціональної політики може слугувати й політика Європейського Співтовариства, яка тривалий час підтримувала виробників молока в країнах — членах співтовариства, закуповуючи імпортні корми, ціна на які перевищувала внутрішній рівень цін, а виручка за кінцеву продукцію переробки молока  масло на світовому ринку не покривала витрат на його виробництво. Внаслідок цього значна кількість людей, що прямо або опосередковано були пов’язані з даним виробництвом (транспортування й приготування кормів, їх згодовування, виробництво молока, його переробка, виготовлення масла тощо), не сприяли зростанню добробуту країн ЄС.

Підтримка цін на продукцію сільського господарства зумовлює також зростання цін на землю й рівень ренти. Це призводить до підвищення капіталомісткості сільськогосподарського виробництва і, як наслідок,  виробничих витрат. Підвищення капіталомісткості сільського господарства, в свою чергу, є стримуючим чинником підвищення конкурентності в цій галузі, адже слугує бар’єром для входження в ринок нових виробників. Крім того, як показує досвід США та ЄС, ціновою підтримкою уряду користуються лише приблизно 25 % найбільших виробників, отримуючи 75 % загальної підтримки. Дискусійним, з точки зору економіки загалом, є також твердження, що підтримка сільського господарства сприяє зростанню добробуту працівників сільськогосподарських підприємств. Справді, на першому етапі підтримки доходи зростають, але вони повністю поглинаються збільшенням виробничих витрат на наступних стадіях виробничого процесу. Крім того, в такій ситуації у вигіднішому положені будуть власники землі порівняно з тими, хто її орендує, тому що ціни на землю підвищаться.

Субсидії сільському господарству призводять до дефіциту державного бюджету і, як наслідок,  до підвищення рівня податків у несільськогосподарських секторах економіки. Це в свою чергу зумовлює збільшення виробничих витрат у промисловості та подорожчання засобів виробництва для сільського господарства, а також негативно пливає на конкурентоспроможність вітчизняних промислових товарів на світовому ринку.

Отже, лібералізація аграрної політики має набагато більший як прямий, так і непрямий ефект на економіку держави загалом. Так, зокрема, після відмови від певних субсидій у країнах ЄС рівень безробіття скоротився на 16 %. За даними німецьких економістів, унаслідок аграрної лібералізації в Західній Німеччині валовий національний продукт збільшився на 3,3 %, а рівень реальних доходів населення підвищився на 2,5 % при зростанні зайнятості населення на 3,8 %, у тому числі висококваліфікованою працею на 4 %. Регулюючи виробничі відносини всередині країни, аграрна політика безпосередньо впливає і на світові ринки сільськогосподарської продукції. Чим вища питома вага країни в світовій торгівлі сільськогосподарською продукцією, тим більший вплив аграрна політика цієї держави має на ціноутворення в міжнародній торгівлі. Нераціональна аграрна політика такої держави призводить також до неефективного розміщення ресурсів з точки зору світової економіки, адже зумовлює підвищення пропозиції на світовому ринку сільськогосподарської продукції й порушує міжнародні торгові баланси.

Цікавими є дослідження, проведені Міністерством сільського господарства США, про взаємозв’язок окремих країн у міжнародній сільськогосподарській торгівлі. Так, підтримка сільського господарства підвищила дохід країн спільного ринку в 1984 р. на 19,56 млн. дол. США і зменшила при цьому доходи інших країн (зокрема, в США фермери втратили 4,63 млн. дол. США). Водночас аграрна політика США дала змогу підвищити доходи країн спільного ринку на 7,44 млн. дол. (табл. 2.2). Аналізуючи аграрну політику США та ЄС за останні роки, можна зробити висновок про тенденцію до її лібералізації, хоча ця політика також може піддаватися критиці з точки зору її впливу на рівень ефективності економіки. У табл. 2.3 наведено розрахунки впливу виробничих витрат за їх джерелами (що субсидуються і не субсидуються урядом) на рівень фермерських доходів.



Незважаючи на те, що останніми роками політика США спрямовується на зниження обсягів сільськогосподарського виробництва, вона є неефективною через те, що урядові витрати зростають вищими темпами, ніж фермерські доходи (у 1990 р.  відповідно на 12,9 і 1,4 млн дол.). Останніми роками аграрна політика країн ЄС характеризується такими моментами:

жодна з країн спільноти не може знизити ціни на сільськогосподарську продукцію;

введено систему квот на молоко (з 1984 р.) і обмеження посівних площ (з 1988 р.);

перші два моменти змушують запроваджувати спеціальні програми, спрямовані на погашення негативного ефекту доходу, внаслідок чого витрати, пов’язані з підтримкою сільського господарства, перекладаються з міжнаціонального рівня на конкретні країни.

Загалом можна зробити висновок, що в США і ЄС простежується політика зменшення підтримки сільського господарства.

З огляду на аграрну політику в Україні слід виходити з того, що Україна не є країною з високорозвиненою ринковою економікою, вона лише стала на цей шлях розвитку. Звідси й потрібно виходити, будуючи її аграрну політику, яка має враховувати такі характерні риси, що є типовими для всіх країн, які стали на шлях розвитку ринкових відносин:

1) низький рівень споживання продуктів харчування, що не відповідає нормам споживання протеїну на день у розрахунку на душу населення (рівень споживання основних продуктів харчування, таких як м’ясо та м’ясопродукти, молоко та молокопродукти, яйця, олія, риба й рибопродукти, овочі й баштанні, фрукти і ягоди в Україні в 3–5 разів нижчий, ніж у США та інших розвинених країнах);

2) досить висока питома вага сільського господарства в національному продукті (в Україні  21,5 %, а в США  близько 2 %);

3) висока питома вага населення, зайнятого в сільському господарстві (в Україні  20,9 %, у США  близько 3 %);

4) висока еластичність доходу на споживання сільськогосподарської продукції. Це означає, що більша частина приросту доходів населення витрачається на продукти харчування. Якщо в Україні витрати на харчування сьогодні становить 80 % сукупного доходу населення, то в США  17 %;

5) низька цінова еластичність споживання сільськогосподарської продукції, тобто в умовах навіть різких коливань цін обсяги споживання продукції змінюються незначно;

6) обмежені можливості субсидування сільського господарства з державного бюджету (дефіцит державного бюджету в Україні за 1994–1995 рр. становить відповідно 9,5 і 7,9 %);

7) обмежені можливості фінансування й субсидування розвитку сільського господарства через перерозподіл доходу, отриманого в несільськогосподарських секторах економіки;

8) значна питома вага використання ручної праці в сільському господарстві й застосування технологій, що базуються на інтенсифікації праці, а не капіталу;

9) незначна частка промислового експорту. Загалом негативне сальдо торгівельного балансу України за 1994 р. становило 1,8 млрд. дол., у 1995 р.  1,2 млрд. дол., за перше півріччя 1996 р.  102,8 млн. дол.

На рис. 2.10 зображено схему формування виробничих витрат сільськогосподарського підприємства. До чинників, що формуються під впливом макросередовища, слід віднести системи ціноутворення й рівень цін на промислову продукцію (техніка, будівельні матеріали, мінеральні добрива, гербіциди, білково-вітамінні добавки, паливомастильні та інші матеріали), системи й умови кредитування та оподаткування, умови матеріально-технічного забезпечення сільського господарства, його сервісне обслуговування (ремонт техніки, обладнання, будівництво, агрохімічне і ветеринарне обслуговування тощо), умови реалізації продукції. Усі зазначені чинники мають або прямий, або опосередкований вплив на формування виробничих витрат сільськогосподарських підприємств.



Чільне місце в системі чинників формування виробничих витрат посідає інформаційне забезпечення виробничого процесу.



Виробник повинен знати законодавчі акти й нормативні документи, які регламентують його діяльність, бути обізнаним з різними технологіями виробництва сільськогосподарської продукції та методами організації й управління виробничим процесом, мати інформацію про ціни на ринках на продукцію, яку він виробляє, і на товари, що купує, стежити за рухом вартості цінних паперів на фондових біржах тощо. Отже, в умовах сучасного сільськогосподарського виробництва інформація набуває все більш важливого значення для успішного господарювання і вплив її на формування виробничих витрат постійно збільшується поряд з прискоренням науковотехнічного прогресу. При цьому, як показує досвід розвинених країн, усе чільніше місце в цьому процесі посідає персональний комп’ютер як інструмент обробки, нагромадження й використання інформації.

Внутрішньогосподарські чинники формування виробничих витрат доцільно розглядати через призму функцій менеджменту, а саме: планування, організацію, менеджменту персоналу, управління, обліку й контролю. Ці чинники найбільшою мірою залежать безпосередньо від працівників конкретних сільськогосподарських підприємств  їх знань, поінформованості, організаторських здібностей, досвіду, навичок ведення господарства тощо. За функціональними ознаками їх можна об’єднати в чотири групи: технологічну, організаційну, економічну та соціальну.

Технологічна група об’єднує технологічні чинники формування виробничих витрат починаючи з підготовки до виробництва, безпосередньо виробництва, зберігання і первинної переробки продукції. Це насамперед ресурсозберігаючі технології, технологічні елементи, що підвищують якість продукції, чинники підвищення екологічної безпеки виробництва.

Організаційні чинники  це організація господарства і виробництва, вибір його спеціалізації, добір і використання персоналу, організація праці, форми управління господарством. Адже від того, як будуть скомбіновані основні чинники виробництва (земля, праця, капітал) і організоване їх функціонування, значною мірою залежатимуть рівень та ефективність виробничих витрат.

До економічних чинників слід віднести нормування виробничих ресурсів, нормативне планування та облік і контроль витрат, форми матеріального стимулювання учасників виробництва. Соціальні чинники передбачають покращення умов праці і виробництва, підвищення кваліфікації працівників, поліпшення побутових умов їхнього життя.

Об’єднуючою основою функціонування всіх чотирьох груп чинників є менеджмент, який поряд із землею, працею і капіталом виступає четвертим виробничим ресурсом і важливим важелем формування виробничих витрат.

Наступним блоком схеми формування витрат є власне виробничий процес, пов’язаний як з виробничими витратами, так і з виходом продукції. Взаємозв’язок виробничих витрат як похідної чинників виробництва й одержаної продукції описує виробнича функція. Завершує схему формування виробничих витрат сільськогосподарського підприємства розподіл їх за видами та видами робіт і послуг, формування й розподіл доходу (прибутку).