library.if.ua

Менеджмент виробничих витрат у сільському господарстві (1998)

4.1.2. Форми реалізації власності та їх характеристика

Характеризуючи існуючі форми власності в сільському господарстві України, слід відмітити історичні передумови їх виникнення. Так, державні сільськогосподарські підприємства виникли в основному на базі панських маєтків з подальшою трансформацією частини колективних господарств у радгоспи. Ці підприємства з самого початку свого становлення були більш високоорганізованими, краще забезпеченими матеріально-технічними засобами виробництва і мали за мету розкривати одноосібникам переваги державної власності й колективної праці. Звичайно ж, за такої форми власності, її відірваності від конкретного працівника відчуження праці досягає найвищого рівня. Численні й різноманітні спроби якимось чином зменшити це відчуження ми можемо простежувати протягом усього періоду існування цього типу сільськогосподарських підприємств. Це і укрупнення та розукрупнення радгоспів, реорганізації внутрішньогосподарських структур і систем управління, запровадження численних форм організації праці та матеріального стимулювання. Більшою чи меншою мірою ці засоби давали змогу зменшити відчуження працівників від конкретних засобів виробництва, однак, звичайно ж, не могли усунути його повністю.

Колективні господарства, або колгоспи, створювалися об’єднанням окремих селянських господарств  їх землі, сільськогосподарського реманенту, худоби тощо. Як відомо, таке об’єднання здійснювалося в основному насильницьким шляхом. Слід зазначити, що колгоспи з самого початку свого виникнення були не кооперативними, а саме колективними господарствами. Цю думку неодноразово підкреслювали О. В. Чаянов та інші економісти, представники організаційно-виробничої школи. Зокрема, Чаянов писав, що артіль чи колгосп не є і не може бути союзом незалежних господарських одиниць, а являє собою повне злиття в одному підприємстві трудових зусиль своїх членів, а відтак вона швидше має називатися спільним виробництвом, аніж кооперацією. Історія вже дала оцінку тих процесів, що відбувалися в сільському господарстві України наприкінці 20-х – на початку 30-х років нинішнього століття. Ця оцінка однозначно негативна. Через насильницьку колективізацію був порушений природний шлях еволюції вітчизняного сільського господарства, було завдано величезної шкоди всьому аграрному устрою країни. Був нанесений удар саме в серцевину аграрних відносин  притаманну сільському господарству особливість власності на засоби виробництва. Виходячи з цієї специфіки аграрних відносин лише кооперативна форма власності є логічним завершенням їх еволюції. Так, наголошуючи на відмінностях кооперативної та колективної форм власності, О. В. Чаянов виділяв такі характерні особливості останньої.

По-перше, колективна свідомість і воля завжди менш рухомі й напружені, а також майже не допускають інтуїції, так потрібної в будь-якому підприємництві. Тому артільна воля слабка як організуюча, підприємницька й примусова. Останнє пояснюється тим, що виборні керівні органи колгоспу (правління та його голова) занадто залежні від своїх виборців, аби бути вимогливими. Практика останніх десяти років аграрних перетворень в Україні, коли була створена реальна можливість вибору керівництва колгоспів, підтверджує цей висновок.

По-друге, артіль, на відміну від капіталістичного підприємства і селянського господарства, для яких природно користуватися додатковою робочою силою в напружені періоди роботи, передбачає відносно постійну кількість своїх членів, адже її мета  ліквідувати найману працю. Через це виникають проблеми зайнятості й дефіциту робочої сили в колгоспі відповідно за періодами міжсезоння і піковому. Знову ж таки практика колгоспного будівництва підтверджує цей висновок  загалом у колгоспах України простежувалася чітка тенденція збільшення кількості залучених і найманих працівників як в абсолютному, так і у відносному вираженні.

По-третє, в колективному господарстві, капіталістичному і селянському, що входить до кооперативу, різна природа стимулів до праці. У селянському господарстві це непокриті потреби сім’ї, що змушують нарощувати виробництво й підвищувати його ефективність для повного їх задоволення. У капіталістичному підприємстві основним стимулом до праці є заробітна плата. Крім того, існують страх втратити роботу, різні штрафи, санкції тощо. У колективному господарстві кожний його член виступає рівноправним власником спільних засобів виробництва і однаковою мірою претендує на належну йому частину отриманого доходу, що розподіляється пропорційно до трудового внеску кожного працівника в загальний результат. У зв’язку з цим виникає необхідність розробки відповідних форм матеріального стимулювання з метою забезпечення об’єктивного обліку трудового внеску членів колективного господарства. Тому, за висновком Чаянова, в колгоспі доведеться вирішувати два основних питання: як налагодити робочу дисципліну й посилити у психології працівників стимули до підвищення напруженості праці. Інакше, підкреслював він, ми неодмінно дістанемо розхлябаний господарський механізм, позбавлений чіткості в роботі, що не забезпечуватиме тих господарських результатів, які могло б дати організоване поряд з ним у таких самих розмірах підприємство, побудоване на найманій праці.

Ілюстрацією спроб «посилити у психології працівників стимул до підвищення напруженості праці» є численні спроби вдосконалити систему організації та оплати праці протягом всього періоду розвитку колективних господарств. Спочатку існуючі форми матеріального стимулювання були орієнтовані в основному на забезпечення зростання виробництва продукції без достатнього врахування при цьому рівня виробничих витрат і ефективності. Це насамперед акордно-преміальна система оплати праці й колективний підряд, при яких розцінки за одиницю продукції розраховувалися й застосовувалися без урахування вимоги зниження собівартості продукції й випереджаючого зростання продуктивності праці порівняно з підвищенням її оплати.

Наступним кроком у вдосконаленні матеріального стимулювання в колективних господарствах стало запровадження протизатратного механізму стимулювання на основі госпрозрахункового підряду. До найпоширеніших варіантів такого стимулювання належали: оплата за розцінками (нормативами) від валового доходу; визначення фонду оплати праці як різниці між вартістю валової продукції, розрахованої за допомогою розрахункових цін, і матеріальними витратами на її виробництво, обчисленими за єдиними плановообліковими цінами; залишковий принцип матеріального стимулювання; розроблений нами варіант матеріального стимулювання за комплексними розцінками. Недоліки та переваги цих форм матеріального стимулювання нами детально проаналізовані. Однак жодна з них не могла змінити колективної форми власності, що й не ставилося за мету при їх розробці.

Спробою реорганізації колективної власності стало її паювання. Формальним приводом для розподілу виробничих фондів і землі з-поміж членами колективного підприємства було бажання зробити кожного працівника власником і на цій основі формувати первинні виробничі кооперативи (на базі бригад, ферм), створювати передумови для бажаючих вийти з колгоспів та організувати селянські господарства. Проте, чи є паювання в його існуючому вигляді справжньою формою реорганізації колективної власності? На нашу думку, ні. Причин цьому кілька.

По-перше, паювання створює лише формальні передумови для можливості виходу колгоспників з їхніми паями з колективного господарства. Однак на практиці такий вихід є досить проблематичним. Це пояснюється тим, що видача паїв передбачена в грошовій, а не в натуральній формі, а в існуючих економічних умовах ця грошова вартість паю, як правило, не відповідає його справжній вартості. Крім того, більшість колективних господарств не спроможні виплатити навіть цю занижену вартість паїв бажаючим їх отримати.

По-друге, крім суб’єктивних, існують і об’єктивні причини недоцільності виходу з колективних господарств. До них слід віднести складні умови організації самостійного селянського господарства: придбання техніки, оборотних фондів, отримання кредиту та ін. Навіть вийшовши зі своїм земельним і вартісним, або натуральним, паєм з колгоспу, далеко не кожний колгоспник зможе організувати своє господарство.

По-третє, це психологічні аспекти виходу з колективного господарства. Десятиріччя існування колгоспів зробили свою справу у формуванні менталітету сільських працівників. звичаю не нести відповідальності, не ризикувати, не приймати самостійно управлінських рішень. Це все посилюється складною демографічною ситуацією на селі, процесом старіння населення, зменшенням його чисельності. До цього також потрібно додати певну зацікавленість керівництва колективних господарств у збереженні існуючих порядків на селі. Зроблені висновки підтверджуються також дослідженнями деяких економістів.

Отже, підсумовуючи все сказане про колективну форму власності, можна зробити висновок, що, незважаючи на процеси формування приватної власності в аграрному секторі економіки країни, створення селянських (фермерських) господарств, зміни у формах матеріального стимулювання колгоспників, заміну самої назви «колгоспи» на «колективні сільськогосподарські підприємства», ці чинники не торкаються основ зазначеної форми власності, яка займає і займатиме в найближчій перспективі чільне місце в сільському господарстві України. Однак подальше функціонування ринкової економіки об’єктивно і неодмінно потребуватиме подальшої її реорганізації. І цей процес буде безпосередньо пов’язаний з виробничими витратами сільськогосподарських підприємств. Насамперед це необхідність забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної сільськогосподарської продукції на міжнародних ринках, якої можна досягти в основному лише за рахунок нижчої собівартості продукції порівняно з іншими країнами. Існуючі на сьогодні форми організації сільського господарства та його виробнича структура не здатні це забезпечити. Досягти високої конкурентоспроможності на світових сільськогосподарських ринках сьогодні можна, реалізуючи лише найбільш трудомістку продукцію. Це пояснюється тим, що в Україні робоча сила коштує значно менше, ніж капітал. І це співвідношення існуватиме ще досить тривалий час. Таким чином, виробляти трудомістку продукцію можна із значно нижчою собівартістю, ніж капіталомістку, але малотрудомістку продукцію. Однак колективні сільськогосподарські підприємства, виходячи із специфіки колективної власності, не зацікавлені у виробництві трудомісткої продукції.

Іншим чинником, який пов’язаний з проблемами реорганізації колективної власності, є надлишок робочої сили на селі, низькі доходи колгоспників і низька продуктивність їхньої праці. Крім того, існує проблема безробіття на селі, яке виникло внаслідок неспроможності більшості колективних сільськогосподарських підприємств адаптуватися до умов ринкової економіки. Вийшовши з колективних господарств разом із своїми земельними і натуральними фондовими паями, колгоспники зможуть займатися сільськогосподарським виробництвом, знизивши тим самим рівень безробіття на селі. Звичайно ж, новостворені дрібні господарства будуть вирощувати в основному трудомістку продукцію. Крім того, це дасть змогу розв’язувати проблеми інвестування сільськогосподарського виробництва, тому що комерційні банки (як вітчизняні, так і зарубіжні) надаватимуть кредити лише реальним власникам землі під заставу реальної, конкретної земельної ділянки. Колективним господарствам у їхньому існуючому вигляді комерційні банки не зможуть надавати довгострокові кредити.

Аналізуючи вплив державної та колективної власності на формування виробничих витрат сільськогосподарських підприємств, необхідно відмітити схожість цього впливу за багатьма параметрами. Насамперед це стосується класифікації витрат та їх урахування в собівартості продукції. Так, заробітна плата в держгоспах і оплата праці в колективних підприємствах  це стаття, як правило, змінних виробничих витрат. При цьому форми оплати праці в колективних підприємствах і заробітної плати в держгоспах практично однакові. Інші статті виробничих витрат також мають схожість при їх формуванні.

При розгляді впливу форм власності та організаційних форм сільськогосподарських підприємств на формування виробничих витрат особливий інтерес має вивчення питання вигідності або ефективності виробництва. Проаналізувавши цю проблему, можна зробити висновок, що існують різні критерії вигідності та принципи формування витрат залежно від форми власності, на якій базується сільськогосподарське підприємство. Так, критерієм вигідності та економічної ефективності за умов державної й колективної власності, а також приватної, що ґрунтується на найманій праці, виступають показники суми отриманого прибутку й рівні рентабельності та прибутковості. У селянському господарстві такими критеріями є загальна сума виручки від реалізації продукції та валовий дохід. Останнє пояснюється тим, що члени селянських господарств, маючи більші можливості, порівняно з колективами, що працюють за умов державної й колективної власності, в регулюванні виробничих процесів, у тому числі виробничих витрат, мають і більші можливості в розподілі одержаної грошової виручки. Крім того, в селянському господарстві валовий дохід розподіляється не на оплату праці й прибуток, а на фонди споживання та нагромадження. Співвідношення між цими фондами досить гнучке, змінюється за роками залежно від потреб виробництва та сім’ї селянина. Саме цим пояснюється те, що селянським господарствам вигідно виробляти найбільш трудомістку продукцію, яка забезпечує найбільші грошові надходження й валовий дохід. Такі показники, як прибуток і рівень рентабельності в цьому разі не є визначальними при організації й функціонуванні дрібних селянських господарств.

При колективній і державній формах власності на критерій вигідності виробництва, крім обмежених можливостей трудових колективів у розподілі новоствореної ними власності, впливають такі чинники.

По-перше, існуюча система гарантованої оплати праці колгоспників і робітників держгоспів не є ефективним стимулом для вирощування трудомістких сільськогосподарських культур і виробництва трудомісткої тваринницької продукції. Вона передбачає отримання значно менших сум валового доходу, прибутку, а також рівня рентабельності на одну затрачену людиногодину при виробництві трудомісткої продукції порівняно з малотрудомісткою.

По-друге, маючи стабільні за чисельністю (за періодами року) трудові колективи, колективні господарства і держгоспи здебільшого потребують у напружені періоди сільськогосподарських робіт додаткової робочої сили. Це зумовлює проблему постійного залучення найманої робочої сили (сезонних працівників), що також обмежує розширення виробництва трудомісткої продукції.

Цим значною мірою пояснюється тенденція скорочення, після відміни директивного планування, виробництва колгоспами й держгоспами трудомісткої продукції (зменшилися площі під цукровими буряками, картоплею, овочами, поголів’я худоби). Маючи договори із заготівельними організаціями на продаж трудомісткої продукції, колективні підприємства й держгоспи скуповують або обмінюють її на малотрудомістку продукцію в особистих підсобних господарствах, селянських господарствах, залучають для її вирощування орендарів і т.ін. Це підтверджує динаміка посівних площ основних видів сільськогосподарських культур і поголів’я тварин в Україні за останні 10 років.

Цікавими щодо цього є й дослідження функціонування різних організаційних форм господарювання в Польщі, проведені О. М. Онищенком і В. В. Юрчишиним. Аналіз спеціалізації виробництва польських селянських господарств, колективних і державних сільськогосподарських підприємств також підтверджує зроблені нами висновки  в селянських господарствах переважає тваринницька спеціалізація.

Розробкам питань критеріїв ефективності виробництва залежно від форм власності приділяють значну увагу економісти ряду капіталістичних країн (США, Великобританії, Німеччини та ін.). Так, Блегборн зазначає: «При виборі структури і напряму господарства головним критерієм має бути максимальна прибутковість, а в дрібних сімейних фермах  максимальна грошова виручка від продукції». Він стверджує, що фермер, який використовує лише власну працю й працю членів своєї сім’ї, зробить правильно, вибравши інтенсивний тип господарювання. Для господаря великої ферми, підкреслює Блегборн, одержати більше продукції на одиницю площі не так важливо, як для дрібного фермера, й тому для останнього критерієм ефективності виступає найбільший валовий дохід.

Розкриваючи відмінності у формах реалізації власності на великих і дрібних фермах, У.Янг звертає увагу на те, що останні здебільшого рік у рік збиткові, хоча й продовжують існувати, тоді як для великих ферм, що використовують найману працю, це неприпустимо. Існування різних критеріїв вигідності виробництва залежно від форми власності пояснює також існуюча тенденція укрупнення фермерських господарств у капіталістичних країнах. У цьому разі критерій вигідності  прибутковість — диктує свої умови: розвиток сільського господарства цих країн іде шляхом створення найбільш прибуткових господарств, тоді як численні дослідження, зокрема економістів США, довели, що при виробництві більшості видів продукції перевищення фермою розмірів сімейного господарства, розрахованого на працю двох людей, не ефективне щодо раціонального використання ресурсів. Тому об’єктивними характеристиками відносної ефективності господарювання слугують показники різниці в загальній продуктивності чинників виробництва між дрібними і великими господарствами та різниця в прибутку на одиницю капіталовкладень за вирахуванням витрат на утримання сім’ї. А такі односторонні показники, як урожайність чи виробництво валової продукції на 1 га не є адекватними характеристиками переваги тієї або іншої форми господарювання. Як стверджують окремі економісти, емпіричні дослідження цього питання не свідчать про вищу ефективність великих ферм на Заході. Більше того, отримані результати вказують на те, що в країнах з розвиненою економікою на розмір сільськогосподарського підприємства впливають не лише прибутковість і ефективність господарювання, а й ряд інших чинників, зокрема рівень оплати праці в інших галузях народного господарства та вартість залучення капіталу.

Залежність вигідності виробництва та формування виробничих витрат від форм власності й організаційних форм сільськогосподарських підприємств можна простежити і на прикладі ферм США. Ферми, що функціонують на правах повної власності, є відповідно вдвічі й утричі менші за розмірами порівняно з фермами, які працюють на правах оренди і часткової власності. Лише третина цих ферм використовує найману робочу силу, тоді як ферми з двома іншими формами господарювання користуються найманою працею майже вдвічі більше. Ферми з повною власністю спеціалізуються на виробництві трудомісткої продукції, передусім такої, як фрукти, а інші два різновиди ферм  малотрудомісткої продукції (зерна, м’яса великої рогатої худоби та свиней).

Аналізуючи функціонування приватної власності у формі селянських господарств, що ґрунтуються на праці власне селянської сім’ї, треба підкреслити особливі мотиви господарської діяльності й вигідності при цій власності, а також її відмінності від приватної власності в класичному розумінні цього поняття з використанням найманої праці та соціалістичної власності. Зокрема, цей висновок підтверджується й аналізом функціонування сільськогосподарських підприємств з різними формами власності на засоби виробництва в Польщі.

Якщо виходити знову ж таки з класичного визначення вигідності при капіталізмі, то у формалізованому вигляді її можна записати так:

П > = (К  і)/100, (54)

де П  прибуток; К  капітал (основний і оборотний); і  банківська процентна ставка за кредити.

Отже, підприємницька діяльність вважається вигідною, якщо вона забезпечує прибуток, що перевищує суму банківського проценту на загальний капітал. У селянському ж господарстві, як і в іншому підприємстві, що не використовує найманої праці, результативним показником є не прибуток, а валовий дохід, котрий поділяється на фонди нагромадження і споживання. Однак ці фонди в селянському господарстві не тотожні категоріям «прибуток» і «заробітна плата». Розмір валового доходу залежить від чисельності та складу членів господарства і особливо від ступеня інтенсивності їхньої праці. Останнє визначається специфічною рівновагою між рівнем задоволення потреб сім’ї та тяжкістю (обтяжливістю) самої праці. Отже, ми стикаємося з теорією граничної корисності, саме зі специфікою її виявлення в селянському господарстві, що характеризується передусім відповідною формою власності й способами її функціонування. Саме точка рівноваги валового доходу й рівня інтенсивності праці визначає оптимальний рівень виробництва продукції в селянському господарстві, що ґрунтується на праці лише його членів. Звичайно ж, будь-які заходи щодо підвищення інтенсивності праці (механізація, нові технології, сорти сільськогосподарських культур і породи тварин) дають змогу піднімати й рівень задоволення потреб сім’ї зміщенням точки рівноваги праворуч на кривій валового доходу (у бік його збільшення). При цьому слід зазначити, що через специфіку функціонування власності точка оптимізації виробництва в селянському господарстві й капіталістичному чи колективному не буде однаковою. У селянському господарстві оптимальний обсяг виробництва завжди буде більший. Саме цим пояснюється те, що такі господарства, як правило, спеціалізуються на виробництві трудомісткої продукції, рівень прибутковості якої нижчий від рівня малотрудомісткої, але валовий дохід як сумарний, так і в розрахунку на затрачену людино-годину, вищий.

Аналіз спеціалізації виробництва у фермерських господарствах України показує її рослинницьку спрямованість. Так, тільки близько половини фермерських господарств займаються тваринництвом, з яких більше 10 голів великої рогатої худоби, корів і свиней мають відповідно 1, 0,2 і 1 % господарств. Пояснити таке становище можна рядом причин. По-перше, фермерство в Україні перебуває на стадії становлення, коли ще не створено відповідної матеріально-технічної бази для розвитку тваринництва. Це зумовлюється як об’єктивними обставинами самого становлення, так і тими соціальноекономічними умовами, в яких воно відбувається.

По-друге, відсутність гарантій власності (зокрема, на землю) не стимулює до значних інвестицій у виробничі фонди, створює певні перешкоди для довгострокового кредитування, що є необхідною умовою створення тваринницької галузі у фермерському господарстві.

По-третє, це невідлагоджений ціновий механізм на сільськогосподарську продукцію, коли закупівельні ціни на продукцію тваринництва не забезпечують навіть умов для простого відтворення виробництва, а ринкові механізми формування цін і продовольчих ресурсів ще не сформовані.