library.if.ua

Менеджмент виробничих витрат у сільському господарстві (1998)

9.1.2. Управління змінними (експлуатаційними) витратами

Змінні, або експлуатаційні, виробничі витрати характеризуються безпосереднім їх зв’язком з обсягами виробництва. Це такі витрати, як садивний матеріал, мінеральні та органічні добрива, корми, паливо-мастильні матеріали, оплата праці тимчасово залучених працівників, ветмедикаменти, платежі страхування врожаю, тварин, птиці, готової продукції, сировини, матеріалів, що належать до оборотних фондів, та ін.

Розрахунок змінних виробничих витрат має особливо важливе значення при прийнятті конкретних управлінських рішень. У цьому також полягає відмінність між постійними та змінними витратами  постійні витрати не змінюються в короткостроковому періоді, яким є річний цикл виробництва в сільському господарстві, тобто на їх рівень не впливають виробничі рішення в цьому періоді й вони не впливають на рівень прибутку. Зовсім іншу картину ми спостерігаємо відносно змінних витрат. Саме від їх рівня й залежить прибуток.

Регулюванням змінних витрат можна досягати максимуму прибутку, а також приймати ефективні виробничі рішення. Існує такий постулат: якщо ціна на продукцію перевищує або хоча б дорівнює питомим змінним витратам, то вже в цьому разі доцільно продовжувати виробництво в короткостроковому періоді. Основне завдання виробника в цьому періоді  максимізувати прибуток або мінімізувати збиток. Якщо ціна не перевищує питомих сумарних витрат або собівартості одиниці продукції, але є вищою або дорівнює питомим змінним витратам, відбувається мінімізація збитку. По-перше, в цьому разі виробник компенсує свої витрати на оплату праці, по-друге, все перевищення ціни над питомими змінними витратами йде на покриття постійних витрат, зменшуючи прямі збитки від виробництва.

Важливою складовою оперативного управління виробничими витратами є й формування такого виду змінних виробничих витрат, як запаси. До них входять витрати на корми, садивний матеріал, запасні частини, мінеральні добрива, будівельні й допоміжні матеріали, які виробник періодично купує (замовляє) й доставляє в господарство. Особливістю цього виду змінних витрат є те, що вони мають тенденцію до зростання пропорційно періоду складування в господарстві чи орендованому складі. Виходячи з того, що саме змінні виробничі витрати є основними у формуванні прибутку, а витрати на складування та транспортування є досить суттєвими, оперативне управління ними набуває особливого значення. Існує методика визначення оптимальної кількості завезення в господарство певного виду ресурсу (ОКЗ). У формалізованому вигляді цю кількість визначають так:



Розглянемо формування цього типу змінних виробничих витрат на прикладі комбінованого корму, який фермер купує для виробництва продукції тваринництва. Річна потреба в комбінованому кормі становить 212 ц, вартість одного замовлення (оформлення необхідної документації, комісійні, транспортні витрати, витрати, пов’язані з навантажуванням та розвантажуванням)  50 грн., ціна 1 ц комбікорму  35 грн., норма витрат на складування у фермера — 20 % ціни комбікорму. Потрібно розрахувати оптимальну кількість комбікорму, яку фермер має одноразово закупити й при цьому покрити потреби господарства в цих кормах, а також мінімізувати свої виробничі витрати.

Використовуючи відомі формули, визначимо оптимальну кількість комбікорму на одне замовлення, складські витрати, які при цьому будуть, фактичні витрати на замовлення й загальні витрати:



Отже, оптимальна кількість одноразового завезення комбікорму становить 17,4 ц при мінімальній вартості зберігання цієї кількості комбікорму 121,80 грн.

Для детальнішого ознайомлення з цією методикою формування виробничих витрат на базі наведеного прикладу побудуємо графік, де наочно можна побачити взаємозв’язок між усіма складовими частинами формування витрат. Дані для побудови графіка 9.1 наведено в табл. 9.5.



Складські витрати при завезенні 5 ц комбікорму становлять 17,5 грн.(0,2  35 грн.  5 ц) / 2), 10 ц комбікорму  35 грн. і т.д. Фактичні витрати на замовлення при 5 ц комбікорму дорівнюють 212 грн.(50 грн.  212 ц) / 5 ц), при 10 ц  106 грн. (50 грн.  212 т) / 10 т) і т.д. Загальні витрати становлять суму складських витрат і витрат на замовлення. Точки А й Б на графіку показують відповідно мінімальні складські витрати на замовлення й загальні витрати, а також визначають оптимальну кількість комбікорму на одне замовлення. Користуючись наведеною методикою, можна мінімізувати частину змінних виробничих витрат і підвищити суму прибутку.



Іншим важливим моментом при розрахунку змінних виробничих витрат є оцінка виробничих запасів, які, залучаючись до виробничого процесу, займають значну питому вагу в структурі есплуатаційних витрат. У практиці фермерських господарств зарубіжних країн існує кілька методів оцінки матеріальних запасів. Основні з них такі: оцінка запасів виходячи з їх фактичної вартості за надходженням у господарство та використанням (застосовується в умовах, коли фермер чітко обліковує виробничі запаси за їх видами та вартістю й може за такою самою вартістю переводити запаси у виробництво); оцінка запасів за принципом перше надходження  перший відпуск, або «FIFO» (запаси, що першими надійшли на склад, першими й списуються за їх відповідною вартістю); оцінка запасів за принципом останнє надходження  перший відпуск, або «LIFO» (матеріали, що останніми надійшли на склад, списуються першими); оцінка матеріальних запасів за їх середньозваженою ціною виходячи з усіх надходжень за певний період часу.

Від того, який метод оцінки матеріальних запасів застосовується, залежать собівартість виробленої продукції та прибуток. Це пояснюється тим, що протягом виробничого циклу, наприклад року, в господарство надходять корми, мінеральні добрива, паливо-мастильні матеріали, запасні частини та інші матеріали в різні періоди часу й за різними цінами. Вартість дизельного палива на початку місяця може бути одна, в середині місяця — інша, а в його кінці — ще інша. За якою ж ціною потрібно списувати його на виробництво? Обирають той метод оцінки, що є вигіднішим для виробника. Так, якщо існує чітка тенденція до зростання цін на матеріали, то для виробника, можливо, доцільним буде використання методу, що діє за принципом останнє надходження  перший відпуск («LIFO»). За цих умов зазначений метод дає змогу штучно підвищити собівартість продукції й тим самим штучно занизити прибутки, створюючи умови, аби уникнути сплати в повному розмірі податку з прибутку. При тенденції зниження цін на матеріальні цінності доцільно застосовувати метод «FIFO». У цьому разі досягається результат, аналогічний попередньому: створюються умови для уникнення сплати певної частини податку з прибутку. Однак виробник зобов’язаний ставити до відома податкову інспекцію про обраний метод оцінки запасів й не може його змінювати протягом року.

Розглянемо приклад розрахунку виробничих витрат із застосуванням чотирьох описаних методів оцінки матеріальних запасів. Протягом місяця в період інтенсивних польових робіт фермерові довелося двічі купувати дизпаливо. На початку місяця він купив 10 ц палива за ціною 40 грн. за 1 ц і всередині місяця  7 ц за 50 грн. за 1 ц. Розрахуємо собівартість палива за чотирма методами його оцінки за умови, що фермер виконував протягом місяця три види робіт і має віднести на собівартість продукції рослинництва вартість дизпалива, відповідно 6, 8 і 2 ц. У табл. 9.6 наведено приклад розрахунку вартості дизпалива за чотирма методиками її визначення.

Для розрахунку фактичної вартості дизпалива, яке списується на виробництво за першим методом його оцінки (за конкретним надходженням і використанням), ми припускаємо, що фермер використовував спочатку куплене в певному місяці дизпаливо, а не брав його зі своїх запасів. У такому разі вартість дизпалива становитиме 700 грн. (6 ц  40 грн. + 4 ц  40 грн. + 4 ц  50 грн. + 2 ц  50 грн.). Залишок дизпалива на кінець місяця дорівнюватиме 140 грн. (3 ц  30 грн. + 1 ц  50 грн).

За методом оцінки дизпалива перше надходження  перший відпуск його фактична вартість становитиме 640 грн. (3 ц  30 грн.+3 ц  40 грн. + 7 ц  40 грн. + 1 ц  50 грн. + 2 ц  50 грн.), а залишкова вартість  200 грн. Отже, фермер відносить на собівартість виробництва спочатку дизпаливо, що він мав у запасі, за його вартістю, а потім те дизпаливо, яке він купив першим.



Фактична собівартість дизпалива, що списується на виробництво за методом останнє надходження  перший відпуск, дорівнює 710 грн. (6 ц  50 грн. + 1 ц  50 грн. + 7 ц  40 грн. + 2 ц  40 грн.), вартість залишку дизпалива  130 грн. (1 ц  40 грн. + 3 ц  30 грн.), тобто спочатку списується дизпаливо, що надійшло в господарство за його ціною.

Останній із методів списання матеріальних ресурсів  оцінка запасів за середньозваженою ціною всіх надходжень ресурсів. За цим методом спочатку визначають середню зважену ціну дизпалива, яка в нашому прикладі дорівнює 42 грн. (3 ц  30 грн. + 10 ц  40 грн. + 7 ц  50 грн.) / (3 ц + 10 ц + 7 ц). Потім обчислюють собівартість використаного дизпалива (6 ц + 8 ц + 2 ц)  42 грн. = 672 грн.) і вартість його залишку 168 грн. (3 ц + 10 ц + 7 ц)  (6 ц + 8 ц + 2 ц)  42 грн.).

Таким чином, використовуючи різні методи оцінки матеріальних запасів та їх списання на виробництво, можна регулювати рівень виробничих витрат і розмір прибутку. У свою чергу це впливає на суму податків і на загальний рівень прибутковості господарювання. З переходом системи бухгалтерського обліку України на світові стандарти чинник оцінки виробничих запасів і його вплив на собівартість продукції сільського господарства набуватиме все більшого значення.