library.if.ua

Правові основи державного управління економікою України (2003)

1.1. Сутність і характер державного управління економікою.

В юридичній літературі справедливо відмічається, що з усіх галузей і сфер, котрі регулюються адміністративно-правовими нормами, найбільш складними є ті, які належать до економіки.1

Економіка – складна поліструктурна система, яка функціонує з метою задоволення матеріальними благами суспільства.

Термін - економіка" утворився від грецьких слів "oikas", що означає у перекладі будинок, господарство і "nomos" — правило, закон. Сукупність цих слів у буквальному значенні означає "правила ведення домашнього господарства".

Сучасні економічні словники визначають "економіку" як господарство, сукупність засобів. об'єктів, процесів, використовуваних людьми для забезпечення життя, задоволення потреб шляхом створення необхідних людині благ, умов і засобів існування із застосуванням праці.

Таким чином, у сьогоднішньому розумінні "економіка" - це системний господарський комплекс, що містить у собі взаємозв'язані і взаємозалежні ланки, по-перше, суспільного виробництва, по-друге, розподілу і, по-третє, обміну зробленого продукту з масштабах усієї держави.

Найбільшими складовими економічної системи України є: промисловість; енергетичний комплекс; агропромисловий комплекс; будівельний комплекс; транспорт і дорожнє господарство; зв'язок; торговельний комплекс; житлове господарство; побутове обслуговування населення; сфера використання й охорони природних ресурсів.

Усі перелічені галузі й комплекси перебувають у тісній взаємодії і пройняті багатьма інтегративними зв'язкам. Кожна з них складається з кількох підгалузей. Підгалузі відрізняються, з одного боку, значною самостійністю, а з другого боку - взаємозалежністю й інтегрованістю з економічною системою в цілому.

Так, промисловість чітко поділяється на машинобудівну, хімічну, металургійну, тощо. Транспорт на залізничний, повітряний, водний, автомобільний, трубопровідний. Зв'язок на поштовий, телеграфний, радіозв'язок. Будівельний комплекс — на промислове будівництво, цивільне будівництво, дорожнє будівництво.

У кожній з перелічених галузей і підгалузей є специфічні матеріальні умови виробництва, технологічні процеси, структура і чисельність підприємств, інженерно-технічний та управлінський персонал тощо. Всі ці чинники визначають їх місце і призначення в економічній системі, а також особливості міжгалузевих зв’язків.

Необхідно зауважити, що термін „галузь економіки” сьогодні нормативно закріплюється на законодавчому рівні. Так, у ст. 1 Закону України від 16 жовтня 1997 р. „Про електроенергетику” пояснюється, що електроенергетика – галузь економіки України, яка забезпечує споживачів енергією.

Стан економіки, рівень її розвитку, ефективність прямо залежить від спроможності держави управляти виробництвом і обертанням виробленого тут матеріального продукту.

Регулювання економіки є найважливішою функцією держави в умовах ринкового господарювання, а тим більше в умовах переходу до нього.

Перехід до ринкового механізму регулювання економічних відносин передбачає постійне поглиблення правового впливу на економічні процеси, розширення сфери застосування загальнодержавних програм розвитку економіки, приватизації державної та комунальної власності, демополізації та конкуренції.

Саме держава встановлює правові основи для прийняття управлінських рішень, захищає інтереси національної економіки, формує її інфраструктуру, контролює процеси грошового обігу, встановлює і розвиває економічно вигідні для суспільства і держави правовідносини.

Практика вже засвідчила, якщо покладатися тільки на суто ринкові механізми у розвитку соціально-економічної системи, то, як це, на перший погляд, не парадоксально, перехід до цивілізованого суспільства з ринковою економікою стане справою віддаленого майбутнього, причому без гарантій виникнення оптимальних пропорцій як у структурі самої економіки, так і в структурах управління.

Без державного регулювання помітно знижується ефективність виробництва, незатребуваною виявляється фундаментальна наука, скорочується через подорожчання інфраструктура соціальної сфери, а рух до цивілізованих форм життя здійснюється стихійно, з великими витратами і значними втратами.

За тих умов, а особливо в кризовій економічній ситуації, державне управління є не тільки необхідним, а навпаки його значення значно підвищується. Однак, слід зазначити, що тут йдеться не про поновлення адміністративно-командної системи, а про створення механізму демократичного управління, який би спрямовувався і контролювався, насамперед, виконавчою владою.

Управління даною сферою являє собою складний процес цілеспрямованого впливу держави на всі компоненти економічної системи з метою її вдосконалення. Його основою є своєчасне і правильне врахування об'єктивних економічних законів, характеру суспільних відносин у конкретний історичний період, розвитку продуктивних сил, ступеню інтегрованості держави у світове економічне співтовариство.

Державне керівництво у сфері економіки ґрунтується на конституційному положенні, а саме (ст. 13 Конституції України) соціального спрямування економіки. Керівництво має за мету органічне поєднання заходів економічного зростання і фінансової стабілізації з активною соціальною політикою, наступним підвищенням житлового рівня населення. Основними напрямами, що охоплюються державним керівництвом (управлінням) у сфері економіки, є: фінансова політика та її стабілізація; грошово-кредитна політика і зміцнення банківської системи; інноваційно-інвестиційна діяльність; прискорення приватизаційних процесів; посилення управління державним сектором економіки; зовнішньоекономічна політика і залучення іноземних інвестицій; подолання платіжної кризи; політика доходів та регулювання заробітної плати; стимулювання малого бізнесу та соціальна політика.

Отже, на підставі зазначеного, зауважимо, що держава, в інтересах суспільства, визначає і забезпечує правові основи всіх економічних перетворень, захищає економічні інтереси виробників і споживачів, регулює грошовий обіг, формує і розвиває економічно і соціальне вигідні сфери. Вона створює і гарантує рівні умови господарюванню установлює правила поведінки суб'єктів економічних відносин і забезпечує їх стабільність.

Однак, здійснення такого регулювання неможливе без використання примусових заходів. 3 їх допомогою обмежуються і придушуються небажані з соціально-економічної точки зору форми господарювання, встановлюються бар'єри на шляху монополізму, криміналізації, деформації економіки.

Звідси випливає, що управління економікою містить у собі елементи соціально-економічного аналізу й розрахунку, організаційно-технічні дії та інженерну практику, правове регулювання й різноманітні організаційно-правові форми, а також комплекс методів впливу на керовані об’єкти.

Усі названі чинники визначають особливості керуючого впливу і структурну побудову механізму управління економікою. Цей механізмі складається, по-перше, з системи організаційно-правових структур, по-друге, з системи організаційно-правових методів і форм державно-управлінського впливу на відносини у даній сфері.

Організаційно-правові структури — це суб'єкти державного управління економікою. Організаційно-правові методи і форми — це ті засоби і прийоми, що використовуються суб’єктами управління для реалізації своїх повноважень, тобто методи і форми їх управлінської діяльності.