library.if.ua

Обґрунтування інвестиційних проектів у процесі трансформації форм власності (1998)

1.3. Особливості інвестиційної діяльності підприємств у конкурентному середовищі

Ефективна діяльність компаній і фірм у тривалій перспективі, забезпечення високих темпів їхнього розвитку та підвищення конкурентоспроможності в умовах переходу до ринкової економіки значною мірою визначаються рівнем їхньої інвестиційної активності і діапазоном інвестиційної діяльності. В умовах переходу до ринку інвестиційна діяльність залежить насамперед від можливостей фінансування капітальних вкладень.

Вітчизняні підприємці в Україні, як і в більшості країн з перехідною економікою, відчувають дефіцит капіталу, прогресивних технологій, розвинутого менеджменту, а тягар кредиторської заборгованості не дає змоги сподіватися на одержання нових кредитів, необхідних для проведення технічного переозброєння виробництва тощо. У цій ситуації цілі і стратегія управління державним майном повинні бути тісно зв’язані зі стратегією розвитку підприємств у постприватизаційному періоді резервуванням за державою пакетів акцій підприємств для продажу (за грошові кошти або інші засоби платежу) на наступних етапах після завершення масової приватизації та для продажу стратегічним інвесторам (у тому числі іноземним) під інвестиційні зобов’язання.

Найбільш вузьким місцем для щойно приватизованих підприємств є реструктуризація. Ця проблема має вирішуватися в багатьох випадках (застосування схем масової приватизації, викуп трудовим колективом, резервування занадто великого пакета акцій за державою) новими власниками, проте їм не вистачає вміння розробити план реструктуризації та знайти кошти.

Внаслідок втрати традиційних зв’язків з галузевими міністерствами менеджмент приватизованих підприємств здобув самостійність, але, як і раніше, тяжіє до певної фінансової підтримки і гарантій з боку держави.

Як показують дослідження Департаменту економічного аналізу та післяприватизаційної підтримки підприємств ФДМУ, не існує таких проблем на тих підприємствах, де контрольний пакет акцій з самого початку приватизації перейшов до нового ефективного співвласника, який має можливість і бажання інвестувати виробництво. Так, сьогодні можна критикувати сертифікатну приватизацію за те, що вона призводить до надмірного розпорошення власності, утруднює доступ ефективного власника до приватизованих підприємств. Проте в умовах сертифікатної приватизації держава позбавляється принаймні частини підприємств-банкрутів, які не купили б за гроші. За наших умов саме сертифікатна приватизація «запустила» процес роздержавлення в суспільстві, де грошові заощадження населення поглинула інфляція, а політична нестабільність відлякує не тільки іноземного, а й вітчизняного інвестора, що, ясна річ, не могло дати позитивних наслідків.

З іншого боку, підприємства, залучені до сертифікатної приватизації, не одержують інвестицій. Замість реальних власників об’єктів приватизації з’являється безліч дрібних акціонерів, що, як правило, не впливають ні на управління підприємствами, ні на вироблення стратегії їхнього розвитку.

Результати аналізу приватизації за кордоном свідчать, що жодна постсоціалістична країна не вирішила проблеми скільки-небудь відчутного поповнення бюджету за рахунок приватизації. Більше того, практика показала, що внаслідок приватизації не тільки не поповнюється бюджет, а й потрібні значні витрати на її проведення. У Німеччині, наприклад, загальні витрати на приватизацію становили близько 600 млрд марок.

Головні труднощі полягають у тому, що в Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, основні фонди було орієнтовано на перекошену витратну економіку, до того ж вони значною мірою застаріли й не відповідали новій кооперації праці. Через це частину фондів доцільно продавати лише після виділення з організаційних структур державних підприємств і за більш низьку ціну.

Не можна забувати й того, що підприємства, які продаються, мають різні зобов’язання й величезні борги, відповідати за якими й сплачувати які повинні нові власники.

Складність нашої приватизації, як і приватизації багатьох інших постсоціалістичних країн, у тому, що значна частка основних фондів не може бути пристосована до нових економічних умов і повинна бути ліквідована (в цілому або частково). Продаючи об’єкти приватизації з таким майном та ще й з боргами, треба бути великим оптимістом, щоб сподіватися реалізувати їх за високу ціну.

Але складність проблеми полягає не тільки і не стільки в дешевому розпродажу майна. Продаючи об’єкти покупцям, у яких немає коштів для інвестицій і які часто не знайдуть їх у інших інвесторів, ми прирікаємо частину таких об’єктів на банкрутство у постприватизаційний період.

Приватизація у глибинному сенсі для України — це, крім усього іншого, краще або гірше керований процес продажу (передачі) й ліквідації поки що не зовсім виявленої та визначеної, але значної частини державних основних фондів (активів). Держава, продавши їх, перестане виділяти субсидії на реанімацію, переклавши тим самим тягар на плечі іншого власника.

Аналітична оцінка результатів процесів реформування за минулий період дозволяє зробити певні висновки стосовно перспектив розвитку реформ в Україні:

— по-перше, досвід показує, що приватизація потребує тривалого часу; крім того, виявилося, що приватизація не є єдиним засобом запобігання неефективному функціонуванню підприємств і не вирішує автоматично складних проблем оздоровлення національної економіки;

— по-друге, внаслідок незбігу концепцій економічних перетворень та приватизації, має місце передприватизаційна агонія, яка виявляється передовсім у тому, що підприємства фактично не здійснюють підприємницької діяльності, інвестувань у виробництво, не шукають нових партнерів для кооперації і працюють лише над вирішенням короткотермінових завдань;

— по-третє, мають місце різні порушення при проведенні приватизації (наприклад, управлінці самі хочуть приватизувати підприємство і тому прагнуть довести підприємство до межі банкрутства, щоб потім в процесі приватизації дешево його придбати); зміна власника майна в багатьох випадках супроводжується порушенням законів, крадіжками тощо;

— по-четверте, ймовірна ситуація, коли суспільство стане свідком так званого постприватизаційного шоку, який виявляється в низькій ефективності використання факторів виробництва після завершення приватизації підприємств.

Враховуючи недоліки, зв’язані із приватизацією, економісти дійшли висновку, що в ході цього процесу необхідно розв’язати в основному п’ять взаємозв’язаних завдань:

— визначити, які підприємства (насамперед зі стратегічних причин) залишаються повністю або частково у державній власності;

— знайти підходи до вирішення проблеми передприватизаційної агонії і попередити небезпеку виникнення постприватизаційного шоку;

— раціоналізувати процес перетворення державної власності у приватну комбінуванням різних методів приватизації, створенням умов для ефективного парламентського і громадського контролю та регулярного інформування про хід приватизації;

— сприяти формуванню економічних умов для виникнення і розвитку малих та середніх підприємств на базі приватного капіталу;

— створити такі умови для підприємницької діяльності, які допоможуть підприємствам адаптуватися до ринку і сприятимуть перебудові національної економіки.

Сьогодні неможливо не брати до уваги проблеми збереження державної власності, особливо у тих випадках, коли це зумовлено вимогами підтримки ефективного господарства. В державній власності, на наш погляд, повинні залишатися підприємства стратегічного призначення, якщо при цьому вони зможуть забезпечити більшу народногосподарську ефективність, ніж потрапивши у приватну власність. Держава не може допустити того, що новий власник закриє підприємство з різних — іноді спекулятивних — причин, що зробить неможливою реалізацію стратегічних інтересів держави.

Передприватизаційній агонії підприємств можна запобігти швидким роздержавленням підприємств та їхньою комерціалізацією, перетворенням у державні акціонерні товариства, створенням системи холдингів та контролю з боку ФДМУ, а також підвищенням матеріальної заінтересованості менеджерів і працівників у результатах господарської діяльності свого підприємства. При цьому, як виявилося, заінтересованість у збільшенні прибутку є в умовах приватизації недостатньо сильним стимулом. Потрібна заінтересованість у майні, яка може бути реалізована через майнові договори. Необхідно також створити передумови для підвищення контролю з боку відповідних органів акціонерних товариств, у тому числі і за участю самих працівників. Підприємства, що приватизуються, повинні переходити у руки серйозних підприємців — стратегічних інвесторів. Для цього необхідно використовувати державний нагляд за приватизованими підприємствами. Так можна знизити й небезпеку виникнення постприватизаційного шоку, який може виявитися в тому, що майно підприємства, навіть тоді, коли підприємство має великі перспективи, використовуватиметься для особистого збагачення нового власника, який продасть це майно, припинить виробництво і залишить ринок конкуренту.

Процес приватизації необхідно раціоналізувати з метою створення ефективної структури власності. Небезпека корупції виникає за всіх методів приватизації. Тому необхідна продумана система контролю, зв’язана із санкціями.

Здійснюючи приватизацію державних підприємств, необхідно виходити з того, що приватизація — не одноразовий акт, а тривалий процес, який потребує юридичних, організаційних та інституційних передумов. Це передбачає відмову від поширеного міфу про можливість швидкої приватизації, створення інституціональних рамок для ефективного функціонування неприватизованих підприємств, сприятливих умов для підприємницької діяльності. Ефективне функціонування приватної власності неможливе і без ужиття заходів проти ухилення від сплати податків, «відмивання» брудних грошей, формування розвинутої фінансової інфраструктури, ринку цінних паперів. Необхідно розвивати й економічне співробітництво з іншими державами підвищенням конкурентоспроможності продукції, конвертованістю грошової одиниці тощо.