Обґрунтування інвестиційних проектів у процесі трансформації форм власності (1998)

4.1. Розробка інвестиційного проекту в процесі приватизації

Результати інвестиційної політики залежать, передовсім, не стільки від розмірів інвестиційних коштів, скільки від того, куди вони інвестуються.

Приватизація на підприємствах повинна здійснюватися поетапно, в кожному конкретному випадку необхідно враховувати всі «за» і «проти». Іноді доцільніше не продавати підприємство цілком, а лише один чи кілька його підрозділів або філій. Приватний капітал може залучатися до участі у державних підприємствах різними шляхами (наприклад, уся нова емісія акцій продається приватним власникам). Частину підприємств можна продати без суттєвої перебудови, на інших необхідно здійснити значні зміни. Коли приватизація підприємства як діючої виробничої одиниці неможлива або неприваблива для приватного сектора, допустимим є поділ підприємства на складові частини, продаж окремих частин підприємства або його активів.

Для забезпечення ефективності приватизації в Україні користуються такими способами підготовки підприємств до цього процесу:

— корпоратизація підприємств;

— ліквідація підприємств, визнаних банкрутами;

— фінансове оздоровлення підприємств;

— комерціалізація окремих підрозділів підприємств.

Корпоратизація — це перетворення державного підприємства у відкрите акціонерне товариство, акції якого належать державі, а засновник — відповідний орган, уповноважений управляти державним майном.

Ліквідація підприємства, визнаного банкрутом, здійснюється з метою погашення державою боргів цього підприємства за рахунок продажу його майна. Приватизації підлягає майно ліквідованого підприємства-банкрута, що залишилося після задоволення вимог кредиторів і оплати праці членів трудового колективу цього підприємства.

Фінансове оздоровлення підприємств може здійснюватись:

— проведенням фінансових заходів відповідно до Положення про порядок фінансового оздоровлення державних підприємств, затвердженого Кабінетом Міністрів України;

— примусовою зміною організаційної структури підприємства або відокремленням майна, утримання якого завдає збитків;

— переданням державної частки в майні підприємств з мішаною формою власності в довірче управління недержавним юридичним особам для поліпшення фінансового стану.

Комерціалізація — набуття структурними підрозділами підприємств торгівлі, громадського харчування і побутового обслуговування статусу юридичної особи відповідно до чинного законодавства.

Із запланованих до приватизації об’єктів рентабельними є приблизно половина. Всі інші потребують попередньої підготовки. Всі вищезазначені способи підготовки підприємств до приватизації, а також власне приватизації вимагають обґрунтування доцільності їх використання та проведення. В усіх випадках приватизація не є самоціллю, а лише засобом для підвищення ефективності господарювання. З цього погляду, приватизації будь-якого об’єкта має передувати ретельне вивчення всіх організаційно-економічних питань її реалізації. Обґрунтування приватизаційного проекту здійснюється на стадії підготовки підприємства до приватизації. Можливі такі різновиди (рис. 4.1) проектів:

— створення ВАТ (відкритого акціонерного товариства);

— продаж підприємства на аукціоні або за конкурсом;

— продаж державного пакета акцій;

— ліквідація підприємства;

— фінансове оздоровлення (санація) підприємства;

— часткова приватизація через розукрупнення, корпоратизацію, комерціалізацію підприємства;

— викуп підприємства тощо.



Крім того, у ході реалізації приватизаційного проекту можна перед бачити збільшення виробництва певної продукції, зміну виду діяльності, реконструкцію, технічне переозброєння, що потребуватиме додаткових інвестицій. Особливо актуальною стає розробка інвестиційних проектів, коли йдеться про комерційний конкурс або викуп підприємства стратегічним інвестором.

У зв’язку з поступовим розширенням економічної реформи та розвитком процесу приватизації в країні поширюються різні форми підприємницької діяльності. В більшості випадків приватизація державних підприємств супроводжується зміною організаційно-правової форми суб’єкта підприємницької діяльності. Відповідно до чинного законодавства в Україні існують такі організаційно-правові форми підприємств: індивідуальне підприємство, АТ, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, повне товариство, командитне товариство, колективне підприємство.

Необхідні розрахунки в процесі розробки та обґрунтування приватизаційного проекту можуть здійснювати всі суб’єкти процесу приватизації — покупці, продавці і посередники (держава в особі ФДМУ, комісії з приватизації, Антимонопольний комітет, інвестиційні фонди та компанії, інші юридичні особи).

Поняття «проект» визначає комплекс взаємозв’язаних заходів, необхідних для досягнення протягом заданого періоду за умови визначеного бюджету (обсягу фінансування) поставлених завдань.

Під інвестиційним проектом слід розуміти пакет документів, що в них визначено умови реалізації і зміст комплексу взаємозв’язаних заходів для досягнення певних цілей, причому однією з обов’язкових умов є одержання прибутку або соціального ефекту від інвестицій (протягом конкретного часу і за конкретних фінансових обмежень).

Розробка і реалізація інвестиційного проекту (насамперед виробничого спрямування) проходить тривалий шлях від ідеї до випуску продукції. В умовах ринку цей період прийнято розглядати як цикл інвестиційного проекту (або інвестиційний цикл), який охоплює три фази (рис. 4.2):

— передінвестиційну (попередні дослідження до остаточного прийняття інвестиційного рішення);

— інвестиційну (проектування, договір, підряд, будівництво);

— виробничу (фаза господарської діяльності підприємства).



У свою чергу, ці фази поділяються на стадії і етапи, яким відповідають свої цілі і методи реалізації (див. табл. 4.1).



Швидке оновлення технологій і продукції у сучасних умовах потребує гнучкості, постійної модернізації виробництва, ефективного економічного механізму і сучасного механізму управління інвестиційним проектом, які б забезпечили цілісний підхід, координацію і взаємодію на всіх етапах інвестиційного циклу між замовниками, проектувальниками і будівельниками. Створення прогресивних систем управління вимагає вдосконалення контрактних систем, зміни організаційних структур, розвитку структур для обслуговування інвестиційних проектів на всіх етапах їх реалізації (консультаційні, інжинірингові, інформаційні та інші служби, вдосконалення технології проектування. Зараз в економічному механізмі управління інвестиційним циклом існують різні організаційні і контрактні системи — прогресивні і традиційні.

Для традиційної форми управління проектом характерна відносна відокремленість фаз і етапів як організаційно, так і у часі. Як об’єднуюча ланка тут виступає замовник, що бере на себе функції управління, тим самим активно впливаючи на хід реалізації проекту особливо у випадках, коли до проекту пред’являються спеціальні або суто індивідуальні вимоги стосовно якості, архітектурної виразності, унікальності проектних рішень тощо. Замовник сам вибирає проектну фірму, укладає з нею контракт, а готовий проект сам передає підрядній будівельній організації, яка здобула перемогу на відкритих торгах (тендер). Залежно від своєї компетентності замовник широко або обмежено використовує послуги консультаційних фірм. Нині таким типом організації й управління проектами користуються нечасто.

У сучасних умовах більш поширені прогресивні — інтегровані — форми управління інвестиційним циклом, які дозволяють поєднувати сучасні жорсткі вимоги замовників до технічного рівня або якості об’єктів, зростаючий ступінь індивідуалізації запитів з оптимізацією вартості і термінів реалізації інвестиційних проектів. Ефективне управління розглядається як найцінніший потенціал фірми, виступаючи як обмежувач і контролер на всіх етапах інвестиційного циклу, об’єднуючи його окремі організаційні структури і спрямовуючи їх на оптимізацію мети.

Основні принципи сформованої концепції «управління проектом»:

— поглиблення рівня обґрунтованості інвестиційних рішень, які приймаються за допомогою багатоваріантних (не менше трьох) і багатофакторних оцінок (технологічних, економічних, соціальних, екологічних тощо);

— високий ступінь координації і контролю в ході реалізації інвестиційного процесу;

— систематичний аналіз і постійне «відстежування» зовнішніх змін (кон’юнктури ринку по всіх видах ресурсів, різних непередбачуваних обставин і негативних факторів, які можуть стати на заваді інвестиційному циклу).

У процесі інвестиційного проектування створюються передумови для прискорення наступних етапів інвестиційної (другої) фази інвестиційного циклу, для оптимізації витрат і забезпечення високих кінцевих результатів.

Внаслідок великого діапазону виробничої діяльності не може бути шаблонного підходу до всіх інвестиційних проектів, які різняться за типом або величиною капітальних вкладень. Проте для більшості інвестиційних проектів може бути запропонований загальний підхід (основні аспекти передінвестиційних досліджень), у межах якого необхідно готувати ТЕО, враховуючи, що чим більший проект, тим детальнішою і об’ємнішою має бути необхідна інформація (рис. 4.3).



На першій (аналітичній) стадії реалізуються три типи аналізу:

— регіональний — з метою визначення можливостей конкретного регіону;

— галузевий — виявлення можливостей певного сектора економіки;

— ресурсний — пошук можливостей, зв’язаних із використанням природних ресурсів, сільськогосподарської або промислової продукції.

Розпочинається мобілізація інвестиційного потенціалу з узагальнення інформації про інвестиційні можливості потенційних інвесторів на базі оцінки попиту на деякі споживчі товари, статей імпорту для заміщення внутрішнім виробництвом, можливих взаємозв’язків з іншими секторами економіки, можливостей диверсифікації, загальної інвестиційної кон’юнктури, промислової політики, можливостей експорту, забезпечення трудовими і матеріальними ресурсами. Мета цього етапу — привернути увагу до конкретних інвестиційних пропозицій. Стимулюється реакція можливого інвестора для трансформації ідеї проекту в конкретну інвестиційну пропозицію.

На другій (проектній) стадії здійснюється вивчення проекту (його прийняття або відхилення ) за такими критеріями:

— чи інвестиційні можливості настільки багатообіцяючі, що рішення про інвестування може прийматися на підставі інформації, отриманої на стадії попереднього обґрунтування, чи деякі аспекти проекту, які мають вирішальне значення для його ефективності, потребують глибшого вивчення за допомогою функціональних або допоміжних досліджень;

— чи наявної інформації достатньо для того, щоб одразу визначити нежиттєздатність або привабливість ідеї проекту для конкретного інвестора (групи інвесторів);

— чи стан навколишнього середовища у місці передбачуваного розміщення виробництва і потенційний вплив на нього виробничого процесу, що проектується, відповідають національним стандартам.

На етапі допоміжних (функціональних) досліджень здійснюється детальна проробка конкретних аспектів проекту, особливо для великомасштабних інвестиційних пропозицій. Напрями досліджень такі:

— вивчення ринку товарів, які вироблятимуться, включаючи прогнозування попиту з урахуванням очікуваного проникнення на ринок;

— вивчення сировини і матеріалів, яке охоплює рівень доступності, а також існуючі та прогнозні зміни цін на ці матеріали;

— лабораторні й експериментальні випробування, необхідні для визначення придатності конкретних видів сировини;

— вивчення місць розміщення виробництва (особливо для проектів, у яких транспортні витрати можуть бути визначальним фактором);

— аналіз техногенного й економічного впливу на навколишнє середовище (оцінка поточного стану навколишнього середовища на території розміщення об’єкта; оцінка маловідходних, ресурсозберігаючих або природоохоронних технологій; визначення альтернативних площ; оцінка альтернативних видів сировини);

— дослідження оптимальних масштабів виробництва, зв’язаних з вибором альтернативних технологій, визначенням відповідних інвестиційних і виробничих витрат та ціни на продукцію, яка проектується;

— вибір обладнання (лише для великих підприємств) з урахуванням кількості і можливостей постачальників і обсягів відповідних витрат на альтернативній основі; замовлення обладнання, як правило, здійснюється протягом інвестиційної фази.

Прийняття рішення про наявність комерційних, технічних, економічних і екологічних передумов для здійснення проекту та доцільності його переведення в інвестиційну фазу здійснюється на етапі розробки техніко-економічного обґрунтування (табл. 4.1).

На стадії оцінювання проекту приймається остаточне рішення про інвестування особами, які підтримують проект у його технічних, ринкових, управлінських, організаційних, фінансових аспектах.

Досягнення очікуваних результатів на інвестиційній та виробничій фазі (рис. 4.4) значною мірою зумовлюється ступенем відповідності розробленого ТЕО сучасним вимогам.



Під час обґрунтування основної ідеї проекту аналізується відповідність ідеї існуючій системі економічних взаємовідносин та рівню економічного розвитку, наводяться причини заінтересованості спонсорів у реалізації проекту, звертається увага на основні характеристики проекту, а саме: цілі проекту, його географічний ареал, продукція та її структура, потужність підприємства, національні, галузеві, соціальні, промислові та ін. чинники, сприятливі для проекту, а також відомості про організатора або ініціатора проекту, його найменування, адресу, фінансові можливості, роль у проекті.

Загальноекономічний аналіз ринку здійснюється за такими напрямами:

— моніторинг законодавства, зв’язаного з виробництвом, споживанням, експортом та імпортом досліджуваної продукції, оподаткуванням, кредитуванням та валютним регулюванням, обмеженнями діяльності тощо;

— загальні економічні індикатори попиту на продукцію (існуюче виробництво та споживання продукції на душу населення, динаміка зростання кількості населення з розбивкою по регіонах, динаміка зростання доходів населення, яка дасть змогу визначити переміщення витрат з одного виробу на інші, динаміка купівельної спроможності споживачів);

— рівень імпорту у розрізі обсягів і цін;

— виробництво та імпорт аналогічної продукції, яка може скласти конкуренцію продукції, що планується до виробництва;

— заплановані обсяги виробництва продукції, яка готується до виходу на ринок і має аналогічне призначення;

— обсяги і ціни експорту досліджуваної продукції;

— існуюча торгова практика;

— відомості про ставлення покупців до аналогів досліджуваної продукції.

На підставі аналізу ринку, вивчення його кількісних та якісних показників і характеристик, а також згідно з поставленою перед компанією метою (наприклад, збільшення обсягу продажу і частки ринку, зростання прибутку, зміцнення конкурентної позиції компанії тощо) розробляється стратегія маркетингу.

Розробка ринкової концепції компанії як мета і завдання маркетингових досліджень складається з п’яти етапів: визначення товарної групи; визначення цілей ринку (позиції і продаж продукції на ринку); визначення стратегії розвитку ринку і політики конкуренції; визначення комплексу й засобів маркетингу; визначення витрат на маркетинг (фіксовані й нефіксовані витрати як для кожного виду продукції, так і для групи товарів).

Дослідження ринку — це процес проведення аналізу та інтерпретації інформації про ринок та ринкову позицію компанії, який містить такі розділи: аналіз галузі; аналіз покупців і сегментації ринку; аналіз каналів збуту; аналіз конкурентної ситуації на ринку; визначення позиції компанії у ринковому середовищі; прогнозування можливих напрямів розвитку ринку.

Для досягнення мети, сформульованої у маркетинговій стратегії і розроблюваної для кожного окремого ринку, використовується метод «маркетинг-mix», заснований на чотирьох взаємозв’язаних і взаємозалеж них компонентах:

— продукт (тобто призначення продукції, її асортимент, упаковка, комплектуючі, технологія виробництва, якість, портфель продукції) — товарна політика компанії);

— ціна (політика ціноутворення для груп продукції по сегментах ринку, тобто цінова політика компанії);

— розповсюдження (тобто політика збуту й основні канали збуту продукції, рівень послуг, які надаються компанією споживачам до і після придбання продукції) — організація збуту продукції компанії;

— просування продукції на ринок і стимулювання продажу (тобто реклама, система знижок і пільг при придбанні продукції, зв’язки зі споживачами, громадська думка про продукцію і компанію, політика створення позитивного іміджу, виставки тощо) — формування попиту й стимулювання збуту.

«Маркетинг-mix» — це методика і технологія дослідження доступних засобів для досягнення поставленої перед компанією мети.

Успішна реалізація проекту залежить значною мірою від безперебійних поставок сировини, матеріалів, інших необхідних ресурсів і витрат, зв’язаних з їх доставкою, зберіганням, заміною та іншими чинниками. Проте практика свідчить, що більшість українських підприємств уважає питання забезпечення виробництва необхідною сировиною другорядним, особливо тоді, коли мають місце сталі відносини з постачальниками. Однак саме на вирішення цього питання звертає увагу більшість потенційних інвесторів.

Вибір сировини і матеріалів визначається насамперед технічними вимогами проекту і ситуацією на ринку сировини. Крім того, доцільно враховувати вимоги екології і виробничу стратегію, якщо вона передбачає мінімізацію ризику залежно від постачальника та ціни сировини.

При класифікації сировини і матеріалів, необхідних для виробничого процесу, виокремлюють такі підгрупи:

— безпосередньо сировина (необроблена або частково оброблена);

— оброблені матеріали і компоненти;

— інфраструктурні ресурси (вода, газ, електроенергія тощо);

— запасні частини;

— постачання для соціальних і суспільних потреб.

За допомогою маркетингу поставок визначають постачальника, його надійність і можливість зменшення витрат на поставки. Розробка програми поставок передбачає вибір джерела постачання, розробку необхідних документів, погодження їх з усіма сторонами, які беруть участь у реалізації проекту.

Сировина має розглядатися не лише з погляду її доступності, а й з погляду її вартості. Висока ціна на сировину, навіть за її легкої доступності, може створити суттєві проблеми для реалізації проекту. Крім того, має бути проаналізована цінова еластичність продукції, тобто її реакція на збільшення попиту. У тому випадку, коли ціна на сировину збільшується одночасно зі зростанням попиту, можна стверджувати, що на ефективність проекту сильно впливатимуть обсяги внутрішнього і зовнішнього попиту на сировину. Також має бути проаналізована можливість постачання імпортної сировини (у тому числі її ціна).

Вибір місця розміщення проектованого виробництва, як правило, складається з таких етапів:

— визначаються всі місця розміщення, які відповідають вибраним критеріям;

— здійснюється більш глибокий аналіз технічних, фінансових, екологічних, маркетингових, соціальних, економічних характеристик;

— вибирається один або кілька будівельних майданчиків, які остаточно визначаються наприкінці аналізу проекту.

До суттєвих факторів інфраструктури, які впливають на вибір місця розміщення проектованого виробництва, належать: технічна можливість спорудження підприємства у цьому місці; транспортне забезпечення; водні ресурси; паливо та електроенергія; людські ресурси; утилізація відходів виробництва.

Крім того, при аналізі взаємодії проекту з навколишнім середовищем необхідно враховувати не лише вплив клімату, флори, фауни, геологічної характеристики будівельного майданчика та інших факторів, що впливають на діяльність підприємства, а й зворотний процес, тобто як саме діяльність підприємства впливатиме на екологію довкілля.

Метою проробки інженерної і технологічної частини проекту є:

— визначення функціонального фізичного розміщення обладнання для забезпечення досягнення поставлених виробничих завдань і розрахунок витрат на будівництво й експлуатацію об’єкта;

— планування промислового майданчика;

— створення системи приймання необхідних ресурсів і відправлення готової продукції:

— вибір найкращої технології для проекту;

— планування заходів для придбання та впровадження новітніх технологій.

Вибір найкращої технології і «ноу-хау» здійснюється на базі оцінки різних альтернатив з прийняттям для впровадження тієї з них, яка найбільш відповідає виробничій та інвестиційній стратегії, екологічним і соціально-економічним умовам. Специфіка галузі, діяльність іноземних інвесторів, національні цілі і політика, стратегія економічного зростання, наявність місцевих ресурсів, рівень кваліфікації і багато інших умов можуть впливати на кінцевий рівень технології, потужність підприємства і собівартість продукції. Необхідно також врахувати тенденції у зміні технологій та їхній вплив на діяльність підприємства.

Разом із вибором технології необхідно знайти можливі джерела її придбання. Незапатентована інформація і «ноу-хау» можуть бути придбані як у окремих спеціалістів, що працювали у цій галузі, так і в іноземних компаній, які займаються цим видом діяльності. Додатковим джерелом інформації можуть бути спеціалізовані консультаційні фірми. Досить часто технологія і «ноу-хау» поєднуються в обладнанні. У цьому випадку вибір необхідного обладнання забезпечує необхідну технологію. У деяких галузях на першому місці стоїть саме вибір технології, а характеристики обладнання визначаються вже пізніше. В цьому випадку можна досить вільно формувати комплект обладнання, необхідного для забезпечення роботи підприємства.

Проте у будь-якому випадку при підготовці бізнес-плану визначається лише попередній перелік видів обладнання, яке закуповується. Остаточний вибір здійснюється під час проведення тендеру по закупівлі обладнання у процесі впровадження проекту.

При обґрунтуванні переліку обладнання висувають специфічні вимоги як до інструментів, які використовуватимуть, так і до кваліфікації робітників. У тому випадку, коли вартість інструментів або підготовки спеціалістів є дуже високою, доцільно розглянути можливість залучення до цих робіт спеціалізованих фірм. В іншому випадку необхідно включити у перелік витрат кошти, які підуть на закупівлю спеціальних інструментів і підготовку відповідних робітників.

Необхідно уважно поставитися до вибору структури запасних частин, різного замінного обладнання, враховуючи їх значний вплив на структуру запасів і робочого капіталу. Це завдання спрощується, коли фірма — постачальник обладнання надає орієнтовну інформацію щодо обслуговування і заміни цього обладнання.

Наступним етапом підготовки ТЕО є організаційне проектування — створення схеми адміністративних підрозділів (загального управління, фінансів і фінансового контролю, управління персоналом, маркетингу і збуту, постачання, транспортування і зберігання, виробничих та економічних розрахунків, якості, ремонту тощо) з характеристикою зв’язків між ними. На цьому етапі здійснюється також початковий розрахунок накладних витрат.

На всіх етапах упровадження проекту підприємство матиме потребу у залученні різної кількості працівників різних спеціальностей. У техніко-економічному обґрунтуванні бажано ретельно вивчити стан забезпечення країни і регіону, де знаходитиметься підприємство, спеціалістами необхідної кваліфікації. Крім того, необхідно детально проаналізувати заходи, які дозволили б затримати найбільш кваліфікованих працівників підприємства на тривалий час.

Період упровадження проекту триває від моменту прийняття рішення про початок інвестування до початку виробництва. На цьому етапі треба визначити обсяг необхідних робіт, скласти графік їх проведення, розрахувати обсяг коштів, необхідних для виконання робіт, джерела та графік їхнього надходження.

Планування впровадження проекту полягає у розрахунку обсягів ресурсів і часу, необхідного для проведення кожного етапу. На основі цієї інформації формується згодом загальний графік упровадження так, щоб послідовне виконання всіх етапів дозволило підійти до початку виробництва.

На етапі планування й організації впровадження проекту важливим є виконання таких завдань:

— визначення видів робіт, необхідних для впровадження проекту;

— визначення логічної послідовності різних етапів упровадження проекту;

— підготовка графіка впровадження проекту з точним розрахунком термінів, необхідних для виконання кожного етапу;

— визначення обсягів необхідних ресурсів та їх джерел;

— підготовка фінансового плану впровадження проекту, який дозволяє пересвідчитися в наявності достатніх ресурсів для його виконання;

— збирання й аналіз усіх відомостей щодо впровадження проекту і його фінансування, внесення необхідних змін у техніко-економічне обґрунтування.

Етапи впровадження необов’язково виконуються послідовно. Майже завжди кілька етапів проекту здійснюються паралельно.

Процес моделювання впровадження проекту, як правило, складається з трьох етапів. На першому етапі будується логічна схема впровадження проекту. При цьому не звертають уваги на терміни здійснення кожного етапу впровадження. Єдиною вимогою є те, щоб етапи були розміщені у логічній послідовності (підготовка майданчика, будівництво фундаменту, будівництво стін тощо).

На другому етапі визначають види робіт, які необхідно здійснити, і терміни, необхідні для цього.

На третьому етапі вже можна підготувати графік, який відображає перелік всіх необхідних робіт і терміни їх виконання. Для кожного виду робіт необхідно вказати: ресурси; час; інформацію, необхідну для виконання роботи; результати, яких буде досягнуто після закінчення роботи; відповідальних осіб; зв’язок з іншими видами робіт.

У випадку впровадження великих інвестиційних проектів треба додатково визначити обсяги коштів, необхідних для проведення всіх запланованих видів робіт, і графіки проведення платежів. У випадку зміни цін на ресурси, які споживаються підприємством, або затримки із виконанням термінів упровадження проекту, графік треба переглядати.

Як правило, відбір інвестиційного проекту здійснюється в два етапи. На першому етапі проводиться інвестиційний аналіз, де приймається рішення про доцільність або недоцільність здійснення інвестицій з погляду інвестора. На другому етапі проводиться фінансовий аналіз проекту, який повинен змоделювати і оцінити проект у процесі його реалізації.

В економічній практиці знайшли широке застосування п’ять основних методів оцінювання ефективності інвестицій:

— метод чистої теперішньої вартості;

— внутрішня норма рентабельності;

— метод оцінки періоду повернення вкладених інвестицій;

— балансова норма рентабельності;

— індекс прибутковості.

Інвестиційний і фінансовий аналіз повинні переконати потенційних інвесторів, які приймають рішення про доцільність капіталовкладень, у тому, що авторами проекту виконані такі умови:

— вибраний найкращий з існуючих альтернативних проектів;

— проект спрямовано на максимальне збільшення вартості майна підприємства і, відповідно, акціонерів;

— визначені основні ризики, які можливі за реалізації проекту, проведена оцінка їхнього впливу на реалізацію проекту, розроблено систему управління і контролю за цими ризиками;

— визначені обсяги ресурсів, необхідних для інвестицій і початку виробництва за проектом;

— фінансові ресурси для реалізації проекту залучені на найбільш вигідних у даній ситуації умовах.

Під час інвестиційного і фінансового аналізу (рис. 4.5, табл. 4.2) необхідно пам’ятати, що для потенційного інвестора, крім фінансових показників, можуть бути важливими також інші критерії оцінки доцільності реалізації проекту:

— інтереси сторін, які беруть участь у проекті;

— суспільні інтереси;

— ціноутворення на ресурси і готову продукцію;

— горизонт планування і життєвий цикл проекту;

— ризик і невизначеність;

— інші причини.









Як відомо, проект може фінансуватися з різних джерел (акціонерний капітал, кредити банків і постачальників, облігації, гранти тощо). Для вибору найкращого з них необхідно підготувати кілька альтернативних пропозицій і скласти для них звіт про рух коштів, балансовий звіт і звіт про прибуток та збитки. Для всіх альтернативних варіантів мають бути розраховані основні коефіцієнти, які показують інвестиційну і фінансову ефективність проекту.