library.if.ua

Обґрунтування інвестиційних проектів у процесі трансформації форм власності (1998)

5.2. Види іноземних інвестицій та їх роль для держави-одержувача

Передумови та наслідки залучення іноземних інвестицій. Економічна історія свідчить про поступову зміну ставлення країн та урядів до діяльності іноземних інвесторів у вітчизняній економіці. Якщо після другої світової війни більшість країн розбудовували економіку власними силами (наприклад, Японія, не заборонивши повністю іноземні інвестиції, законодавчо обмежувала масштаби участі іноземців у вітчизняній економіці), то у кінці 1980-х і на початку 1990-х років ставлення до іноземних інвесторів змінилося. Це зумовлено цілою низкою об’єктивних факторів, серед яких, по-перше, інтернаціоналізація господарської діяльності підприємств; по-друге, лібералізація економічного життя, відхід від концепції «закритої» економіки з сильним державним впливом у великій кількості держав третього світу та постсоціалістичного табору.

В Україні ставлення до іноземних інвестицій неоднозначне. З одного боку, для піднесення вітчизняної економіки іноземні інвестиції вкрай необхідні. З іншого — існує певна «фобія», лунають гучні голоси про те, що «державу розпродають, а всі ми станемо рабами зарубіжних капіталістів». Проте у світовій практиці можна знайти приклади як позитивного, так і негативного досвіду залучення іноземних інвестицій.

Загальновідомі такі потенційні вигоди від іноземних інвестицій: передавання новітніх технологій; створення нових робочих місць; розвиток експортного потенціалу країни.

Водночас закритість для іноземних інвесторів несе в собі певну загрозу для розвитку вітчизняної економіки. Наприклад, уряд Бразилії у 1979 році прийняв програму розвитку вітчизняної комп’ютерної індустрії та зв’язку, заборонивши участь у цій галузі іноземних фірм. Внаслідок цього було створено комп’ютерну промисловість, але вона була неефективною, виробляла товари нижчої якості та з вищою собівартістю, ніж ті, які можна було отримати на міжнародному ринку. Крім того, підприємства інших галузей мали використовувати лише комп’ютери вітчизняного виробництва, внаслідок чого їхня продукція теж стала неконкурентоспроможною. Таким чином, політика заборони іноземних інвестицій мала негативні наслідки для економіки країни.

З іншого боку, можна навести досвід Аргентини, яка отримала вигоди від залучення іноземних інвестицій. На початку 1990-х років Аргентина відкрила для іноземних інвестицій свою державну компанію зв’язку. В обмін на надання іноземним інвесторам можливості розвивати аргентинський ринок уряд зобов’язав їх виконати роботу з суцільної телефонізації країни. Оформляючи угоду в такий спосіб, уряд зміг гарантувати аргентинським громадянам безпосередню вигоду від іноземних інвестицій.

Як бачимо із наведених прикладів, іноземні інвестиції об’єктивно необхідні у сучасному світі, а завдання уряду полягає в укладанні угоди з іноземними інвесторами так, щоб була користь і для інвестора і для громадян країни.

Економісти довели, що для стабільного економічного зростання частка інвестицій має становити 20 – 25 % валового національного продукту країни. Статистика свідчить, що з початку 1980-х років прямі іноземні інвестиції становлять близько 10 % загального обсягу інвестицій у країнах, що розвиваються.

Види іноземних інвестицій. Іноземне інвестування може здійснюватися у багатьох формах залежно від типу інвестора, його мети та ступеня ризику, на який він готовий. За останні роки кількість каналів іноземного інвестування значно зросла завдяки розвитку комп’ютерних технологій та зв’язку, що поліпшило сполучення між фінансовими ринками в усьому світі та дозволило впровадити нові методи інвестування, які більше відповідають потребам інвестора.

Пропонуємо класифікацію типів іноземних інвестицій, які активно використовуються в усьому світі (рис. 5.2).



Фонди по країнах. Цей спосіб дає можливість інвесторам діяти на фондових ринках країн, що швидко розвиваються. Фонди акумулюють інвестиційний капітал та вкладають його в акції зарубіжних компаній, що наявні на місцевому фондовому ринку. Фонди можуть орієнтуватися на одну країну або на цілий регіон (наприклад, Азію чи Латинську Америку) з метою диверсифікації і мінімізації ризику вкладання коштів у одну країну. Що приваблює інвесторів у таких фондах? По-перше, гнучкість фондів, яка дозволяє їм швидко залишити нові ринки, що особливо важливо за умов їхньої нестабільності (завдяки цьому такий тип інвестування отримав назву «гарячі гроші». По-друге, в деяких країнах, наприклад у Чилі, нормативні акти забороняють інвесторам пряму купівлю акцій, що робить фонди єдиним каналом виходу на ринок. По-третє, фонди позбавляють інвесторів турбот, зв’язаних із необхідністю шукати докладну інформацію про компанії та умови роботи на нових ринках.

Прямі іноземні інвестиції. На відміну від першого типу іноземного інвестування прямі іноземні інвестиції у зарубіжні країни і компанії є більш ризикованими для іноземних інвесторів, тому що останні позбавляються можливості швидкого виходу з ринку. Прямі інвестиції, як правило, включають більші суми коштів, поєднані з більшими зобов’язаннями та тривалішим часовим інвестиційним горизонтом. Тому цей тип інвестицій приносить більше вигод країні-одержувачу і саме такі інвестиції вони прагнуть отримати. Прямі іноземні інвестиції здійснюються у багатьох формах:

1. Придбання неконтрольних пакетів акцій у фірмах країн-одержувачів через пряму купівлю акцій на місцевому фондовому ринку. Такі інвестиції називаються ще портфельними, або пасивними, тому що інвестори не отримують контролю над діяльністю фірми. Цей спосіб інвестування часто використовується в процесі приватизації підприємств і обміну акцій на борги як приватних, так і державних підприємств.

2. Ліцензійні угоди з фірмами країн-одержувачів. Транснаціональні корпорації можуть передавати права на використання певної технології місцевій фірмі, яка буде відповідальною за виробництво та маркетинг на місцевому ринку. Цей тип угод дає іноземному учаснику можливість виходу на ринок з мінімальним ризиком. Іноземні інвестори можуть також купувати акції місцевих фірм, з якими вони вступають у ліцензійні угоди.

3. Спільні підприємства. Створюються та управляються спільно іноземними інвесторами та місцевими партнерами, у ролі яких виступають найчастіше приватні підприємства, але інколи і державні підприємства, і навіть урядові органи. Не обов’язково спільне підприємство створюється з місцевим партнером. Кілька іноземних інвесторів можуть створити спільне підприємство у третій країні з метою скорочення стартових витрат або з метою обійти певні митні обмеження. Наприклад, «Форд» (США) і «Фольксваген» (Німеччина) створили спільне підприємство для складання автомобілів у Бразилії — «Автолатина».

Спільні підприємства дають інвесторам більшу присутність на місцевому ринку з меншим ризиком, ніж пряма купівля місцевої фірми або створення свого дочірнього підприємства.

4. Контрольні пакети акцій у фірмах країни-одержувача, отримані купівлею акцій, приватизацією, обміном акцій на борги та іншими методами. Цей варіант вимагає від іноземного інвестора більших зобов’язань та тривалішого часу для отримання прибутків. Така форма інвестування приносить великі вигоди місцевим фірмам, стимулює економіку країни в цілому та прискорює її інтеграцію у світову економіку.

Яскравий приклад отримання вигод країною-одержувачем від такої форми іноземного інвестування — це діяльність вже згадуваної швейцарської фірми «Крафт Якобс Сушар». Протягом перших десяти місяців роботи підприємства після придбання його новим власником освоєно 45 нових видів продукції, обсяг виробництва збільшився на 26 %. Коли у зв’язку з неплатежами місцеві підприємства почали відключати від електромережі, іноземний інвестор заплатив за борги всього міста, аби йому не заважали працювати, і зобов’язався регулярно вносити авансові платежі у сумі 100 тис. доларів за електроенергію для місцевих споживачів. Таким чином, мешканці Тростянця мають безперебійне електропостачання завдяки присутності в місті іноземного інвестора.

5. Створення в країнах-одержувачах своїх власних дочірніх підприємств. Цей варіант означає найбільший ризик та найбільші зобов’язання з боку іноземного інвестора. Застосовується на ринках, які мають найбільший потенціал для отримання прибутків.

Критерії привабливості країн-одержувачів для іноземних інвесторів. Існує певний перелік економічних, політичних, соціальних, географічних та інших характеристик, на які звертає увагу потенційний інвестор, коли приймає рішення про доцільність інвестицій у конкретній країні (рис. 5.3).



Розглянемо дванадцять головних критеріїв інвестиційної привабливості країн, які встановила Торгова палата США, спостерігаючи за діяльністю американських транснаціональних корпорацій у Латинській Америці:

1. Характеристики місцевого ринку. В першу чергу потенційного інвестора цікавлять обсяг місцевого ринку, відносна купівельна спроможність населення та потенціал зростання цих показників, а також економіки в цілому. Суттєвими показниками є забезпеченість країни мінеральною базою та її географічне розміщення.

2. Доступність ринку. Маються на увазі, передовсім, законодавчі та нормативні акти, які не обмежують доступ компанії на місцевий ринок. Як свідчить досвід, для нормального функціонування іноземних інвесторів не обов’язково надавати їм додаткові пільги порівняно з місцевими підприємцями. Достатньо, щоб нормотворче середовище давало можливість зарубіжним підприємцям «на рівних» конкурувати з місцевими компаніями.

3. Якість робочої сили. З одного боку, іноземних інвесторів приваблює дешева робоча сила, особливо у трудомістких галузях. З іншого — необхідно забезпечити достатню якість робочої сили. При цьому інвестори звертають увагу на якість освіти в країні-одержувачі. Вартість і продуктивність робочої сили є ключовими елементами при визначенні конкурентоспроможності товару на міжнародному ринку. У країнах, що розвиваються, інвестори враховують навіть такий фактор продуктивності робочої сили, як кількість прогулів.

4. Валютний ризик. Курс місцевих валют до основних валют, що вільно конвертуються у світовій фінансовій системі, прямо впливає на витрати і прибутки іноземних інвесторів, які оцінюють свої фінансові результати через співвідношення основних валют. Правильна політика встановлення валютного курсу передбачає переоцінку місцевої валюти на постійній основі, яку можна передбачити і яка сприяє економічній стабільності та породжує довіру інвесторів. Іноземні інвестори ризикують отримати збитки у разі, коли країна-одержувач, виходячи зі своїх інтересів, «заморожує» курс своєї валюти щодо основних іноземних валют або встановлює занадто високий курс. В останньому випадку експорт продукції стає дорожчим, ніж експорт з країн-конкурентів.

5. Можливість репатріації капіталу. Це дуже суттєвий момент для інвесторів. Найсприятливішим є законодавство, яке не обмежує можливості вивозити інвестований капітал і прибутки. Як правило, дочірні підприємства переводять прибутки своїй материнській компанії через дивіденди, сплату відсотків, винагороди і плату за технічну допомогу. Транснаціональні корпорації можуть також продати частину свого бізнесу у країні-одержувачі.

6. Захист інтелектуальної власності. Для іноземних інвесторів цей критерій є пріоритетним, особливо в динамічних галузях промисловості, таких як виробництво комп’ютерів, зв’язок, фармацевтика, в яких технологія є головною зброєю в боротьбі з конкурентами при розробці нових продуктів та освоєнні нових ринків. Для країн-одержувачів розвиток цих галузей промисловості є також пріоритетним, тому що вони дають найбільші потенційні вигоди з погляду передачі технологій та створення місцевої високотехнологічної промислової бази. Однак, щоб залучити інвестиції у ці галузі промисловості, урядам країн-одержувачів необхідно забезпечити суворе дотримання прав інтелектуальної власності.

Деякі країни не дуже старанні щодо захисту прав на інтелектуальну власність, тому що компанії, які нелегально використовують технології, можуть розвиватись дуже швидко, створюючи нові робочі місця та забезпечуючи економічне зростання країни. В індустрії розваг (через нелегальне використання відеофільмів і записів музики) та фармацевтичній промисловості (через нелегальне виробництво ліків) ця практика набула великого поширення і завдає власникам патентів та авторських прав шкоди на мільйони доларів у вигляді втраченого прибутку.

7. Торгова політика. Торгова політика впливає на вартість експорту й імпорту і на полегшення або ускладнення цих операцій.

На вартість імпортних товарів впливає ставка митного тарифу та існуючий валютний курс. Якщо у виробництві використовуються імпортні складові, високі порівняно з іншими країнами тарифні ставки збільшують собівартість виробництва. Так само і квоти, занадто складний процес ліцензування або отримання дозволу та інші нетарифні обмеження можуть збільшити собівартість або сповільнити виробничий цикл, а отже, негативно вплинути на конкурентоспроможність та інвестування.

На експорт також впливають процедури ліцензування. Тривалі бюрократичні процедури ліцензування експорту, додаткова платня за дозвіл на експорт можуть збільшити собівартість та сповільнити появу кінцевого продукту на ринку. Беручи до уваги жорстку конкуренцію між виробниками в багатьох галузях промисловості, вища собівартість та нижчі темпи роблять країну-експортера менш конкурентоспроможною і привабливою.

8. Державне регулювання. Урядове регулювання є важливим для захисту інтересів виробників і споживачів. Водночас надмірне регулювання може відвернути інвесторів від країни. Наприклад, трудове законодавство, яке ускладнює процедуру звільнення працівників або встановлює високий рівень мінімальної заробітної плати, може збільшити собівартість для іноземних інвесторів, які шукали дешеву робочу силу. Таким чином, закони, метою яких було допомогти робітникам, можуть завдати їм шкоди, відвертаючи інвесторів від капіталовкладень і створення робочих місць.

Крім того, урядові нормативні акти можуть встановлювати проценти по кредитах, визначати пріоритетні сектори для вкладання коштів, створювати складні процедури для схвалення іноземних інвестицій. Усі названі заходи ускладнюють для інвесторів швидкий рух капіталу і прибутків у країну і назовні, зменшують гнучкість компаній, перешкоджаючи припливу іноземних інвестицій.

9. Ставки податків та пільги. Надмірний податковий тягар на інвестиції і прибутки також «відлякує» іноземних підприємців. Цей тягар складається не тільки з оподаткування прибутку, а й з дивідендів, винагород, грошових переказів та інших трансакцій між місцевими дочірніми підприємствами та їхніми материнськими компаніями.

Щоб збільшити свою інвестиційну привабливість, багато які країни пропонують іноземним інвесторам пакети податкових та інших пільг. Слід, проте, зазначити, що пільгові програми можуть допомогти країнам залучити інвестиції за умови, що інші інвестиційні критерії також будуть позитивними.

10. Політична стабільність. Цей аспект є найважливішим для прийняття рішення про інвестування: інвестори просто не будуть ризикувати своїм капіталом у нестабільному середовищі. Стабільне політичне середовище дає інвесторам упевненість у тому, що закони і нормативні акти, які стосуються інвестицій і ринків, не змінюватимуться протягом досить тривалого часу.

Крім суті політичних режимів, на сприйняття країни як стабільної і привабливої для іноземних інвестицій впливає також ставлення урядових осіб, лідерів профспілок і представників власного приватного сектора. Деякі країни з одного боку проводять політику сприяння іноземним інвесторам, а з іншого — намагаються перешкодити цим інвесторам через бюрократичні бар’єри та інші засоби. Профспілкові лідери, які погрожують страйками та іншими методами боротьби з іноземними компаніями, також створюють атмосферу нестабільності. Лідери приватного сектора часто теж не дуже бажають допустити зарубіжних конкурентів на свої ринки. Ці групи можуть скористатися слабкістю політичної системи та змінити законодавство таким чином, що воно стане несприятливим для іноземних інвесторів.

11. Макроекономічна політика. В країнах з несприятливим економічним кліматом іноземні інвестори не ризикуватимуть своїм капіталом, аж поки економічна ситуація не стабілізується. Найважливішим фактором стабільної макроекономічної політики є підтримання низького і передбачуваного рівня інфляції. Гіперінфляція ускладнює ведення операцій — наприклад, перегляд бухгалтерських процедур та операції з готівкою. Коли країни приймають «шокові» програми з метою приборкання інфляції, це часто призводить до спаду виробництва і, як наслідок, до збитків багатьох іноземних інвесторів.

12. Розвиненість інфраструктури та служб підтримки. Фізичні ресурси країни-одержувача (шляхи, порти, аеропорти, мережа зв’язку, наявність та вартість енергії) справляють значний вплив на собівартість та ефективність виробництва та перевезень. Незважаючи на те, що країна може відповідати більшості інвестиційних критеріїв, якщо вона має погану інфраструктуру, то їй навряд чи вдасться отримати значні іноземні інвестиції. Інфраструктура включає також послуги, необхідні для підтримки виробничих операцій. Це послуги юридичних, страхових та бухгалтерських фірм; комерційних та інвестиційних банків; повітряні, морські та наземні перевезення. Місцеві компанії з надання послуг отримують зиск від інвестицій і самі сприяють їх залученню.

Інвестиційні режими та заохочення. Багато країн використовують програми заохочення з метою збільшити свою привабливість для інвесторів. Ці програми включають такі заходи, як податкові та митні пільги, знижки та інше, що сприяє зниженню собівартості та поліпшенню оперативних показників діяльності іноземних фірм. Хоч ці програми можуть набирати різних форм, вони можуть бути розділені на дві категорії: програми боргового зобов’язання, або повернення митного збору та зони вільної торгівлі.

Програми боргового зобов’язання, або повернення митного збору. Згідно з цими програмами іноземні інвестори можуть створювати підприємства, які імпортують частини якогось виробу, збирають або якось інакше обробляють їх, а потім реекспортують. Такі підприємства звільняються від податків та мита на компоненти і готову продукцію. Щоб гарантувати реекспорт цієї продукції, такі підприємства подають у місцевий митний орган боргове зобов’язання, яке анулюється, коли кінцевий продукт фактично експортується. Цей засіб захищає місцеві фірми, які виробляють подібні товари для місцевого ринку.

Що приваблює у цій програмі інвесторів? Насамперед можливість знизити витрати виробництва за рахунок дешевої робочої сили. Країні-одержувачу такі програми забезпечують створення нових робочих місць, навчання персоналу, залучення до більш високих технологій, значні податкові надходження.

Зони вільної торгівлі, або експортні зони пропонують багато пільг щодо імпортних тарифів та величини податку на експорт і прибутки, але тільки для фірм, що створюють підприємства в певних географічних районах. У деяких випадках такі зони займають усю територію країни.

Іноземні інвестори часто використовують зони вільної торгівлі як плацдарм для виходу на ринки третіх країн. Тому інвестування в зони вільної торгівлі виходить з таких факторів:

а) географічне розміщення — близькість до головних ринків як в країні прикладання капіталу, так і за кордоном;

б) доступність ринку, тобто наявність угод про режим найбільшого сприяння в торгівлі або право безмитного ввезення окремих товарів, що виробляються в зонах вільної торгівлі, до третіх країн. Наприклад у Домініканській республіці, яка має право безмитного ввезення текстильних і швейних товарів до США, було створено велику кількість підприємств з іноземними інвестиціями, і країна стала значним експортером текстилю, швейної продукції та інших товарів до Сполучених Штатів;

в) можливість вільного пересування товарів, тобто розміщення зон вільної торгівлі неподалік портів, аеропортів, інших транспортних об’єктів або наявність у цих зонах різних митних органів, що прискорює процедури експорту та імпорту і зменшує транспортні витрати;

г) наявність розвиненої інфраструктури (внутрішній та міжнародний зв’язок, електроенергія, переробка промислових відходів), що може бути вирішальним фактором для інвесторів.

Зони вільної торгівлі принесли успіх багатьом країнам в усьому світі. В Карибському басейні — Домініканська республіка, в Центральній Америці — Коста-Рика, в Азії — Китай. Спеціальні економічні зони в південній частині Китаю, такі як у провінції Шенжен, отримали великі обсяги іноземних інвестицій, особливо із сусіднього Гонконгу. Ці зони, в яких дозволена приватна власність, наприклад, на автоскладальні підприємства, мали великий успіх. Експорт з зони Шенжен зростав з початку 1980-х років щорічно на 75 %, а валовий національний продукт — на 50 %. Так само залучали іноземний капітал інші азіатські країни, такі як Шрі-Ланка, Малайзія і Тайвань.