library.if.ua

Обґрунтування інвестиційних проектів у процесі трансформації форм власності (1998)

8.2. Соціальні результати приватизації

Аналіз механізму та практики проведення приватизації в Україні показує, що соціальна ефективність процесу реформування економіки є недостатньою з таких причин.

1.Згідно з діючими нормативними актами передбачені пільги працівникам підприємств, що корпоратизуються та приватизуються. Але державна власність на засоби виробництва створювалась не тільки за рахунок прибутку промислових підприємств, а значною мірою і за рахунок коштів державного бюджету, зокрема реконструкція, розширення виробничих потужностей. Крім того, кожному підприємству централізовано виділялись кошти на підготовку нових виробів та освоєння їх у серійному виробництві. Державні витрати на розвиток основних фондів промислових підприємств формувались за рахунок податків на прибуток усіх господарських суб’єктів, у тому числі в невиробничій сфері. Тобто до створення основних фондів у промисловості причетні й працівники невиробничої сфери, які податками на прибуток та доходи примножували вартість основних виробничих фондів, тоді як самі фінансувались за залишковим принципом.

Таким чином, у створенні основних фондів промислових підприємств брали участь працівники і виробничої, і невиробничої сфери, тому пільги в розподілі державної власності, які надаються трудовим колективам роздержавлюваних підприємств, безпідставні, порушують принцип соціальної справедливості.

2.Пільги передбачені як для всіх працівників підприємства, що приватизується, так і окремо для керівництва (директорів, їхніх заступників, головних спеціалістів та керівників структурних підрозділів). Керівництво підприємства має право на додаткове придбання акцій за їх номінальною вартістю з відстрочкою оплати на один рік на загальну суму до 10% величини статутного фонду. Мета надання цієї пільги — підвищити заінтересованість керівного складу підприємства в результатах його роботи. Але, зважаючи на різну фондоозброєність підприємств навіть однієї галузі, сума зазначеної пільги для керівників різних підприємств може різнитися у десятки разів. Це знову порушує рівність, а отже і соціальну справедливість.

Як свідчить світовий досвід, пільги щодо отримання акцій можуть надаватися працівникам (у тому числі й керівникам підприємств) тільки після завершення приватизації, тобто під час випуску акцій з метою розвитку виробництва та підвищення конкурентоспроможності продукції. Під час розподілу загальнонародної власності пільги взагалі не повинні мати місця. До завершення приватизації в Україні введення пільг на реалізацію майнових сертифікатів є соціально несправедливим.

3. Не є достатньо продуманим і метод проведення малої приватизації. Більшість таких об’єктів приватизуються через аукціон та конкурс, а працівники об’єкта малої приватизації мають право вкласти свій приватизаційний майновий сертифікат у його вартість. Внаслідок цього на всю вартість об’єктів малої приватизації занижено вартість основних фондів, які підлягають розподілу серед громадян України, тобто штучно занижено і вартість приватизаційного майнового сертифіката.

4. Центри сертифікатних аукціонів утворювалися з метою забезпечити можливість усім громадянам України вкласти свої приватизаційні майнові сертифікати в будь-яке підприємство на вибір. Але сам принцип формування аукціонної ціни акції під час проведення сертифікатних аукціонів, виходячи із попиту та пропонування, призводить до того, що різні громадяни, які мають приватизаційні майнові сертифікати однакової номінальної вартості, придбають акції підприємств, вартість яких значно різниться. Все більше економістів схиляються до того, що первинне розміщення акцій приватизованих підприємств має відбуватись тільки за номінальною вартістю. З досвіду розвинутих країн відомо, що котирування акцій має місце тільки на вторинному ринку цінних паперів.

Системи соціального захисту громадян під час приватизації. Як свідчить досвід приватизації у постсоціалістичних країнах, де звикли до існування широкої системи соціального захисту, швидкість реформування перебуває у прямій залежності від надійності системи захисту. Саме така система призначена для порятунку значної кількості населення від нестерпних злиднів. Інакше незадоволення народу невиправдано високою ціною реформ настільки зросте, що ці реформи не будуть доведені до логічного завершення. Найбільший опір приватизації чинять робітники великих державних підприємств, які побоюються втратити роботу. Яскравим прикладом цього є результати парламентських виборів у Польщі, де ще у вересні 1993 р. уряд реформ Ганни Сухоцької програв тим силам, що виступали за відстрочку чи гальмування реформ (передусім у сфері приватизації важкої промисловості) задля подолання безробіття і зубожіння населення країни, незважаючи на те, що Польща раніше і успішніше за інші країни Східної Європи здійснювала ринкові реформи. Але у злиднях перехідного періоду опинилося майже 15% населення країни, і цього стало досить для відповідних змін в економічній політиці.

Нам теж може стати у нагоді позитивний досвід застосування систем соціального захисту населення в інших країнах.

Одну з найефективніших спроб захистити бідні верстви населення було зроблено в період переходу від державної до ринкової економіки в Чилі. У 1973 р. диктатор Августо Піночет скасував систему державних дотацій у промисловості та соціальній сфері, що склалася в Чилі протягом десятиріч, і рішуче скоротив державні витрати, щоб узяти під контроль інфляцію, яка сягнула цифри з двома нулями. Невід’ємною частиною заходів, спрямованих на обмеження діяльності державного сектора, стало оновлення колишньої екстенсивної системи соціального забезпечення, яка зорієнтована була на задоволення потреб робітничого класу і середніх верств населення, зайнятих у промисловому секторі, проте не передбачала захисту трудящих неструктурованого сектора, що потерпали ще більше.

Скоротивши загалом соціальні витрати на душу населення, Піночет спрямував їх на подолання нестатків злидарів, що привело до поліпшення їхнього становища і зростання доходів тих двох відсотків населення, які становили найбідніший прошарок. Цей підхід виявився винятково ефективним у захисті цієї категорії чилійців у період важкої економічної кризи, що сталася в середині 1970-х — на початку 1980-х років.

У процесі реалізації великомасштабних державних проектів, здійснених режимом Піночета за період з 1975 по 1987 рік, 30% працездатного населення, що не мали роботи (500 тис. чоловік), отримали її. Розмір встановленої зарплати ледве сягав половини мінімальної, що гарантувало приплив на роботу в основному злидарів і незаможних. Завдяки цьому вдалося запобігти соціальному вибуху в період безпрецедентного безробіття. Водночас до реалізації проекту були залучені також приватні агентства з трудового найму та підвищення кваліфікації, що допомогли найбільш кваліфікованим і здібним працівникам знайти для себе постійне місце роботи у приватних фірмах з високою зарплатою.

У такий спосіб Піночет спромігся захистити найбідніші верстви суспільства, здійснюючи радикальні економічні реформи в умовах жорстокого економічного спаду, і перетворити більшу частину населення на прихильників економічних змін.

Болівія обрала іншу стратегію соціального захисту бідних. Зважаючи на те, що система соціальної допомоги Болівії виявилася вкрай неефективною і неспроможною вирішити соціальні проблеми, уряд заснував Соціальний фонд надзвичайної допомоги (СФНД) як незалежну від державних структур організацію. Від початку створення його діяльність фінансували іноземні спонсори, зокрема Всесвітній банк. За чотири роки існування СФНД поклав на свої рахунки 240 млн доларів. Кількість реалізованих на цій основі програм була дуже великою: від спорудження медичних закладів, шкіл, житла для малозабезпечених верств населення до організації служб працевлаштування, налагодження шкільного харчування тощо, що врятувало понад мільйон злидарів країни з населенням майже 7млн чоловік. Даючи змогу нужденним громадянам самим заробити на прожиття і створюючи соціальну інфраструктуру, СФНД не лише став невід’ємною частиною реформ у Болівії, а й зробив важливий політичний внесок у їх реалізацію.

СФНД був першим, а тому привернув до себе увагу як в країні, так і за кордоном. Діяльність Фонду було організовано відповідно до запитів з місць, сам Фонд не розробляв проектів і не спрямовував процесу їхньої реалізації. Фонд розглядав пропозиції громадських організацій та місцевих органів управління, укладав субдоговори з місцевими неурядовими будівельними організаціями стосовно реалізації цих пропозицій. Надаючи кошти поза державним бюджетом, Фонд стимулював соціальний розвиток у провінції. Однак СФНД виявився неспроможним виділити справді найбідніші верстви населення. Це є основним недоліком програм, зорієнтованих на запити з місць: населення найбідніших районів, як правило, вже нічого не вимагає.

Діяльність фонду мала також значний політичний ефект. Підтримуючи незаможних, допомагаючи їм знайти своє місце у структурі економічних реформ, СФНД сприяв зміцненню переконання багатьох громадян у необхідності таких реформ. Досвід СФНД свідчить, що намагання догодити галасливим противникам реформ часто-густо не дають позитивних наслідків. І навпаки, програми, що поліпшують економічне становище бідних соціальних прошарків, сприяють створенню «прореформної» коаліції з населення, яке традиційно перебуває на межі бідності. Такий підхід був би корисним у країнах Східної Європи, де нагальні потреби величезної маси безробітних у тих районах, які перебувають у глибокій депресії, ніколи не бралися до уваги, на противагу вимогам, що їх висувало більш активне населення у великих містах і стратегічних промислових центрах.

Жодна система соціального захисту не замінює структурно-економічних реформ. Вона є тільки необхідним додатком до них. Але в країнах, де традиційно існувала розгалужена система соціального захисту населення, від ступеня соціального захисту громадян під час реформ залежатиме доля самих реформ.

Спеціалісти Світового банку проаналізували ефективність різних програм соціальної допомоги в умовах реформування власності (табл. 8.1).





Для Опікунської ради з приватизації в ФРН вирішальними критеріями успішного продажу підприємств були: 1)гарантії збереження робочих місць; 2)гарантії інвестування покупця у підприємство; 3)реальна концепція розвитку підприємства; 4)задовільна ціна придбання.

Незважаючи на те, що на першому місці за значущістю стоїть збереження робочих місць, звільнення працівників є неминучим наслідком приватизації підприємств. На кінець 1992 року кількість зайнятих на підприємствах Опікунської ради ФРН скоротилася на 3,45 млн. Із цієї кількості:

— приблизно 50% працівників продовжували трудову діяльність на інших приватизованих або реприватизованих підприємствах чи звільнилися з метою працювати в іншій сфері;

— приблизно 10% припинили трудову діяльність у зв’язку з пенсійним віком, інвалідністю і т.п.;

— приблизно 10% брали участь у проектах організації ринку праці (підвищення і розширення кваліфікації, вивчення нової професії, створення тимчасових робочих місць і т.п.);

— приблизно 25% зареєстровані як безробітні;

— приблизно 5% вибули із трудової діяльності з невідомих причин.

З метою запобігти масовим звільненням і безробіттю уряд ФРН застосував політику неповної зайнятості, що зарекомендувала себе у ФРН протягом останніх 20 років як надійний інструмент стабілізації трудової зайнятості населення. Згідно з законом підприємства можуть під час скрутної виробничої ситуації тимчасово скорочувати робочий час і відповідно заробітну плату працівників. Останні отримують компенсацію за скорочення робочого часу в розмірі 63 – 68% їх місячної зарплати за виключенням податків.

Метод застосування неповної зайнятості запобігає масовим звільненням і безробіттю, а також дає можливість працівникам оволодіти новою професією з метою більшої мобільності на ринку праці.

У квітні 1991 року кількість працівників з неповним робочим днем досягла максимального значення в понад 2 млн, що становило чверть усіх працюючих. Після цього кількість таких працівників почала знижуватись, але водночас почала зростати кількість безробітних. Отже, система неповної зайнятості в перспективі дає лише тимчасовий ефект і стає занадто дорогою. До речі, лише 5% працівників із неповним робочим днем використали вільний час для підвищення своєї професійної кваліфікації чи перекваліфікації. Сталося це через відсутність реальних перспектив знайти роботу після завершення навчання.

Іншим інструментом, який використовується для регулювання ринку праці в ФРН, є створення тимчасових робочих місць. Тимчасові робочі місця мають, з одного боку, створити умови для трудової зайнятості і розвантажити ринок робочої сили, а з іншого — внаслідок структурних перетворень вони можуть частково перетворитися на постійні.

Ці заходи здійснювалися за рахунок дотацій або позик Міністерства праці ФРН або за рахунок бюджетних коштів федеральних земель.

Опікунська рада надавала безпроцентну позику для фінансування основних витрат (до 20% загальної вартості витрат, якщо проект передбачає понад 150 робочих місць).

Захист інвесторів через інститут реєстраторів. Одним із заходів, який сприятиме підвищенню соціальної захищеності громадян під час приватизації, є впровадження інституту реєстраторів в інфраструктуру фондового ринку України. Зараз, коли завершується первинний розподіл власності, а приватизація від сертифікатної форми переходить до грошової, власнику необхідне чітке засвідчення права його власності. А саме реєстратори мають повноваження засвідчувати право власності або відмовляти в засвідченні цього права.

У діяльності реєстраторів заінтересовані всі суб’єкти фондового ринку: емітенти, тому що більшість з них бажають залишитися власниками навіть після зміни форми власності, фінансові посередники, які придбали пакети акцій, а також власники великих пакетів акцій. Що стосується фінансових посередників, то, наприклад, довірче товариство, на відміну від інвестиційного фонду, має вносити в реєстр кожного власника, тому що воно займається представницькою, а не комерційною діяльністю з цінними паперами, і тому засвідчення права власності може вимагати кожний довіритель. Такого самого засвідчення потребує і власник великого пакета акцій, якому треба приймати рішення про подальшу долю підприємства.

Крім того, необхідно впорядкувати облік цінних паперів, емітованих у країні. Внаслідок масової приватизації, яка проводиться в Україні, єдине, що отримує на руки інвестор, — це витяг із протоколу засідання аукціонної комісії. Більшість цінних паперів, в тому числі й акції приватизованих підприємств, є в бездокументній формі, тому фактичний перехід права власності на них відбувається під час внесення змін до реєстру після визначення власника. Як правило, обліку таких паперів не велося, або він вівся дуже неохайно. Але тепер інвестор ставить більш високі вимоги до товару, який він отримує, і бажає достатнього рівня якості. Тому потреба в інституті реєстраторів дуже велика. 23.01.1996 р. Фонд державного майна та Державна комісія по цінних паперах і фондовому ринку видали наказ №65/10 «Про затвердження тимчасового положення про порядок та умови видачі свідоцтва реєстратора на право ведення реєстру акціонерів».

Цей документ є тимчасовим і потребує подальшого вдосконалення. Суттєвим недоліком зазначеного положення є те, що реєстратор буде фіксувати тільки факт переходу власності і не може бути реєстратором самої угоди. Особи, які захочуть переоформити право власності у реєстратора, мають подати нотаріально засвідчений договір купівлі-продажу згідно з вимогами цивільного кодексу України. Таким чином, юридичним особам цей порядок загрожує затримкою оплати на рахунки, а у громадян, тобто дрібних інвесторів, виникають фінансові ускладнення. Послуги нотаріуса можуть обійтися від 200 грн. до 500 грн., тоді як номінальна вартість більшості акцій приватизованих підприємств не перевищує 1 грн. Способом розв’язання цього протиріччя спеціалісти вважають надання депозитаріям права на ведення реєстру. Про це ж свідчить і досвід Росії. Ось деякі аргументи на користь депозитаріїв: по-перше, вони є третьою стороною, яка гарантує здійснення угоди, по-друге, лише депозитарні технології можуть забезпечити здійснення угоди у режимі реального часу та ліквідність ринку, по-третє, депозитарія з інвестором зв’язують чіткі договірні відносини.

Приватизаційне страхування в Україні. Приватизаційне страхування є одним із важелів економічно-правового забезпечення гарантованого захисту від ризиків, що виникають у процесі приватизації. Проте реальне значення приватизаційного страхування у перетворенні економічної структури України явно недооцінюється всіма суб’єктами приватизації. В результаті можливості приватизаційного страхування для забезпечення захисту прав дрібних та великих інвесторів, товариств покупців, створених на базі приватизованих підприємств, є нереалізованими.

Система приватизаційного страхування зводиться до таких основних напрямів:

І. Забезпечення страховим захистом інтересів громадян України, великих інвесторів (резидентів та нерезидентів):

— майнове страхування прав власників приватизаційних паперів;

— майнове страхування прав власника інвестиційного сертифіката;

— майнове страхування прав власника акцій (сертифікатів акцій) приватизованого підприємства;

— майнове страхування приватизованого об’єкта;

—майнове страхування права власника приватизованого підприємства;

— страхування інвестицій (в тому числі іноземних) в об’єкти приватизації;

— страхування відповідальності інвестиційних фондів та інвестиційних компаній за збитки, завдані учасникам інвестиційного фонду (інвестиційної компанії);

— страхування відповідальності довірчого товариства за збитки, завдані довірителям (власникам приватизаційних паперів);

— страхування відповідальності посадових осіб державних органів приватизації за завдані державі та третім особам збитки неправомірними діями у процесі приватизації.



ІІ. Страхування за названими видами передбачається в обов’язковій та добровільній формах.

Обов’язкове страхування як найбільш ефективну форму забезпечення страховим захистом третіх осіб (потерпілих) необхідно впровадити щодо видів страхування, які забезпечують захист майнових прав громадян.

Невід’ємною частиною договору купівлі-продажу державного майна має бути майнове страхування приватизованого об’єкта і майнове страхування права власника приватизованого підприємства. У цих випадках доцільно використовувати добровільне страхування (рис. 8.1).

ІІІ. Джерелом платежів за ці види страхування має бути собівартість продукції (робіт, послуг) страхувальника.

Значною перешкодою у розвитку приватизаційного страхування є необізнаність управлінського корпусу, трудових колективів, населення про систему приватизаційних послуг. Інформування є тим більше необхідним, що приватизаційне страхування в Україні дискредитується діяльністю «кишенькових» страхових компаній, які функціонують при фінансових посередниках.

Згідно з концепцією приватизаційного страхування в Україні, розробленою фахівцями СК «Алькона», приватизаційне страхування має будуватися на таких принципах:

1. Формування системи страхових гарантій реалізації прав громадян і трудових колективів на придбання державного майна в процесі приватизації.

2. Забезпечення рівних прав усім учасникам приватизаційного процесу для отримання приватизаційної страхової послуги та свободу її вибору.

3. Обов’язкова фінансова участь страхувальників у формуванні страхових фондів (за винятком страхування приватизаційних цінних паперів).

4. Своєчасність, адекватність та повнота страхового відшкодування збитків від приватизаційного страхового випадку.

5. Відповідність видів приватизаційного страхування етапам приватизаційного процесу. Першим етапом є купівля-продаж державного майна. Другим етапом є процес формування нової соціально-економічної організації виробництва. Кожному з цих етапів властива своя система специфічних видів приватизаційного страхування (рис.8.2).



Рішенням колегії Укрстрахнагляду затверджені особливі умови здійснення страхової діяльності, зв’язані з приватизацією. В особливих умовах передбачені види страхування, страхові випадки, розмір страхової премії та страхової відповідальності, обсяг відповідальності (рис.8.3).



Обсяг відповідальності щодо майнового страхування власників цінних паперів не може перевищувати суму максимального обсягу дивідендів та сукупної вартості приватизаційних паперів.
← prev content next →