Бібліотекаекономіста

Гриньов В. Ф. «Інноваційний менеджмент (2001)» Предмет «Інноваційний менеджмент»

1.3 Особливості та завдання організації інноваційного процесу. Організаційні структури

Інноваційні процеси тієї чи іншої спрямованості здійснюються в усіх сферах соціальної та економічної діяльності держави в рамках підприємств та установ різних форм власності. Головним ресурсом, залучають до ИП, є людина. Успіх інновацій залежить як від громадянської позиції, так і від науково-технічної компетенції персоналу, від творчої активності, стимуляції та мотивації окремих співробітників.

На фірмах та підприємствах ІП повинні охоплювати інформаційну, наукову, проектно-конструкторську і виробничу діяльність. Велика роль у здійсненні ІП відводиться також економіко-управлінської та соціально-культурної діяльності. За значущістю, трудомісткості, кваліфікації фахівців переважає наукова і проектна діяльність.

Організація ВП у рамках наукових і проектних установ мно-говаріантна. За характером виконуваних робіт можна виділити чотири групи факторів:

відмінність і послідовність виконання досліджень і розробок;

структура ресурсів;

терміновість і швидкість розгортання робіт;

організаційні зв'язки.

Матеріально-технічна база наукових і проектних розробок - виключно важливий і найбільш динамічний елемент ВП. Раціональна організація і управління ІП залежать від оптимального поєднання величини витрат на створення інновацій, термінів їх реалізації, а також ринкових параметрів (можливостей).

Закордонний і вітчизняний досвід роботи наукових та інноваційних організацій дозволяє класифікувати їх залежно від сфери діяльності (табл. 2) [3].
Серед організаційних структур інноваційного менеджменту особлива роль відводиться малим фірмам, мобільний персонал яких може швидко сприймати і генерувати нові ідеї. Так, у США в сфері науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) приблизно 90% усіх компаній - малі фірми. У розрахунку на 1 дол. США вкладених засобів такі фірми створюють у 24 рази більше нововведень, ніж гігантські концерни. Витрати на одного вченого й інженера в малих фірмах у 2 рази менше, ніж у великих. Крім гнучкості і мобільності цих фірм економісти відзначають відсутність бюрократизму в управлінні в умовах високого позичкового відсотка.

Великі компанії, як правило, орієнтовані на створення удосконалюють інновацій. Керівникам таких компаній логічним уявляється удосконалювання в тому напрямку, де компанія домоглася помітних успіхів в освоєнні певного сімейства продукції. Така психологія була характерною для соціалістичних країн, де відсутня конкуренція на внутрішньому ринку.

Перехід до радикально нової техніки і технології для великих фірм небажаний, оскільки при цьому знецінюється нагромаджений виробничий потенціал. У той же час з економічної точки зору нововведення більш вигідні, ніж ризик радикалізму. Більшість компаній керуються принципом "витрати - результати" і вкладають кошти тільки в такі НДДКР, що гарантують прибуток.

У малих фірм немає шансів витримати конкуренцію на ринку. Саме життя штовхає їх на ризикований шлях радикальних інновацій, оскільки найчастіше останні мало пов'язані з витратами. Не випадково у швидко прогресуючих новітніх галузях електроніки, біоінженерії і біотехнології, у виробництві споживчих товарів діє багато дрібних фірм.

Малі фірми часто створюються під одну ідею, хоча успіх радикальних інновацій ніколи заздалегідь не гарантований. У випадку невдачі проекту мала фірма розоряється, великі ж завжди працюють "із страховкою", тому що вони розробляють, як правило, паралельно декілька проектів, що дозволяє компенсувати втрати. Тим не менше, ризик привабливий. У 1975 р. у США два техніка фірми ігрових автоматів купили на 2,5 тис. дол. електронних деталей і вперше сконструювали перший мікропроцесор і персональний комп'ютер. Через 10 років фірма перетворилася в компанію "Microsoft", яка успішно конкурує з "IBM".

У США, Японії, країнах Західної Європи в малому інноваційному бізнесі використовуються такі організації, як венчурні - фірми "ризикованого" капіталу і спін-офф - фірми-"нащадки", різні інвестиційні фонди.

На перших порах діяльність таких фірм нерідко фінансується великими компаніями, що не бажають ризикувати, але контролюють цей ризик. У випадку успіху велика компанія одержує готове нововведення (це може відбуватися шляхом поглинання венчурної фірми). Помноживши інновацію на потужність свого виробничого і комерційного потенціалу, компанія забезпечує собі великі прибутки.

Фірми спін-офф організовуються (відокремлюються) при вузах, спеціальних лабораторіях і державних дослідницьких центрах із метою комерційного впровадження науково-технічних досягнень, отриманих в ході виконання великих нецивільних проектів: військових розробок, космічних програм, фундаментальних досліджень.

Венчурні фірми і фірми спін-офф працюють на етапах росту і насичення винахідницької активності з початком падіння активності наукових вишукувань.

Створення венчурних фірм передбачає наявність таких компонентів:

інноваційної ідеї - нової технології, нового виробу;

суспільної потреби і підприємця, готового на основі ідеї організувати фірму;

ризикового капіталу для фінансування.

Венчурний капітал може бути вкладений не тільки великою компанією або банком, але і державою, страховим або пенсійним фондом. На відміну від інших дана форма інвестування має специфічні умови:

пайова участь інвестора в капіталі фірми в прямій або опосередкованій формі;

надання засобів на тривалий термін;

• активна роль інвестора в управлінні фінансується фірмою. У США на початкові етапи розвитку бізнесу в підготовчий і

стартовий періоди припадає 39% венчурних інвестицій. Середній річний рівень прибутковості американських венчурних фірм складає близько 20%, що в 3 рази вище, ніж в цілому по економіці США.

Малі інноваційні фірми засновують учені, інженери, винахідники. Часто початковим капіталом таких фірм служать особисті заощадження, хоча їх буває недостатньо і доводиться шукати ризиковий капітал. У середині 80-х років ХХ ст. у США нараховувалося до 500 таких фірм. Специфіка ризикового капіталу полягає в тому, що він надається на безпроцентної, безповоротній основі і не підлягає вилученню протягом усього терміну дії договору.

Венчурні фірми, як правило, неприбуткова, тому що не займаються виробництвом. Вони передають свої результати фірмам-експл-Rent, патіентам, віолентам і коммутант.

Для зменшення ризику розробляються типові схеми створення нових або радикальних перетворень старих сегментів (фірм) ринку. Ці фірми просувають нововведення на ринок, їх називають фірма-ми-Експлерент, фірмами-піонерами. Вони працюють на етапі максимуму циклу винахідницької активності і з самого початку випуску продукції великою компанією. Наприклад, фінансування для такої фірми розраховується на 48 місяців. Капіталовкладення поділяють на п'ять тимчасових відрізків з врахуванням жорстких правил:

кожне нове вкладення здійснюється тільки тоді, коли попереднє себе виправдало, тобто експеримент просунувся в створенні або комерціалізації продукту;

кожне нове вкладення перевищує попереднє і здійснюється на більш вигідних для Експлерент умовах.

Часто фірма-Експлерент не в змозі тиражувати зарекомендувало себе нововведення. Зволікання загрожує появою копій або аналогів, тому Експлерент йде на союз з фірмою-виробником.

У випадку орієнтації на вузький сегмент ринку створюються фірми-па-тіенти, які задовольняють потреби, сформовані, наприклад, під дією моди, реклами або інших засобів збудження попиту. Фірми-патіенти діють на етапах збільшення випуску продукції при падінні винахідницької активності. Вимоги до якості й обсягів продукції в цих фірм пов'язані з проблемами завоювання ринків, коли виникає необхідність прийняття рішення про проведення або припинення розробок, про доцільність продажу або покупки ліцензій і т.п. Такі фірми вважаються прибутковими, і в них доцільно вводити посаду постійного інноваційного менеджера, який повинен убезпечити діяльність фірми.

У сфері великого традиційного (стандартного) бізнесу діють фірми-віоленти, що володіють великим капіталом і високим рівнем освоєння технології. Ці фірми розробляють "силову стратегію", займаючись масовим випуском продукції для широкого кола споживачів, яких задовольняє середній рівень цін і які пред'являють "середні" вимоги до якості продукції. Науково-технічна політика (стратегія) фірми-віолента вимагає прийняття ряду важливих рішень: про терміни постановки продукції на виробництво, про зняття продукції з виробництва, про інвестиції і розширення виробництва, про заміну парку машин і устаткування, про придбання ліцензій. Ці фірми прибуткові і діють при транснаціональних корпораціях.

У сфері середнього і дрібного бізнесу, орієнтованого на задоволення національних і місцевих потреб, на етапі падіння циклу випуску продукції діють фірми-коммутант. Їх науково-технічна політика полягає в прийнятті рішень про своєчасну постановку продукції на виробництво, про ступінь технологічної особливості виробів, що випускаються фірмами-віолентамі.

Фірми-Експлерент вступають у партнерські відносини з фірма-ми-патіентамі, віолентамі і коммутант.

Функції інноваційних менеджерів у цих фірмах може виконувати або традиційний менеджер, або спеціаліст, запрошений з боку, наприклад з консалтингової фірми. При цьому необхідно враховувати особливості і специфіку різних фірм. Так, для венчурних фірм і фірм-патіентов головною метою інноваційного менеджера є зниження ризику в життєдіяльності фірми і створення комфортних умов для її співробітників. А інноваційні менеджери фірм-Експлерент, віолентов і коммутант повинні добре розбиратися в ситуації, що склалася на ринку, у специфіці купівельного попиту, точно, оперативно і вірогідно прогнозувати попит і можливі кризи.