library.if.ua

Основи кадрового менеджменту (2004)

Глава 1. Система управління персоналом. Сучасний розвиток теорії організації

Для здійснення науково обгрунтованої роботи з персоналом менеджера по кадрам необхідні певні знання з теорії організації і управління, яка вивчає найбільш загальні закономірності формування та функціонування організаційних структур *. Проблеми теорії організації особливо актуальні в даний час, коли наша економіка переживає період докорінної перебудови всієї організаційної структури [4]. Під організацією розуміють найбільш стійкі складові системи, які представляють її структуру. У громадських системах як елементи, які стосуються організації, слід розглядати всю сферу взаємин людей, характер їх взаємозв'язку. Організація виробництва будується на системі виробничих відносин, ієрархічної пов'язаності окремих працівників і колективів (зокрема, ієрархічному підпорядкуванні), на системі прав, відповідальності та обов'язків. При цьому організація породжує певні механізми, що спрямовують діяльність її учасників з тих чи інших каналах (наприклад, механізм підбору, висунення і розстановки кадрів управління). Всі ці механізми також слід розглядати як елементи організації. Природа організації громадської структури та процеси суспільної діяльності багато в чому мають стихійний характер. Однак це не означає, що процесом формування механізмів і еволюцією організаційної структури неможливо керувати, грунтуючись на знанні системи зв'язків, що існують між організацією і поведінкою людей, економічними та соціальними процесами в суспільстві. Цілеспрямоване розвиток виробництва - це перш за все цілеспрямоване вдосконалення його організації, економічної, правової та соціальної структури. Особливе місце в цьому розвитку належить спеціальним класу механізмів, що грають важливу роль в еволюції будь-яких організаційних структур, - механізмам планування, підбору, підготовки і формування кадрів різних категорій і рівнів управління [4]. Найбільш відомими західними теоріями організації виробництва є теорії Ф. Тейлора і А. Файоля, а також сучасних дослідників проблем управління Г. Хікса, Р. Джулета, Е. Дейла та ін Роботи Ф. Тейлора, як відомо, відносяться до кінця XIX - початку ХХ століття. Його система виходить з обліку продуктивності праці робітника і відповідної оплати; мета теорії - спростити методи праці та пристосувати до цього наявні кошти, що має дати високі результати. Особлива увага приділяється ролі організаторів виробництва, які здійснюють нагляд за якістю і обслуговуванням устаткування, що визначають час роботи машин і працівників, витрати на основні й оборотні кошти, що стежать за дотриманням трудової дисципліни. В основі теорії А. Файоля лежить принцип організації підприємства як єдиного цілого. Вчений формулює 14 основних положень: розподіл функцій; авторитет; дисципліна; єдність в керівництві і в управлінні; підпорядкування інтересів; преміювання; централізація; ієрархія, порядок; справедливість; постійність персоналу; ініціатива і єдність персоналу. Теорії Ф. Тейлора і А. Файоля відносяться до класичних теорій організації. Неокласичні теорії виходять з зростаючої ролі людини в процесі виробництва і в суспільстві. Для них характерні такі основні моменти: мотиви, неформальна організація, комунікація та участь. Основою сучасних теорій організації, що випливають з теорії систем, служать чотири функціональні принципи: пріоритет функції досягнення мети, пристосування системи до оточення, інтеграція всіх частин системи і регулювання внутрішньої напруги в ній. Найбільш повно сучасна теорія представлена у Г. Хікса і Р. Джулета. На їхню думку, основними її характеристиками є системний підхід, динамічний характер процесу, багатовимірна структура з великою кількістю рівнів, багатостороння мотивація, стохастичний характер поведінки, мультідісціплінірованность, велика кількість змінних, адаптація до змін. В умовах переходу вітчизняної економіки на ринкові відносини, її інтеграції у світову економічну систему на формування організаційних структур все більше починають впливати нові умови і чинники, пов'язані з реальною необхідністю засвоєння теорії та практики управління виробництвом у промислово розвинених країнах, з переходом переважно до економічних методів керівництва , корінний перебудовою всього господарського механізму. Найбільш важливим є перехід основних ланок управління народним господарством до самостійної розробки планів розвитку, що вимагає створення умов для економічно доцільною диверсифікації виробництва, ліквідації монополізму. У складі основних ланок отримує розвиток раціональне поєднання великих, середніх і малих підприємств, державних, кооперативних, приватних, змішаних, а також спільних підприємств і об'єднань. Нова модель організаційних структур управління вимагає перегляду функцій центральних економічних відомств, оскільки несумісність ряду цих функцій до нових умов господарювання досі гальмувала економічні реформи [6]. Управління підприємством здійснюється відповідно до його статуту на основі поєднання принципів самоврядування і прав власника щодо господарського використання свого майна. При цьому підприємство самостійно визначає структуру управління і встановлює штати. Тому для обгрунтованого планування чисельності керівників, фахівців, робітників і службовців, а також постійного вдосконалення кадрової роботи менеджерам кадрових служб необхідно досить глибоко розбиратися в особливостях побудови і функціонування різних структур управління виробництвом. Найбільш відомі три типи управлінських структур: лінійна, функціональна і комбінована (штабна). При лінійній структурі орган управління безпосередньо керує всіма ланками нижчестоящого рівня. Така структура проста, проте у зв'язку з тим, що нижчестоящих ланок з усіх питань звертається до свого безпосереднього органу управління, останній зобов'язаний знати все. До того ж при збільшенні кількості ланок нижнього рівня зростає також кількість рівнів управління, так як ефективно керувати можна лише обмеженою кількістю підлеглих підрозділів. При функціональній структурі вищі органи спеціалізуються по функціях управління (планування та організація виробництва, проектування технологічних процесів, облік і комплектування кадрів і т. д.), а прийняті рішення стають більш кваліфікованими. Однак перед об'єктом керування виникає проблема черговості виконання вступників розпоряджень, вказівок або рекомендацій. Недоліки обох структур управління в значній мірі усуваються в структурах комбінованого типу - лінійно-функціональних, за яких кожному лінійному органу управління надається функціональний штаб. Крім того, розрізняють продукційні та програмно-цільову структури управління. Суть продукційної структури полягає в тому, що підприємство ділиться на відносно самостійні, але вузько спеціалізовані виробництва (наприклад, структура підприємства, директору якого передаються не тільки відповідні цехи, а й деякі функціональні служби). У програмно-цільовий структурі поряд з лінійними і функціональними керівниками вводиться категорія так званих керівників проектів. Їм тимчасово підпорядковуються фахівці з будь-якого підрозділу. При формуванні оптимальної структури управління важливе значення має визначення кількості структурних підрозділів, безпосередньо підкоряються одному керівнику, тому що можливості людини до сприйняття інформації, її переробки та прийняття рішень обмежені. Загальна кількість самостійних структурних підрозділів і окремих працівників (С д), що підкоряються безпосередньо директору підприємства чи іншому лінійному керівникові, можна розрахувати за формулою



Наприклад, індивідуальний бізнес план для керівників дрібних підприємств (до 300 працюючих) раціональна чисельність безпосередніх підлеглих становить 7-9 чоловік, для середніх (1-5 тис. працюючих) - 10-12 чоловік, для великих (5-7 тис. працюючих) - 12 -- 14 людей, для об'єднань (більше 7 тис. працюючих) - 14-16 чоловік. Як показує світова практика господарювання, межа чисельності сучасного промислового підприємства - 7-10 тис. працюючих. При цьому намічається тенденція до її зменшення (наприклад, у ФРН чисельність промислово-виробничого персоналу на одному підприємстві в середньому становить 250 чоловік, а в США - 80). У зв'язку з цим виникає необхідність впровадження нових прогресивних структур управління виробництвом, а також визначення оптимальної чисельності працюючих, оскільки чим більше підприємство, тим важче їм керувати. Термін "менеджмент", як правило, трактується дуже широко. Тому будь-яке його визначення буде неповним. З деяким ступенем наближення можна сказати, що це система поточного та перспективного планування, прогнозування та організації виробництва, реалізації продукції та послуг з метою отримання прибутку [11]. Іншими словами, управління - це процес планування, організації, мотивації і контролю, необхідний для формулювання і досягнення цілей організації [3]. До менеджеру як керуючому організаційною системою в сучасних умовах пред'являються високі вимоги. Наприклад, у Японії підготовка повноцінного менеджера за місцем роботи після закінчення вищого навчального закладу займає не менше 8-10 років. Що ж (як мінімум) повинен вміти робити менеджер? Планувати й організовувати виробництво і реалізацію продукції. Приймати правильні нестандартні управлінські рішення. Керувати колективом на рівні сучасних вимог (бути лідером). Ефективно спілкуватися, контактувати з людьми. Спонукати працівників до результативної діяльності, відзначати і оцінювати кожне досягнення підлеглих. Знаходити оптимальний вихід з конфліктних ситуацій. Бути гранично об'єктивним незалежно від особистих симпатій. Підбирати, відбирати і навчати працівників. Вміти підкорятися і дотримувати субординації. Вести ділові переговори і виступати перед різними типами аудиторії. Розробки менеджменту націлені на забезпечення використання працівниками всього потенціалу, усіх можливостей для підвищення продуктивності і якості праці, їх зацікавленості в досягненні фірмою максимального прибутку. Тому головне в менеджменті - вміти працювати з людьми, домагатися їх мобілізації на постійне і послідовне підвищення економічних результатів діяльності організації.