Оцінка вартості підприємства (бізнесу) (2009)

9.1. Особливості оцінки вартості майна підприємства в процесі антикризового керування

Згідно з діючим законодавством "неспроможність (банкрутство) — визнана арбітражним судом нездатність боржника в повному обсязі задовольнити вимоги кредиторів по грошових зобов'язаннях і (або) виконати обов'язок по сплаті обов'язкових платежів" (Федеральний закон від 26 жовтня 2002 р. № 127-ФЗ " Про неспроможність (банкрутстві)", ст. 2).

Оцінка активів неспроможних підприємств і самих підприємств у цілому здійснюється на всіх етапах антикризового керування: на етапах досудової санації, спостереження, зовнішнього керування й конкурсного проведення. Оцінка підприємств і їх активів у процесі антикризового керування має свої особливості.

Правовою основою оцінки підприємств у процесі антикризового керування є правові становища, сформульовані в різних законодавчих і нормативних документах. Основними з них є федеральні закони " Про оцінну діяльність у Російській Федерації" і " Про неспроможність (банкрутстві)".

На думку фахівців Всесвітнього банку, основними цілями інституту банкрутства є:

максимізація відшкодування, виплачуваного кредиторам підприємства;

збереження життєздатних підприємств і організацій, що випробовують тимчасові труднощі із платоспроможністю;

стабільність черговості задоволення вимог при переході від нормального фінансового стану до банкрутства.

Банкрутство припускає кілька процедур. З моменту відкриття арбітражним судом справи про банкрутство підприємства у відношенні його вводиться процедура спостереження.

Потім підприємство може пройти через процедури фінансового оздоровлення й зовнішнього керування.

У випадку остаточного визнання підприємства банкрутом у відношенні його відкривається конкурсне проведення (можлива також процедура світової угоди).

Конкурсне проведення згідно із Законом " Про неспроможність (банкрутстві)": "...процедура банкрутства, застосовувана до боржника, визнаного банкрутом, з метою розмірного задоволення вимог кредиторів". Суть процедури полягає в продажі всієї (або необхідної частини) конкурсної маси ( тобто майна, призначеного для продажу з метою задоволення вимог кредиторів) і розподілі отриманих коштів серед кредиторів відповідно встановленої законом черговості.

Перед продажем майно підприємства проходить інвентаризацію й оцінку. Оцінка в цьому випадку проводиться для мети реалізації оцінюваних об'єктів. Причому ця реалізація відбувається в обмежений термін і найчастіше специфічним шляхом — шляхом продажу з аукціону. Це вносить у процес оцінки майна підприємств-банкрутів безліч специфічних рис, що вимагають окремого розгляду й обліку.

Перша проблема укладається в необхідності прискореної реалізації майна, при якій має місце розбіжність для частини майна типових строків експозиції й фактично можливих строків експозиції в рамках конкурсного проведення.

Строк експозиції визначається як період часу, починаючи з дати вистави на відкритий ринок (публічна оферту) об'єкта оцінки до дати здійснення угоди з ним. Часу експозиції для багатьох об'єктів в умовах конкурсного проведення недостатньо. Справа в тому, що для кожного виду об'єктів існує свій типовий строк експозиції — строк, за який подібний об'єкт звичайно продається на відкритому ринку. Це строк, за який об'єкт устигає залучити декількох потенційних покупців, один з яких у результаті здійснює операцію.

Наприклад, для офісної нерухомості малої й середньої площі в Москві такий строк становить порядку 2-3 місяців, для великої виробничої нерухомості — 8-12 місяців, для легкових автомобілів — порядку 2-3 тижнів і т.д. Але строк продажу об'єктів у рамках конкурсного проведення обмежений.

Для багатьох об'єктів (наприклад, великих об'єктів нерухомості, деяких видів

технологічного встаткування й інших) він недостатній, тобто має місце прискорений продаж. Для здійснення прискореного продажу об'єкт необхідно продавати зі знижкою.

Вартість його в умовах прискореної (змушеної) продажу буде ліквідаційною вартістю.

Друга проблема укладається в тому, що найчастіше в складі майна підприємства-банкрута є активи, які в чинність своєї специфіки мають корисність, обмежену конкретний вид їх використання або конкретними користувачами і які рідко продаються (якщо продаються взагалі) на відкритому ринку крім продажу їх як частини підприємства (спеціалізовані активи), і активи, відчуження яких іншій особі юридично неможливо. Визначити для даних активів значення ринкової вартості не представляється можливим.

Очевидно, для активів, які не можуть бути відчужені, ринкова вартість ( як вартість в обміні) буде відсутній, тобто рівнятися нулю, у той час як вартість спеціалізованих активів, імовірно, не дорівнює нулю, але при цьому не є ні ринкової, ні ліквідаційною вартістю.

Третя проблема, найбільш складна, пов'язана з оцінкою ліквідаційної вартості, тобто вартості об'єкта оцінки у випадку, якщо він повинен бути відчужений у строк менше звичайного строку експозиції аналогічних об'єктів.

При недосконалості методики оцінки конкурсної маси одні фахівці оцінюють усе майно по ринковій вартості, інші — по ліквідаційній, треті винаходять свій оригінальний метод. Значення ліквідаційної вартості також сильно відрізняються час від часу.

Такий стан справ приводить, з одного боку, до того, що оцінки об'єкта, зроблені різними оцінювачами, можуть різнитися в рази й вартість майна стає суб'єктивною категорією, у той час як, мабуть, вона повинна бути категорією до відомого ступеня об'єктивної.

З іншого боку, як переоцінка, так і недооцінка конкурсної маси шкодить інтересам кредиторів. У випадку недооцінки кредитори одержують менше коштів, чим могли б одержати у випадку продажу конкурсної маси по слушній вартості. У випадку переоцінки конкурсної маси вона ризикує бути непроданої (частково або повністю) або проданої значно пізніше, чим могла б бути. У першому випадку кредиторам прийде в залік вимог ухвалювати майно боржника в натуральному виді. У другому — вони понесуть непрямі збитки, пов'язані із затримкою платежів.

Неоднозначність оцінок і відсутність загальновизнаної методології оцінки приводить до зловживань у сфері банкрутства. Наприклад, поширена схема, при якій конкурсний керуючий залучає несумлінного оцінювача, який згодний оцінити майно підприємства значно нижче його реальної вартості. Потім організують торги за участю зацікавлених осіб і в результаті майно переходить у власність цих зацікавлених осіб за суми, на порядок менші його реальної ринкової вартості.

Наслідку цього такі:

незадоволені вимоги кредиторів;

защемлені інтереси міноритарних кредиторів (у випадку якщо в якості " зацікавленого особи", виступає основний кредитор або кредитори), у тому числі найчастіше й держава;

необґрунтоване збагачення зацікавлених осіб і, можливо, конкурсного керуючого за рахунок кредиторів (або міноритарних кредиторів).

Розв'язком першої й другої з названих проблем може бути проведення класифікації майна, що входить у конкурсну масу. Для чого необхідно проаналізувати можливість відчуження майна.

Це можуть бути ліцензії на використання інтелектуальної власності, гудвіл і інші подібні об'єкти. Такі активи виділяються в окрему групу. Вартість їх для цілей конкурсного проведення дорівнює нулю.

В окрему групу виділяються активи, для яких установлений особливий порядок реалізації, — соціально значимі об'єкти (школи, дитсадки, ясла, лікарні і т.д.) і житловий фонд соціального використання. Для цих об'єктів Законом " Про неспроможність (банкрутстві)" установлений особливий порядок реалізації, відмінний від інших об'єктів. Відповідно для них повинна визначатися спеціальна вартість виходячи з даного порядку реалізації.

У більшості випадків вона також дорівнює нулю, оскільки дані об'єкти звичайно збиткові й відповідно до Закону повинні бути передані в муніципальну власність безоплатно.

Потім проводиться виділення спеціалізованих активів. Оскільки дані активи мають дуже невелику ймовірність продажу як самостійні об'єкти на відкритому ринку, для них необхідно або знайти комплекс, у складі якого доцільно здійснювати їхній продаж, або розраховувати утилізаційну вартість, тобто вартість об'єкта, розглянутого як сукупність матеріалів і (або) складових частин, що втримуються в ньому.

У якості утилізаційної вартості також виступає вартість об'єкта, коли він може бути перебудований, перетворений для нового використання, аналогічного колишньому або зовсім іншого. У крайньому випадку утилізаційна вартість об'єкта може бути представлена його скраповою вартістю, тобто вартістю утилю або вартістю сировини для переробки.

активи, що залишилися, які можуть бути продані на відкритому ринку, доцільно розбити на дві групи по ступеню ліквідності. Критерієм у цьому випадку є співвідношення типового строку експозиції з необхідним.

Активи, типовий строк експозиції яких триваліше, підлягають оцінці по ліквідаційній вартості. Активи, типовий строк експозиції яких коротше, — по ринковій вартості.

Можна виділити три основні підходи до оцінки вартості підприємства: порівняльний, майновий і дохідний.