Страхова справа (2002)

Фондовий ринок ґрунтується на зобов'язаннях і відповідальності. Спеціалізованими учасниками фондового ринку є такі інвестиційні інститути:

фінансові посередники (брокери);

інвестиційні консультанти;

інвестиційні компанії;

інвестиційні фонди.

Фінансовий брокер — юридична особа, яка виконує посередницькі функції при купівлі-продажу цінних паперів за рахунок і за дорученням клієнтів.

Інвестиційні консультанти — юридичні та фізичні особи, які надають консультаційні послуги з проблем інвестування на основі підряду або договору. Вони виконують такі функції:

аналіз ринку ЦП (експертиза конкретних угод, вивчення та прогнозування кон'юнктури ринку);

надання консультацій з питань права;

консультації з організації та методичного забезпечення емісії ЦП;

організація та супровід ЦП на біржу;

розробка нормативної документації з операцій із ЦП;

професійне забезпечення розробки проекту випуску ЦП та реалізації завдань інвестиційного проекту;

оцінювання портфеля (пакета) ЦП;

інформаційне обслуговування клієнтів;

підготовка і проведення робіт з приватизації державної власності та робіт, пов'язаних з формуванням ринку цінних паперів.

Інвестиційні компанії (інвестиційні дилери) — юридичні особи, які діють на ринку ЦП не за рахунок клієнтів, а за рахунок своїх власних засобів. Вони виконують такі функції:

організація та гарантування випуску ЦП;

вкладення засобів у ЦП;

купівля-продаж ЦП (як дилери).

Інвестиційний фонд — юридична особа, яка займається залученням засобів за рахунок емісії власних цінних паперів та інвестуванням власних засобів у ЦП інших емітентів. З метою зменшення ризику вкладень в акції фонду держава певним чином регламентує діяльність інвестиційних фондів. Зокрема, держава зобов'язує диверсифікувати вкладення у всілякі ЦП, вводить обмеження на залучення позичених засобів і т. п.

Інвестиційні фонди дають доручення банкам-депозитаріям здійснювати розрахункові кредитні та касові операції. Але банк-депозитарій не може виступати як управляючий інвестиційного фонду, а фонд не може інвестувати в банк-депозитарій свої активи.

Інвестиційний фонд ще називають кінцевим інвестором. Інвестиційний консультант або інвестиційний брокер чи дилер несуть чітко визначену законом відповідальність перед інвестором.

Згідно з наведеною вище структурою інвестиційних інститутів та розмежуванням відповідальності може виникнути, як мінімум, два різновиди страхування відповідальності:

страхування інвестора від помилкових дій інвестиційного консультанта та посередника;

страхування інвестиційного консультанта і брокера від власних помилок і пов'язаних з цим претензій до них з боку інвестора та інших осіб.

Страхові компанії, які беруть на себе зобов'язання за цим видом страхування, пропонують такі варіанти страхового покриття, тобто страхують:

річний дохід інвестора на рівні, що забезпечується безризиковим вкладенням капіталу;

величину, яка дорівнює різниці між оголошеним розміром дивіденду і фактичним його розміром;

ризик втрати капіталу, вкладеного в купівлю акцій, у розмірі номінальної вартості акцій або фактично сплачених сум;

втрачений прибуток у розмірі прибутку з без-ризикового вкладення капіталу або фактичних виплат за попередній рік;

дохід за 3—5 і більше років, поки фактично отриманий дохід інвестора з цінних паперів не досягне 3-, 5-тикратного безризикового доходу на вкладений капітал. Різні варіанти страхового покриття передбачають різну міру відповідальності страховика і впливають на розмір страхової премії, яка визначається як добуток страхової суми (сума, на яку застраховано об'єкт) на ставку процента за цим видом ризику.

Розмір же ставки процента залежить від:

виду цінних паперів;

їхньої номінальної ціни;

котирування на момент купівлі;

фінансового стану емітента;

обсягу перестрахування за даним видом ризику;

розміру франшизи і т. ін.

Для того, щоб виробити прийнятний для страховика і для страхувальника механізм захисту інтересів учасників фондового ринку, інвестор мусить володіти методологією та методикою оцінювання ризику.

Методика розрахунку ризику інвестицій у цінні папери*

Достеменно відомо, що під час вибору цінних паперів для інвестування важливо мати можливість оцінити в будь-який момент рівень ризику з тим, щоб прийняти належне інвестиційне рішення.

Кожен інвестор прагне отримати максимальний дохід з мінімальним ризиком. Тому інвестора завжди цікавить рівень дохідності капіталу, авансованого в цінні папери, зокрема в акції, за певний проміжок часу. Цей показник визначається за формулою

де Rt — рівень доходу за акціями в період t;

Pt — ціна акції на кінець періоду, для якого визначається рівень доходу;

Pt-1 — ціна акції на початок періоду, для якого визначається рівень доходу;

Dt — виплачені в цей період дивіденди.

Періодом може служити час між двома біржовими сесіями, тобто котирування акції на двох біржових сесіях, які йдуть одна за одною, а також рік, півріччя, квартал, місяць.

Середній рівень доходу за певний проміжок часу визначається як середньоарифметичне:

деД — середній рівень доходу за п періодів;

п — кількість періодів, за які визначається середній рівень доходу.

Про ступінь ризиковості інвестицій у цінні папери судять за показником варіації рівня доходу, який визначається за формулою

де V — варіація рівня доходу;

Rt — рівень доходу, отриманий у періоді t;

R — середній рівень доходу, визначений за формулою (2);

п — кількість періодів, за які проводять розрахунки. Якщо рівень доходу в різні періоди залишається незмінним, це свідчить, що рівень варіації доходу дорівнює 0. Варіація завжди виражається додатним числом.

Розмірність варіації — відсотки в квадраті. У цьому складність інтерпретації цього показника. Тому на практиці найчастіше застосовують показник стандартного відхилення рівня доходу. Він визначається за формулою

де S — стандартне відхилення рівня доходу; √V— корінь квадратний із варіації доходу.

Розмірність стандартного відхилення рівня доходу — відсотки. Цей показник завжди виражається додатною величиною. Чим вищий показник, тим вищий ступінь ризику інвестицій у ці акції (цінні папери).

І, зрештою, важливим показником для прийняття інвестиційних рішень є показник мінливості акцій, який називають коефіцієнтом варіації і визначають за формулою

де Vz — коефіцієнт варіації;

S — стандартне відхилення рівня доходу, що визначається за формулою (4);

R — середній рівень доходу, що визначається за формулою (2).

Коефіцієнт варіації показує, яка частка загального ризику відповідає одиниці середнього доходу за даними цінними паперами. Чим менший показник, тим вигідніше інвестувати капітал у цінні папери. Показник може бути від'ємний, додатний та дорівнювати нулю. Якщо рівень доходу від'ємний (збиток), то і коефіцієнт від'ємний. Цей показник застосовують для додатного рівня доходу за умови, що Vz * 0.

Безумовно, звернення інвестора до страховика за страховою послугою супроводжується, з одного боку, зменшенням його власного ризику, а з іншого — зменшенням його прибутку внаслідок сплати ним страхової премії. У зв'язку з цим виникає запитання: чи варто інвесторам або іншим суб'єктам фондового ринку звертатись до послуг професійних страховиків, якщо інвестор наперед знає, на який ризик він іде і заради якого прибутку? Адже інвестор може обмежити свій ризик, як уже було розглянуто раніше, й іншим шляхом: хеджувати свою угоду або вкласти свій капітал у менш ризикові цінні папери.

Шукаючи відповіді на ці запитання, слід звернути увагу на дві деталі: по-перше, на достатньо розвиненому фондовому ринку з великим розмаїттям цінних паперів з достатньою точністю можна визначити ризик, пов'язаний з їх придбанням. В умовах нерозвинутого фондового ринку, який ще тільки формується, такі можливості, звичайно, нереальні. І в цих умовах інвестор має необхідність у подібному страховому захисті. І по-друге, стосовно страхування відповідальності інвестиційних консультантів та брокерів, слід звернути увагу на таку можливу ситуацію. Збитки, зумовлені допущеними помилками, можуть бути настільки значними, що виявиться неможливим відшкодувати їх, або весь зароблений дохід впродовж десятків років доведеться використовувати на відшкодування. Тому консультанти та брокери зацікавлені в такому виді страхування.

Але є й інший аспект проблеми: чи вигідно страховику брати на себе зобов'язання у випадках з досить високим ступенем невизначеності ризику?

Ствердну відповідь можна аргументувати таким чином. По-перше, страхова діяльність ґрунтується на невизначеності щодо настання страхових випадків (невизначеність фондового ринку досить схожа на непередбачуваність стихії). По-друге, якщо страховик має широке страхове поле, то він здійснює виплати потерпілим за рахунок застрахованих, які не потрапили в страхову ситуацію. Головне для нього — диверсифікація діяльності та страхового портфеля. По-третє, страховик може розпорошити взяті на себе ризики через перестрахування. І, зрештою, він може відмовитись від страхування найризикованіших операцій. Наприклад, страхові компанії, як правило, відмовляються страхувати ризики, пов'язані з купівлею-продажем цінних паперів зі спекулятивною метою. Отже, ми розглянули страхування фінансових інвестицій. Але, як уже зазначалося, є ще й підприємницькі інвестиції. Страхування їх являє собою угоду, за якою інвестор купує страховий поліс страховика, котрий не бере участі в даному інвестиційному проекті. У страховій справі цей вид страхування поширюється тільки на інвестиційний процес, тобто процес інвестування та освоєння засобів, і не охоплює об'єктів, створених у результаті підприємницьких інвестицій. До таких видів страхування належать:

страхування будівництва;

страхування на випадок зриву поставок будівельних матеріалів під час будівництва;

страхування кредитів, що йдуть на забезпечення інвестицій тощо.

Але є такі види ризику, які не можуть бути охоплені страховими компаніями. Це ризики, пов'язані з нестабільністю внутріполітичного життя країни, куди спрямовують інвестиції.

До них відносять можливі втрати, пов'язані з конфіскацією, громадянською війною, зміною політичного курсу уряду, зміною суспільно-політичного устрою і т. ін.

Страхування подібних ризиків передбачає створення державних гарантійних фондів, які мають забезпечити певні гарантії інвестицій приватних осіб в економіку тієї чи іншої країни.